Останній жнець

Вітер вив у щілинах старої хижі, наче покинутий пес, а море за вікном билося об скелі з глухим рокотом неминучості. Едмунд сидів біля каміна, де вогонь уже давно перетворився на сірий попіл. Його пальці, схожі на вузлувате коріння сухого тиса, стискали порожній келих. Самотність була його єдиною гостею протягом десятиліть — мовчазна, важка, як чавунна плита.

Раптом у двері постукали. Тричі. М’яко, але наполегливо.

На порозі стояла вона. Її сукня була білішою за морську піну в місячну ніч, а очі сяяли глибоким, майже надприродним фіалковим світлом. Вона була втіленням краси, яку не здатна породити смертна земля.

— Я прийшла, — прошепотіла вона, і її голос прозвучав як шелест шовку по мармуру. — Я кохаю тебе, Едмунде. Я кохала тебе з твого першого подиху.

Старий здригнувся. Його серце, що вже ледь животіло, пустилося в галоп.

— Хто ти? — прохрипів він. — Я старий, немічний і забутий світом. Чому тепер?

Вона підійшла ближче, і від неї повіяло не парфумами, а холодом льодовиків і тишею глибоких склепів. Вона торкнулася його щоки крижаними пальцями.

— Ти називав мене багатьма іменами, — мовила вона з сумною посмішкою. — Ти боявся мене в битвах, ти проклинав мене, коли я забирала твоїх близьких. Але я — твоя остання і найвірніша наречена. Я — твоя Смерть. Прийми мій поцілунок, і твій біль зникне у вічних сутінках.

Едмунд заплющив очі. Він відчув полегшення. Нарешті кінець. Він підставив свої сухі губи для фатального дарунка. Дівчина нахилилася, її холодне дихання торкнулося його обличчя...

Але замість темряви старий відчув різкий, пекучий біль. Він розплющив очі й побачив, як постать дівчини почала викривлятися й танути, немов віск. Її обличчя видовжилося, фіалкові очі згасли, перетворюючись на порожні очниці. Вона з криком відсахнулася від нього.

— Що... що це?! — прохрипіла вона, і її голос тепер нагадував скрегіт іржі. — Ти не помираєш! Чому ти не помираєш?!

Старий Едмунд раптом згадав усе.

Він пригадав, ким є насправді і чого так довго чекав.

Він випрямився. Його згорблена спина розправилася, а в очах спалахнуло нещадне, прадавнє світло. Він підвівся з крісла, і тепер він здавався вищим за саму Смерть.

— О, моя люба, — промовив він голосом, у якому звучали тисячоліття. — Ти помилилася дверима.

Він схопив Смерть за тонку білу шию, і та почала розсипатися в його руках на чорний пил.

— Ти думала, що прийшла за старою людиною? — він засміявся, і цей сміх змусив вітер за вікном замовкнути від жаху. — Це я створив цей світ і посадив тут тебе, щоб ти збирала врожай для мого саду. Але ти стала занадто гордою. Ти забула, кому належить сама Попорожнеча.

Старий глянув на свої руки, які знову стали молодими й міцними, а тоді поглянув у дзеркало, де замість людини відбилася безкрайня, зоряна Темрява, що існувала до початку часів.

— Сьогодні, — прошепотів Бог Руїни, розтираючи прах Смерті між пальцями, — я вирішив, що мені більше не потрібен жнець. Я буду збирати врожай сам.