Кричи, якщо хочеш. Книга 1. Крик душі

Найстрашніше у тому, що сталося, беззаперечно, мій оргазм. Така ганьба. Була б самураєм, зробила б харакірі на місці. ICE-3 так само жваво, як і півгодини тому, котився рейками тепер не гірськими серпантинами, а крізь соковито-зелені сонячні долини та смарагдово-блакитні тінисті ліси, кілометр за кілометром неухильно наближаючись до своєї мети на узбережжі північного моря. Надто засмагла й усміхнена провідниця вже далеко не юного віку, у синьому кителі, з невинною шовковою хусточкою в колір на в'янучій шиї, випромінювала успіх, стабільність та заряд ресурсів по самі сяючі очі, як буває у людей на гарно оплачуваній і тому улюбленій роботі.

Вона елегантно нахилилася, умудряючись не згинати в спину та коліна, й поставила на наш столик стандартну дойчебанівську їжу у картонному посуді. Чи доречніше сказати: «їжу від Deutsche Bahn»? Як не назви, виглядає однаково підозріло, смакувати краще не стане. І мене трохи нудило.

Пасажири так само займалися кожен своїми справами: маля цмулилосік, дідусь меланхолічно спостерігав краєвид за віконцем, кіт примірявся до миски з чілі. Нічого начебто не змінилося. Але для мене світ не ставав більше послужливо навколішки — навпаки, нахилили мене в усіх розуміннях цього слова. І нудило, мабуть, від цього, а не від миски паруючого чилі сін карне з ляпкою йогурту на самісінький верхівці гірки.

До чилі також додавалось: велика порція картоплі фрі з кетчупом, два стаканчики чорної кави з щільною коричневою пінкою по краю, і завершили гастрономічну картину щасливої подорожі вашої мрії дві пляшечки червоного вина з пластиковими стаканчиками, надітими догори дригом на шийки.

— Це все, що ми маємо з гарячої їжі та алкоголю, — сказала провідниця, ніби вибачаючись, перед тим, як піти. — Солодкого теж не залишилося. Гості розкупили відразу після посадки.

А Стас, що зневажливо і водночас вишукано розвалився навпроти мене в шкіряному синьому кріслі з високою спинкою, відповів чудовою німецькою з такою самою перфектно відрепитированою доброзичливою посмішкою:

— Das passt uns, alles wunderbar. Vielen Dank. (Нам підходить, все чудово. Дуже дякую)*.

— Я не знала, що ти став поліглотом, — сухо зауважила я, коли провідниця пішла, задоволено кивнувши. Тому що зпочатку вона звернулася до нього англійською, точно розпізнавши іноземця, а він їй без вагань відповів і зробив замовлення теж англійською — не такою гарною, як його німецька щойно, втім. Додала, розглядаючи миску з їжею наче той кіт за перегородкою: — До того ще й вегетаріанцем...

Насправді я не знала про багато куди важливіших речей. Наприклад, що він не загинув, а дуже навіть живий та бадьорий, щасливо катається собі по Європі вагонами першого класу. Що він тепер носить гарно зшиті костюмі відтінка грозової хмари, напрасовані сорочки та новесенькі шкіряні черевики. А ще він був абсолютно тверезим. Я бачила по його очах, чула по голосу. Він пах лише цигарками і мʼятною жуйкою, коли цілував мене. Цілував… Так неквапливо, ніжно, пристрасно, ніби питав дозволу і не міг втриматись одночасно. І це також було зовсім на нього не схоже.

Стас дивився на мене з добре знайомою загадковою усмішкою на темних, наче підмальованих татуажем губах, потім нахилився ближче над накритим столом і зізнався, понизивши голос, ніби хтось тут міг нас підслухати і зрозуміти:

— Я удаю. Ненавиджу веганські страви, навіть якщо вони добре приготовані. Насправді, як і раніше, я віддаю перевагу свіжій крові маленьких кудлатих дівчиськ на вечерю. Але це велика таємниця, нікому не кажи, бо доведеться тебе вбити!

Дідько його забери з такими жартами тупими! Я відсахнулася, докоряючи собі, що так уважно прислухалася і навіть несвідомо теж присунулася до нього. Який гуморист, ну треба ж! А він ширше посміхнувся, не зводячи з мене очей, що дражнили мене мене азартними вогниками, відкинувся на спинку крісла.

— Та жартую. Обходжуся цілком стейками медіум, як завжди. Але якщо немає стейка, то й це зійде, пристойно та смачно. Не сумнівайся.

— Знання англійської ти теж вдаєш? — з сумнівом спитала я. — GPT в навушнику перекладає?

— Ні, в навушнику я книжку слухаю, — повідомив Стас і знов я від подиву ледь під стіл не сповзла. Стас та книжки?! — А англійську вивчив нещодавно, в санаторії з нудьги, поки реабілітацію після поранення проходив, — продовжував він, ніби й не помітивши, як я здригнулася. — Моїм сусідом був швед після ДТП. Його таз якимось хитрим чином розчавився між сидіннями, пеніс залишився, потенція теж, але довелося мочитися через дренаж у спеціальний мішок. Трусів він тому не знімав ніколи, навіть коли медсестер трахав. Швед говорив англійською і за пів року сусідства я запамʼятав достатньо, — сказав Стас у своїй типовій манері пришептувати та тягнути слова, а потім, без жодного переходу, жваво додав: — А я теж не знав, що ти тепер... Стривай! — заглянув він у мій пом'ятий квиток, який не забув підібрати в туалеті, поки я витиралася. — Фрау Шютце-Зонненвальд, — прочитав урочисто і з веселою цікавістю знову звів на мене свої небесні очі. — Гарне ім'я. Тобі личить. Вийшла заміж?

Я мовчала, приголомшена усім, що сталося за останні двадцять хвилин. Як це могло статися, як це міг бути він? А Стас, явно насолоджуючись моєю розгубленістю, продовжував, як ні в чому не бувало:

— Не дивно, що я не зміг тебе знайти ніде. У жодному месенджері. У жодній групі біженців жодної європейської країни. Ти змінила ім'я і стала новою людиною. Обірвала всі контакти. — з таким почуттям у голосі і сумом на смаглявому обличчі зізнався він, що я раптом побачила, як він мене шукав, наче наживо. Ось він сидить на дощатій підлозі у просторій, похмурій вітальні чомусь саме в стилі лофт, освітленій лише стрибаючим світлом з каміна, схожого на літаючу тарілку, що гойдається на чотирьох мотузках зі стелі. Я бачила такий у якомусь модному серіалі. Поруч з ним, на дошках підлоги, стоїть широкий стакан бурштинового віскі, перед ним, на низькому столику, відкритий MacBook, на вкладках якого стрічки з усіх соцмереж одразу — tik-tok, whatsapp, TG, instagram... Він тужить, зітхає, розчавлюючи між темними губами фільтр ледь тліючої тонкої сигарети, і вперто хмурить брови — не здається, вірить, що якщо він, надсилатиме запити знов і знов, як ритуал, рано чи пізно результат прийде... І він таки прийшов! Спрацювали його мантри та посили!

— Я шукав будь-які сліди, — повільно повторив Стас, замислено киваючи, ніби знав про мої примарні видіння, і підтверджував: саме так воно і було! — Ти втекла, сховалась у своїй норі, та я не здавався, йшов навпомацки, заплющивши очі, шукав твої координати, ловив твої вібрації, запах. Але їх просто не було. Я думав спочатку, ти добре шифруєшся. Час минав. Марно шукав. Тоді я злякався, що ти, можливо, загинула... Адже все-таки війна. А ти ж завжди і без війни вміла знаходити геморой на свою гарненьку дупу. Став грішною справою вже оплакувати красуню Беллу…

— Я не ховалася ні добре, ні погано, бо загинути мусив ти! — пролунав мій вигук голосніше, ніж хотілося б. Але я була ладна кричати на все горло, аби зупинити його історію та надокучливі картини в моїй голові. — Від кого мені було ховатися, скажи, будь ласка? Я тільки почала нове життя, як ти сказав, нормальне, серед нормальних людей, і тут ти! Ти! — здається, в мене починалася істерика, а треба було мовчати, не істерити, взяти себе в руки, все обдумати... Що тут думати: якщо я його не вбила тоді, то він мене вб’є зараз. Крапка. Не істерити?!

— Але ж я не вмер! А ти так цього хотіла б! — відповів своїм мелодійним і чаруючим голосом Стас, нахилився до мене через стіл, накрив мої пальці, що нервово стукали по дереву, своїми, і майже пошепки запитав: — Скажи, це круто трахатися, майже з трупом, га? З тим, кого ти сама пристрелила? А він, тварюка така, взяв й ожив. І тому ти мала такий яскравий оргазм? Ти збудилася та кінчила від цього?

Про що він говорив, Господи! Маніяк. А я вже забула, що такі є ще в цьому світі. Миттєво пережите щойно щастя задоволення до кінчиків нігтів й волосся перетворилося на липку грудку в горлі, мене захлеснуло хвилею огиди до самої себе. Ну от. Ось він і взявся за своє. Стас підняв мою мляву тремтячу руку й підніс її до своїх губ. Я здригнулася і стиснула кінцівку у кулак, чекаючи підсвідомо болю. Він зрозумів це, бридко посміхнувся, випростався і дбайливо опустив мої пальці знову на стіл, так нічого й не зробивши.

— Обручки немає, — тільки й промовив Стас. — Цікавий шлюб.

У мене знову почало темніти в очах, я спробувала проковтнути мерзенний слиз у горлі і вдихнути, але не змогла впоратися зі зростаючою панікою. Мене трусило сильніше. Він спостерігав за мною. І тут раптом на його обличчі з’явився новий, зовсім незнайомий вираз — неприйняття, смуток... страх? Чи мені примарилось у напівнепритомності?

— Ти чого?! Свідомість втрачати мені тут зібралася? Ану, глянь на мене. Дивись, давай! — він знову схопив мою руку, поплескав по ній, потрусив за плече, вже не особливо панькаючись. — Та що з тобою! Дивися на мене, дихай! Глибше дихай, кажу! Так, це я, ти не мариш, і все вже сталося! Все! Видихай тепер! Я тут, і ти зі мною, дєтка. Я не примара і не зникну. Ти не збожеволіла, я не збираюся тебе вбивати і скидати твій труп зі скелі в дрімучий ліс. Усі залишаться жити, все буде добре. Ти чуєш мене, ти мене розумієш?

Але я не могла опанувати себе , тим паче відповісти йому. Тоді Стас дуже знайомим мені рухом довгих пальців відкрутив кришечку з пляшки вина і розділив її вміст порівну на дві склянки. Підсунув мені одну — бордова рідина пахла кров'ю на мокрій чорній землі. Або мене не відпускала параноя.

— Пий! Тобі, я бачу, дуже хріново, мала... — сказав він своїм мелодійним голосом, тягучим, наче темний напій у склянці. Досі чарівним, як і три роки тому, коли ми вперше зустрілися на його клятій дачі. Кавалер, як же! Залицяється типу, зваблює. Але тоді він теж тільки те й робив, що постійно підливав мені в склянку то одну гидоту, то іншу, розкурювавцигарки з марихуаною, розбивав доріжки на дзеркалі або будував вежі з різнокольорових пігулок. Якщо не стьобав батогом і не в'язав мотузками.

Я одним рухом влила вино в своє сухе, оніміле горло. Я згадувала чіткіше і чіткіше не тільки його обличчя, його голос, його татуювання, як мереживні рукава, аж до пальців. Я впізнавала його все більше і більше з кожною секундою, у кожному слові та кожному жесті, у кожному погляді, інтонації та гримасі. Це було дивне почуття. Не радість. Чого тут радіти, він міг знищити моє життя швидше і ґрунтовніше, ніж балістична ракета. Не гнів. Який сенс в тому, щоб гніватися на маніяка за те, що йому подобається різати шматками свою здобич, який сенс гніватися на хворобу взагалі, як сказав мій психолог. З нею треба працювати… Трохи суто егоїстичне полегшення я відчувала — одним смертним гріхом на мені менше, я нікого не вбила. І…

Заспокоєння? Немов я довго-довго йшла темним лісом, у холоді, багнюці та страху, а тепер раптом спалахнуло світло, стало тепло, затишно, і мені сказали — все, страшне кіно закінчилося, це був лише злий жарт, а тепер видихни і давай у реальний, нормальний світ.

Але все ж таки навпаки. Це без нього світ реальний і нормальний, а з ним — страшний темний ліс. І навіть те, що сталося щойно, нічого не змінює. Не може змінити. Ми не друзі. Ми не коханці. Ми кровні вороги. Проте ж ґвалтівник не зобов’язаний цілувати жертву, чи не так?.. А жертва, блін, не повинна була мати такий оргазм! Згадувала також все, що сталося між нами тоді, в хмільному, темному минулому, затьмареному віскі та марихуаною, на вулицях нічного Харкова.

«Ти знала, що він не помер, — знову прошепотіла мені моя вперта, безсоромна, викриваюча й руйнівна підсвідомість. — Завжди знала. І чекала, що він тебе знайде. Ти шкодувала, що стріляла, одразу ж після пострілу. І не могла змиритися з тим, що його немає через тебе. А зараз ти не просто заспокоїлася. Ти все ж рада, що він живий. Рада. У цьому вся справа. Ти не вбила його, він знайшов тебе, і ти рада цьому. У тебе камінь з душі і гора з плечей, на серці легше. І ти рада! Бо між вами стільки незавершеного... Що хотілося б завершити. І це точно не про те, щоб його добити.»

Я повільно підняла склянку, зазирнула в залишки маслянистого темного алкоголю на дні. І чомусь знову згадала його губи, знову подумавши про кров.

— За зустріч, Белла? — він теж одразу підняв свою, довірливо й тому безсовісно дивлячись мені прямо в очі. Стас хлюпнув вина зі своєї майже повної в мою майже порожню склянку, ніби підкреслюючи ступінь близькості між нами. — Така несподіванка…

— Віриться насилу, знаючи твою любов до вистежування, — відгукнулася я як рабиня на старе прізвисько і випила. Чому мозок говорить за мене одне, а тіло робить інше? — Як довго ти за мною стежиш? Нащо?

Він посміхнувся однією стороною рота — і мені, проти волі, захотілося посміхнутися у відповідь на цю знайому гримасу, кутики моїх губ здригнулися самі по собі, наче я впізнала улюблену дитячу іграшку. Стас це, звичайно, помітив! Розслаблено зітхнув, обертаючи довгими пальцями склянку на поверхні столу, але яскраво-сині очі залишалися холодними, пильно спостерігали за мною.

— Бачу, ти вже взяла себе в руки. І відразу в бій. Як завжди. Смілива і відважна Белла... — розтягнуто повторив він колись вигадане ним самим прізвисько. — Але ні. Я не стежив за тобою, не шпигував. Твоя поява у вагоні цього потяга мало не стала черговим прямим пострілом в моє серце... Не сіпайся ти так! Сама ж чудово знаєш, що тоді накоїла своїми рученятами. Але не будемо про минуле, що було, те загуло. Бачу, тобі це неприємно згадувати. А ось я, на відміну від тебе, щасливий знову зустрітися, — сказав Стас і виразно втупився у мої груди. Серце билося так сильно, що через ці поштовхи тонка тканина сіпалася, а лямки знов недоречно зісковзували з плечей. — Старим друзям я завжди радий. Це ж ти. Моя вірна улюблена подружка, — наполегливо стверджував він, і я в паніці гадала, до чого всі його загравання та любʼязності. — А це я…

— Але ж ми зовсім не друзі, Стас. Я досі не можу повірити, — сказала я з сарказмом і зробила ще два маленьких ковтки, допиваючи вино. — Як це може бути, невже це справді я? І справді ти. Старий і зовсім не любимий наче й точно не вірний друг…

Його губи знову зігнулися в підступній посмішці.

— Та облиш! Щойно в туалеті стогнала ти досить переконливо. Я сам не очікував. Ми можемо повторити, щоб запевнитися, що це реальність... Я справжній. Я тут, — повторив він, як мантру. — Наш секс був чарівним! І дуже яскравим.

Я почервоніла, опустила очі. Бо мені не було чого заперечити. Я не знаю, чи він помер й воскрес, чи то його двійник був. Але він не змінився. Зовсім. Той самий підлий, нахабний, безжальнийзбоченець, вульгарний п'яниця, бандит, здатний тільки принижувати, ображати, мучити...

Втім, давай не брехати самій собі. Вигляд у нього зараз зовсім не бандитський, одягнений дорого, стильно й поводиться цілком по-світськи. А ти встигла за останні три роки побачити досить наших співвітчизників, яких із села вивезли, а от село з них точно ні… Стас зовсім в іншій категорії. Він ледь торкнувся свого каберне, хоча мій келих був двічі спустошений. Він не накурений і не під хімією. І його іронічно-вишуканий стиль, а тим більше чітка вимова німецькою та англійською мало чим нагадують жаргон сутенера та садиста-наркомана, якого я знала і боялася раніше до втрати свідомості. Він слухає книжки в навушниках!

Але яка різниця, алкаш він чи ні. Зараз я боюсь його не менше. Навіть у янгола було би кілька питань, до того, хто вирішив у нього вистрілити і відрубати йому руку шаблею. А у Стаса й поготів. Було великою помилкою не втекти від нього відразу. Просто величезною. Він ніколи не пробачить мені того дня. Ніколи. Ніхто б не пробачив.

— Знаєш що, здається, я теж терпіти не можу веганську їжу. Пробувати навіть не хочу, зовсім не голодна. Тому мені краще, якщо ти не проти… — я почала підводитися, підстьобнута інстинктом самозбереження.

— Я проти! Залишайся, — перебив мене Стас і вхопив за руку, перш ніж я остаточно випросталася. Я відсахнулася, але марно — він мертвою хваткою тримав мене за зап’ястя, його сині очі свердлили мене наскрізь. — Будь ласка. Не бійся мене. Я не ворог. І нам точно є про що поговорити, знаєш сама, — примирливо додав він своїм вкрадливим голосом.

Звісно. Не ворог. Просто по-дружньому знову прикує наручниками, відріже двійко пальців, вухо, вирве нігті і дасть попити отрути за те, що стріляла в нього, а потім дивилася, як подихає на твоїх очах, і нічого не робила. Отак і розмовлятимемо. А більше ніяких образ, люба, чого мені боятися?

— Не впевнена, що тобі не варто мене боятися, — заперечила я. — Бо я тобі не друг, Стасе. Зовсім. І неважливо, як там було щойно в туалеті. Я не можу відповідати за майбутнє, коли ми знову залишимося віч-на-віч. Я тоді мала відрубати тобі голову замість руки. Як вампіру. Для надійності. Цього разу так і зроблю.

Він уважно дивився на мене і все ще не відпускав. Я розмірковувала, боюся я його справді чи за звичкою. І що це в такому разі за тремтіння у всьому тілі, якщо не від страху. Намагалася зрозуміти, до чого смак крові та вина до його губ. Взагалі його губи. І розуміла тільки одне: спокій закінчився. Байдуже, піду чи залишуся, то чи не краще залишитися і хоча б дізнатися, хто він тепер, що тут робить і наскільки небезпечний зараз? Як вижив? Де був цей час і що хоче від мене? Хоробра і відважна Белла. Ти не з тих боягузливих мурах, що повзають собі десь там, у нижчому світі. У поїзді, до речі, я нічим не ризикувала.

— До прибуття ще майже три години, — сказав Стас, наче мої думки прочитав. — Перебирайся до мене, поговоримо. У нас є їжа, є що випити. І робити тут все одно більше нема чого. Якщо ти точно виключаєш повторний похід до туалету, — не втримався він від брудної пропозиції.

Але він мав рацію, чорт його забирай. Поки що найстрашніше вже сталося. Він живий. І я йому щойно віддалася. Було б нерозумно тепер, роззявивши рота, з вереском тікати світ заочі. Я подивилася на руку, що стискала мій лікоть, затягнуту в чорну рукавичку. Стас прослідкував за моїм поглядом. Підняв їївгору, демонстративно розчепіривши пальці.

— Так, я знаю, що ти хочеш спитати, люба Белла. Це моя рука. Справжня. Але з невеличкими недоліками. Тому я ношу рукавичку. А ще це... — він спробував стиснути руку в кулак, але нічого не вийшло, тільки мізинець і безіменний палець зігнулися. Я не могла на це дивитись, відвела очі.

Стас продовжував посміхатися, граючи запальничкою на столі тією самою рукою в рукавичці.

— Лікар каже, що треба весь час її розробляти... Та я думаю, що це лише аби підбадьорити. Рука є на вигляд, але їїза фактом немає. Немає ні жил, ні нервів. Що мені розробляти?

— Але як ... Я ж сама бачила, як ти лежав там, на снігу, без руки, — забубоніла я.

— О, Белла, — він опустив підлокітник між кріслами зі свого боку й запросив жестом. І я підкорилася йому знову, як загіпнотизована, наблизилася до нього, слухняно опустилася на сидіння поруч із ним. — Візьми ще вина. Їж, чилі сін карне холоне. Ти таки голодна, я бачу. Ти завжди забуваєш поїсти і тебе треба годувати. А ця штука найкраще смакує гарячою, я точно знаю. Останніми роками я об'їздив залізницею усю Європу разів двадцять туди й назад… За кермом поки що не можу довго. Тому я спробував усе з меню в цьому потязі. Їж. Не поспішай. Так добре, коли ти така справжня і зовсім поруч… — наче мимохідь провів він пальцем із каблучкою по моїй щоці.

— Тож слухай. Це сталося 30 листопада в не такому далекому 2021 році. Ти, можливо, забула деталі. Але я пам'ятаю все. Це наче мій другий день народження. Моя смерть і моє воскресіння. Снігу тоді натрусило в Харкові дійсно багатенько. Ти втекла, а я лежав у цьому снігу, мордою прямо в кучугурі, ковтав його разом із власною кров'ю. Такий собі коктейль, я тобі скажу. Другий раз замовляти не буду. Я дивився на власну руку, що лежала поруч у снігу. Я її не відчував. Не міг її зрушити. Не міг нічим зрушити, якщо чесно. Але завдяки тому, що ми валялися в снігу і був мороз, в моєї руки тканини не відмерли, у мене кровотеча призупинилася, ми дотягнули до приїзду лікарів. Нас відвезли до лікарні і все пришили на місце. Як плюшевому зайчику його лапку. Ось тільки в нас проблема, Хьюстоне. Виглядає лапка не дуже гарно, шкіра не скрізь прижилася, тому пересаджували її кілька разів. І я нічого цією лапкою не відчуваю. Можу встромити в неї голку. Можу тримати над вогнем. Я можу доторкнутися до тебе і навіть не зрозумію, що це твоє волосся... Твоя шкіра, така ніжна, як у дитини... Твої губи...

— Досить! — я відсунулася, відштовхуючи чорну рукавичку від свого обличчя.

— Не подобається? — зробив він награно засмучене обличчя, опускаючи скалічену руку на стіл між нами. — Ну ось. А це ж твоїх рученят справа, ти маєш радіти… Ти ж так хотіла помститися мені і помучити, пам'ятаєш? Припини. Не кривися так. Я ж не тримаю на тебе зла. Я завжди знав, що ігри з кайданками до хорошого не доведуть. Так і сталося, отримав, те що мав отримати. Тому тобі вже точно нема чого кривитися.

— Що тепер? — прямо спитала я.

— У сенсі? Спочатку я доп'ю цю каву, потім закурю, хоч мені й не можна через мій пробитий перикард зловживати ні тим, ні іншим… — іронічно посміхнувся Стас. — Ти знаєш, що саме там куля застрягла? У перикарді та правому шлуночку. Це така рідкісна травма. Завдяки тобі мені ще довелося вивчати анатомію. Виживання становить від 3% до 4%, зазвичай людина вмирає не відразу від самої кулі та пошкодження органів, а трохи пізніше від значної та стрімкої втрати крові, як правило, до надання медичної допомоги… Так все й було, адже правда? Я мав би померти в калюжі власної крові за кілька хвилин там прямо, на галявині у дворі... А якби ти влучила у лівий шлуночок, я б помер миттєво. Але ж ні, кулю в правий засадила... Ти навмисне цілила своїм відьмачим оком, щоб я страждав, скажи?

— Припини, — тільки й змогла сказати я.

— Але я правда не злюсь, — Стас знову накрив своєю здоровою рукою мою. Притис її до столу. — Адже це було ідеально. Навіть я не міг придумати кращої ідеї. Вона подивилася мені в очі з таким жалем та розумінням. Обійняла так довірливо. Поцілувала так ніжно. І холоднокровно поцілила в груди!

Залющившись, я тремтіла від напруги, а він продовжував шепотіти мені в самісіньке вухо:

— Знаєш, якщо я ще сумнівався щодо тебе, то своїм вчинком ти розвіяла сумніви у порох. Ти справді королева. Без компромісів та поступок. Ти саме така. А сьогоднішня зустріч з тобою, звичайно, коштувала всього пережитго болю. Я вірив не даремно. Вибач, що так засмучую тебе. Іноді мені теж було шкода, що я таки не здох. Ти ж розірвала моє серце в усіх сенсах слова. А це боляче. Та ще й з кольта, яким я сам тобі дозволив побавитися. У той самий день, коли повірив, що ти тепер моя. Це міг би бути гарний хеппі енд... — він відсунувся, мої очі розкрилися. Стас задумливо дивився на мене, підтискаючи губи, зітхаючи. Я дивилася похмуро у відповідь. Він перебирав і розминав мої пальці в своїх. А я боялася навіть дихнути чи поворухнутися.

— Але вийшло продовження з незрозумілим фіналом. І я таки задоволений, що вижив! — переможно проголосив він. — Тож я був би радий дуже докладно і по душах поговорити з тобою, люба Белло, про те, що з нами тоді сталося. До самого нашого прибуття в чудове та вільне ганзейське (портове)* місто Гамбург.

Ах чорт. Точно, туди ми їхали. Тільки яка тепер нафіг воля, якщо він кружлятиме і кружлятиме у мене за спиною, як величезний кажан — кровопивця... Яке тепер нафіг... все! Все летіло до біса в прірву, а моє життя прийшло до кінця.

— Сумніваюся, що мені так само приємно говорити з тобою докладно і по душах, — процідила я у відповідь, ривком висмикнувши руку з-під полону його чіпких пальців. Втрачати вже нема чого. Стас лише посміхнувся і відповів:

— У такому випадку ми можемо помовчати, пограти в карти, щоб скоротати час. У деберц. Пам'ятаєш ще? Зіграємо на бажання… Що, знову не так? Ну й погляд. Гаразд. Тоді ти, може, хочеш подивитися фільм разом? Тут чудовий wi fi і я маю з собою макбук. А в тебе не залишилося нічого з моєї старої збірки?

Він знущався, або думав, що знущається. Нагадував — дивись, Белло, нічого не забуто, я ж знаю, хто ти, ти знаєш, хто ти, тож не впирайся, йди назад, до ноги…

— Жодних ігор і фільмів більше з тобою, Стасе, — похитала я головою. — Пам'ятаю всі, як учора було. Сюжет одноманітний, закінчення ніяке. Шкода втрачати час, одним словом. Що ти будеш робити зі мною? З нами? Давай відразу вирішимо питання.

Він незворушно дивився на мене, мовчав і посміхався. Але я відчувала, як за зовнішньою непохитністю та холодною усмішкою з космічною швидкістю крутяться його думки, складають ланцюжки та схеми, видають варіанти майбутнього. Він не брехав. Він також не був готовий до цієї зустрічі. А тепер уважно придивлявся й виправлявся на ходу, наче пробовував воду на незнайомому пляжі — холодна, тепла, глибоко, мілко, каміння, пісок... Однією рукою Стас відкрив другу пляшку вина й підсунув наповнений стакан до мене.

— Навіть Google не вирішує всі питання одразу, дівчинко моя. А наше тим паче не вирішиш з наскоку. Ти сидиш тут і тремтиш. Гадаєш, як і чим доведеться заплатити за той постріл і втечу... Продовжуй гадати і тремтіти. Це лише початок.

— Не сумніваюся, — відгукнулась я, дивлячись йому у вічі. — Ти ж не заспокоїшся тепер. Тож скажи прямо, що плануєш. Зроби милість. Як засудженому до страти перед смертю.

— До страти? — підняв брови Стас і розтягнув губи у вульгарній усмішці. — О, ні, тебе зовсім не це чекає, моя принцесо. Навіть близько не це. Я б сказав, що я вже все зробив з тобою і все отримав, дорога Белло... Але це не так. Це було добре… — з неприхованою хтивістю протягнув він, відверто дивлячись на мої груди під літнім платтям, моє заголене плече. — Але так мало. І так швидко. Тому в мене все, як і раніше.

— Як і раніше? ... — луною відгукнулася я, не в змозі зупинити сироти по спині до самого куприка, під тасьму вологих трусиків.

Він кивнув і сказав, дивлячись мені прямо в очі:

— Я хочу тебе. Усю. Поруч. І постійно. Знову те, що ти мені тоді запропонувала.

— Але я мало не вбила тебе! — вирвалося в мене. Ти хворий, кричала я очима і не наважувалася вимовити вголос. Бо якщо дійсно хворий, то хтозна, як відреагу. А якщо ні, то… То якою людиною треба бути, щоб пережити власне вбивство і не зненавидіти ту, що вбила, а навпаки, бажати ще більше?

— Саме так, — кивнув Стас. — Ти мене мало не вбила і спричинила чимало мук. Тож за тобою боржок. Ти житимеш, моє кохання. Але поряд зі мною. Завжди. Лише вічність. Кожен ковток повітря щомиті робитимеш тільки зі мною.

— Ти маніяк, — похитала я головою, вже не добираючи слів. — Ти просто збоченець.

— У нас є три години, щоб обговорити це, Белло, — промуркотів він, накриваючи мої пальці своїми. — Розмова буде захоплюючою, бо твій оргазм був крутішим за мій, і хто ще збоченець в такому разі… Крім того, є ще дещо. Щось, що ти забрала з собою, хоча належить воно тільки мені.

Я завмерла від жаху. Невже він зараз про Олександру?

І мало не крикнула: “Ні! Вона не твоя! Вона моя, моя та Алекса.” Але в останній момент зупинилася. Він не міг про неї знати, він сам сказав, що шукав будь-яку інформацію про мене, та не знайшов, значить, ще є шанс врятувати її від цього маніяка, якщо буду діяти розумно. І тому я, закусивши губу, спробувала зняти з обличчя гримасу винуватого собаки перед господарем. Мовчання — золото. Йому хочеться розмовляти із захопленням три години поспіль — нехай. Давно не чула рідної мови… А я буду мовчати, щоб придумати за цей час план порятунку.

Стас, що уважно спостерігав за мною, вкотре посміхнувся з переможним виглядом, пригубив вино.

— Я бачу, що маю рацію. Ти мене розумієш. І ти згодна зі мною — поговорити є про що, тікати і ламатися безглуздо. Тож вип’ємо ще вина й почнемо з головного. Ні, не треба дивитися під стіл, я не маю на увазі задовольняти мене орально, поки не приїдемо до Гамбурга. Коли я кажу, що хочу тебе всю і назавжди, це стосується не лише твого тіла, ненаглядна Белла. Але спершу я просто хочу знати — хто цей щасливий володар найгарніших очей, цицьок та ніжок і такого поетичного імені — Шютце-Зонненвальд? Розповідай!