Зворотній квиток.

Марта дивилася на свої руки, вчепившись у кермо так, ніби воно було єдиною соломинкою в океані. Їй було п’ятдесят. Вона відчувала кожен із цих років як важкий мокрий плащ. Робота в архіві, самотність у квартирі, де навіть кіт здавався втомленим, і нескінченний сірий дощ за вікном автівки. Удар був миттєвим. Світло зустрічних фар, вереск гальм і темрява, що пахла металом та озоном. Коли вона розплющила очі в лікарні, світ здавався надто яскравим. — Як ви почуваєтесь, пані Марто? — запитав лікар, схилившись над нею. Марта здивовано кліпнула. «Пані Марто?» — Чому ви так мене називаєте? І де мої батьки? Вони знають, що я розбила батькову машину? — її голос був тонким, сповненим щирого дитячого переляку. Лікар завмер. На тумбочці лежав паспорт Марти: «1976 рік народження»....