Горнятко або 72 години

Ранок розпочався ще до сходу сонця. Сьогодні виїзд. Будинок прокинувся разом з хлопцями, реагуючи на їхнє пересування: грюканням дверей та шипінням чайника. Я чула, як вони тихенько збираються, говорять пошепки, щоб не розбудити мене. Скільки разів я бачила це перетворення на воїна? Брязкіт зброї, затягнуті «липучки» на бронніку. З кожним рухом, кожним одягнутим спорядженням – хода стає важкою та обмеженою, змінюється об’єм тіла. І ось все на своїх місцях: шолом, балаклава, броннік, наколінники, рукавички, сидушка, купа карманів забитих патронами, гранати на поясі – вираз обличчя змінюється і важко впізнати, тільки очі тепло огортають поглядом: все буде добре. Славчик – самий молодший, але вже командир, на війні з 18 років. За ці три роки з підлітка він перетворився на чоловіка. Коли пригортає до себе, то вухом притуляюсь до серця. Велетень з посмішкою янгола. Сашко, навпроти – самий старший по віку, але менший зростом. За кожним перевіряє знаряддя, ніколи не почне їсти, поки не почистить зброю. Петрусь з Ромчиком – два красеня, що розбивають серця дівчатам. І останній, Руслан. Він єдиний з них жонатий та має дитину.

Шум переміщується на вулицю, чутно, як прогріваються двигуни машин. Я тримаюсь, щоб не вийти для обіймів. Ми домовились: обійми при поверненні, ніяких проводів та сліз. За три місяці, як вони заселилися до мого будинку, потрібно звикнути та не реагувати на ці виїзди. Звикнути, що вони їдуть туди, де смерть. Але як до цього звикнути?

Хлопає хвіртка. Машини зриваються з місця. Три дні. Потрібно протриматись три дні.

Я потягнула трохи часу, на автоматі пішла до ванної кімнати, заглянула у дзеркало: безсонна ніч наклала темні кола під очима, а самі очі якісь сірі та тусклі. Туга накладає тінь на лице. Добре, що хлопці цього не побачать.

Будинок пустий можна не переодягатися. Зверху піжами накинула куртку і вийшла у двір. Який морозний сьогодні ранок. Будинок прибрався та одягнув білу шапку. Сніг приховав всі недоліки: вирівняв поверхню плитки, якою покритий двір, сховав розсипане вугілля біля сараю, чорні горби від насипаної землі поверх троянд, зникли під снігом і вже не знайти, де сховалися квіти.

Свіжі сліди від машин вже майже зникли, сніг не вщухав, двір став білим, порожнім та одиноким. Поряд з протекторами від машин – сліди від взуття хлопців. На кожний слід ставлю своїх красунчиків: Сашко, Петрусь, Славчик, Ромчик та Руслан. Іду поряд з ними до воріт і подумки обіймаю: «Боже, врятуй та збережи!».

Згадую останню розмову про втрати, статистику, цифри – за всім цим стоять людські життя. Можливо саме в цей час, хтось…ні, серце ниє від дурних думок, потрібно переключатись: «Боже, врятуй та збережи!».

«Пані, Мар’яно, ви розумієте, як би там не було, але відсотки говорять про те, що хтось повинен загинути. Статистика вона ж на те й існує, – Рома програміст і для нього все опирається в цифри, – ми коли контракт підписували то зразу заповнювали свої побажання про поховання. Я обрав кремацію, так простіше».

Йому 24 роки і він обрав спосіб поховання! Боже, врятуй та збережи!

І ці кляті відсотки не дають спати. 20-25. Коливання від напрямку, роду військ, професії. Один з п’ятьох. Вже двічі відкриваю загальний чат: всі поза за зоною.

Потрібно починати жити ці довгі три дні. Через три дні їх поміняють ті, кого вони міняють сьогодні.

На кухні все прибрано, сонячні проміні заповнили простір, вони пробіглись по полицям, стінам. Велике вікно виходить на подвір’я, тому не зашторене. Стіл присунутий до вікна і таке відчуття, що ти знаходишся на вулиці. Торкаюсь чайника – ще теплий, горнятки помиті та відправлені на місце очікування. Стільці відсунуті від стола, розвернуті один до одного, як продовження розмови, але ця тиша… На столі одинокий бутерброд з маслом, зверху потрушений улюбленим пармезаном. Мої кицюні, потурбувались! Сльози готові вискочити назовні, проковтую перші спроби плачу – потрібно випити кави і почати жити. Ще вчора зранку ми пили разом каву з сирниками, хлопці розповідали смішні історії.

Тишу перервала кавомашина: не дочекалась коли я натисну кнопку «подвійна кава» і вихлюпнула залишки води перед відключенням.

Автоматично беру горнятко, на звичному місті стоїть моє: «Найкраща волонтерка». Погляд пробігає по полиці, кожне горнятко має своє особливе місце, це зігріває: вони чекають хлопців разом зі мною. Ще на початку нашого сумісного життя ми встановили ритуал – всі горнятка на своїх місцях: сине-жовте – Петруся, подарунок волонтерів, з воїном – Ромчика, передали діти зі школи, де він навчався, Сашка – з їжачком, мама подарувала на день народження, Руслана – з найкращим татом, від дружини на народження сина, моє – волонтерське. Стоп: один, два, три, чотири, п’ять. П’ять! Але нас шестеро. Ні, вони повинні бути тут усі, разом! Славчик! Його горнятко, з мишкою, подарунок дівчини… немає.

Я бігаю по хаті та шукаю це горнятко. Ні, воно повинно бути вдома, він не міг його забрати, ні. Кляті відсотки влізли в думки. Немає!

Вискочила у двір, ну, де воно, де? На підвіконнях, біля гаражу, в гаражі, місце для куріння за рогом будинку, ще одне підвіконня. Серце вистрибує. Горнятко повинно чекати на полиці. А якщо він його розбив? Назад до хати: у смітнику пусто.

Ні, Боже, ні. Вони повинні всі повернутися!

Я затулила очі руками, щоб не розплакатися, неможна, вони ще в дорозі.

Ну, де, воно, де?

Повернуся з прогулянки Мурчик і голосно нагадав про те, що добу не мав доступу до їжі. Його руда товста мордяка занурилась в пусті тарілки, погляд висказував незадоволення та здивування, про всяк випадок зазирнув на кухню за підтримкою: нікого. Мурчик перейшов на фальцет.

Серце стрибало і не було згодне на відсотки.

Мурчик знову зазирнув на кухню, може щось змінилось? Хлопці одразу почали б його годувати м’ясом або рибою. Не встиг.

Я нагнулась за його тарілкою, щоб насипати корм і… побачила. Горнятко з мишкою стояло біля дверей на підлозі, мабуть випадково поставлене, коли перевзувався. Я притулила його до серця і посміхнулась. «Мишка» Славчика повернулась на полицю.

Мурчик нагадав про себе протяжним «Мяуууу».

Що таке три дні? Всього 72 години. Боже, врятуй та збережи!