Останній жнець

Вітер вив у щілинах старої хижі, наче покинутий пес, а море за вікном билося об скелі з глухим рокотом неминучості. Едмунд сидів біля каміна, де вогонь уже давно перетворився на сірий попіл. Його пальці, схожі на вузлувате коріння сухого тиса, стискали порожній келих. Самотність була його єдиною гостею протягом десятиліть — мовчазна, важка, як чавунна плита. Раптом у двері постукали. Тричі. М’яко, але наполегливо. На порозі стояла вона. Її сукня була білішою за морську піну в місячну ніч, а очі сяяли глибоким, майже надприродним фіалковим світлом. Вона була втіленням краси, яку не здатна породити смертна земля. — Я прийшла, — прошепотіла вона, і її голос прозвучав як шелест шовку по мармуру. — Я кохаю тебе, Едмунде. Я кохала тебе з твого першого подиху...