Хто, на твою думку, врятує людство?

«— Хто, на твою думку, врятує людство?»

Зображення чоловіка з коробкою овочів, що стояв на обкладинці брошури, засліпило мене, наче сонячний відблиск, від чого ставало майже боляче

— Не знаю... — процідив я радше від утоми. Такі люди підходили до мене не вперше, і я знав, що мені доведеться вислуховувати черговий монолог про спасіння Господнє крізь призму чергової секти.

Проте одна деталь змусила мій попередній настрій миттєво вивітритися. Руки жінки, яка тримала буклет, були якоїсь неприродної форми. Хоч скільки я силкувався розгледіти їх краще, вони танули й спотворювалися перед очима, наче марево.

Шрами. Усі її руки були понівечені шрамами. Деяких пальців бракувало, а ті, що вціліли на цій нівеченій кисті, мали непропорційні розміри. Наче їй попересаджували пальці кількох абсолютно різних людей — різної статі та віку.

Я глянув їй в обличчя. Теж саме — я не міг розгледіти чітких контурів, бо форми з'їдали самих себе, мов чорна діра. Шрами від опіків окреслювали лінії, які ходили ходуном..

Я намагався більше не дивитися на неї, відводив погляд, аби сфокусуватися бодай на брошурі, яку вона тримала. Але її великий палець ніби пожирав чверть паперу.

Її голос був спокійним, лагідним, мов у ангела. Але я знав, що цьому не можна довіряти. Яке спасіння? Який Господь? Переді мною стоїть втілення болю та повної руйнації. Ця людина тільки й описувала що біль і страждання, і цей ангельський голос ніяк не міг вкластися в мене в голові.

Ця бездоганно змальована картка: чисті білі кольори, осяйне обличчя якогось хлопчини-фермера...Світ навколо закрутився, затягуючи мене в центрифугу. Голова розривалася від гудіння. Я сухо подякував і рушив геть.

Цієї ж миті я відчув якусь незвичну легкість у тілі. На мить я подумав, що вона, можливо, й справді втілення чогось святого, уособлення спасіння Господнього. І ось це відчуття — лише малий дар, аби я зрозумів, що життя не таке вже й безнадійне.

Та варто було мені схопити це почуття, як воно слизькою рибою вискочило з долонь. На зміну йому прийшов первісний жах. Мене обліпили сотні чужих рук — кожна намагалася поглинути мене, схопити за горло. Залізти в самі надра душі, щоб випотрошити її зсередини. Дихання перехопило, ноги стали ватяними.

Воно знову повернулося.

Я підвів очі до неба, але воно не дало мені жодної відповіді. А я ж наївно думав, що нарешті відпустило, що ця гидота більше ніколи не отруїть мені життя. І все через оту... Я подивився на буклет і розчавив його в кулаці. Обернувся — навколо порожнеча. Що ж, мабуть, ніхто й ніщо не спасе цей світ.