Збій

- Захаре, я не розумію, що з тобою трапилося? - красива білява дівчина навпроти ображено скривила личко. – Можливо тобі варто поїхати відпочити?

Вона роздратовано клацнула запальничкою, затягнулася і невдоволено глянула на молодого чоловіка:

- Давай на ці вихідні злітаємо кудись. В Барселону, чи в Мілан. Розвіємося…

Захар навіть не глянув на неї, уважно спостерігаючи, як кілька голубів на асфальті люто змагалися за шматок, кинутого кимось, недоїденого сандвіча.

- Аліна, ти ж знаєш. Я не люблю подорожі просто так. Який сенс туди їхати? Щоби що? Це для тебе відпочинок. А мене вони дратують. Даремна трата часу.

- Люди їздять туди відпочивати, ходити по кав’ярнях, магазинах. Фотографуватися. А тобі все не подобається. – закопилила підкачану губку дівчина. – Ну добре, на дискотеки й в клуби ти не ходиш, на природу і шашлики тебе не затягнеш. Так ти ні в кіно, ні в театр, ні на концерт зі мною не ходиш. Навіть в басейн чи грьобаний фітнес-клуб, тебе потрібно силою тягнути. Ти просто сидиш вдома.

Вона збила цигарку в попільничку.

- Гаразд, хай би ти бухав чи зависав в іграх. Так просто сидиш вдома, нічого не робиш. – вона зневажливо усміхнулась. – Думаєш… Ти так з глузду з’їдеш.

Захар зітхнув.

- Аліна, ми про це вже з тобою розмовляли. Я не буду повторювати. Мені потрібно розібратися в собі.

Дівчина ніби пропустила його слова мимо вух:

- Ну а роботу ти для чого кинув? В тебе ж нормальна робота була. З хорошою зарплатою. Ти про наше майбутнє думаєш?

- Я достатньо заробляю на фрілансі. — буркнув Захар. — Не бачу сенс витрачати стільки часу і горбатитись там. Заради чого?

- Заради мене! Заради нашої майбутньої сім’ї! Заради наших майбутніх дітей! Щоб дати їм все, чого в нас не було! – голос Аліни сердито затремтів.

— Чи тобі на це все пох?

- Мені не пох … -Захар глянув їй в очі. – І про це я теж думаю.

- Занадто багато думаєш! – зле розчавила цигарку в попільничці Аліна. – Ти не можеш жити по нормальному? Як всі?

- Нормально? Це як? – відрізав Захар. – Як всі? Я не вважаю, що це нормально.

- Захар. – вона стишила голос. – Може в тебе є інша? Ти так і скажи. Ти мене не любиш?

Захар мовчав. І після хвилинної тиші продовжив:

- Ні, кохаю… Як ніколи не кохав. Відчуваю, що ніхто не був для мене таким важливим, як ти. Я готовий заради тебе на будь-що.

Вона нахилилася до нього:

- Ну чому ти тоді все псуєш?

Він похмуро посміхнувся:

- Тому, що це ненормально, Аліна. Я знаю тебе кілька місяців. Тобто, я тебе взагалі не знаю. І ти вже для мене стала важливіше, чим все, чим я до цього жив. Ти розумієш, що тут щось не так? Як тобі ще пояснити?

Вона усміхнулася:

- Тут не потрібно нічого розуміти. Це тобі не програмування. Це потрібно відчувати. Серцем. А в тебе, схоже, замість серця - програмний код.

Аліна піднялася:

- Знаєш що, Захар. Мені це набридло. Я не буду витрачати свої кращі роки, поки ти будеш «думати». Вибирай або я, або ці твої… - вона підшукувала правильні слова, але врешті-решт махнула рукою. Засміялася. – Надумаєш - набереш. Але я довго чекати не буду.

Захар, не відриваючи погляд, дивився дівчині в слід. Доки її струнка фігурка, яку захопленими поглядами супроводжували зустрічні чоловіки, не сховалася за поворотом.

І потім ще пів години мовчки сидів за столом, задумливо спостерігаючи за легкими білуватими хмаринками, що прудко пролітали блакитним небом.

- Ще щось бажаєте? – він перевів погляд - перед ним стояла офіціантка з рахунком.

Він заперечливо похитав головою:

- Ні. Нічого. Давно нічого не бажаю.

Термінал писнув і він сховав карту в гаманець. Встав з-за столика, зіщулився від прохолодного вітру, який раптом зірвався ні з того ні з сього, підняв комір і рушив до зупинки.

****

- Це він? – в голові Археала виник образ русявого молодого чоловіка. – Це через нього в нас збурення в ефірі?

Археал кивнув. Його тіло заграло жовтими відтінками. І він відповів так само – телепатично. Відправив своєму напарнику кілька ментальних образів - відбитки думок хлопця за останній місяць.

Андронік кілька секунд обробляв інформацію, а потім промовив вже вголос:

- Так. Це доволі серйозне відхилення від норми. Він не піддається стандартному впливу.

Археал зробив пас долонею – і в повітрі замерехтіли багатовимірні картинки:

- Здається, що це не просто відхилення. Дивись. На ці кольори та цей візерунок думок. Він виходить з-під контролю.

Андронік усміхнувся, переливаючись золотистим:

- Це ж неможливо. Він не монах, не йог, не використовує психотехніки, психоделіки чи наркотики…

Археал покачав головою:

- Не можу продивитися його контур глибоко, але мені видається, що в нього дуже добре розвинена енергетична структура. Може з минулих завантажень…

Він замислився і запульсував фіолетовим:

- Ми вкладаємо команди та вказівки на глибокому рівні підсвідомості, недосяжному для звичайної людської істоти. Так, що коли вони активуються, кожна людина думає, що це її власне рішення.

- Ти ж знаєш, якщо в людини сильний інтелект і вона схильна до рефлексії – це може не спрацювати. Вона може засумніватися. Такі речі трапляються доволі часто.

- Не сперечаюся. Буває. Але ти ж знаєш, що це стосується логіки. Інша справа - емоція. Їй протистояти практично неможливо.

Люди називають це любов’ю – усміхнувся Археал

- Яка приходить з серця. – кивнув у відповідь Андронік

- І чому ніхто не задумується, чого саме ця людина, а не сусід поверхом вище? – Археал сяйнув черговою білосніжною посмішкою

- Можливо, все-таки ти десь помилився?

Археал похитав головою:

- Я провів стандартну процедуру - заклав емоцію в глибині. Підібрав відповідну, згідно з робочою картою, кандидатуру. Поставив тригер. Звів об’єкти. Емоційний контакт відбувся. Хімічні процеси запущено. Я перевіряв його гормони, думкоформи - він дійсно відчував сильну прив’язаність. Ніяких деформацій чи викривлень. Все спрацювало.

- ?

- Ти сам бачиш. Його інтелект активно протидіє

- Ти вважаєш?

- Ти сам бачив ментальну карту. Ще трохи й мені здається він здогадається.

- Але тоді…

- Саме так. Всі навіювання втратять свою силу. А це своєю чергою загрожує повному руйнуванню всіх оболонок ілюзії.

- Нам ще цього не вистачало в нашій зоні відповідальності.

- Він не готовий ще до просвітлення. Тільки примножить хаос.

- Я бачу тільки один вихід.. Перезавантаження.

- Не жорстоко?

- Жорстоко буде, якщо він в такому стані зіткнеться з Реальністю. Високий ризик, що психіка не витримає перезавантаження. І його ментальну оболонку порве на клапті.

- По-людськи це називається божевілля?

- Божевілля.

Андронік зітхнув:

– Схоже в нас не має іншого виходу.

***

Археал сконцентрувався.

Потрібно одночасно скоригувати дії кількох людей… Ось бабуся йде через перехід – легенько підштовхнути… Так, Захар – натиснемо на співчутливість… Маємо кілька секунд на які вони відволічуться. Далі. Шукаємо. Ага от і водій вантажівки. Кілька маніпуляцій. Несподіваний дзвінок. Відволікся. Трохи сповільнимо реакцію. Засудомимо м’яз – щоб не встиг загальмувати.

Ну от і все. Саме собою. За мить - нещасний випадок. Дві жертви. Бабуся й так мала сьогодні піти на перезавантаження….

Але - що це?

Все залило яскравим світлом – і на мить їхні органи чуттів втратили здатність реагувати.

***

- Ну ти, друже, - щасливчик. В сорочці народився. – підійшов чоловік, розглядаючи вантажівку, яка влетіла у вітрину магазину поруч. – Вона за пару сантиметрів від тебе пролетіла.

Навколо збиралися люди жваво обговорюючи аварію.

Захар стенув плечима:

- Думаєш? – повернувся до бабусі. – З вами все добре ?

- Та ніби так, синку.

Він кивнув їй, і протиснувшись крізь юрбу цікавих, повільно пішов геть.

Він не знав, що буде робити далі, але точно знав, що Аліні він найближчим часом не подзвонить…

***

Здатність відчувати поступово поверталася. Андронік заговорив першим:

- Схоже в Архітектора на хлопця свої плани.

- Гадаєш ?

Той задумливо глянув на плетиво думок хлопця, яке палахкотіло райдужно жовто-блакитними барвами.

- Гадаю, він вже вийшов з зони нашої відповідальності…