Сила слова "Дякую"
Було на світі яскраве сонечко, яке дуже допомагало всім. Зранку і до вечора воно давало тепло людям та тваринам, світило у кожне віконечко (ні про кого не забуваючи) і ми всі вже звикли бачити його. Таке велике, потужне та приємного, ніжного кольору, яке радує око. І ось, як і завжди рано-вранці сонечко почало виходити, щоб виконувати свою щоденну рутину. І якось воно зрозуміло одну мудру думку: „Я не хочу більше працювати”, — і на це є причина. Воно втомилося тому що його ніхто не цінує: людям начхати на те, що робить для них сонце, "Це його обов'язок, так влаштований світ" — але хіба воно не заслуговує також на хоча б якусь повагу від інших? І в один із таких днів настала темрява. Сонечко втомилося і вирішило заховатися за хмаринками, щоб провчити людство і, звісно, відпочити. На землі настає хаос: стає холодно настільки, наскільки було лише в Антарктиді та Арктиці; квіти гинуть через нестачу сонячного світла, а люди навіть на подвір'я не можуть вийти через аномальну температуру і лише тепер вони розуміють, що вони скоїли. Єдиний спосіб, щоб сонце знову до них вийшло — це вийти та попросити пробачення, але як зібрати всіх? Багатьом начхати на це, бо їм і в будинках комфортно. По телевізору та радіо передають: „Негайно повідомляємо! Таке трапилося вперше: сонце зникло. Вчені висунули свою гіпотезу, яку почали досліджувати. А що ж тепер нам робити? Залишилося лише молитися про те, щоб зовсім скоро все скінчилося і влада щось придумала. Можливо, буде якийсь спосіб. Будьте на зв'язку! Піп, піп.“ Промайнуло ще кілька днів і все стало лише гірше: квітки повністю зникли із планети, як і всі дерева та тварини, а людям майже не вистачає ресурсів на виживання і тому зовсім скоро планета стане нездатною до життя, як і всі інші планети колись; все навкруги вкрилося сірою ковдрою, більше немає тих кольорових дерев або гарної зеленої трави. Більше немає. Люди сперечалися в соціальних мережах, але діяти ніхто не хотів. І все у свої руки взяла маленька дівчинка — вона розуміла, що сонечко працьовите і вирішила діяти самостійно. Вона одягла якомога тепліший одяг, взяла папір та кольорові олівці і вирушила у свою подорож на подвір'я. Холодний вітер та темрява вдарили їй в обличчя, але вона не боялася цього. Навпаки! Сіла на сіру поверхню і почала малювати гарненький малюнок із написом: „Сонечко, вибач нас!” І ніби в справжній казці навкруги все почало світати та знову обирати своє забарвлення та кольори. Люди почали виходити зі своїх осель та дякувати Богу за пощаду. Мораль цієї казки така: ніколи не забувайте навіть про звичайні природні процеси (і не тільки). Все на планеті має свою працю і ми повинні бути їм вдячні за те, що можемо жити. Дякуємо ЗСУ! Дякуємо сонечко! Дякуємо Богу! Дякуємо всім.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!