Як я отримав прочуханки від Павла Зіброва

Я повертався додому крізь уже темний парк і почув позаду себе якийсь шум. Звісно, я почав нервувати. Взагалі я завжди нервую, а тоді так взагалі. Якийсь тип ішов позаду мене, голосно-агресивно говорив (сам до себе, але дуже голосно і доволі агресивно), гиготів, противно човгав ногами і загрозливо прикахикував. Я пришвидшив крок, йшов, намагаючись не озиратись, і тут той тип за спиною свиснув і теж пришвидшив крок. «Ну все», — подумав я і з жалем згадав, що я не додивився той фільм про вампірів, зомбі і лесбіянок. Тепер, мабуть, усе ніяких фільмів, про вампірів і так далі можна взагалі забути. «Агов, ану зупинись!» — гримнуло за спиною зовсім поряд. «Твоюматьтвоюматьтвоюмать», — промайнуло в голові, і мені на плече впала чиясь важка і волохата рука.

Я повільно обернувся і завмер на місці. У вечірніх сутінках спочатку було складно роздивитись мого переслідувача. Я трохи помружився, потер очі і не повірив своїм очам — переді мною стояв Павло Зібров. Він був таким, як я його бачив по телевізору: великий, підкачаний здоровань, з волохатими руками, і не тільки руками, золотими зубами, кастетом у кулаці, арбалетом за спиною і вселенською впевненістю в очах, з яких сипались іскри, немов з металургійної печі. Павло Зібров височів наді мною і мугикав пісню про Хрещатик, а липка темрява безлюдного міського парку пливла прямо крізь мене і кам’яніла на ногах важкими свинцевими ботинками Ніла Армстронга. Що далі? Невже це дійсно все?

Я хотів запитати Маестро (хоча досі не вірив, що то він), що він від мене хоче, але замість слів видав якісь незрозумілі звуки, здається, навіть не ротом. Зібров прибрав свою важку і волохату руку з мого плеча, впився в мене очима і кинув голосом слідчого із затінків донецького СБУ: «Слухай, браток, ти думав, що ти зможеш сховатись від Зіброва?...» «Я…, я…, ееее…, я не бррггклпало», — спробував відповісти я. «Нє, ти скажи, — гнув своє і кількасантиметрові сталеві прути Зібров. — Ти думав, що сховаєшся від Зіброва? Від Павла Зіброва? Від Великого Зібра, мертвих бджіл мені у вулик? Ти що там за фігню про мене на літвечорі читав? Якісь карапульки? Здумав насміхатися наді мною, а?» «Ааа… — ледве озвався я. — Як ви дізнались?» Зібров аж затнувся, а потім вибухнув реготом на весь парк, так, що з дерев почало осипатись листя, хоча був початок літа. «Слухай, ти, мабуть, не знаєш, з ким ти зв’язався, залізницю мені в гараж! — сказав він тихо. — Я — повсюди. Я — Зібров, запам’ятай це! У мене скрізь камери. У мене все куплено. Я бачу тебе через вебку, коли ти дивишся арт-хаус з Олександрою Сірою. У мене свої супутники, вони всі стрімлять мені відео на Сіменс Ц 75. Так, у мене Сіменс Ц 75 може відтворювати відео, має вай-фай, діалап, проц 8 тис. ядер і може смоктати член, якщо це буде потрібно. У мене скрізь агенти. Мої люди в поліції, СБУ, прокуратурі, комунгоспі, у всіх школах, університетах і коледжах, на всіх хлібзаводах та у всіх ювелірних магазинах, в шафках АТБ, винних погребах, у гарячих печах «Куліничів», у басейнах замість хлорки, у дельфінаріях замість дельфінів, у клубах замість наркотиків, у пизді замість членів, у космосі замість вакууму, у вазоні замість квітів, у матері замість сина, у червня замість світанку, у хвості замість будяка, у шкарпетці замість діри, у тебе замість себе, у ртуті замість Меркурія, у череді замість черги, черні, червоніння і човгання. Так що я про тебе знаю навіть те, що ти не знаєш, і те, що з тобою не відбулось…»

Я зітхнув, зрозумівши серйозність ситуації, і сказав: «Гаразд, я зрозумів. І як нам вирішити ситуацію?». «Я — скрізь, я, Зібров, це я вбив Кеннеді, ба більше — це я і був Кеннеді… — не вгавав Зібров, але потім схаменувся. — Так, добре, що ти пересрав, тобто все зрозумів. Ситуація складна, але я дам тобі шанс. Єдине, що тебе врятує, так це мій концерт. Прямо сьогодні вдома замов через Інтернет квиток на мій концерт у жмеринському Палаці спорту. Концерт завтра, о четвертій ранку. Як ти доберешся до Жмеринки — твої проблеми. Але якщо тебе не буде, я проведу концерт у тебе вдома, і тобі доведеться вислухати всі мої пісні вдома, наживо і навічно, і Наймилішу, і Чарівні Україночки, і Мастер оф Хрещатикс, і Хай лунають тости, тости, тости вісімнадцять мільйонів тисяч разів!!»

І Зібров, картинно розкланявшись, пішов до метро, залишаючи в асфальті глибокі вм’ятини. Я витер піт з лоба і побіг додому. Замінивши штани (мабуть, у метро тернувся) і запаривши мівіну, я відчув, як рівень адреналіну у крові знижується, м’язи огортає приємна втома. З вікна дув прохолодний вітерець, Ютуб нон-стоп транслював ролики, до мене поверталась мужність. І подумав: «Якого біса, якого, га? Зібров не такий страшний, як його транслюють по Тиса-ТБ. Він лише Зібров. Він не бачив, куди я пішов. Він не знає, де я працюю. Він не знайде мене у ФБ, бо я закрив пошук через Гугл. Його супутники мене не побачать, бо я прописаний не тут. Тією дорогою через парк додому більше не ходитиму, буде обходити біля АТБ, звичайно, тут буде ризик зайти і купити сирків, але, думаю, я візьму себе в руки і все буде добре. Так що, Зібров, пішов ти в сраку!».

І тільки я подумав це, як в кімнату залетів сильний вітер, кватирка сіпнулась і вдарилась об вікно. Десь над церквою гримнув грім, зо два десятки трамваїв увійшли в крутий шрифт, Лопань почервоніла, а слимаки почали падати з шиферного забору, з хрускотом розбиваючись об бетонну доріжку. На темному небі ледь помітно виступило знайоме вусате обличчя. Мене охопив жах, я сховався під ковдру і так і заснув з увімкненим компом і немитим посудом, нажаханий і з увімкненим компом, я про це вже казав.

На ранок вчорашні події здавались сном. Я прокинувся, випив в’єтнамського чаю, полистав стрічку ФБ, попозіхав, випив ще чайку, переглянув шматок документалки про кар’єрні бульдозери і пішов на роботу, залишивши посуд немитим. На роботі я ввімкнув комп, відкрив браузер, почав вводити «документалка про кар’єрні бульдозери», натиснув ентер, аж раптом весь екран посинів, системний динамік заграв Мамине безсоння, а на екрані з’явився напис — «Комп’ютер заблоковано, диски відформатовано, вінді капут. На вашому комп’ютері зафіксована спроба перегляду контенту, не пов’язаного з життям і творчістю Павла Зіброва. Для розблокування придбайте квиток на концерт Зіброва у Жмеринці, потім ми з вами зв’яжемось!» Я відчув, як у мене волосся на руках встає дибом. Я так-сяк вимкнув комп’ютер, поліз в телефон, а там — те саме. Ще хтось і сторінку видалив з ФБ, хоча я потім згадав, що то був я. Робити нічого — треба йти їсти. Я пішов у їдальню, а там не було нікого, лише огрядна повариха з футболкою, на якій були прінт знайомого вусатого обличчя і напис «I love Zі». Повариха, побачивши мене, похитала головою і зачинилась на кухні, де чи то плакала, чи доїдала рагу.

Я вийшов на вулицю, спустився в метро. Там теж було порожньо. Раптом задзвонив телефон-автомат. Я підійшов, зняв слухавку. «Оператор!» — сказало в слухавці, «Зібров?» — запитав я, «Лол», — почулося, і прямо зі слухавки мені в обличчя тільки — рраз! Удар великої волохатої руки викинув мене на платформу, а з будки вийшов Зібров. Цього разу він був меншим на кілька сантиметрів, мав шість рук, вуса були закрученими вгору, як у актора німого кіно, але на ньому був той самий піджак за останнім писком моди 1995-го року. «Ну шо ж ти за мудак, — скрушно мовив Зібров, схилившись наді мною. — Як ти можеш так жити? Уже не за горами твоя тридцятка, а ти все ютуб, летсплеї, Фейсбук постійно перезавантажуєш. Усі у твоєму віці думають про сім’ю, а ти фігнею страждаєш. Ну і що грошей немає? Хіба в грошах щастя? Чи, думаєш, вони всі суки продажні, а ти такий унікальний, розумний і тд? Не пизди. Ти такий, як і всі, тільки погорди, як у якогось короля, і комунікабельність на рівні праски. Гидуєш людьми, гидуєш… Злишся на всіх, думаєш, весь світ проти тебе… На концерт мій не приїхав. Було таке? Було. Ну от і не ображайся».

І Зібров скинув піджак, хруснув пальцями і зарядив мені в обличчя. Удар був сильним і точним, адже Зібров мав змогу тренувати його на трьох «Червоних Рутах», підстерігаючи за кулісами нічого не підозрюючих Ель Кравчука та Лері Віна. Що значить стара українська естрада… Я впав на землю, у мене в голові почали літати маленькі пташки, а наступного дня я вже їхав у потязі і нетерпляче поглядав на годинник. Почну з малого. Відвідаю спочатку концерт Зіброва, на його сольник у Крижополі я маю встигнути. Приїду — займуся усім іншим, почну жити по-новому. Інакше буде біда. Я не кажу про те, що я все життя проживу один, без друзів, жінки, лише з власними страхами і гординею. Ні. Єдине, чого я маю боятись, так це те, що Зібров знову знайде мене і вломить пизди. Від Зіброва ніде не сховаєшся.