Мрії Вероніки:Повернення

Наступного ранку її розбудив дзвінок у месенджері. Батькові вона так і не написала. Відповівши, Вероніка пояснила, що все гаразд — просто заснула, втомившись після перельотів. Батько довго не розпитував, лише побажав гарного дня і якнайшвидше впоратися з усіма справами.

У животі голодно заурчало, і Веронічка зрозуміла, що час би вже й поїсти. На жаль, за ніч у холодильнику навряд чи щось додалося, тому треба було або замовляти доставку, або йти в магазин чи кафе. Вероніка вибрала друге.

Переодягнувшись у свіжий одяг, який дістала зі свого похідного чемодана, дівчина викликала місцеве таксі, знайшовши номер в інтернеті, і поїхала в центр, щоб нормально пообідати.

Місто не сильно змінилося за останні десять років. Де-не-де змінилися крамниці, зникли деякі дерева на проспекті, але в цілому все було таким же впізнаваним і звичним, як і тоді.

Дорогою їй раптом спало на думку відвідати кафе, у якому вони тусувалися в ті часи. Від самої лише думки знову побачити те місце у неї защеміло в грудях.

Вийшовши з таксі, Вероніка зупинилася біля входу в ту саму будівлю, де провела незліченні вечори в компанії друзів та подруг. Те саме місце, де вона закохалася в Ренату.

Будівля помітно змінилася. Вивіска була іншою, та й увесь зовнішній вигляд тепер нагадував уже не дитяче кафе, а скоріше дорогу піцерію, судячи з реклами на великих вікнах.

Піднявшись на другий поверх, Вероніка відчинила двері й увійшла всередину.

Обстановка теж кардинально змінилася. Замість строкатих дитячих кольорів тепер усе було виконано з дерева та металу. Ковані дорогі столи та стільці, кручені ажурні конструкції ручної роботи оплітали масивні дерев'яні меблі.

Їй сподобалося.

Вибравши невеликий столик біля стіни, Вероніка затишно вмостилася і почала розглядати меню, знявши сонцезахисні окуляри Tom Ford і поклавши їх поруч.

У кафе виявилося досить душно. Вероніка скривила губи і озирнулася в пошуках кондиціонера. Той висів прямо над її головою, але чомусь не працював.

Звично захотілося зайти в інтернет і залишити відгук для закладу, але вона тут же згадала, де перебуває, і думки знову повернулися в минуле.

Колись вони точно так само сиділи тут усією своєю компанією на потертому м'якому дивані, їли, сміялися, балакали.

Як завжди іржала, давлячись чипсами, Аліна…

Веронічка аж здригнулася від цього спогаду і швидко озирнулася навколо, ніби очікувала, що Аліна ось-ось вийде з туалету.

«Хм… сподіваюся, світ не настільки тісний, і я не перетнуся з нею знову в цьому містечку», — майнула тривожна думка.

Це була остання людина, яку вона хотіла б побачити.

Вероніка знову повернулася до вибору піци і почала гортати меню. Їсти хотілося просто нестерпно. Вона злегка розстебнула верхній ґудзик своєї білосніжної блузки і влаштувалася зручніше.

— Доброго дня, що будете замовляти?.. — пролунав бадьорий голос над її головою і обірвався, заледве договоривши останню фразу.

Вероніка підвела очі й застигла, наче уражена блискавкою.

Серце в одну мить ухнуло кудись на перший поверх будівлі і, здавалося, не збиралося повертатися назад.

Перед нею, у фірмовій уніформі офіціантки, стояла…

Рената.

Вероніці відняло мову. У її колишньої подруги, схоже, теж.

Обидві дивилися одна на одну розширеними очима. Пальці Ренати нервово м'яли блокнот із замовленнями, а ручку вона стискала так сильно, що побіліли кісточки. Вероніка не знала, що сказати. Вона уявляла цю зустріч десятки, може, сотні разів, але зараз усі слова просто вилетіли з голови.

Рената була все такою ж прекрасною, як і тоді, десять років тому.

Повзрослішала. Трохи втомленіше обличчя. Усе ті ж яскраві чисті очі, які від подиву спершу широко розкрилися, а потім поступово звузилися трохи не в щілинки.

На обличчі дівчини промайнув цілий спектр емоцій: шок, розгубленість, спогад… і, зрештою, злість.

Саме цей вираз обличчя чомусь робив її особливо чарівною.

Нарешті ручка, яку стискала Рената, не витримала і тріснула з сухим різким звуком.

— Ренато…

— Ти… — офіціантка шумно видихнула.

Вероніка звелася на ноги й потягнулася до неї, ніби хотіла взяти за руки, але дівчина вмить відсахнулася, блиснувши очима.

— Ренато, я… — мова обірвалася, а слова застрягли десь у горлі.

— Ти… — зі злістю повторила дівчина, дивлячись на Веронічку. — Навіщо?.. Як?.. Звідки ти взялася? — нарешті вичавила вона, і її погляд, здавалося, намагався прибити Вероніку до стіни.

— Я приїхала у справах. Продати батьківський будинок, потрібен підпис одного зі спадкоємців. Мене відправили, — Вероніка випалила цю фразу майже без запинки, сама здивувавшись тому, як спокійно прозвучали ці чужі, абсолютно не особисті слова.

Рената повільно зміряла її поглядом, ковзнувши очима по новому айфону, одягу, окулярах. Вероніка виглядала як модель з обкладинки журналу «Моє життя вдалося». Тепер це була вже не та жвава, пустувата дівчина, яку Рената колись знала. Перед нею стояла ділова, явно багата жінка, яка нікраплі не постаріла, а стала тільки вродливішою. Настільки вродливішою, що Рената на секунду забула про все і просто ковзала поглядом по її обличчю.

— Пробач… Я не знала, що ти тут працюєш, — нарешті знову заговорила Вероніка, перевівши подих і продовжуючи трохи безглуздо стояти біля столика.

Рената швидко окинула поглядом кафе. На щастя, лише самотній дідусь пив каву за дальнім столиком і читав книжку.

— Сядь, — вичавила вона, озирнувшись на всі боки.

Вероніка слухняно сіла, не зводячи з неї очей.

— Що замовляти будеш? — повторила Рената, намагаючись говорити якомога холодніше.

Вероніка нервово кліпнула.

— Ем… На твій вибір. Я дуже їсти хочу, відучора нічого не мала в роті. Будь ласка… Я хочу з тобою поговорити. Будь ласка…

Вероніка знову потягнулася рукою до дівчини, але під важким поглядом колишньої подруги тут же втиснулася назад у ковану спинку стільця.

— Добре. Почекай п'ятнадцять хвилин, я принесу, — сухо відповіла Рената, проігнорувавши і жест, і останню фразу Вероніки.

Коли дівчина пішла, Вероніка відчула, що просто задихається від спеки та емоцій. Вона ривком витягла вологу серветку із сумочки й витерла обличчя. На щастя, Вероніка була без макіяжу й не боялася нічого зіпсувати. Серветка теж виявилася теплою, але все ж вологою, і це трохи допомогло.

Торкнувшись долонею своєї щоки, Вероніка відчула, що буквально «горить». Як не дивно, емоції не пригнітили голод, а навпаки — тільки посилили його. Шлунок неприємно стискало, і дівчину вже починало злегка нудити.

Минула, здавалося, ціла вічність, перш ніж нарешті з'явилася Рената з паруючою піцою на таці. На мить Вероніка навіть «побачила» цю сцену: подруга з розмаху швиряє піцу їй в обличчя й іде геть, залишаючи її сидіти в такому вигляді посеред кафе.

Але Рената лише поставила велику дерев'яну тарілку на стіл. Акуратно й майже демонстративно розклала столові прибори, поставила олію, оцет, сіль та перець. Вероніка не наважувалася підвести на неї погляд, очікуючи, що колишня подруга зараз просто піде й більше не повернеться.

Але Рената, закінчивши сервірування, підсунула один із кованих стільців і сіла поруч. Наче загнане звірятко, Вероніка обережно зиркнула на неї. Та мовчки дивилася у відповідь, поклавши лікті на край столу.

Піца пахла настільки неперевершено, що живіт дівчини видав майже розпачливий звук.

— Їж. Миш'яку не насипала, — крижаним тоном кинула Рената.

Вероніка важко ковтнула слину й потягнулася була до приборів, але руки зрадницьки затремтіли. Тоді вона просто підчепила пальцями гарячий шматок піци, піднесла до рота й відкусила. Божественний смак миттєво затопив усі інші почуття. Прожувавши, Вероніка підняла очі на Ренату. Подруга мовчки сиділа, свердлячи її поглядом.

Мовчання затягувалося. Вероніка з'їла вже три шматки під цим прискіпливим поглядом, коли нарешті відчула полегшення. Гаряче тісто й м'ясо приємно вляглися в шлунку й напрочуд добре заспокоїли її.

— Усе так само смачно, як і тоді, — нарешті промовила Вероніка, витерши пальці та губи серветкою.

— Так. Рецепт той самий, і піцайоло хороший працює, — кивнула Рената, не зводячи з неї очей.

Деякий час вони просто дивилися одна одній в очі. Рената першою відвела погляд і подивилася в бік балкона, де теж стояли столики й дивани. Саме там найчастіше проводила час їхня стара компанія.

— Пробач мені. Це все моя провина, — промовила Вероніка, подавшись уперед.

— За що? — не повертаючи голови, запитала Рената.

Вероніці здалося, що подруга зараз заплаче. Щось здригнулося в її голосі.

— За все. За те, що поїхала. Що зникла так раптово. Батьки тоді все провернули настільки швидко, що я сама нічого не розуміла, клянуся тобі.

Рената повернулася й подивилася на неї.

— Я правду тобі кажу, Рін, — тихо мовила Вероніка, простягнувши руку й торкнувшись її пальців.

Дівчина не прибрала руку й тільки мовчки дивилася, як Вероніка обережно ковзнула пальцями по її кисті й вище, по передпліччю.

Пальці Ренати злегка здригнулися, і кінчиками своїх пальців вона раптом зчепилася з пальцями Вероніки.

Усе так само мовчки.

Деякий час вони сиділи так, потім Рената важко видихнула і нарешті сказала:

— Ти навіть не написала мені, що їдеш. Зовсім нічого. Як ти могла?.. Після всього, що між нами було за ті місяці?

— Рін…

— Ні вже, помовчи. Спочатку я скажу! — Рената різко відсмикнула руку й сховала її під стіл. — Ти могла мені написати. Я не вірю, що не могла! Ти ж знала, що я публічно розійшлася зі своїм хлопцем заради тебе. Я йому прямо сказала, що він мене більше не цікавить.

— Я це пам'ятаю, — тихо вставила Вероніка.

— Ні, не пам'ятаєш! Бо було й інше! — Рената стиснула пальці в кулаки й гнівно поставила їх на стіл. — Я йому зізналася… що в мене з тобою було ЦЕ. Що я тебе кохаю. За день до того, як ти зникла.

У Вероніки пересохло в роті.

— Так, зізналася. Чого ти так дивишся? — зі злістю продовжила Рената. — Я як дурепа йому все вивалила. Він ходив за мною всі ці місяці й постійно допитувався: «у чому причина?», «давай помиримося», «нам же добре було разом». — Вона нервово усміхнулася. — І він мене так дістав… Прийшов до мене додому, почав знову з'ясовувати стосунки. На шум вийшла мама, і я не витримала. Просто взяла й розказала все.

Вероніка обережно взяла її руку, стиснуту до побілілих кісточок, у свої долоні.

— Я такого натерпілася… Збоченка, лесбійка — і це було найм'якше, як мене тоді називали. А ти поїхала. Просто залишила мене тут саму з усім цим… а сама звалила.

— Рін, пробач, будь ласка… Але я справді нічого не встигла. Батько відібрав у мене телефон, коли я заявила, що нікуди не поїду. Він прийшов буквально в обід, а ввечері ми вже були в аеропорту Словаччини.

— А потім тобі релігія не дозволяла мені написати чи яка хрінотінь? — скипіла Рената.

— Я ж писала тобі! Але ти заблокувала мене в усіх соцмережах, Рін, про що ти? Я намагалася вийти з тобою на зв'язок. Я навіть Аліні написала, щоб вона тобі передала, чому я поїхала. А вона сказала, що ти образилася і заблокувала мене.

— Що, пробач?.. — здивовано вставилася на неї Рената. — Повтори.

— Я просила Аліну, подругу мою колишню, розповісти тобі, що я раптово поїхала. Батько віддав мені телефон, тільки коли ми вже приземлилися в Штатах. Я намагалася тобі написати, але всюди була в блоці. Тоді написала Аліні. Вона сказала, що все тобі передасть. А пізніше написала, що ти не хочеш зі мною розмовляти… Ну я й упала духом. Ридала потім кілька місяців.

— Пиздець… — тихо вилаялася Рената.

Таке від неї Вероніка почула вперше.

— Рін?.. — Вероніка знову покликала її старим лагідним прізвиськом.

— Аліна нічого мені не сказала, — тихо відповіла подруга.

— Як це не сказала? — Вероніка розгублено кліпнула. — Вона ж мені цілу стіну тексту написала про те, як сильно ти на мене образилася і бачити мене не хочеш. Ось глянь, якщо не віриш. Я досі цей скрін зберігаю.

Вероніка витягла айфон, швидко проскролила галерею і показала екран Ренаті. Та обережно взяла телефон з її рук і довго читала, не відриваючи погляду від дисплея. Коли вона нарешті відклала телефон, її обличчя виражало цілу суміш емоцій.

— Я уб'ю цю тварюку, — з погрозою прошепотіла Рената, збираючись підвестися.

— Стій, стій, Рін, заспокойся. Де ти її зараз шукатимеш? Вона хіба залишилася тут, у місті?

— А куди вона, по-твоєму, поділася? У Париж на дефіле поїхала, чи що? — огризнулася Рената і, схопивши шматок піци, почала сердито його жувати.

— Ну мало що… Може, в інше місто переїхала, — почала було Вероніка, але осіклася.

— Та тут вона. Там само, де й жила. На шиї в батьків сидить. Стала ще товстішою і тупішою. Блог свій веде. Ти ж знаєш, зараз це модно — увесь цей бодіпозитив. У вас там, у Штатах, хіба не модно таке?

Вероніка мовчки кивнула. О так. З цим важко було посперечатися. Модельна фігура Вероніки і правда занадто часто ловила на собі погляди на вулицях.

— І що вона там розказує?.. А втім, навіть знати не хочу, — Вероніка теж потягнулася за шматком піци.

Так вони просиділи ще хвилин п'ятнадцять, доїли піцу, і часом здавалося, ніби ніяких десяти років і не було. Просто дві подруги знову сидять у тому самому кафе.

Із роздумів їх вивів якийсь хлопець, що висунувся з віконця кухні.

— Ей, Ренато, харе там прохолоджуватися, іди працюй! Он уже скільки людей сидить.

Рената оскалилася на нього як кішка, і хлопець, округливши очі, тут же зник назад. Вероніка мимоволі пирснула зо сміху, побачивши цю реакцію.

— Ми ще не договорили, — Рената піднялася з-за столу й узяла порожню тарілку з тацею. — Приходь увечері. Я закінчую зміну о восьмій. Нам належить нанести один невідкладний візит. — Вона вже повернулася, щоб піти, але раптом зупинилася. Повернулася до столу, взяла руку Вероніки й міцно стиснула її долоню. — Мені справді треба працювати. Зараз шеф прийде, а він дуже не любить, коли я сиджу й теревеню. Пробач… Приходь увечері, добре?

— Добре, Рін, — м'яко усміхнулася Вероніка, стиснувши її пальці у відповідь.

Рената теж усміхнулася. І тільки за кілька секунд її пальці неохоче вислизнули з долоні Вероніки.