Вершник

«— Стеж за ним, Чумо. Війно, ти де?» — почувся голос Смерти.

«— У пащі лева!» — я підняла сокиру над головою. — «У мене тут Рафаїл».

— Н-да, Війно. Думав, що зустріну тут Чуму або Голода. Не просто ж так я в Африці, хоча це було б занадто очевидно. Давн-о-о не бачилися, — Рафаїл посміхнувся.

— Скучив, мабуть? — відповіла я з викликом.

— Безумовно, люба. Невже Вершникам стало так нудно, що вони вирішили погратися в героїв?

— Ну, щодо нудьги — ти правий, Рафаїле. Як там Татусь, до речі?

— Гниє в Едемі.

— Банально було напасти на католиків.

— Ти розчарована?

— Трохи, це було надто передбачувано, — я єхидно посміхнулася й кинулася в атаку.

Мої важкі випади він відбивав із такою легкістю, наче я гатила не величезною сокирою з гострим ратищем, а тоненькою паличкою. Він кружляв навколо мене, як бджола над квіткою. То наближався, то відлітав. Хай там як, мій кінь не такий моторний на своїх крилах, як Рафаїл. Він знає, що на землі у нас рівні шанси, тому не давав мені спуститися. Усе-таки бої в повітрі давалися мені важче.

— Шкода, що крім твого шаленства у тебе немає іншої магії, — награно-сумним тоном промовив Рафаїл. — Чума б обдав мене своєю кислотою, Голод пустив би сарану, а Смерть — ріжучий вітер. Чи як там у них? Можливо, навпаки, але ТИ... Ти вмієш тільки бути ляльководом, а мене ти не можеш контролювати, — він усміхнувся. — Це сумно, Війно.

Треба нав'язати йому ближній бій, інакше це може тривати вічно, його спис тільки й свистить біля мого шолома. Хоча стоп... є ідея.

Я жбурнула в нього свою важку сокиру. Рафаїлу довелося ухилитися, повернувшись боком. Я швидко звелася на ноги прямо на коні й пустила його в бік ніг Рафаїла, а сама стрибнула вгору, діставши свої стилети. Коли він побачив, як кінь летить на нього прямо в лоб, Рафаїл злетів вище й опинився піді мною. І я, роблячи сальто, крутонула леве крило Рафаїла стилетами так сильно, що відсікла його. Він зойкнув, випустив зброю з рук і почав падати. Мене підхопив кінь, і ми кинулися за ним. У повітрі кінь ще кілька разів ударив його копитами, і за кілька митей Рафаїл плюхнувся на землю, викрикуючи прокльони.

— Приємно політали, чи не так, мій янголятку?

— Злорадствуєш, сука, — Рафаїл виплюнув кров.

— Безумовно, — я злизала білу кров ангела, що залишилася на моєму стилеті. — Ти явно розм'як, Рафаїле, раз дозволив мені так швидко себе здолати. А втім, не бійцем тебе робили.

Я вдарила його ногою в обличчя і, ставши ззаду, схопила за праве крило.

— Ні! Почекай! Я ж…

— Будеш принижений, — я посміхнулася й відсікла друге крило.

Рафаїл закричав і заридав, як дитина. Я взяла його за волосся, підняла голову й прошепотіла на вухо:

— Ваш Архангел тепер без крил. Чекаю на вас у Конго, покидьки!