Скляна грань Кастилії

Я зустрів дона Естебана в запиленому заїжджому дворі поблизу Толедо. Він був із тих іспанців, чиє обличчя нагадує викарбувану на старій монеті маску: нерухоме, суворе, з очима, що бачили забагато смерті або забагато див. Він розповів мені історію, яку я б назвав маренням, якби не антикварний кинжал на його поясі — сталь, що виблискувала нетутешнім, фіолетовим відтінком. — Бачите цей мур? — запитав він, вказуючи на руїни мавританської вежі. — Там я вперше переступив межу. Дон Естебан кохав жінку на ім’я Інес. Вона була блідою, мов місячне сяйво, і мала дивну звичку розмовляти з дзеркалами. Однієї ночі, під час грози, він побачив, як вона пройшла крізь велике венеціанське скло у вітальні. Естебан кинувся за нею. Він опинився у Толедо, але це було місто-привид...