Бурштинова володарка
Було це ще тоді, як світ заселяли чари усілякі, й не ховалися по кутках магічні істоти. Перепліталися разом дві царини - людська та химородська – і шли пліч о пліч поряд одне з одним по землі родючій без потаїв та сварок. Неподалік від міста, десь на тому боці блискітливої Горині, розкинулось невелике селище. Тоді стояло спекотне літо: потроху наближалося Івана Купала. Усе село гомоніло й хвилювалося, переливалося дзвінкими голосами і грілося під промінням теплого сонця. Вже котрий день готувалися люди до улюблених веселощів та забавок. Спозаранку пекли у печі духмяні страви господині, голосили на новий день півні, бігали вузькими вуличками поміж дерев’яних хаток юнаки. Дівки збирали цвіт по лісних хащах і пліткували про очікувану Іванову ніч. Казали на селі, наче сам Ярило обходив тричі землю під місячним сяйвом й позбавляв усіх негараздів і хворей. А ще вірили, що мерехтливі зорі благословляли кожну квітку та травинку, напоювали їх своєю силою чарівною. Том дівчата їх й збирали – аби наворожити собі краще майбутнє.
Зграя парубків йшла на поле й гучно розмовляла між собою. Свято святом, але кожен на днині мав свою роботу. Леза кіс виблискували на сонці, а юнаки реготали й повнились передчуттями. Як проходили повз хатину, від гурту відокремився один з тих, хто йшов косити траву й притулився до тину. Ярослав схотів почекав на свою кохану біля її будинку, то й час озираючись довкола. Його друзі продовжували йти далі, інколи перевіряючи, чи наздоганяє вже він їх. Все вирувало й неслося, затягувало до себе та манило. Йому через те й подобалося це свято, сповнене сміхом і клопотами. Молодик був юнаком гарної вдачі, високого зросту та приємної зовнішності. Єдине, чого він не мав, то заможну сім’ю: грошей вистачало на просте життя, але не більш того. Ніколи йому те поперек горла не ставало – хлопчина ріс вірним товаришем і цікавим співрозмовником, тож усі ставились до нього добре. Однак одного разу, коли тільки-но починалась квітчатись весна, пощастило йому закохатися. І з того моменту й донині все частіш почитав парубок замислюватись над своїм становищем у селі.
-Ярослав! – гукнула з порогу вродлива дівчина і поволі зійшла на ганок кількома сходинками. Вінок, яким вона оперізувала свою голову, при тому звільна колихався. Юнак здійняв чоло, відпускаючи свої думки ранковим вітром. – Чи це ти тут чекаєш кого?
-Та на тебе й чекаю, Любомира, - молодик кивнув замість вітання й оглянув прибулу. Її свіже молоде обличчя завше обрамляли довгі чорні коси, а очі блищали. Лиш тільки брови й трохи викривлені вуста псували вираз, накладаючи відбиток роздратованості. – Розмова є для тебе, душе.
-Багацько ми із тобою перебалакали, Ярославе, - весело крутнулася на місця Любомира і зацікавлено оглянула вулицю по той бік тину. Щойно по ній неслися діти, яким було доручено збирати хмиз на вечірнє багаття. Це було головною традицією Купальських святок: палити надвечір велике кострище, яке своїми язиками сягало хисткого обрію й лоскотало цілу ніч. Коло нього співали й танцювали так, що курява здіймалася з землі, а ближче до опівночі стрибали через полум’я. Вірили бо, що те вбереже від недугів і скріпить назавжди закоханих.
-Так воно й так, - знітився юнак й також глянув через плече. Схрещуватися поглядами зараз не хотілося: хвилювання брало верх. – Але маю запитати тебе щодо сьогоднішнього вечора.
- А що із ним? – злегка глузливо мовила до нього дівчина та перевела свій пильний погляд на нього. Вона вже здогадувалась, про що буде йти мова.
- Як не згодися, то нічого, - сміливо запевнив її молодик. Щоки зрадливо запекли. – Дозволиш виловити твій вінок із річки?
- Ще чого, - вигнула брову Любомира і мимоволі доторкнулася до колосся, яке витиналося з плетінки. За давнім ворожінням усі дівчата мали спускати свої вінки до річки, аби дізнатися про судженого. А юнаки, які виловлювали цвіт з води, мали ставати у пару з його власницею. Так, наче, доля скріпляла їхню любов. – Ти гарний парубок, але я маю на те інші плани. Вже приходив Ізяслав, то я дала йому на те згоду.
- То справа у цьому? – сіпнув край сорочки Ярослав й потупив погляд. Ну звісно, що справа у цьому! Ізяслав, хоч і був зарозумілим, та однак походив із багатого роду. А Любомирі саме те й було треба: з самого дитинства вона бажала вирватися із тутешнього життя, стати заможною панною і жити, не відмовляючи собі у нічому. Вона мріяла про те, аби змінити своє буття, й не хотіла виходити заміж за бідняка. Яким був Ярослав. І розуміння цього боляче било по закоханому серцю й палкій, гордовитій крові. – В грошах же, так?
-А може й так, - розлютилася дівчина. Не любила вона, коли так відкрито їй про це казали. В неї було набагато більш причин для того, аніж усі мають на думці. – А може я дійсно закохалася у нього. Тебе це взагалі ніяк не стосується!
-Ну авжеж, - похмуро відказав молодик й шарпнув поглядом по Любомирі. Вона все ще подобалась йому, якою б не була, але її слова влучними пострілами били гордість. Дівчина побагровіла роздратуванням й, блиснувши невдоволено очима, розвернулася. Ще кілька митей чулася спішна хода, скрип сходинок, а потім – гул зачинених дверей. Ярослав відійшов від тину, підхопив свою косу й розчаровано пішов вулицею.
Поле зустріло молодика духмяним запахом покошеної трави і затятими парубоцькими співами. До меж було заповнене воно світлом літнього сонця, пронизане грайливим промінням, заколисане пестливим повітрям. Мурава, що вже зняла із себе тонке мереживо роси, приємно лоскотала гомілки. Вимахували косами селяни й залишали після себе запашне сіно. Лилася від вуст їхніх бадьора пісня, що підбурювала руки працювати швидше. Ярослав наповнив груди і повільно видихнув: не тішило його око та краса, бо невтішним тепер було молодикове серце. Хвилювання раз по разу охоплювало й тягнуло до низу, а відчайдушне кохання краяло розум. Вже багато разів намагався він роздобути грошей й розбагатіти, аби нарешті поєднати своє серце із серцем норовливої дівчини, але жодного разу так і не зміг. Не було йому роботи стільки, щоби паничом стати. Отож, почуття парубка так і залишалися неподіленими. Не міг він тепер займатися роботою, бо думки знов вертали до тину біля Любомирової хати, і коса від того невпевнено ковзала повітрям. Урешті-решт, полишив її юнак та підставив своє обличчя ярилові. Тепло одразу торкнулося шкіри так, наче хотіло увібрати у себе всю горість хлопця, і Ярослав розімлів під ним. Повільно, мов тільки-но прокинувся, парубок пройшовся вздовж косовища. Його не втішала навіть майбутні веселі святки.
Крок за кроком у роздумах він йшов ланом. Не помітив юнак, коли з поля зору пропали товариші і перестали доноситися до вуха їхні голоси, які, певно, все ще спліталися піснею. Отямився він на самоті посеред смарагдового моря, яке вторило поривам вітру, колихалося й затягувало.
-Оте вже ж! – сам до себе гукнув Ярослав і озирнувся. Прим’ятою травою до його ніг доходила стежка, яка поєднувала молодика із односельчанами позаду. Хлопець повернувся та підняв очі до краєвиду. Той господарськи розкинувся попереду, поєднуючи зелень мурави із чистим синім небом. На обрії ледь виднілися хатинки наступного села і навіть можна було роздивитися людей, що метушилися коло них й готувалися до свята. Онде блищала на сонці золотом звивиста річка, яку на селі звали Горинню, а поряд паслась отара стомлених овець. Вони білими цятками майоріли біля води. По тіньках розлогих дерев спочивали розморені спекою поодинокі корови. Трохи далі од них починався густий ліс, дбайливо укритий смарагдом листви. На мить Ярослав замислився, наскільки там зараз прохолодно, і вдоволено прижмурив очі. Строкаті квіти довкола ніжно квітчали поле. Парубок занурився спиною у кілку траву та блаженно розкинув руки. У такі моменти він відчував себе пташкою у небі – вільною, гордовитою і розкутою. Тепер юнак міг залишитися сам на сам із власними почуттями й думками, так, як птах із власними крилами у польоті. Мурава довкола хвилювалась од кожного дотику норовливого вітру і колисала змученого коханням молодика. Не верше чув він от дівчини відмову, але чомусь саме цього разу серце стискалося болісніше, а горло різало гіркотою. Ревнощі били по ребрах і нагадували про Ізяслава. Той був самозакоханим та егоїстичним, а також надто гордим і пихатим, аби сходитись із такою, як Любомира. Однак юнак мав також визнати, що його суперник мав гарну зовнішність та багату сім’ю. А те, певно, кохана Ярослава цінувала у ймовірних наречених. Як би від цього не страждав сам Ярослав.
Сонце виціловувало обличчя парубка і трохи обпікало йому шкіру. Десь біля вух стрибали голосисті цвіркуни. Лагідно лоскотали долоні травинки, а руками йшли подихи розпаленого повітря. Раптово неочікуваний шурхіт урвав насолоду. Коли молодик розплющив очі, небо розгорнулося над ним усією своєю величчю. Воно – таке чисте й голубе – ніби огортало від краю до краю поле й здавалося з землі безмежним. Погляд юнака вихопив розмулену постать десь збоку. Подумки він вирішив, що то хтось з односільчан прийшов сюди косити траву. Молодик тихцем сперся на лікті і його голова здійнялась над приспаною муравою. Всупереч очікуванням, біля Ярослава не вимахував завзято лезом знайомий парубок. Замість нього височіла над квітами постать вродливої дівчини, яку юнак ніколи не бачив у своєму селі. Її волосся золотими довгими пасмами переливалося на сонці й грайливо струмилося плечами незнайомки, а медові очі поблискували світлом. Розрум’янілі щоки були тицянні ластовинням. Спадала додолу довга й гарна сорочка, розшита камінням й жовтими нитками. Обличчя дівчини виражало насолоду, а погляд блукав краєвидом.
-Гарно, правда ж? – першим заговорив до неї Ярослав, відкидаючи свої сумні думки. Його дивував вигляд гості, але заразом із тим хлопцеві хотілося відволіктись від своїх почуттів. Незнайомка ковзнула по ньому своїми світлими очима, які радше нагадували два ярила, і задумливо викривила вуста.
-Так, - тільки й відповіла молодикові дівчина та знов змовкла. Але за кілька митей вона знов огляділа парубка і додала: - Я постійно приходжу сюди.
-Розумію, - ледь посміхнувся юнак. Поволі він встав з зім’ятої трави, однак все ще тримався трохи осторонь. Все ж, співрозмовниця радше скидалася на магічну дивину, аніж на людину. На селі казали, що на Іванову ніч завше виходить багато нечистих, і зустріти їх легше легкого. Але ця не скидалася ні на полівок, ні на мавок, з якими була знайома із казок кожна дитина слободи. – Як тебе звати?
-Янтара, - повільно витягнула незнайомка. При тому її одяг сколихнувся золотом і дівчина гордовито здійняла голову. Волосся, що до того юрмилося по плечах, сколихнулось й припало за спину. – А тебе, юначе?
-Ярославом звуся, - зустрічно кивнув молодик. Він ніколи не чув того ім’я, яким назвалась нова знайома, тому знов повернувся подумки до нечистих. Не надто вірив у те Ярослав, проте обережність щодо того не відкидав. Тепер вже він намагався у пам’яті віднайти найкоротший шлях до своїх товаришів. Одначе гостя не виглядала надто зацікавленою: вона знов припала поглядом до далечини й не звертала жодної уваги на прибулого селянина. Той натомість сприйняв це за добрий знак й повільно почав відходити назад. Треба було лише про всяк випадок якось відволікти Янтару від шурхоту трави під його ногами. – То чому ти тут?
- Бо це найкраще місце, в якому я можу бувати, - стусонула плечами співрозмовниця, усе ще не відводячи очі від виду попереду. Її постать оповили нитки сонячного проміння, а край пелени сорочки буйно квітчалося поле. Замість притоптаної трави до ніг дівчини тягнулася стежка з каміння, яке медом сяяло на сонці. Бурштин! – А ти?
-Завше приходжу сюди, як хочу про щось подумати важливе, - мовив парубок, а на його язику танцював острах. Такого він іще ніколи не бачив, і був впевнений, що того раніше тут не було. Але ж як незнайомка змогла створити справжній амбер? Повільно й якомога невимушено хлопець крок за кроком задкував назад. Квіти чіплялися на грубу тканину штанів так, наче намагалися втримати гостя на своєму лані довше. – Або те, що мене надто хвилює.
-І що ж тебе хвилює цей раз? – глумливо здійняла свою золотаву брову дівчина. Веснянки на обличчі мовби затанцювали смішинками, а вуста викривились у ледь помітній посмішці. Питання зависло у повітрі на якийсь час у тиші.
-Кохання, - врешті визнав молодик тихо. Він зовсім не хотів того визнавати та ділитися тим із нечистою, але можливості вислизнути не було: треба було підтримувати розмову, аби відійти на достатню відстань. А почни Ярослав щось вигадувати, часу б сплило надто багато й Янтара могла озирнутися до нього. І знай хто, чим це скінчиться. – Дівчина, яку я кохаю, хоче бути з тим, котрий має багато грошей. Яких, звісно, зараз не маю я. А тягнути із цим вже не можу: вона згодилася піти сьогодні на святки із іншим.
Запала тягуча мовчанка. Нагріте повітря важко осідало додолу й торкалося свіжої трави. Воно ледь помітно колихало віночки цвіту й збуджувало комах. Проміння сонця все ще блукало ланом. Ярослав важко видихнув. Він відійшов вже достатньо від дівчини, аби просто зараз зірватися на біг, але острах спиняв його. До того ж, здавалося, ніби Янтарі дійсно немає до нього діла: вона все ще вдивлялася в красу, яка розтелилась під обрієм. Збоку її обличчя здавалось замисленим й вдумливим. Красні вуста напружено стискались, а брови були зведені на переніссі. Молодикові враз захотілося довше поговорити із загадковою незнайомкою, розповісти про свої відчуття та дізнатися щось цікаве про магічний світ. Одначе він наполегливо гнав ті думки й знов робив стишені кроки. Ще трохи і юнакові відкриється безпечний шлях для відступу. А там, далі, на нього чекатимуть односельчани й розваги на Іванову ніч. Та, можливо, Любомира врешті змінить своє рішення щодо вінку.
-Постривай-но, - раптово урвала безголосся золотава гостя. Ярослав знітився від непередбачуваного продовження розмови і завмер. Його нога, яка вже була занесена для нового кроку, опустилася. – Якщо уся справа у грошах, то я можу допомогти. Звісно, в обмін на моє заповітне бажання.
-Як же ти допоможеш? – і хоча відповідь вже збилася у горлянці, парубок таки перепитав. Погляд невимушено ковзнув по бурштину, що квітнув біля ніг Янтари.
-Бачу, ти й так те знаєш, - лукаво блимнула очима в бік юнака гостя. Вона знов повернула свій погляд до нього й роздивлялася так, ніби оцінювала вартість своєї допомоги. Ярославові сперло груди. Тепер його можливість втечі була під загрозою. – Янтарою звуть мене не за просто так.
-Невже своїми чарами ти створюєш каміння? – здійняв брову молодик й знов скосився на амбер. Той медом виблискував на сонці, золотом вибивався крізь смарагд трави.
-Якби ж то, - стусонула плечами дівчина у відповідь. – Там, де поступ мій торкається землі, здіймається до світу бурштин. Я його не створюю, а витягаю на поверхню.
- Гаразд, - мляво відповів юнак. Рій думок у його голові вирував й не давав спокійно мислити. Із таким він стикався вперше і незнання неприємно билося у скронях. – То яке в тебе заповітне бажання?
-Ах, невігласе, - посміхнулась бурштинова незнайомка й повністю повернулася до парубка. Розшита тканина замерехтіла, а прикраси з каміння залилися світлом. Дівочі очі кресонули співрозмовника веселими бісиками. – Не варт мені того розповідати звичайній людині. Чи ти гадав, що я усе отак тобі скажу?
-Ні, - зізнався Ярослав, хоч од того йому не стало легше. Треба було знати, якою ціною він зможе отримати коштовності для щасливого майбутнього з Любомирою. – Але як я виконаю твоє бажання, коли не знаю навіть про що воно?
-У цьому всі люди, - закотила очі Янтара. Вона повільно схилилася – так, наче її дійсно постать була вирізьблена з бурштину – і тонкими пальцями зірвала якусь квітку. Тільки тепер молодик помітив, наскільки бліда в гості шкіра, навіть прозора. Точна ознака потойбічності. – Усе гадаєте, що буття обертається круг вас. Тобі треба лише допомогти із бажанням: принеси мені цвіт папороті, який має квітнути цієї ночі під місячним світлом серед дерев лісу.
-Ми шукаємо його кожні святки, проте жодного разу не знайшли, - впевнено відповів юнак й насупився. На селі взагалі вже переставали вірити у існування того магічного пуп’янка. Раніше казали, що він може здійснити будь-яке бажання того, хто його відшукає в Іванову ніч. Але час спливав, а квітка папороті так і залишалася недосяжною для будь-якої людини. – Ніхто не знайшов.
-Людям його ніколи й не знайти, - піднесла до носа зірваний цвіт гостя й усміхнулась, мовби тішилась з самовпевненості протилежної царини. – Його завше забирають мавки першими, уводять папороть прямо з-під носа шукачів. Одначе цього року, чула, є можливість забрати пуп’янок раніше за лісних русалок.
-То чом ти не забереш сама? – покривився Ярослав. Змагатися із небезпечними нявками на швидкість у темній гущавині йому не надто хотілося. До того ж, парубок не розумів, чому нова знайома просто не могла підкупити мавок. Вони, ніби, дуже любили мерехтливі коштовності і файні речі, тому часто приходили на Зелених святках до селянських хат та крали усе гарне, що впадало їм до ока.
-Бо можу ходити лише тією землею, яка слугує сховком бурштину, - просто відповіла Янтара, навіть не виказуючи можливого роздратування. Тендітні пальці досі перебирали пелюстки зірваного цвіту, і здавалося, що дівчина вперше торкається квітів. – А у лісі його надто мало, аби я мала змогу ним гуляти.
-Добре, і як я маю його знайти? – видихнув молодик після нетривалої тиші, яка пролягла між двома серед поля. Все ж таки, одна зачаклована квітка в обмін на ціле багатство і серце коханої дівчини – не надто погана ціна. Особливо, якщо враховувати той нестаток часу, який тиснув із кожною годиною усе сильніше.
-Отсе вже діло, юначе, - тепло усміхнулась бурштинова дівчина і її золоте волосся сколихнулося. – Знаєш, хто такі летавиці?
- Начебто, - невпевнено кинув замість відповіді. Як вірити дитячим казкам, то летавицями звуться діви світанку, що щезають із першими зірками на небозводі. Вони службують у Баби Яги і вміють літати завдяки своїм червоним чоботам.
- Справи в’язати з мавками тобі небезпечно, - золотава гостя починала квітчати своє волосся цвітом лану, блідими руками сплітаючи пасма із стеблинами. – Та й ненадійно. А от летавки – то справа інша.
-Це чому? – здійняв брову Ярослав. Як на нього, мати справи з будь-якими чарівними – небезпечно й ненадійно. Навіть із Янтарою. Проте кошт цього разу був вищім за ризик.
- Мають ті дівки на ногах чоботи, - пояснила співрозмовниця. Вона крокувала, збираючи квіти, а за нею розцвітав сонцем амбер. То там, то тут, повільно виринав він з землі й красувався серед свіжої трави. Те було такою дивиною для парубка, що погляд його невідривно слідував за легкою ходою дівчини. – І як зняти хоч один, то можна правити летавицею на свій лад. Навіть залишити їх після заходу світила. До того ж, на самій зорі вони втрачають можливість літати. То от вона – твоя можливість віднайти цвіт папороті на обмін. Летавки завше знають, де що коїться у лісі.
-Не надто те й просто, - засмучено протягнув молодик. Опівночі вдертися до смарагдової гущавини, обійти усіх небезпечних створінь, стягти чоботи дівчини, що може літати, й поцупити чудодійну квітку папороті з-під носа мавок. Те скидалося радше на божевілля.
-Окрім перевтілень і польотів летавиці не мають влади над чарами. А як боїшся навок, то можеш узяти кілька гребінців із собою, - легковажно стусонула плечами Янтара й мимоволі торкнулася свого волосся. Те наче випромінювало світло та було схоже на переплавлений у тоненькі нитки бурштин. – Вони таке полюбляють, й не чіпатимуть тебе. Встигни тільки до заходу сонця летавку спіймати. А як зірвеш квітку, одразу сюди йди – мені на зустріч.
Отсе були останні слова їхньої розмови. Не встиг Ярослав щось заперечити або сказати, як золотом розчинилась дівчина у повітрі. Так, наче її й не було тут ніколи. Назад вертався юнак мовчки, осмислюючи усе, що відбулося із ним кілька митей потому. Ще якийсь час коло нього подекуди квітли медові коштовні камінчики, що їх ходою своєю дістала Янтара.
Коли парубочий гурт повернувся до свого села із мішками кошеного сіна, сонце вже звернуло за обід. Потроху ладилось на невеличкій площі вечірнє багаття для святкування, й виносились страви на невеличкий ярмарок. Його кожного року влаштовували селяни, аби похвалитися своїм врожаєм та майстерністю. Чого тільки не було на столах, які низкою виставлялися коло хат! Саморобні коралі, достиглі овочі та фрукти, ліплені горщики і різьблені іграшки, розмальовані тарілки й ткані сорочки…Їжа, яку також виставляли вмілі господині, крутила голову й дурманила запахом. На Купальські святки її завше робили особливою. Ярослав озирався на всі боки так, наче бачив те багатство уперше. Ще малим він бігав поміж цих рядів разом з друзями, щоб побачити якомога більше цікавинок. Але кожного разу з’являлося щось нове, щось цікавіше й гарніше. І це залучало людей до перегляду та розмови одне з одним.
Повільними кроками наближався вечір. Юнак проводив той час у сумнівах, хоч і був оточений товаришами й гомоном. Йому ледь вдалося піти від чарівної незнайомки, яка, до того ж, запропонувала цікаву угоду. З одного боку, те було навіть дуже вдало для молодика, а з іншого – мати справ із нечистими він не хотів. Було надто небезпечно для Ярослава так просто кидатися просто у вир дивацтв, що чатували в гущавині на Іванову ніч. Далі по вулиці, на якій розташувався селянський ярмарок, починалися ігрища на честь Ярила – бога сонця й покровителя літа. Там завжди збиралася молодь і парубоцький гурт рушив просто туди, раз по разу вибухаючи реготом чи зводячи голосну пісню.
-Гей, хлопці, йдіть сюди! – помахав рукою у повітрі якийсь молодик, що сидів в оточенні інших. Колоди, на яких вони розташувалися, слугували за лави й стояли колом. Трохи далі стягами лежали гілки, що ввечері мали б стати багаттям.
Ярослав із товаришами сіли поряд на бревенах й завели свою розмову. Площа перед ними була заквітчана й прикрашена. На ній починали сплітатись у танці перші пари й хороводи, заходились в розвагах та іграх діти. Обрій починав багровіти, а у повітрі ширяли рої комах. Денна спека й задуха спала, наближаючи неквапливу стуму. Людських голосів на галявині більшало, і вони гомоніли все дужче. Все навколо неслося та рухалося, оживало та виспівувало у швидкому танку. Останні проміння золотого сонця потроху тускнішали. Час спливав. Ярослав невдоволено звів брови. Коло нього все ще точилася розмова, але він вже не звертав на неї уваги. Усі думки були прикуті до умови з Янтарою. Сумніви били юнака: треба було приймати своє рішення, якого для нього досі не було. Увесь час після зустрічі із бурштиновою незнайомкою він міркував, чи варто робити такий крок. Укладати договір з нечистими – погана ідея. Але ж від того молодик міг отримати більше користі, аніж шкоди. Одначе все одно між ним і лісом залишався один крок. Один необхідний поштовх.
Галявиною крізь натовп вже крокувала Любомира. Строкатий вінок поверх волосся робив її навіть гарнішою, ніж вдень. Напівтемрява підкреслювала риси дівочого обличчя, робила їх виразнішими й чаруючими. Розшита сорочка бавовніла на стрункому тілі. Ярослав задивився на прийдешню і зачудовано витріщив очі. Вона оглядала молодь й зупинила свій погляд на ньому у відповідь. Закохане серце юнака голосно забилося о грудину, наче спонукало встати та підійти до дівчини. Однак насправді зробити те парубок не встиг: з вирою людей просто до Любомири пронісся Ізяслав. Він щось швидко прошепотів на вухо своїй супутниці, і вона, не відриваючи погляд від Ярослава, дзвінко засміялась у відповідь. У її очах промайнув жаль й гіркота, коли вона узяла молодика під руку. Того виразу світлого зору Ярослав вже не роздивився. Спалах почуттів змінився порожнім намулом та біллю. Юнак відчував у собі весь той сум, що накопичувався з самої зустрічі біля тину. Він пульсував у скронях, чіпляв душу й бив по легенях. Вмить зробити вдих стало важче, ніж будь коли. Ревнощі кололи серце, і від того не рятували веселі голоси товаришів над вухом. Поштовх до прийняття чарівної угоди був зроблений.
Парубок повністю отямився вже перед першими деревами узлісся. Він майже не пам’ятав, як зірвався сюди, скільки йшов і про що міркував. Усе, що його очі бачили тепер – то останні жмути ярила, які ковзали смарагдовими верхівками. Час спливав. Навіть не вагаючись, Ярослав зробив перший крок протоптаною стежкою, і його гостинно з усіх боків огорнув ліс.
Стовбури мелькали один за одним. Гілки час від часу чіплялися за одяг гостя , ніби намагалися затримати на місця, а потім скрушно відпускали. Прохолодне повітря гущавини приємно дмухало в розпашіле обличчя й відкидало волосся назад. Іноді під ногами тріскотіла стара кора, або де-інде пролітала маленька пташина. Молодик просувався далі, і потроху запал полишав його – емоції стихали й поступалися місцям глузду. Ярослав вже встиг пожалкувати про своє спішне та невиважене рішення, яке завело його сюди. Йому дуже хотілося повернути назад й вийти з лісу, але у пам’яті все ще жевріли неприємні спогади. Серце юнака почувало себе зраджено й зневажливо. Те щире та чисте почуття, яке воно носило у собі вже кілька місяців, найбільше робило боляче. Як і мара Любомири, що ніби ховалася за деревами. Ось її чорняві пасма, ледь засмагла шкіра й тканина гарної сукні. Все було таке, що знов і знов викликало вир почуттів. Все було таке, окрім блискучих чорних чобітків, у які була взута постать. Ярослав оторопів. Примарна дівчина стояла в півоберта до нього, закрита нецупкою смарагдовою завісою.
-Летавиця, - сам до себе зашепотів й зробив стишений крок. Нечиста, що була зайнята своєю справою, навіть не ворухнулася. Парубкові здалося, що вона щось тримала у руках.
Обережно, намагаючись не зачепити жодної травини, він підходив до зоряниці. Пильно придився юнак до неї, й очей не спускав, а вона враз стала білявою. Блимнуло світло і Ярослав зщурився. Білокуре волосся осипалось на спину дівчини, а голос її полегшено розсипав дзвінкий сміх. Зараз вона виглядала такою вразливою, якою до того не була, і молодик зрозумів, у чому тут справа. Просто перед ним літавка тільки-но прийняла свій справжній вигляд. Міфи переповідали, що світанкові діви можуть змінювати свою зовнішність й у хвилину перетворення вразливіші, за усяк іншу. На мить Ярославові схотілося, аби там, із Ізяславом, була не справжня Любомира, а усього лише летавиця. Але того бути не могло, і він це розумів.
Отож, поспіхом долаючи останні кроки, що створювали відстань між людиною й нечистю, парубок виринув з-за гілок. Одразу йому здалося, що він вихопив руку примари, але у наступну мить те відчуття зникло: зоряниця здійнялась вверх. Янтара казала, що летавки втрачають можливість літати під час самого заходу сонця, але до нього ще був час. Ярослав невдоволено видихнув, поки його здобич відлетіла трохи далі й спустилася на землю. Певно, зараз в неї не вистачало сил для польоту, і те було добрим для молодика. Все, що йому треба: забрати чоботи в дівки.
-Гей ти! – обурено скрикнула нечисть й огледіла своє зап’ястя. Навіть здалеку юнак бачив, що на засмаглій шкірі лишилось щось на кшталт опіку. Подумки він відмітив те, сподіваючись, що дотики також послаблюють світанкових дів. – Як на людину, ти – рідкісний нахаба!
Гість лиш відхилив гілку, що була пронизана листям, і зробив крок назустріч. Було надто моторошно, аби щось відповідати. Острах бив по ногах й послаблював їх. Думки панічно плутались.
-Не підходь, невігласе! - попередила його летавиця й показово здійнялася у повітрі. Щоправда, не надто високо: Ярослав зміг би її дістати без великих труднощів. Її голос звучав не настільки погрозливо, аби молодик зупинився, але все ж таки мав на нього вплив. Він почав рухатись повільніше й майже не зводив очей з зоряниці. Хоч Янтара і попереджала про відсутність інших чар в летавок, окрім перевтілень і черевиків, одначе слід було впевнитись. – Стій же, дурна людина!
Обличчя дівчини зневажливо викривилося, проте в очах заляг застеріг. Ще ніколи їй не доводилось зустрічатися із людиною у власному тілі, до того ж, одразу перед зорею. Сонце викидало останні проміння і золотаві нитки огортали пишні крони. Землю вони вже не торкали. Сил на пошуг дедалі меншало – літати летавиця вже майже не могла. Між тим, Ярослав вже був надто близько. Світанкова діва відлітала у глибину лісу, очами стежачи за непроханим гостем й долаючи слабкість. Молодик вистерігав потрібну мить. Його руки тремтіли, а кінчики пальців натягала напруга. Було надто важко зосередитись на меті і забути про власну боязливість. Як тільки носики чобіт шарпнули по охололій траві, юнак зірвався з місця й чимдуж побіг до летавки. Серце голосно гупало й потік повітря бив по обличчю. Усе тіло було натягнуто, як струна. Дівка голосно вереснула й собі кинулась навтьоки. Але вже запізно. Мить – і вона вже простягнулась на кілкій мураві.
-Та відчепись від мене нарешті, нахабна людина! – загорланила зоряниця й почала пручатися. Ярослав, що вмить підскочив до неї, ухопився за чобіт і потягнув на себе. Дівчина поривчасто штовхнула переслідника ногою й ледь не ковзнула слідом: червоний черевик так і залишився у людських руках. Молодик вчепився в нього так, як орел у мишу, та навіть не збирався випускати. Світанкова діва відгорнула з обличчя біляве пасмо власного волосся, яке спало на очі під час борсання, й мимоволі глипнула поглядом на власну руку. Та, наче талий сніг, прозоріла і лишала після себе лиш маленькі іскринки. – Кинь взувку, невіглас, а інакше на той світ за собою втащу!
-Ще чого, - буркнув собі під носа парубок. Коли він вже дійшов до того, аби стягувати черевики з примарної діви на Іванову ніч у лісі, то доведеться таки довести те сумнівне дійство до кінця. Все ж таки, Ярослав сподівався стягти з летавиці чобіт швидше, аніж вони разом щезнуть. Взуття жалібно репнуло й юнак жваво сіпнув його у свій бік. Дівка із вереском проїхала слідом. Її волосся заплуталось у гілках й траві, що килимом вкривали землю, а опік на руці почервонів ще дужче. На обличчя досі спадали тонкі пасма і частково перекривали його. Очі блищали злістю й роздратованістю, вуста зневажливо шкірились. Невеликі ділянки шкіри починали розчинятися у повітрі. Ярило викидало останнє сьогоденне світло, яке тепло ковзало небом. За мить сонце мало зайти за обрій.
-Залишайся тут, - невпевнено мовив Ярослав за момент оторопіння, здіймаючи над летавкою червоний черевик. Він не знав, як саме працюють чари, тож терпляче чекав. Зорянка навіть не сіпалась: здавалося, наче із чоботом незнайомець забрав і її волю. Дівчина вже майже щезла, і крізь неї була видна охолола мурава. Повз гілки дерев, обшиті смарагдом, востаннє на ліс глянуло світило й повільно зникло з небозводу.
-То що тобі від мене треба, надолбень? – злісно мовила летавиця. Молодик повільно перевів очі з неба на неї і наче прокинувся. Шаленість, що до того майже заміняла кров, відступила. Юнак залишився сам на сам з нелюдською істотою у присмерках. Нарешті розум повністю розвиднився. Між тим шкіра дівки починала повертати свій колишній вигляд. Світанкова діва невдоволено встала з трави й швидко відійшла на кілька кроків. Опік на зап’ясті червонів, наче сонце на заході. Парубок здогадувався, що служниці Баби не надто люблять через те людей.
-Квітку, - все ще дивуючись самому собі, гість міцніше зжав взуття. Отож, магія таки спрацювала. Треба скоріш із тим покінчити. Обличчя його співбесідниці знов викривилась зневагою. – Квітку папороті.
-Це ще вигадав, - цикнула замість відповіді і молодик важко видихнув. Він і сам зрозумів, що то був не найкращий з варіантів. Але тепер шляху назад вже дійсно не було.
- Знайди мені квітку і відведи до неї в момент цвітіння, - для впевненості у скоєних чарах Ярослав похитав у повітрі чоботом. Летавка скосилася на свої ноги: тепер на ній був лише один черевик.
- Віддай до пари взувку, -мовила дівчина й виклично схрестилася поглядом із людиною. Хоч її воля була зараз у чужих руках, одначе розум все ще належав власниці. – Бо інакше полетіти не зможу. А без того довшим пошуки будуть.
- Після заходу сонця ви не літаєте, - заперечив парубок. Якщо виконати те, про що його просить нечисть, то він втратить над нею владу. А того тепер хотілось менш за усе.
- Як нас залишити в ніч, то літаємо, - відказала незнайомка й нетерпляче сіпнулась. Тепер можна втекти від переслідника, як гарно його надурити. – Кажу ж, ліс великий, часу до опівночі – мало.
-Я можу почекати, - запевнив її Ярослав та ствердно кивнув головою. Скуйовджені пасма при тому здригнулись. На згадку прийшлися слова Янтари. – До того ж, ви, летавиці, завше знаєте, що й де твориться у лісі. Певно, й чудасійну рослину вже давно знайшли.
-Людська нахаба, - яро пророкотіла під носа летавка. Доручатися наказам якоїсь там людини їй не хотілося. – Я піду до старої відьми й приведу сюди. Подивимось, як ти потім на лопаті у пічці заговориш.
-Чоботи тобі не дадуть, - самовпевнено мовив парубок, одначе усередині все стиснулось. Та погроза влучила у потрібне місце й знов курявою здійняла тільки-но осілий страх. Ярославові залишалося сподіватись, що взуття дійсно має таку велику владу над своєю господаркою.
-Йди ти, - попри очікування, зоряниця нищівно схилила голову. Волосся заструмилося спиною. Надурити вдруге молодика не вийшло, і дівчина засмучено звела брови. Доведеться виконати наказ, і нехай відчепиться. Знехотя вона додала: - Лишайся тут, невіглас.
Мить – і вона ковзнула просто перед обличчям юнака й зникла у листві дерев. Сутінки та тиша швидко огорнули Ярослава з усіх боків і йому стало не по собі. Тепер він стояв сам серед лісу, що повнився нечистю. Парубок важко осів на землю й ухопився руками за голову. У думках тіснилося надто багато думок. Звичний для нього світ з шаленою швидкістю змінювався та інакшав. За один день сталося надто багато, й скидалося на те, що ще станеться. Хвилини спливали і розчинялися у роздумах. Час потроху наповнював тишу, що так старанно ковзала поміж стовбурів. Тріщали мелодійно цвіркуни й раз по разу дзижчали біля вуха нічні комахи. Крізь безголосся пробивалися заглушені співи й неслися землею коливання від хороводів. Ярослав встиг пожалкувати про своє запальне рішення та зіщулився. Вечірній холод торкався його оголеної, все ще розпашілої від нещодавнього двобію, шкіри. Вкрадена взувка поруч квітла червоним серед теміні яхонтової мурави. Неподалік лежала інша, наспіх скинута летавицею. Спогади змінялися у юній голові й спліталися із почуттями.
Раптово молодик почав помічати, як чітко проступає чийсь спів серед затамованих голосів селян. Він лився тихою, але приємною мелодією й ласкаво огладжував вухо гостя. Щось було у ньому таке, що значно відрізнялося від наспіву інших. Щось чарівне й магічне. Голос наче кликав до себе, шепотів й заманював у глиб лісу, чаклував та чекав парубка. Омана починала закрадатись до голови і малювати свою реальність, а Ярослав не міг чинити тому опір. Все, що зараз його цікавило – той принадний спів, який потроху опановував гостя. В забутті здійнявся він на ноги й, полишивши чоботи, пішов лісом навпростець. Трава лоскотала онучі, гілки шарпали одяг, а настирливі комахи облюбували шкіру. Не помічав того всього юнак – йшов далі без жодного сумніву. Голос поволі ставав голоснішим й виразнішим. Вухо вже не чуло людські співанки, вловлюючи лише таємничий голос.
Свою дорогу до галявини молодик не пам’ятав. Коли голос змовк, а облуда почала полишати глузд, він отямився серед дерев на незнайомій поляні. Думки були відсутні – голова нестерпно боліла. У вухах досі дзвеніла луна співу. Мимоволі затьмарення проходило, і туманна завіса перед очима спала. Першим, що вихопив погляд, була незнаєма дівчина. Вона осіла на видовженому корчі й хижо дивилася на прибулого. Своє довге брунатне волосся незнайомка пропускала крізь пальці. Її вуста вдоволено шкірились.
-Сьогодні ви раненько, – лукаво усміхнулась до Ярослава дівка. Бісики у її травневих очах жваво затанцювали, наче відблиски вогню. -Ну як тобі мій спів, юначе?
-Гарний, - покривився мимоволі парубок й ухопився долонею за скроню. Голос дівчини, мов дзвінке бриніння, проходив крізь думки й спричиняв біль.
-Дивлюся, ти ще не отямився, красеню, - облесливо протягнула замість відповіді і знов торкнулася своїх пасм. Ті нитками води полилися тендітними долонями незнайомки. Юнакові враз стало погано. Здавалося, ніби із кожним помахом руки або ворушінням вуст, дівка забирала його сили. Повітря вмить стало важким й спертим. Співрозмовниця помітила побіліле обличчя свого гостя і насмішкувато додала: – Які почуття?
-Кепські, - зізнався молодик та сперся на один з численних стовбурів поруч. Хотілося швидше покликати на допомогу, або попрохати про те дівчину, але гіркота у горлі не давала вимовити ще хоч слово. Раптово на згадку прийшлись черевики, які зачарований залишив десь у лісі. Треба повернутись туди й забрати їх, аби летавка відвела до папороті. Ноги налилися вагою.
-Ну то завше так, - легковажно мовила незнайомка й замріяно усміхнулася сама собі. – Ви, люди, такі слабенькі створіння, що й годі. Більш зо день зі сестрами моїми лісом вибігати навіть не зможете.
Ярослав зщурився: слова боляче били по скронях й хвилею котилися тілом. Відчуття було не з приємних. Розмовляти з дівкою та просто слухати її ставало дедалі важче. Запаморочення, що раптово нахлинуло кілька митей потому, різко відступило. Слабкість пішла також, одначе залишила по собі слід: ногами все ще було важко ворушити. Гореч в горлянці майже розчинилася, осадом сідаючи на вуста. В очах більш не двоїлося, і світ нарешті повернув свою колишню чіткість. Тепер парубок був в змозі побачити, що його співрозмовниця більш не торкалася волосся. А ще він помітив те, чого не роздивився раніше.
-Зазвичай граюся з вами довше, - знудьговано мовила дівчина й простягнулася на колодці. В очах відбилося неприховане розчарування. – Та з тебе погана забавка. Час тебе розвеселити, як гадаєш, красеню?
Юнак ніяк не гадав. Оголена дівоча спина, точніше відсутність на ній шкіри, все й так казала за нього. Перед хлопцем сиділа справжня мавка: вкрадлива й лукава, готова залоскотати його заради своєї потіхи. Тому чарувала так пісня – бо була вона магічною. Співом своїм і лагідними голосами приваблюють лісові русалки людей, а потім лоскочуть до смерті, або ж ганяють гущавиною до знемоги. Так про нявку розповідають билини та перекази. Такою вона і постала перед Ярославом. Острах знов охопив селянина.
-Немає часу в мене веселитися із тобою, дівчино, - якомога невимушено відповів співбесідниці, так, ніби сприйняв її за людину. Можливо, якщо відволікти навку, то йому вдасться втекти. На ті слова дівка лиш невдоволено вигнула брови й покривила вуста. – Йшов я на святки Купалові, коли пісню твою почув. А тепер вже запізнююсь.
-То як зі мною веселитися ти не хочеш, - злісно одказала нечиста й моторошно вишкірилась. Парубкові ледь серце битись од того не перестало. Гнів і образа обуяли мавкою. – То й на святки ті живим не підеш!
-Не сердся, дівчино, - удавано миролюбно сказав юнак і примирливо усміхнувся. Те коштувало йому багато зусиль – посмішка вийшла натягнутою та тремтячою. Проте того розлючена нявка не помітила. – Хотів би я із тобою залишитись, та розваги на Іванову ніч особливі, не можу їх пропустити. Зараз якраз дівчата по вінках гадають. Чи робила ти так колись?
-Ні, - головою захитала лісова русалка і у донині злих очах спалахнув вогник цікавості. Ярослав, помічаючи те, внутрішньо зрадів та продовжив розповідь:
-І ще дівчата полюбляють голосно співати й водити хороводи до впаду. Навіть кожного року обирається так званий танцівник – той, хто протримається довше за інших.
-Ну, мене й моїх сестер він точно не перетанцює й не переспіває, - гордовито здерла носа дівка й знов збиралася торкнутися своїх брунатних пасм. Побачивши те, парубок швидко заговорив, аби не допустити того.
- А куштувала короваї із раннім медом? Такі духмяні, що аж паморочить голову, - тонкий зап’ясток знов повернувся до колишнього місця, так і не доторкнувшись до волосся. Дівочий погляд здивовано схрестився із Ярославовим. Розмова зайшла у неочікуване для неї русло. – Або ж охололий ячмінний квас? Такий, як треба – із гірчинкою й терпким присмаком.
-Мавки не їдять людську їжу, - зверхньо усміхнулась незнайомка і юнак зрозумів, що дав із тим маху. Треба було терміново виправляти помилку, поки дівка не повернулася до своїх намірів.
-Ну то їжа й не найважливіше у святкуванні. Головною забавою завше було багаття. Кожного року ми палимо такий великий вогонь, що він майже лоскоче небо, - на тому слові навка замріяно усміхнулась і знов ковзнула хижим поглядом по гостю. Молодик те помітив та схвильовано продовжив: - Після хороводів й співів кожен сміливець має стрибнути через полум’я. Кажуть-бо, те збавляє від хвороб і навіть може виконати бажання. Лише уяви те відчуття польоту й легкості!
-Цікаво, - трохи подалась вперед лісова русалка. Її вуста розтяглися у діжданій посмішці. В очах знову затанцювали збуджені бісики, які передчували веселощі. Ярослав вдоволено видихнув, і йому відлягло від серця. Тепер мавка мала б відпустити його й піти самотужки подивитися на все, що до того їй описував юнак. Але натомість вона знов сперлася на корч і облесливо мовила: - Тепер із тобою дійсно цікаво. Певно, забавка з тебе таки хороша.
Парубок оторопів й нажахано завмер. Його почало лихоманити. Острах знов зв’язав ноги й повернулася та гіркота у горлі. Враз стало надто холодно для пізнього літнього вечора і юнак зіщулився. Між тим нявка вдоволено усміхнулася скоріше собі, аніж своєму гостю, й пропустила крізь пальці нитки свого каштанового волосся. Слабкість миттю накотила на хлопця з новою силою. Він чекав, коли незнайомка заговоре до нього, проте вона мовчала й з насолодою роздивлялася його. Ярославові гіршало із кожним помахом руки, одначе у розумі ще купчились думки про порятунок. Сил ще вистачає на втечу, але чи надовго йому вдасться сховатись за смарагдом дерев? Страх плутав свідомість й не давав ясно мислити. Пам’ять догодливо підкидала спогади про Любомиру, родину й колишнє життя. Не хотілося так швидко із тим розлучатися. Жага до життя намагалася перекричати знемогу і те луною вдаряло по скронях. Крізь пелену розпачу вухо вловило чийсь глибокий вдих зовсім поруч. В очах мутніло, одначе молодик таки зміг розібрати, що то була мавка. Вона збиралася вивільнити свій облесливий голос й заспівати. Те значило, що для парубка порятунку вже не було. Долоні спітніли й він несвідомо обтер їх о штани. Там, де мала б бути кишеня, лежало щось невеличке й дерев’яне. Гребінець!
-Стій! – швидко мовив Ярослав і навка здивовано сіпнула бровою. Зазвичай люди кричали те їй не так, як цей чоловік. Тепер у його голосі було щось окрім страху й бажання жити. Було щось інше. – Я маю дещо для тебе!
-Це ще що? – усолоджено викривила вуста лісова красуня. Тонкі персти відсторонилися від пасм, але не надто далеко. Дівчина нім показувала, як легко вона може заволодіти кимось. Зацікавленість охопила її і парубок побачив те дуже добре. Він похапцем вивудив простий дерев’яний гребінь. На ньому не було різьблення чи малюнків, жодних прикрас чи написів. Юнак придбав його на ярмарці, на випадок, якщо таки вирішиться піти на угоду з Янтарою. Тепер ця річ могла врятувати молодикові життя. То була його остання надія.
-Розчіска, - коротко сказав і нявка розквітла у посмішці ще дужче. Того люди не знали, але найбільшою цінністю для мавок було волосся. Вони ніколи не зрізали його, плекали й цінували. Причиною тому були їхні чари, що знаходили уособлення у дівочих косах. Завдяки ним нечисті могли співами заманювати необачних гостей, або ж насилати на них хворі. Останнє вони робили під час розчісування своїх пасм. Для людини була лиш одна можливість втекти – подарувати переслідувачці гребінець, мовби визнаючи її владу й силу. Що й зробив Ярослав. Тільки но він передав свій дарунок навці, та зникла, наче була до того лише сновидінням. До вуха долинуло далеке й прощальне:
- Іншого разу не втечеш, красеню.
Довго намагався віднайти галявину із чоботями юнак. Серце й досі шалено гупало, а острах напругою віддавався у пальцях. Думки плутались як од співу мавки. Надто тепер хотілося парубкові завершити те все, що він поривчасто почав через ревнощі. Після того, що вже сталося із Ярославом, те було не таким важливим. Місяць вже викотив з-за обрію і тепер велично висів над лісом. Наче володар, він зібрав коло себе і зірки, і верхівки смарагду, і пурхаючих нічниць. До півночі світило залишало лише кілька годин. Певно, десь у гущавині вже потроху починав набухати пуп’янок папороті, всотуючи у себе чари Іванової ночі.
Нитки місячного сяйва вели гостя стежками. Перед очима молодика проносились події минулі, від яких шкіра на руках вкривалася мурахами. Смерть була так близько, що майже торкалася плеча. Таке було важко забути чи викинути з голови. Тричі Ярослав перечіплявся о корчі – таким замисленим він був. Врешті решт хлопець почав впізнавати стежку, якою нерідко ходив до Горині. Від неї було не так далеко до тієї галявини, на якій він полишив взуття летавиці. Лишалося лиш сподіватись, що вона не прийшла туди раніше.
Десь зовсім поруч раптово заговорили. Ярослав сіпнувся: думки полонили його настільки, що раніше тих голосів він не чував. Юнак озирнувся, сподіваючись не зустріти знов нечистих в цю ніч. Але довкола були лише мовчазні дерева. Лиш світились попереду вогники смолоскипів, яких не було видно ще зо кілька хвилин тому. Отож, розмову вели люди. Йти до річки було вже запізно: було вже надто темно, щоби омиватися у ній чи ворожити. Певно, розпочалась щорічна забава пошуку чарівної квітки. Ось, що по-справжньому було найважливішою подією свята – цвіт папороті. Навмисно не розповідав про те мавці хлопець, старанно ховаючи ту традицію. Не треба було тим дражнити лісову володарку. На мить у стомленій дивами свідомості парубка промайнула думка піти разом із односельчанами. Так було безпечніше. Одначе він майже одразу опанував себе: у кінці шляху чекав бурштин, який міг би зробити Любомиру щасливою. А разом із тим щасливим став би і Ярослав. До того ж, пів шляху вже було подолано. Молодик рушив назустріч гомінкому гурту. Вже й показалися перші товариші, що йшли попереду усіх і раз по разу вибухали реготом.
-Ярославе! – привітно помахав рукою у повітрі хтось із них і молодик вдоволено помахав у відповідь. Поряд із іншими людьми він почував себе захищеним. Більш не тяжіла за його плечами загроза нечистих. – Ти чом це лісом розгулюєш?
-Та як же, Всеволоде, - усміхнувся другу хлопець, коли вони порівнялися. Натовп йшов й тягнувся, напевне, з самого узлісся. – Шукаю папороть, що ж ще?
-То ти тому так драпанув зі зборища? – лукаво звів брови Всеволод і підбадьорливо поплескав свого товариша по плечу. – Хтів перш за село собі бажання загадати? Ото невіглас! Ігорю, ти глянь на нього. Все, як тебе упіймали, то з нами підеш!
-Всеволод, ти що, дурний? – наблизився Ігор й здійняв свій смолоскип вище. Він кинув стурбований і навіть співчутливий погляд на Ярослава, а після того продовжив: - Тож Любомира з Ізяславом припхалися під руку, от і втік. Вона ж не дівка, а суцільний клопіт на шиї нашого закоханого.
-Ще скажеш тут, - трохи ображено мовив Ярослав, одначе при спогаді про дівчину його серце збилося. Друзі парубка вже давно знали про його почуття й нерідко шуткували з того.
- Точно, - збентежено додав Всеволод і ніяково кинув погляд на товариша. – Друже, не варт тобі тоді із нами зараз йти.
-То як запросити – запросиш, - гоготнув юнак у відповідь. Він був навіть задоволений тому, що не доведеться вигадувати якусь причину не йти разом. Але таку можливість покепкувати молодик не збирався відпускати. – А як дійсно йти – то ні?
-Збовкнув, не подумавши, - виправдовувався товариш. – А тепер хвилюватимусь за тебе.
-Це ще чому? – приводів хвилюватись, звісно, достатньо, але Всеволод про жодну з них й гадки не повинен був мати. Ні про тутешніх чарівних мешканців, ні про угоду з Янтарою.
Але перш ніж хтось з односельців відкрив рота, аби відповісти, на стежку встигла вийти Любомира. Все така ж гарна, як і була, вона крокувала поруч із Ізяславом. Вони трималися під руку й про щось говорили. Дівчина ніби сяяла та здавалася такою щасливою, якою Ярослав її не бачив донині. Щасливими очами вона роздивлялася обличчя свого супутника. До вуха враженого парубка донісся її дзвінкий сміх, який розбив щось усередині на черепки. Наче почуття його були глиняним блискучим горщиком. Таким же непотрібним Любомирі, як і сам Ярослав.
-Ось тому, - гірко видихнув Ігор замість пояснень. Втім, закоханому серцю вони вже не були потрібні. Про все красномовно встигли розповісти очі дівчини.
Молодик почував себе зневажливо. Заради Любомири він майже зустрівся із смертю від рук мавки. Уклав угоду із нечистою в обмін на гроші – такі бажані для коханої, що й годі. Майже віднайшов квітку папороті, яку не змогла й не зможе більш знайти будь-яка людина. І хоча він знав, що все так і закінчиться – все ж таки, часу вже було надто мало, аби щось змінити – всередині й досі грілася надія. Надія на взаємні почуття, що не залежали від його статку. Але тепер ця надія згасла, лишаючи після себе лише сухий попіл.
-Я зрозумів, - слова застрягали й неприємно дерли горлянку. Зараз хотілося лише трохи помовчати та подумати про усе, що сталося. Сумніви заповнювали розтинане серце. Вже не було жодного сенсу у тому, що відбулося у лісі й мало відбутися після півночі біля Горині. Ярослав більше не знав, що йому робити. Хотілося усе кинути. Треба було забратися звідси, поки Любомира не побачила його. – Тоді піду.
-Друже, - Всеволод знов поплескав юнака по плечу у якості підтримки. – Зате вони ще не одружуються.
На те Ігор гнівно блимнув очима у бік товариша, а потім знов кинув співчутливий погляд на Ярослава. Тому вже було байдуже до слів. Перші кроки вдалися неймовірно важко. Останнє, що почув молодик, було сказане дівочим й до болі знайомим голосом:
-Це що, Ярослав був?
Коли хлопець нарешті сягнув галявини, на якій залишив черевики, його охопили ревнощі і злість. Почали повертатись думки, які полишили юнака ще ввечері. Він сів на землю й підставив розпашіле обличчя прохолодному повітрю нічного лісу. Летавка досі не повернулася, тож її взуття все ще квітло червоним серед яхонтової мурави. Єдине, що тепер заповнювало нутро парубка, була лють. На самого себе, на гірку кривду та на надію, яка до останнього жевріла у серці, хоча вже не мала там бути. Те било болючіше за усе: власні сподівання, що давно повинні були розсіятись. Захотілося знайти папороть і попрохати більше ніколи не відчувати того, що тепер кипіло усередині. Тож молодик сидів на траві, слухав спів цвіркунів, сплетений із далекими голосами людей, й чекав на зоряницю.
-Гей, нахабо! – гукнула до нього летавиця через якийсь час. Певно, його пройшло досить багато, адже довкола вже зовсім стемніло. Відганяючи свої гіркі думки, Ярослав здійняв голову вгору. Небозвід блищав зорями так гарно, як ніколи раніше. От тільки юнакові тепер не було до того жодного діла. Місяць хазяйновито зупинився майже посередині безкрайого поцяткованого моря. Він сповіщав про те, що незабаром папороть розкриє свої пелюстки, аби виконати чиєсь бажання. – Я знайшла його. Підіймайся, невігласе, треба ворушитись.
-Далеко? – змучено мовив до неї лісовий гість. Найменше хотілося зараз знов втрапити у якусь негоду або – що було ще гірше – перестріти чергову мавку.
-Ну по тобі й видно, що ти кволенький, - глузливо окинула його поглядом дівчина й першою кинулась у смарагдову хащу.
За всю дорогу вони не обмовились навіть словом. Світанкова діва поспішала і раз по разу косила свій погляд на червоні чоботи у молодикових руках. Парубок мовчки слідував за нею, усе глибше пірнаючи у свої думки. На протязі їхнього шляху гіркі ревнощі покидали хлопця й залишали після себе порожнечу. Сумніви долали Ярослава з кожним кроком все сильніше – не існувало тепер причини йти по чарівну рослину. Але він йшов, бо не хотів повертатися до села і знов бачити кохану з іншим, не хотів знов відчувати те, що мучило його останні кілька годин після їхньої зустрічі.
-Що з тобою, нахабо? – раптово зупинилася летавка. Вона знала, що залишалося пройти зовсім трохи, і повинна була забрати своє взуття заздалегідь. Ярослав стрепенувся від несподіваного питання й виринув з думок, розгублено вдивляючись в нечисту.
-Нічого, - тільки видавив з себе та озирнувся. Мабуть, потрібна галявина десь вже поруч, якщо його співрозмовниця зупинилась.
-Скоробреха, - викривилась у зневажливому виразі дівка. Що-що, а неправду вона чула добре. Одначе її не хвилювало, що там на душі першої стрічної людини. Її хвилювало, як це використати для себе. Бо юнак завше міг забажати залишити магічні черевики собі і мати владу над зоряницею назавжди. А того летавиці не треба було. – Щось точно сталося.
-Навіть якщо так, - молодик втомлено вишкірився. Не хотілося говорити, тим паче про свої почуття. – Тобі до того справи нема. Галявина десь тут?
-Тут, - ствердно кивнула світанкова діва і біляве волосся сколихнулось в русі. Вона видихнула та вимогливо простягла руку до гостя. Певно, їй доведеться покладатися лише на порядність цієї незрозумілої людини. Він же, навпаки, здивовано подивився на розкриту долоню. Летавка на той погляд лише закотила очі і потрясла пальцями у повітрі: - Моя взувка.
-А папороть? – недовірливо мовив парубок, ховаючи про всяк випадок чоботи за спину. Не виключено, що дівчина завела його у якісь хащі й тепер хоче у них полишити.
-Он тамочки, - вона вказала десь поперед себе і Ярослав озирнувся у той бік. Крізь смарагд гілок тьмяніло ледь помітне світло, по якому ковзали іскринки. Бачачи, що її супутник тим не надто переконаний, зоряниця додала: - Я не можу уникнути чар черевиків. Взагалі.
-Знаю, - повільно хитнув головою юнак та віддав взуття. Перший крок до вказаної галявини дався йому важко. Вагання тиснули на плечі й спонукали піти у зворотному напрямку. Позаду почулося рипіння – дівка вдягала чоботи повільно і з насолодою. Повертати владу над собою завжди приємно.
-Маю пораду, - кинула у спину парубкові летавиця наостанок. – Як вже ступив на стежку, то йди до кінця. Бувай, нахабо!
Коли юнак озирнувся до співрозмовниці аби попрощатися, її вже не було видно. Тепер за кілька кроків до жаданої папороті він стояв один, а навкруги лагідно шепотів ліс. Наближаючись до рослини, хлопець напружено прислухався. Зустріч із мавками не входила до його частини угоди. Але жодних кроків, жодних голосів, жодного шурхіту. Лише тиха розмова між смарагдовими деревами, що огортала гостя і лоскотала вухо. Померкле світло попереду поволі ставало яскравішим. Місяць нерухомо завмер посередині небозводу. Ярослав відгорнув гілки, що заважали повному огляду, і зробив перший крок на галявину.
Вона виглядала такою ж, як і усі інші поляни гущавини, одначе суттєво відрізнялась від них чимось особливим. Повітря було пронизане іскринками, що повільно витали у ньому, а потім осідали додолу. Уся трава була прикрашена ними, і здавалося, наче то перший сніг мереживом вкрив землю. Але було те, чого воно й досі не сягнуло. Майже по центрі, оточена смарагдовими травами, гордовито цвіла папороть. Пуп’янок дражнячи повільно розкривався, вивільняючи сяйво. Місячні нитки проходили крізь пелюстки й заповнював їх своєю енергією та силою. Здавалося, що мить зупинилася, зосередившись лише на розквіті рослини. Все, окрім літаючих блискіток, завмерло і затамувало подих. Ярослав зачудовано роздивлявся квітку, яка горіла, мов норовливе полум’я смолоскипу. Віночок цвіту малював світлом у повітрі чудернацькі візерунки й розтікався іскрами по землі. Молодик збуджено ковтнув та зібрався із духом. Не хотілося переривати дійство, що здавалося таким правильним та природнім. Проте луною рознісся перший людський крок і недоторканий магічний вимір сколихнувся. Крок за кроком, обережно та пильно, ішов парубок до папороті. На оголену шкіру сідали частинки чар й теплом розносились по ній. Тонке та ніжне мереживо мимоволі здіймалося вгору із кожним рухом прибулого та розліталося на всі боки. Коли юнак сягнув рослини, то нерішуче спинився й знов роздивився її. Він ніби відчував те тепло у серці, що дарувала квітка, і охоче підставлявся йому. Врешті, гість простягнув свою розкриту долоню до стебла та торкнувся його. По шкірі миттю розквіт вогонь. Певно, так й трапляється, коли обидва світи дотикаються одне до одного. Один рішучий рух і ось – папоротевий цвіт вже у руці Ярослава. Кілька митей він боровся із спокусою шепотом промовити до пелюсток своє бажання. Хлопцеві дуже хотілося, аби Любомира таки покохала його. Але та жага поволі згасала і жевріла у серці надто довго, аби зірватися з вуст тепер. Так, молодикові хотілося, щоб почуття його стали взаємними, проте не таким шляхом. Не за допомогою магії чи чар. Бо тоді тому коханню не буде жодної ціни.
Тиша на галявині так і залишилась недоторканою, не сколишеною гарячими словами. Юнак чимдуж пішов до річки, не даючи собі можливість пожалкувати про власний вибір. Ліс промайнув швидко й майже непомітно. Рослина квітла чарами та горіла теплом у руці Ярослава. Раз по разу здалеку було чутно людські голоси, й відлунням розходився дзвінкий сміх. Одного разу десь зовсім поруч промайнула тінь. Від того парубок наполохано завмер, наче спійманий метелик, а потім хутко закрокував далі. Врешті-решт, перед ним розстелилася велична Горинь. Її вода грайливо блискотіла від мерехтливого світла, а блідий місяць потопав у охололій течії. За спиною прощально зашумів ліс, і на мить здалося, що хтось говорить до молодика. Він рвучко озирнувся, але жодної мари чи тіні – тільки спокійні дерева й миготливі зірниці над ними. Шкірою пройшов мороз і юнак сіпнув плечами. Потрібно забиратися звідси й швидше. Папороть сяяла у стиснутій долоні, наче смолоскип. Нічне повітря пестило обличчя та лагідно тріпало скуйовджене волосся. Швидкий плин ріки те й діло грайливо плюскотів поруч. Десь подалеку – на тому березі Горині – горіло Купальське багаття іншого селища. А попереду – там, де починався підйом до косовища- на хлопця чекала Янтара. Її постать було видно ще здалеку: золотаве пишне волосся оперізувало обриси дівчини, мов друге ярило. Одяг її зорів під нитками місячного сяйва й підкреслював тендітний стан. Ярослав усміхнувся сам собі, поки наближався до нечистої: певно, десь біля її ніг недбало квітли камінці бурштину.
-Зачекалась вже на тебе, - повідомила Янтара одразу після того, як вони зустрілися. Вона була такою ж чарівною, як і при сонячному світлі. Погляд дівки одразу ж вихопив квітку у чужих руках. – Бачу, приніс таки. Я вже й не сподівалася.
-Приніс, - підтвердив вголос парубок та простягнув відкриту долоню. Цвіт поволі починав в’янути й тьмяніти, одначе іскринки магії все ще линули коло нього.
Співбесідниця викривила вуста у легкій посмішці і торкнулась рослини. Вона на той дотик відізвалась світлом й грайливо блимнула у відповідь. Молодик передав папороть новій знайомій та відійшов на кілька кроків назад. Вона в блідих руках Янтари уособлювала у собі всю магічну частину світу. Дівчина вдоволено прижмурила очі та повільно зашепотіла щось просто до віночку квітки. Ярослав раптом знітився й відчув, що не мав би бачити того видовища. Він виглядав так, мовби підслуховував чиюсь відверту розмову, і те почуття йому не подобалось. Звісно, було цікаво дізнатися, чого бажає бурштинова володарка, але збентеженість нікуди не зникала. Хлопець не знав, куди діти свій погляд та ніяково роздивлявся мураву під ногами. Просто перед ним розгорталося чарівне таїнство, що було не призначене для людських вух чи очей. Але від того перехоплювало подих. Іскринки дощем опадали на землю.
-Отож, свою частину угоди ти виконав, юначе, - видихнула дівчина після того, як закінчила говорити до жаданого цвіту. Пелюстки почали повільно опадати, проте згоряли у повітрі, не досягаючи трави. Спокій, який поширювався коло Янтари, впевнив Ярослава, що так і має бути. – Тепер я можу ходити будь-де, і зможу відвести тебе до сховку коштовностей, які обіцяла в обмін.
-Будь-де? – перепитав парубок. – Тобто, те й було твоїм бажанням? Не залежати від бурштину?
Але співрозмовниця лише загадково посміхнулась та зміряла хлопця зверхнім поглядом. Так і не відповів, вона сколихнулась й повільною ходою пішла у якийсь бік. Так і не отримавши відповіді, молодик повільно пішов за нею. Тепер його не хвилювало цінне каміння так сильно, як раніше, і він дозволив думкам знов нахлинути на нього. Замість почуттів до Любомири у його серці зараз зяяла глибока пустка. Супутники йшли мовчки, кожен перебуваючи у своєму вимірі. Іноді з-під ніг дівчини проростав янтар й вторяв місячному сяйву, а іноді трава лишалась такою ж недоторканою, як і до того. Час спливав доволі швидко й світило в небі скотилося ближче до обрію. Попереду виднілося широке незасіяне поле – воно бурхливим морем розкинулось віддалік селищ. Із кожним кроком ним на поверхні з’являлося все більше бурштину, й зовсім швидко він заслав собою майже всю отаву. Хлопець задивився на ту красу, що лежала біля його ніг, та дихання сперлось у грудях.
-Отсе, юначе, - гордовито почала Янтара, усе ще обходячи ділянку лану. – Допоможе тобі зробити своє кохання щасливим.
-Вже ні, - сумно похитав головою парубок й гірка усмішка заграла на його вустах. Те кохання щасливим могли зробити лише щирі відповідні почуття. А коштовності щасливим його ніколи не зроблять. Принаймні, для Ярослава.
-Те й добре, - лукаво зщурилась до нього дівка й відповіла своєю усмішкою. – Матимеш нагоду розбагатіти. Всі ви, люди, того палко прагнете.
-Як би ж то тільки того, - змучено відвів погляд молодик. Почуття у ньому досі буяли й спогади ночі болісно вдаряли по свідомості. Життя було так далеко і так близько на протязі усієї Іванової ночі, що вже не хотілося думати про свої відчуття. Хотілося просто жити.
-Тоді дарами моїми розпорядися гідно, - наостанок сказала Янтара так, наче могла почути усі думки свого співрозмовника. Її золоте волосся сколихнулося, і постать бурштинової володарки розчинилася у повітрі. Мовби помах вітру, до Ярослава долинули останні слова: - Й про щедрість мою пам’ятай.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!