Один день

2018

У кутку чисто побіленої бабиної стелі маленький чорний павук плів прозору павутину: швидко, методично, навіть приречено. Так, ніби знав, що от-от старий віник змете її і йому доведеться переплітати все заново. Витинати срібне мереживо з пустоти і заповнювати ним холодний простір.

Я ще лежала в ліжку і спостерігала. На круглому старому годиннику давно вже минала десята. Так не годиться, треба вставати.

Бабуся затіє сьогодні прибирання. Зітре пилюку з надарованих ще за радянських часів сервізів, що десятиліттями стоять без діла в серванті. Помиє горбисту підлогу, підмете жовті килимки, піділлє своє алое. В хаті стане чисто і свіжо.

Цей дім побудували приблизно сто років тому. Його звів мій прадід, коли совєти змусили його сім’ю покинути хутір і оселитися в селі. Ремонтував мій дід, коли працював на цегельному заводі і в колгоспі. А син мого діда поклеїв в ньому перші шпалери. Тепер це гарна біла облицьована пластиком хатинка, з блакитними, чисто волинськими вікнами, яка ховається у кущах бузку і має двоє вхідних дверей, а також драбину, що веде на горище на якому, як я завжди вірила, лежать якісь давні скарби. Тому щороку, влітку чи взимку, приїздила сюди на канікули.

Вікна бабиної веранди виходили на захід і були затулені пурпуровими шторами. Щовечора, коли сонце хилилося на спад, його проміння проникало крізь ці штори і відбивало на стінах їхній теплий колір, бо, здається, його можна було почіпати, а ще можна було побачити, як у промінні літає побутовий пил і в сумішші з ароматами вечері створює той неповторний смак, який мають тільки спогади про літо.

Я сіла снідати з бабою та дідом, який був мені другим дідом, бо перший дід помер задовго до мого народження, тому в школі я завжди казала, що у мене на одного діда більше ніж у решти. Чоловік щойно повернувся з поля. Починалася косовиця і кожен ранок він брав косу і їхав стинати ще молоду й зелену траву, щоб вдень вона підсохла на сонці, а взимку нею можна було годувати худобу. Романтична пора, мені здається. Подумати тільки, ранок, ще зорі не зійшли з неба, а в полі вже дзвенить коса і цвіркуни скрегочуть… Як у Довженка. Баба вже бурмотіла, що дід десь пийнув. А дід клював носом. Я була на боці баби. Холодна зброя і горілка не найліпше поєднання, навіть для діда.

Поснідавши, дід поплентався в свій куток спати, а баба відмовившись від моєї не дуже вдалої пропозиції допомогти, побрела в поле, сапати свої щойно позеленілі грядки моркви і цибулі.

Бабу видали заміж молодою. У моїх роках вона вже мала двох дітей, а я лише закінчую школу. Вона росла серед п’яти братів і зрештою сама завжди мені більше нагадувала чоловіка, аніж жінку. Висока, гладка, з коротким чорним волоссям і низьким голосом, яким вона “не кричить, а просто так говорить”. Не дарма в селі її прозвали “Довга”. Стара прабаба помирала і її останньою ціллю було видати єдину доньку заміж, а за кого — вже як пощастить. Так баба вийшла заміж за покійного значно старшого діда. З тих пір і живе тут, має п’ятеро дітей, які виросли і роз’їхалися, та невелике господарство.

На мою ще одну пропозицію допомогти баба наказала не плентатися в неї під ногами. Зрештою, тепер зрозуміло, від кого в нашій сім’ї повелося “я сама” і у випадку баби ліпше було справді не плентатися, бо можна нарватися на “я некричу, я просто так говорю”.

Тож я взяла велосипед і поїхала в бібліотеку. Інтернету не було, тому я не отримувала повідомлень і не знала, чи шукає хто мене. Приїхала, попросила приєднатися до мережі, під’єдналася - нічого. Суцільна реклама і жодних тобі “Привіт, як справи?”. Нудьга.

У тісній кімнаті заставленій книгами, сиділа літня жінка. Я набралась сміливості і почала розпитувати її про партизанів, повстанців і взагалі про той час. Цього вимагала моя наукова робота для якої не вистачало живого матеріалу і моє бажання перевірити себе на журналістську комунікабельність. Жінка говорила неохоче. Вона читала газету і загально відповідала на мої запитання, поки до нас не долучилася бібліотекарка. Тоді розмова пожвавішала, але залишилася без суті. Люди тут швидко забувають історію, вона їм так цікава, як мені цікаві їхні алгоритми обробки землі. Це справедливо, нічого не скажеш. Страшніше, коли вони все пам’ятають і не хочуть про те говорити.

Я взяла книжку і вийшла з нею за столик місцевого бару. А там до мене долучилися місцеві алкоголіки, які питалися котра година. От ці люди точно можуть нарозказувати історій, але щоправда не тих, яких шукала я. Тож треба було тікати від людей, туди, де історія говорила сама за себе — за село.

Зелені стіни жита й вівса піднімалися догори, щоб спіймати більше сонця й налити колоски хлібами. Я знайшла місце між такими стінами і, знявши з ніг свої рожеві босоніжки, лягла в траву. Кажуть, у цю пору тут водяться польові русалки, які затягують людей, а особливо хлопців, до себе і лоскочуть до смерті. Мені то боятися нічого. Вгорі – синіюче небо з хмарками, знизу – жита і трави, а між ними – я, що розкинула по землі руки й ноги лежу, наче морська зірка на глибокому дні й дивлюся як наді мною пливуть на південь хмари, ніби галери.

Я взяла книжку і вийшла з нею за столик місцевого бару. А там до мене долучилися місцеві алкоголіки, які питалися котра година. От ці люди точно можуть нарозказувати історій, але щоправда не тих, яких шукала я. Тож треба було тікати від людей, туди, де історія говорила сама за себе — за село.

Зелені стіни жита й вівса піднімалися догори, щоб спіймати більше сонця й налити колоски хлібами. Я знайшла місце між такими стінами і, знявши з ніг свої рожеві босоніжки, лягла в траву. Кажуть, у цю пору тут водяться польові русалки, які затягують людей, а особливо хлопців, до себе і лоскочуть до смерті. Мені то боятися нічого. Вгорі – синіюче небо з хмарками, знизу – жита і трави, а між ними – я, що розкинула по землі руки й ноги лежу, наче морська зірка на глибокому дні й дивлюся як наді мною пливуть на південь хмари, ніби галери.

Здалеку почувся шум і скрипіння. Я підвелась. Дорогою, яка привела мене сюди їхали люди з цілою копицею сіна на возі запряженого конем. Навіть тут люди мене знайшли. Сховатися, думала я, чи лягти й вдавати мертву? Ні. Так не можна. Я сиділа в траві й чекала, коли віз під’їде ближче, щоб за традицією привітатися. Насправді, люди у нас досить товариські. Живучи далеко від міста, вони раді кожному новому обличчю. Віз з сіном вже був навпроти і дядько, що сидів зверху жартівливо запитав, чи не загубилась я і чи не напекло мені сонце. Я засміялась, і відповіла, що не загубилась, а відпочиваю. Віз поїхав далі, поскрипуючи.

Більше ніхто не їхав, тому я тихо читала, поки спину колола трава, в голову пекло сонце, а на руки й ноги вилазили мурашки. З невеликими перервами на роздуми і на розглядання хмар я прочитала п’ятдесят сторінок. То було Інтермеццо.

Полудень уже минув і сонце хилилося на спад, туди , де вже починало молодитися на вечірню грозу. Я зібрала речі і поїхала додому. Якраз баба пекла хліб, бо ще з вулиці віяло божественним ароматом її випічки. Вона пекла його по-старому, в печі, як це робила її мати і мати її матері і всі попередні матері на цій землі. Моя баба вміє пекти хліб, а я – ні.

Вона питає, де я була, а я кажу, що в полі. Вона питає, що я там робила, я кажу, що читала. Тоді вона каже, що я - як мій покійний дід, бо він теж любив у полі лежати, книжки читати і комашні не боявся. Я на це просто усміхаюся і думаю як, мабуть, дивно мати схожість з тими з ким не довелося жодного разу перетнутися у цьому світі і, може, в тому ж полі що й я, колись так само лежав і мій дід.

Під вечір тітка привела малу. Ми сиділи з нею на лаві під бузком, що був на піку свого розквіту й невгамовно гудів бджолами. На заході молодиця стала синьою темною хмарою і вже гуготіла, посилаючи нам вологий вітерець як попередження про те, що скоро буде дощ. Мої босі ноги водили пальцями між жовтими, як маленькі сонця, кульбабами, зачіпаючи їх. Мала ногами колихала чортенят, бо не діставала до землі. Я питаю в неї чи буде дощ, вона каже, що дощ буде. Навпроти, у квітнику сусідки скручуються бутони квітів, щоб важкі краплини дощу не поламали пелюстки. А він буде, точно буде. Природа найтонше відчуває такі речі, до неї треба лише придивитись і все можна передбачити.

Гуготіло сильніше і вже виднілися блискавиці, що пронизували розпечене за день повітря. Заметушилося село, погналися наповнені вози додому, задренчали трактори - люди поспішали в полі зібрати сіно, щоб воно не намокло. З неба полилося.

Мала не тікала, як і я, вона раділа дощу. Ми вийшли на дорогу і дивилися на хмару, коли з хати вийшла баба і наказала йти всередину. Бідні люди, вони не усвідомлюють наскільки це прекрасно – стояти після палкого дня і мокнути під дощем, який ніби з’єднує тебе з небом і ти, здається, ростеш. Добре, що мала це розуміє.

Ми сиділи у темній вітальні. Мене змусили вимкнути телефон, щоб, не дай бог, блискавка в хату не вдарила, малій дали гратися повітряними кульками, бабу попросили зговорити вроки якомусь хлопцеві. Вона у нас трохи вміє говорити і зговорювати. Пам’ятаю, як була малою все хотіла теж навчитися, та вона сказала, що відьмувати уміють тільки темноволосі, тому я зі своєю чисто світлою шевелюрою нічого не зможу. Як на мене, то у селах відьмувала кожна друга жінка. Нас з дитинства вчили згортати кулак в дулю, щоб не зурочили і носити шпильки від злого ока. Від злого ока багато оберегів, от би ще навчили захисту від злого язика.

Я закрила очі і сіла в крісло, слухаючи дощ, грім і бабині заговори – чарівні молитви і слова, які лунали з кухні, ніби вона шаман. Блискавки били в землю, посилаючи своє сяйво в її хату. У вітальні стало ще темніше, і здалося, ніби зграї злих духів літали над нами і концентрація зла перевищила радіацію, якою вже тридцять років покроплене моє Полісся. Я занурилася у свої думки, аж раптом – вибух у мене під носом! Мала луснула кульку.

Гроза закінчилася. Вже гуготіло далі, а тут співали цвіркуни. Тітка забрала малу, баба закінчила свій ритуал. Їй після такого завжди зле. Вона каже, що усі хвороби і зло збирає у собі, а на цьому хлопцеві було велике зло.

Уночі я не могла заснути. Все крутилися в голові думки про цей день. Звивалися, здавлювалися, боліли. Зіслизнула на підлогу ковдра. В кімнаті пахло свіжістю, але мого ранішнього компаньйона вже не було.

Так страшно спати в самоті, коли у вікна заглядають зорі. Дуже захотілося на вулицю і я, наче той привид, підвелася і крізь темряву побрела до дверей. У тихому кваканні жаб на болотах неподалік і у цвіркотінні комах звисали з вільного від хмар неба зорі. Вони падали на бузок. Він вже не гудів, а тільки виблискував після дощу. Падали на сусідські квіти, в яких солодко спали напрацьовані джмелі. Падали на мене, яка, протинявшись увесь день без діла, не знала нічної селянської втоми, а тільки свою, ту, якій не спиться уночі, а тільки мучиться.

У будинках, що тулилися один до одного в цвітінні, не горіло світло. Ніч вже була пізня і ніде нікого. Не водили хлопці дівчат слухати соловейка, а він висвистував ту, ще дідівську пісню у кущах та його ніхто не чув. Як ніхто не бачив того, що я і я не бачила того, що вони і, мабуть, так треба.