Г’юманти Наталії

Дружині та прадіду

присвячується.

Дозорний катер «Нової Спарти» поволі баражував на середніх висотах в атмосфері велетенської блакитно-зеленої планети. Лежачи в купелі гравікомпенсатора дозорного катера, спартанець Марко майже фізично насолоджувався вправністю та спритністю рухів опербота. Не відчуваючи власного тіла, вояк наче вселився в тіло андроїда, керуючи його стрімким просуванням скелястою поверхнею цього дикого світу.

Зараз Марко був щиро вдячний керівництву, що відкопало десь інфу про цю біоактивну планету і спрямувало сюди розвідмісію. А також капітану, який відрядив його в індивідуальний дозір. Здавалося б, геть нудота – лежати в гравікоконі й спостерігати, чи не виникнуть десь ознаки розумової діяльності. Але ж, коли в крові вирує азарт завзятого мисливця, а внизу буяє дике життя… Байдуже, що зійти на поверхню – годі й мріяти – розплющить шалена сила тяжіння. Проте є опербот, і немає жодних ліцензій чи інших обмежень щодо полювання.

Геройський вояк-спартанець нарешті може собі дозволити відпочити від нескінченних воєн усіх проти всіх і розважитися в якості цивільного мисливця. Цікаво, а чим зараз бавляться інші дозорці в своїх шкаралупах? Наприклад, Вольдемар чи Леонід, яким випали сектори посеред океану? Бідолахи! Хіба що примудряться якось порибалити? Чи все ж ризикнуть, як оце він, заслати бота на полювання? Тільки підводне. Що ж, тоді побачимо після вартування, чиї трофеї виявляться цікавішими!

Видершись на чергову верховину, Марко нарешті побачив очима опербота гідну здобич. Йому назустріч з-за пагорба плавко підіймалося повітрям схоже на велетенський млинець одоробло. Воно нагадувало одночасно планетарний бомбардувальник і якусь земну рибу на кшталт ската чи камбали. От тільки дуже розведені й висунуті наперед очі здавалися занадто великими та вирячкуватими. При цьому створіння ніяк не реагувало на те, що якийсь там андроїд наставив на нього смертельну збою. Нелякана дичина!

Від влучного пострілу мисливця скат завалився набік і почав уходити в штопор. Та все ж спромігся наостанок ударити кривдника потужним електричним розрядом. Опербота відкинуло на декілька метрів, і якби вчасно не ввімкнувся аварійний блок, андроїд упав би в безодню. Але завдяки додатковому живленню в робота вистачило сил і спритності зачепитися за крайку урвища. Треба було якось видряпуватися з цієї халепи, бо інакше як Марко тоді пояснить кепові втрату бойового опербота?!

Висячи над прірвою і марно силкуючись видертися нагору, андроїд зустрівся поглядом з іншим скатом. Цей екземпляр виявився значно більшим, а очі… Спиною реального Марка пробігла нервова остуда – погляд тварюки був занадто розумний!

Скат якийсь час удивлявся в камери робота, потім випростав з-під своєї мантії два гнучкі мацаки з трьома пальцеподібними виростами на кожнім, схопив безпомічного опербота наче ляльку й підняв на кам’яний гребінь. Просто перед очима Марка опинилося віддалене плато, яке перед тим він обійшов стороною, бо ж там весь час мерехтіли громовиці. Наразі хмари над плато розійшлися і в чистому надвечірньому небі вже пробивалися зорі, поміж яких масним окоподібним світилом вирізнялася пляма дозорного катера Марка.

Десь у центрі плато вибухнуло нестерпно яскраве світло, і до Маркової посудини простяглася потужна сяюча блискавка. Це було останнє, що побачив Марко очима свого опербота. Та й узагалі, останнє…

* * *

За кілька десятиліть до того.

Велетенська манта – володар повітряних просторів цієї планети, – граційно змахуючи крилами свого ромбоподібного тіла, повільно пливла в густій атмосфері Наталії – найекзотичнішого світу серед відкритих дотепер людством. Але поки що – відкритим не для всіх. Корпорація не поспішала ділитися такою перлиною з широким загалом. Ця планета, хоч і занадто важка для терраформування й колонізації (з огляду на величезну силу тяжіння), була дуже живою і могла б стати ласим шматком для інших компаній, незважаючи на «Угоду про заборону експлуатації біологічно активних об’єктів Усесвіту».

Ден тішився неквапним плином в багатому киснем важкому повітрі, ледь ворушачи краями плавців. Наталка казала, що манта – це не зовсім вірно, там щось латиною, якась «торпеда». Здається – «Торпедо аеробатіс наталіка». Тобто, Наталчин аеробус-торпеда, як жартував Ден. Але йому більше подобалось саме «манта», тим більше, що він мав на це всі права – адже був автором імені цього світу, а також першим розумним скатом Наталії, хоча і з суттєвими відмінностями. Трансгенна корекція залишала в геномі по можливості максимум людського коду для полегшення повернення в початковий стан.

Із висоти польоту манти відкривався запаморочливий краєвид на сотні кілометрів. Зі щільного блакитно-смарагдового килима джунглів то тут, то там здіймалися високі гірські хребти, грали веселками водоспади, буяли різнобарв’ям чудернацькі квіти. Зачепившись за скелі довгими тонкими нитками коренів-мацаків, у небі розгойдувалися величезні ковдри повітряних зміїв – чи то тварин, чи то рослин. Небесний океан наче аж кипів численними зграями дивовижних істот, що ширяли як у блакитній височині, так і над самісінькими верхівками велетенських дерев. А там, у розривах поміж суцільних заростей, можна було де-не-де розгледіти химерних крабоподібних гігантів у плямистих панцирах колючкуватих екзоскелетів.

Удалині, над гірським кряжем, із півтора десятки наталійських китів повільно, наче дирижаблі, дрейфували крізь білястий серпанок, що насправді являв собою цілі хмари аеропланктону. Кити просто харчувалися. Хоча цих вайлуватих велетнів вірніше було б називати не китами, а китовими акулами – з огляду на їхню спорідненість із місцевими скатами.

А ще осторонь, на самому обрії мерехтіли блискавки над віддаленим плато. Там гроза була майже постійним явищем. Цей загадковий феномен давно вже цікавив Дена, але щось у фізіології ската ставало на заваді. Здавалося б, місцеві манти й самі нівроку електричні (мабуть, тому й «торпедо»), але ж громовиць жахалися не менше від інших наталійців. Та людська цікавість узяла гору. Ден рішуче запрацював крилами, прямуючи до такої лячної, але ж і спокусливої цілі.

Звісно, дурень айтішник, що на емоціях зголосився стати піддослідним щуром-першопрохідцем і контролювати автоматику наземної станції до прийому справжніх дослідників, мав би тихесенько поратися з роботизованим господарством та очікувати на прибуття «основних сил». Але ж це не про Дена. Після сварки з Наталкою він легко погодився зануритися в штучну кому, щоб вийти з неї іншою істотою. Так би мовити, втеча від Наталки до Наталії… А тепер йому потрібна була дія. Треба пізнавати свою нову Наталію!

З наближенням до плато, тиск ірраціонального страху тварини на людський розум ставав усе нестерпнішим. І тільки-но перед очима Дена з’явився глибокий каньйон, скат не зміг відмовити собі в спокусі швиденько туди пірнути. Манті полегшало. Буря скаженіла десь нагорі, а в затишному каньйоні скат почувався досить безпечно. Та що далі? Хіба з тихого місця можна щось довідатися про небезпечне явище?

Наче у відповідь на міркування Дена, перед його очима з’явився чималенький грот. Просто в стіні каньйону під навислими скелями чорніло непроглядне темне провалля. Печера виглядала водночас і лячно, й заманливо – здавалося, що вона сягала просто всередину плато.

Людський розум напружувався, передчуваючи небезпеку, та фізіологія ската чомусь залишалася спокійною. Остання обставина переконала Дена в доцільності спробувати. Як там казали пращури: «чи ми не козаки»?

Заглибившись в темряву гроту, Ден опинився в царстві цілковитого спокою. Вибухи громовиць залишилися назовні, а тут панувала мертва тиша. Та раптом із чорного мороку казна як стало пробиватися світло. Вся печера – і стеля, й долівка, і стіни – все починало сяяти блідою непевною флуоресценцією. Плинучи все глибше всередину печери, Ден усе більше поринав у феєричну казку світла й тіні. Велетенські свічки сталактитів і сталагмітів, іноді зрощені в химерні колони, світилися – дедалі яскравіше – дивовижним неоновим вогнем.

Зацікавившись дивним ефектом, Ден підплив до найближчого гігантського сталагнату, намагаючись зрозуміти природу цього сяйва. Виявилося, що поверхня величезної колони геть уся вкрита мініатюрними медузоподібними створіннями. Природна люмінесценція. Але складалося враження, що вмикалася й керувалася вся ця світломузика з одного джерела.

Денові раптом здалося, що вся велетенська сяюча печера – єдиний живий організм. Хлопець навіть відчув подив цієї істоти з того, що скат може виявитися інтелектуалом.

Чимдалі йому ставало все моторошніше. Тут направду було щось подібне на розум. Злякавшись, Ден круто розвернувся й стрімголов чкурнув до виходу. Проте господар печери не вгавав – він ще активніше виявляв свою присутність, уперто намагаючись вплинути на емоції Дена та заспокоїти його. Але такі нав’язливі спроби втручання ще дужче нервували хлопця й примушували тільки сильніше налягати на крила.

Виринувши назовні, Ден відчув тимчасове полегшення, однак уже за хвилину усвідомив, що від печери остаточно не відкараскався. Хоч він і стрімко летів каньйоном у бік бази, та все ж ніяк не міг позбутися відчуття, що тягне на собі цілий жмут павутиння. Наче невидимі нитки підступного павука обліпили все тіло. Ден борсався в небі, виписуючи карколомні кульбіти й фігури вищого пілотажу, та все було марно – відчуття присутності чогось стороннього не полишало його.

Треба було терміново доповісти на орбіту. Тож – мухою на базу!

* * *

Стулки шлюзу ледь устигли розчинитися, щоб впустити несамовитого ската, рятуючи його від безглуздого зіткнення. Ден, не зупиняючись, гайнув до центру зв’язку. Набравши колишніми руками, а наразі – мацаками, код виклику, він нервово запурхав, наче затупцював на місці. Та секунди спливали, а відповіді все не було. Натомість на екрані висіло два сповіщення про невідкриті відеопости.

Втративши терпець, Ден відкрив спочатку повідомлення від Арчі, хоч той і викликав в Дена підсвідому відразу. Це ж саме через нього вони з Наталкою й посварилися! Та хронологічно пост Арчі був першим, а в Дена в таких випадках гору брав автоматизм послідовності.

– Хай, Деніеле! – завжди дурнувато весела пика Арчі зараз чомусь була вкрай серйозною та стурбованою. – Шкода, що тебе немає на місці. Та воно, може, й на краще… Не знаю навіть, із чого почати… До нас із Землі прибув Центральний офіс. У повному складі. Ціла армада далекобійників. А деякі ще й озброєні. Вони евакуюються, розумієш, тобто тікають… Пам’ятаєш про таку собі праворадикальну секту «Нова Спарта»? Всі вважали їх жалюгідними антропоцентричними фанатиками. Здоров’я виду, відмова від медицини, очищення генофонду за рахунок природного відбору й тому подібна маячня. Як виявилося – не такі вже й жалюгідні. Повалили владу, на Землі зараз повноцінна війна. І якщо вірити нашим бігбосам – справа йде до перемоги «Спарти». А наша корпорація, сам розумієш, – один з найперших ворогів. Тож вони й дременули. Кажуть, зачистили всі архіви, та хтозна… Все одно, панікують. Здається, чкурнемо кудись до найвіддаленіших колоній. А там – розбіжимося, розчиняючись серед фермерів… Думаю, дарма, однаково знайдуть… Чому нас забирають? Навряд чи з гуманних мотивів. Чи то станції їм шкода, чи то сліди замітають. Та досить уже про нас… Головне… – Арчі якось зам’явся, знітився. – Ми казали їм про тебе… Вони відрубали – залишити. Нема часу морочитися. Питання закрите…

– Як?! – загорлав Ден, немов Арчі міг почути ревіння манти.

– Отаке лайно, друже, пробач… Моя тобі порада – ховай базу, змішуйся із загальною масою скатів і доживай спокійно свого віку. Може, ще й нас переживеш…

– А Наталка?!

– Ну годі, здається, вже все сказав. Ще раз пробач, Деніеле… Нас щойно пристикували, тож мушу бігти… Прощавай, брате!

Арчі махнув рукою, й відео вимкнулося. Не тямлячи себе від шоку, Ден закляк і навіть перестав ворушити плавцями. Ось і маєш! Тепер довіку твій рідний дім – планета Наталія, яку сам же колись так і назвав, скориставшись правом першого розумного тубільця. А керівництву тоді пояснив свій вибір назви з латини, мовляв – природна, рідна. От і наврочив…

Лише падіння черевом на підлогу вивело Дена із заціпеніння. Ще не остаточно оговтавшись, він майже автоматично запустив друге повідомлення. Цього разу на екрані з’явилось обличчя шефа. Як завжди – спокійне та сконцентроване.

– Даньку, хлопчику мій, я знаю, що Арчі тобі вже все розповів, і розумію, як тобі зараз важко. Даруй, але ми зробили все, що могли. Керівництво просто нічого не хоче чути. Жалюгідні боягузи. Та є ще одна біда… Кілька хвилин тому від нашої станції стартував модуль. Виявилося, це Наталка примудрилася запхати генетичний кокон у човник і втекти на орбіту. До бабці не ходити – планувала покружляти над планетою доки не перетвориться на манту. До тебе гайнула… А есбешники – психопати, довбонули з електромагнітної гармати. Не знаю, чи влучили… Пробач, хлопче, час вже йти вкладатися в люлю. Ким і де я прокинусь? Можливо, ще й тобі позаздрю. Прощавай…

Вимкнулося й це відео.

Декілька секунд Ден заклякло висів навпроти екрану, ледь ворушачи крилами, та й то рефлекторно. Всередині щось визрівало, а він не міг, та й не хотів цьому опиратися. Раптом воно вибухнуло. Потужна блискавка шваркнула в приладову панель, бризнув феєрверк іскор і зайнялася пожежа. Ден стрілою рвонув назовні. Не від полум’я – йому було байдуже, чи погасить автоматична система пожежу. Тікав від розпачу, від безсилля, від усвідомлення своєї неспроможності змінити те, що сталося.

Вихопившись зі шлюзу, Ден зопалу шугонув догори, набираючи висоту, нібито прагнучи сягнути зірок. Його шалений зліт зупинило лише розріджене повітря, яке вже не давало достатньої підпори для крил манти, та й дихати стало значно важче. Це трохи вгамувало нерви, і Ден був змушений зупинитися й озирнутися.

Далеко внизу стелилися тисячі кілометрів його тепер уже до скону рідної блакитно-зеленої Наталії, яку він насправді назвав на честь коханої…

Наталка! В Дена заскімлило серце. Де ж ти, люба? Що з тобою зараз?

В розпачі він звів очі догори, німо питаючись зірок, що мерехтіли в чорно-синьому небі.

Тієї ж миті боковим зором він помітив падучу зірку. Та, перевівши погляд на неї, усвідомив, що падає вона занадто повільно й по дуже пологій траєкторії. Невже човник? Завмерши на місці, Ден невідривно стежив, як сяюча цятка поволі закочується за обрій. «Боже, врятуй її!» – навіть не подумав, а всім своїм єством жбурнув він благання у відкритий простір.

Наче дослухавшись до його покрику, якась сила круто розвернула падаючий модуль, скерувавши його рух у майже протилежному напрямку. Може, вона ще не остаточно втратила керування?

Прослідкувавши напрямок падіння човника, Ден зрозумів, що той рухається до буремного плато. Там же небезпечно!

Без вагань, скат щодуху помчав у той бік, не випускаючи модуль із поля зору.

* * *

Підлітаючи до плато, Ден побачив, як човник, не зачеплений жодною блискавкою, повільно спустився в каньйон. Діставшись того місця, хлопець не знайшов на дні жодних натяків на корабель. Натомість збоку зяяла пітьма вже знайомої печери. Інтуїція підказувала, що шукати варто саме там. Коли очі призвичаїлися до темряви, а печера ввімкнула своє примарне бліде світло, Ден нарешті спромігся розгледіти Наталчин човник, що лежав на боці серед велетенських сталагмітів. Ззовні він виглядав неушкодженим. Та що з дівчиною? Можна спробувати дістатися всередину, скориставшись замком зовнішнього доступу. Але ж різниця тиску вб’є людину в кораблі. Хіба що вона встигла зачинитися в коконі. Так! Це єдиний шанс! Вона мусить бути в коконі!

Ден уже збирався розпочати втілення свого плану, коли зненацька в його голові почувся голос:

– Не переймайся, любий, мене там уже немає. Я тут.

Цей голос Ден не сплутав би ні з чиїм іншим. То була Наталка, то її інтонації! А слово «тут» якимось незбагненним чином указувало напрям углиб печери, начебто голос лунав саме звідтіля.

– Наталко, де ти? – не припиняв гукати Ден, без остраху кваплячись туди, куди минулого разу не наважився заглибитись.

– Та тут я, дурнику, тут, – наче навіть зі сміхом відповідала дівчина. – Ти правильно просуваєшся!

– Тільки не щезай нікуди!

– Та де я вже від тебе подінусь!

Ден майже наяву бачив її хитрувату посмішку.

Він летів просторими коридорами печери туди, де світла ставало все більше й більше. Нарешті він дістався величезної зали, де з самого низу й аж до стелі струменів широченний потік чистого блакитного вогню.

– Натко, де ж ти?

– Просто перед тобою. Що, незвично? Та ти теж на хлопця не дуже схожий… Розумієш, я ще не встигла в усьому розібратися, але, здається, тут уся планета обплутана такою собі енергетичною сіткою. Мов грибним міцелієм. Майже розумним, або ж в очікуванні розуму. От я і втрапила… В один із потужних вузлів. Та, попри все, маю бути вдячною. Здається, саме ця сутність мене й урятувала. Принаймні, хоча б частково. Тож тепер вона – це я, а я – це вона. Якось так…

– Господи! – майже вголос у відчаї заревів Ден. – Що ж я накоїв!

Йому раптом закортіло шваркнутися з розгону об найближчий сталактит.

– Не край собі серця, любий. Ти ні в чому не винен. Сталося те, що мало статися. Твоя Наталка стала Наталією. Все гаразд.

– Але ж… Я мушу бути з тобою. Якщо тобі вдалося, то й мені…

– Зачекай, Даньку, не так швидко. Звісно, колись згодом так і станеться. Але до того ти повинен дещо для мене зробити. Обіцяєш?

– Та все, що завгодно! Але… Що саме я маю зробити?!

– Виростити й виховати наших дітей. – Наталка знову посміхнулася, хоч цього разу і з дещицею суму. – Вивести, так би мовити, «в люди».

– Дітей? Яких? Як? – тільки й спромігся пробелькотіти Ден, ошелешений такою пропозицією.

– Спробую пояснити. Ти, як скат, маєш всі генетичні функції й фізіологічні особливості самця. Але ти, мабуть, не знаєш, що в місцевих скатів твого виду дитинчат виношують саме чоловіки.

– Але ж без тебе…

– Не перебивай, і все зрозумієш. Звісно, що з місцевими дівчатками ти біологічно несумісний. Та я й не пропонувала б тобі злягатися з дикими тваринами. Ще чого! Проте, з огляду на деякі особливості твоєї нової фізіології, ми зможемо забезпечити розвиток зародків від злиття лише твоїх статевих клітин. Щось на кшталт партеногенезу, якщо коротко…

– Але ж, я так розумію, це будуть не наші діти, а лише мої точні копії.

– Ти ще дечого не врахував, мій «уважний» кавалере. Пам’ятаєш, хто я за фахом?

– Звісно, екзобіолог.

– Так, тільки ти, либонь, забув, що моя спеціалізація – хвильова генетика. І я ніколи не припиняла досліджень у цій галузі. І в дечому суттєво просунулась. А енергії, якою я тепер можу керувати, наразі більш ніж достатньо, щоб діти були моїми не менше, ніж твоїми. Ну, то як, згоден? Ти ж обіцяв!

– Та звісно, що згоден, кохана! Тільки б завжди бути з тобою!

– На жаль, завжди – не вийде. Все має свій кінець. Я відчуваю, що поступово буду розчинятися в цій планетарній мережі. Не знаю точно, коли це станеться, та рано чи пізно розчинюсь остаточно… Сподіваюся, зробивши її трішечки розумнішою.

– Я не хочу тебе втрачати. Для мене це буде занадто… – з болем прошепотів Ден.

– Не сумуй, любий. Я так міркую, це відбудеться не скоро. Врешті-решт, я ще хочу побачити своїх діточок. Ви будете навідуватися до мене. А згодом, коли ти постарієш та занудьгуєш, то приєднаєшся до мене. І так усі наші нащадки будуть отримувати своє безсмертя, повертаючись до матінки Наталії. А вона від цього ставатиме розумнішою й мудрішою. Не знаю, у що це все виллється… – Наталка на мить замислилась, а потім знов іронічно всміхнулася. – Ну, лети вже, мій перший г’юмантоїде. Все необхідне я вже зробила, а в тебе ще багато нагальних справ. Треба якнайшвидше сховати базу, та й човник також… Тож поспішай, доки не став пухким та незграбним… А я весь час буду поруч…

* * *

Приголомшений та розгублений, Ден повільно виплив з печери й попрямував каньйоном у бік бази, заглиблений у свої роздуми. Що ж це виходить? Так може з’явитись нова розумна раса? Манти-г’юманти? Так, гляди, нащадки ще й міфів понавигадують. Щось на кшталт Адама та його ребра. Хоча, радше, виведуть теорію, що розумні манти розвинулися з диких скатів унаслідок природного відбору. Так чи інакше, ніхто вже не пам’ятатиме своїх предтеч – звичайнісіньких людей – Данила Ранюка та Наталку Плющ.

Але ж то ще коли буде! Та й чи буде? Бо ж на заваді може стати ще й зовнішня загроза. «Нова Спарта» зі своєю ксенофобією навряд чи стане терпіти виникнення іншої цивілізації. Та якщо на початку не афішувати своє існування й розвиток, то, може, й минеться. Що їм тут робити? Планету під себе переінакшити вони не зможуть, себе – не захочуть. Автоматизована промисловість? Можливо… Але теж ненадовго, бо буде знищена, до того ж ззовні здаватиметься, що кліматично, самою планетою, – не підкопаєшся. Тож доки спартанці не відчують серйозної загрози – знищувати Наталію не стануть. Зайвий клопіт. Найпевніше оголосять карантин і спостерігатимуть.

Давно вже залишивши далеко позаду грозове плато, Ден тепер плив під безхмарним нічним небом. Світла зірок вистачало, щоб скат бачив уночі майже як удень. Скільки ж їх там, у небі! І які неосяжні простори порожнечі розділяють людей із різних світів! Та хіба лише простори? І що буде далі з тією людською цивілізацією? Війни, розрив зв’язків, занепад? Що, коли саме новій расі призначено колись витягати здичавіле людство з пітьми, змінюючи застаріле егоцентричне мислення новим, більш розвиненим гуманізмом – г’юмантністю?

Та до того треба ще вижити й вирости самим. Тож головне зараз – якнайглибше заховати всю машинерію… А потім – правильно виховати дітей. Перших г’юмант Наталії.

* * *

Кілька десятиліть потому.

Переховуючись за кронами дерев, що здіймалися вище загального рівня лісу, Сем звіддаля стежив за чудернацьким створінням, що не хоронячись рухалось поверхнею планети на двох кінцівках.

Воно віддавало перевагу відкритим місцинам, намагаючись при цьому не заглиблюватись у джунглі. Чужинець виглядав тут якось занадто неприродно й недоречно. Він нагадував Семові роботів з підземної бази, але був набагато спритнішим. А ще він виявився озброєним і небезпечним. Це г’юмант зрозумів, коли прибулець убив велетенського красеня – краба-лицаря. А потім, не в змозі забрати всю здобич, відтяв тому одну клешню й відніс до свого маленького човника. Яке безглузде вбивство!

Ось тоді Сем і усвідомив – вони прийшли. Як і передрікав прадід Данило. Але, крім того, пращур заповідав всіляко уникати контакту з чужинцями, приховуючи саме своє існування. Мовляв, у крайньому разі, коли вже стане непереливки, матінка Наталія сама розбереться.

Тож Сем і спостерігав з великої відстані, переборюючи бажання втрутитися й покласти край неподобствам, які коїв знахабнілий мародер. А той продовжував никати пагорбами Наталії, вишукуючи нову здобич.

На черговій верховині мисливець запопав дикого ската, який, нічого не підозрюючи, повільно плив назустріч чужинцеві.

Сем уже покинув шукати логіку в діях непроханого гостя. Той, звісно, вистрелив і поцілив. Падаючи, підстрелений скат усе ж спромігся рефлекторно шваркнути кривдника розрядом. Того відкинуло аж на край урвища.

Ховатися далі вже забракло сил, тож г’юмант чимдуж гайнув до місця пригоди. Вигляд нерухомого ската не залишав місця сумнівам – той був мертвим. А от агресор метлявся над урвищем, ладний будь якої миті зірватися в безодню. Семові було важко визначитися – рятувати негідну того істоту, чи полишити її напризволяще. Він довго вдивлявся в очі створінню, намагаючись знайти там відповідь. Але марно. Порожнеча. Взагалі нічого.

Воно неживе, здогадався Сем. Як і наші роботи. Ним хтось керує. То що ж далі? Було б украй безглуздим карати за скоєний злочин саме знаряддя вбивства. Тож Сем, схопивши машинку своїми мацаками, підняв її на кам’яний гребінь, розвернувши лицем до плато. Що на це скаже праматір Наталія?

Та сталося неочікуване. Замість поради чи наказу, праматір вирішила діяти сама.

Громовиці такої сили Сем не бачив ще ніколи, ба навіть і уявити не міг. Усі скати світу разом не змогли б згенерувати такого потужного розряду. Блискавка вмить досягла сяючого об’єкта в небі, і той одразу ж перетворився на повільно згасаючу кульбабку. Робот у мацаках г’юманта конвульсивно здригнувся й опав. Сем зрозумів – щойно було вбито того, хто керував цим створінням. Принаймні одну розумну істоту…

Сем випустив «з рук» тепер уже остаточно мертву бляшанку й задумливо поплив у бік бази.

Чому матінка так учинила? Можливо, мала на це вагомі підстави? А чи є в того загиблого ксенока можливість отримати безсмертя?

Так-так, Семе, ти, здається, вже досяг того віку, коли питань знову стає більше, ніж відповідей. Дітей виховав, у них вже свої діти. То що ти маєш зробити для своїх нащадків далі? Лишається єдине – повернути свою дещицю мудрості до невичерпного набутку пращурів.

Отож, діду Семене, схоже, час уже тобі прощатися з рідними й рушати у свій останній політ. До витоків.

Саме там, розчинившись у безсмерті Наталії, можна буде запитати й отримати відповіді. І як казав прадід – кожен, хто повертається до праматері, додає їй свою частку г’юмантності.

І нехай завжди буде так!