МЕРТВИЙ ВУЗОЛ: Квантова ревізія

Розділ 1. Ентропія та бутерброди

Максим К. Молодший виявив, що справжні проблеми вселенського масштабу завжди починаються в обідню перерву. Він якраз намагався з’ясувати, куди зникає шинка з його бутерброда (це була постійна аномалія його робочого столу), коли в кабінет ввалився старина Рудольф , якого в інституті за очі називали Ексельсіором за його звичку дивитися на всіх, як на дефектні бактерії.

— Максе, — гаркнув він, — У нас знову «декогеренція».

У Сіднеї з кабіни вийшов не професор Гольденвейзер, а пара калош і тридцять фунтів стиглої полуниці. Маса збігається до грама.

— Можливо, професор завжди в душі був полуницею? — припустив Максим, обережно обмацуючи порожній хліб. — Це б багато чого пояснило в його теорії поля.

Розділ 2. Канцелярія небуття

Максим вирушив до кабіни №9. Це був антикваріат, який тримався на чесному слові та синій ізоляційній стрічці. На дверях висіла табличка: «Тимчасово не входити. Розщеплення свідомості карається доганою».

Технік за пультом, старий на ім'я Палич, читав газету тридцятирічної давнини.

— Паличю, тут люди зникають, — сказав Максим.

— Вони не зникають, — не відриваючись від газети, відповів той. — Вони оптимізуються. Розумієш, Максе, сучасна людина — це купа зайвої інформації. Спогади про першу двійку, колір шкарпеток бабусі... Телепорт — штука раціональна. Він бере головне, а решту відсіває як спам.

— А де ж тоді «кошик» для цього спаму?

Палич нарешті подивився на нього і сумно посміхнувся:

— Хлопче, ти коли-небудь замислювався, чому небо на Марсі таке руде?

Розділ 3. Сповідь роздвоєного

У Секторі «Янус» Максим зустрів Смирновського-Б. Це була копія Смирновського-А, але з однією дивною особливістю: він пам’ятав тільки те, чого ніколи не робив.

— Розумієте, Максиме, — скаржився Смирновський-Б, нервово жуючи краватку. — Мій «оригінал» зараз на побаченні з дівчиною. А я пам’ятаю, як я їй відмовив. Я — втілення його нездійснених сумнівів. Я — те, що він вирішив не робити. Це дуже незручно — бути чужим жалем у чистому вигляді.

Максим занотував у блокноті: «Телепорт працює як ідеальний психоаналітик. Він розділяє нас на те, ким ми хочемо бути, і те, чим ми є насправді. Проблема в тому, що перші — йдуть у відпустку, а другі — у бюджетну звітність».

Розділ 4. Секрет «Чорної дірки»

Архів зустрів Максима пилом і тишею, яка зазвичай панує в місцях, де поховані гарні ідеї. Він знайшов звіт Странників, замаскований під інструкцію до кухонного комбайна.

Там чорним по білому було написано: «У разі накопичення критичної маси совісті в системі, рекомендується провести планову чистку терміналів».

— Тобто ми буквально змиваємо свою совість в унітаз щоразу, коли хочемо миттєво опинитися на пляжі Гаваїв? — прошепотів Максим.

— Не змиваємо, — пролунав голос старини Рудольфа за спиною. — Ми її архівуємо. Для кращих часів. Які, як відомо, ніколи не настають.

Розділ 5. Квантовий стрибок у невідоме

Максим вирішив, що вистачить теорій. Він заліз у кабіну №9, прихопивши з собою «квантовий дешифратор» і — про всяк випадок — старий довідник «Як вижити в умовах повної відсутності логіки».

— Паличю, тисни на кнопку. Тільки не на ту, що викликає каву.

— Удачі, герою, — буркнув Палич. — Якщо зустрінеш професора Гольденвейзера, передай, що полуниця була кисла.

Розділ 6. Вокзал для «колишніх»

Міжпростір зустрів Максима не жахом, а нудьгою. Це був нескінченний зал очікування, де мільярди людей стояли в черзі до віконця, на якому було написано: «Видача сенсу життя. Перерва на обід — вічність».

Тут він знайшов Лопуза. Професор намагався розпалити багаття з власних дисертацій.

— Максе? Ви теж тут? — здивувався професор. — Не раджу пробувати тутешній чай. Він на 100% складається з нездійснених очікувань. Гірчить.

— Де ми, професоре?

— Це «буфер обміну» Всесвіту. Коли ви копіюєте файл, він на мить опиняється ніде. Ось ми і є це «ніде». Странники побудували тут склад для всього справжнього, бо в реальному світі справжнє заважає прогресу. Справжня людина надто довго думає перед тим, як натиснути кнопку.

Розділ 7. Інтервенція іронії

З’явився Странник. Він виглядав як дуже втомлений чиновник у бездоганному костюмі.

— Ви знову зламали систему, — зітхнув він. — Ви, люди, нестерпні. Ми дали вам ідеальний транспорт — чистий, швидкий, без сорому і докорів сумління. Ви мали стати ідеальними мурахами Всесвіту. Чого вам не вистачає?

— Шинки в бутерброді, — відрізав Максим. — І права бути ідіотом. Ви відібрали у нас право на помилку, залишивши її тут.

— Помилка — це енергія, — повчально сказав Странник. — Ваші страждання живлять наші міжгалактичні маяки. Один ваш розрив із коханою — і наш корабель долітає до Андромеди. Ви — дуже калорійне паливо.

Розділ 8. Диверсія

Максим дістав дешифратор.

— Розумієте, шановний інопланетний менеджер, у нас на Землі є таке правило: якщо прилад працює занадто добре, значить, він краде чийсь час. Або чиюсь душу.

— Що ви робите? — занервував Странник, коли Максим почав перемикати тумблери.

— Я міняю налаштування. Тепер замість «видалення сміття» ми вмикаємо «повернути все як було». Це називається — Ctrl+Z у масштабах галактики.

Розділ 9. Велике повернення

Світ здригнувся від жахливого звуку — ніби мільярди людей одночасно згадали, що вони забули вимкнути праску.

Це був момент істини.

Десь у Токіо зразковий працівник раптом кинув звіт і пішов писати вірші. А у Київі старина Рудольф відчув непереборне бажання вибачитися перед усіма, кого він звільнив.

Розділ 10. Фінал з присмаком полуниці

Максим прокинувся в кабіні. Палич дивився на нього злякано.

— Максе... Ти щось зробив. Телефон розривається. Уряд у паніці. Половина населення почала плакати, а інша половина — сміятися без причини.

— Це називається «людяність», Паличю. Звикай.

Максим вийшов на вулицю. Він відчув, як у кишені щось тисне. Він витягнув... стиглу, соковиту полуницю.

Він відкусив шматочок. Вона була неймовірно смачною і водночас трішки гіркою. Як і саме життя.

— Ну що ж, — пробурмотів він, дивлячись на небо, де зникали вежі Странників. — Тепер ми принаймні знаємо, куди зникають люди. Вони повертаються. Причому всі одразу і в найбільш незручний момент.

На порозі інституту з’явився Рудольф. Він виглядав так, ніби його щойно переїхав квантовий потяг.

— Максе... — прошепотів він. — Ви знаєте, що тепер у нас в архіві два мільйони скарг на якість життя?

— Знаю, Рудольфе. І це найкраща новина за все століття.

Максим пішов геть, насвистуючи мотивчик, який він щойно згадав — щось із дитинства, щось зовсім непотрібне для прогресу, але абсолютно необхідне для того, щоб вважати себе живою людиною. А полуниця в його руці була справжньою. На відміну від майбутнього, яке вони щойно скасували.