Орден мережевої

Наступного ранку Ксеня прокинулась із відчуттям, ніби в квартирі щось змінилось.

Не сильно. Не страшно. Просто простір став… уважнішим.

За вікном носився вітер. Нормальний вроцлавський вітер, який міг у березні поводитись як листопад, а в листопаді — як кінець світу.

Ксеня стояла перед шафою й дивилась на свої бюстгальтери.

Точніше — на три “нормальні”. Бежевий. Сірий. І “той ще живий”.

— Господи, — тихо сказала Лу‌на. — Це ж не білизна. Це дипломатичні відносини з депресією.

Но‌ра сиділа на підлозі біля коробки “може ще знадобиться”.

Коробка підозріло ворухнулась.

— Тільки не відкривай її зранку, — сказала Но‌ра. — Там анаконди ще не прокинулись.

Коробка образливо скрипнула.

Ксеня тим часом натягувала светр.

— Ну а що ти хотіла? — сказала Но‌ра до Лу‌ни. — Зараз почнеться ранковий ритуал “Це не для мене”.

І ніби у відповідь із глибини шафи щось ледь чутно зашурхотіло.

Лу‌на завмерла.

— Ой… Вона сьогодні привела Митницю Жіночності.

У квартирі стало трохи холодніше.

І майже одразу почувся знайомий сухий голос:

— Гарна білизна? На вас? Сміливо.

Но‌ра закотила очі.

— Господи, знову ця.

Десь між старими речами повільно ворухнулось щось довге й важке.

Не повністю видиме. Лише луска. Тьмяна. Сіра. Майже кольору старих установок.

Анаконда.

Вона повільно обвилась навколо коробки “раптом пригодиться”.

— На ваш розмір красивого не шиють, — продовжив голос. — Та й куди вам уже.

— Слухай, — сказала Но‌ра. — Ти колись уже заткнешся чи тебе треба тапком?

Ксеня нічого цього не чула.

Вона дивилась у дзеркало й автоматично поправляла светр так, ніби намагалась стати менш помітною.

— Оооо, пішла класика, — пробурмотіла Но‌ра. — “Сховати себе, поки ніхто не помітив, що ти існуєш”.

— Це не для мене, — машинально сказала Ксеня, дивлячись кудись повз себе.

І анаконда ніби задоволено вмостилась глибше в коробці.

Лу‌на тихо дивилась на Ксеню.

— Вона навіть не помічає, як часто це говорить…

— Ага. Наче заклинання. “Це не для мене.” “Це не для мене.” “Це не для мене.” Но‌ра фиркнула. — Скоро чашку собі таку зробимо.

Квартира тихо клацнула батареєю.

Наче засміялась.

Ксеня запихала в сумку документи, печиво й переклади для мами нового хлопчика з України.

Потім глянула на себе в дзеркало ще раз.

І раптом десь дуже далеко — не в квартирі, а ніби за нею — щось тихо рипнуло.

Лу‌на повільно повернула голову.

На мить їй здалося, що десь у глибині простору майнула вузька смуга теплого світла.

І ряд дверей.

Дуже далеких.

Амфілада.

Але щойно Ксеня потягнулась за курткою — все зникло.

— Вона знову ворушиться, — тихо сказала Лу‌на.

— Бо Ксеня почала дивитись у той бік, — відповіла Но‌ра.

— Куди?

Но‌ра усміхнулась.

— Туди, де жінки ще живі.

Ксеня вже взувалась у коридорі й бурчала:

— Треба купити нормальні колготи. І лампочку. І взагалі перестати дивитись дурниці в інтернеті.

— АГА, — гаркнула Но‌ра. — Почалось.

Коли Ксеня вийшла на вулицю, вітер одразу поліз під куртку.

Повз неї йшли жінки: вчительки, бухгалтерка зі школи, пані з бібліотеки, прибиральниця з сусіднього будинку.

Звичайні. Втомлені. Сонні.

І тут у голову Ксені абсолютно несподівано залізла дика думка:

“А раптом у пані Марисі зараз під цим її сірим светром — темно-зелене мереживо?”

Ксеня мало не пирснула.

Через хвилину вона глянула на бухгалтерку.

І раптом подумала:

“А ця взагалі може носити чорний шовк і панчохи.”

Вона різко опустила голову, ховаючи усмішку.

— Господи. Що зі мною таке.

А десь дуже далеко, за першими дверима амфілади, хтось тихо засміявся.