Уроборос

Уроборос

Двадцять четверте лютого 2022 року… Дата, яка назавжди змінила не лише нас, а й увесь світ. Дата, що розділила історію на «до» та «після». Те, що спочатку здавалося трагедією лише для однієї країни, згодом переросло у військовий конфлікт, який своїми масштабами навіть через сторіччя вражатиме істориків. Конфлікт, рівний якому наша багатостраждальна планета ще не знала.

Ще один випадок в історії, коли чергове «занепокоєння» світової спільноти, сподіваючись на деескалацію конфлікту, призвело до прямо протилежного результату. Постійні поступки агресивним режимам лише відгодовували пекельного Цербера. Тому в жовтні 2026 року Тайвань таки став тією пороховою бочкою, яка розпалила полум'я світової війни. Беззмінного лідера Китаю Сі Цзіньпіня чекали чергові вибори. Для того, щоб збільшити шанси свого переобрання, він вирішив провести швидку переможну війну і повернути нарешті Тайвань у лоно Китайської Народної Республіки за допомогою військової сили. Однак китайський лідер не врахував сумний досвід Кремля з його атакою на Україну, що провалилася, і наступив на ті ж граблі. Тайвань героїчно витримав перший натиск китайців. Після чого у конфлікт втрутилися, як і обіцяли, США, а потім і їх союзники по НАТО. На боці нової Осі Зла виступили Росія, Індія та Бразилія, потім до них приєдналися КНДР, Іран, Сербія. Здебільшого, бідні та відсталі країни встали під знамена Нової Осі, сподіваючись перерозподілити багатства цього світу силою та урвати свій ласий шматок. І світ потонув у новій війні. В умовах глобальної світової економіки постраждали усі. Вартість енергоресурсів підскочила до неймовірних висот, паливо резервувалося насамперед для військових потреб. Зростання цін на продовольство разило не гірше меча. Голод захлеснув майже всю Африку. Чорним Континентом прокотилася хвиля збройних конфліктів, міжусобних війн і кривавих революцій, адже автоматів Калашнікова в цих країнах було більше, ніж буханців хліба.

То була битва не країн, але ідеологій. Битва двох систем – демократії з тоталітарними режимами. У першій системі держава існує для людини, у другій – людина для держави. У першій системі на перше місце ставилося щастя і безпека кожного громадянина, у другій - лише щастя і безпека узурпаторів влади. Для демократії людське життя було найвищою цінністю, у тоталітарних країнах – найвищою цінністю було лише життя еліти.

Ця війна поділила тонкою червоною лінією країни, системи, ідеології.

Після двох років важких боїв стало очевидним, що жодна зі сторін не може перемогти в найближчому майбутньому, бо надто багато ресурсів було накопичено кожною із сторін. І якщо Демократії перевершували противника в матеріальних і технологічних ресурсах, то країни нової Осі Зла могли поставити під рушницю просто величезну кількість солдатів, провівши додаткову мобілізацію. Їхній людський ресурс здавався невичерпним.

Але слабкість демократій в тому й полягає, що влада належить народу. І цьому ситому та зніженому за десятиліття спокійного та багатого життя народу набридло воювати і переживати скрутні часи. Це при перегляді голлівудських фільмів можна думати про цінності, сидячи на зручному дивані та з упевненістю дивлячись у завтрашній день. А якщо ці цінності залазять у твою кишеню, якщо їхня ціна – це зниження рівня життя, то такі цінності різко втрачають свою ціну в очах виборців. І тоді такі виборці, які насправді всередині душі були егоїстами без цінностей, проголосували і обрали поганий мир, який, як відомо, краще хорошої війни. До влади на Заході прийшли популісти, які обіцяли зупинити війну. І вони справді її зупинили. Проте надто високу ціну було сплачено за це. Нові лідери демократичних країн пішли на поступки, що Нова Вісь сприйняла як свою перемогу та слабкість супротивника. Китай встановив свою владу над Тайванем, але дуже скоро зажадав більшого. Україна ж спромоглася повернути практично всі свої території до кордонів 24 лютого.

Однак багато хто розумів, що такий хиткий світ протримається недовго. Нова Вісь використала перепочинок у війні для нарощування військового потенціалу та більш грамотного планування наступного витка бойових дій. Тому новий вибух на світовій геополітичній арені був лише питанням часу.

---

Таким був світ у 2029 році. У повітрі виразно відчувався запах нової світової війни, декаданс, відчуття приреченості та безвиході пронизали практично всі сфери людського життя. Надія на спокійне та безпечне життя танула з кожною новою порцією міжнародних новин.

Багато хто прогнувся під ударами долі і змирився з тягарем життя. Багато хто здався і опустив руки. Багато хто, але не Денис. Він розумів, що часу у нього все менше і менше. І саме від його роботи залежить дуже багато. На карту поставлено навіть більше, ніж доля усієї його рідної України. Хандрити і вдаватися до занепадницьких настроїв було ніколи, потрібно було обов'язково закінчити роботу і провести перші тести перед фінальним акордом. Найстрашніше було те, що він сам не знав, скільки часу в нього залишилося. Кожна година могла стати останньою, тому працювати Денису припадало на знос, не спираючись на будь-який графік роботи.

Того ранку Денис йшов на роботу в піднесеному настрої, що траплялося з ним не часто. Зазвичай довгі години кропіткої праці незмінно вимотували його, висмоктуючи до останньої краплі всі життєві соки. Але сьогодні мали відбутися перші «польові» випробування експериментального зразка. Хвилюючий та дуже відповідальний момент. Думки Дениса відлетіли вже вперед, у майбутнє, яке має настати після. Або не настати. Занадто багато невідомих змінних у цьому рівнянні всього його життя.

З такими думками Денис звернув із Хрещатика на Інституську. Різко наринули зовсім інші почуття. Спогади витіснили з голови мрії про майбутнє. То була не просто вулиця. Не для Дениса. У його очах вона і зараз виглядала так само, як у ті важкі лютневі дні 2014 року. Замість зелених дерев Денис бачив обпалені стовбури та голі гілки, замість квітучих клумб – барикади з палаючих шин, а замість обличчя звичайних перехожих перед очима спливали в пам'яті його друзі, убиті кулями снайперів на цій ось бруківці. Не просто вулиця, а кривава колиска, в якій народилася у ті дні справжня незалежність його народу. На цій вулиці безстрашні та самовіддані люди кували долю України.

По суті, саме ці фатальні події на Майдані запустили в результаті весь ланцюжок подальших світових подій, які обрушили потім самі основи глобальної системи безпеки. Початок боротьби Добра та Зла було покладено на цих центральних вулицях столиці України у такому далекому тепер 2014 році.

Ніхто тоді ще не підозрював, що це був лише перший бій за незалежність. То був початок довгого та важкого шляху, до кінця якого дійти вдалося не всім. Та й де був цей кінець шляху? Навіть зараз, в 2029 році, кінця все ще не було видно. Кривавий кремлівський диктатор так само відсиджувався у своєму бункері, плекаючи свої шалені плани і жадібно жадав реваншу. Зло знову підводило голову, а на боці Добра, здавалося, вже майже нікого не лишилося.

Перебуваючи в полоні своїх мрій, Денис не відразу помітив підозрілу людину позаду себе. Точніше, навпаки. Людина була зовсім не підозрілою. Проста, сіра, непомітна, людина зливалася з натовпом і розчинялася в ньому. Цілком непримітна особа, на якій нецікаво зупиняти погляд і тим більше запам'ятовувати її. Але саме це й насторожувало. Дениса не залишало почуття, що він уже не вперше бачить цю людину. А це дивно для міста, де проживає кілька мільйонів людей. Інший би на місці Дениса відразу ж забув би про це, не надаючи такому збігу особливого значення. Але хлопець працював у такій сфері, де параноя – це не хвороба, а необхідна умова виживання. Тож Денис вирішив спробувати відірватися від хвоста, прискоривши свій крок. Відстань між ними збільшувалася, проте загадкова людина все одно трималася неподалік, зберігаючи візуальний контакт.

Денис різко звернув у перший вузький провулок і прискорив свій крок, постійно оглядаючись. Провулок був безлюдним, що додавало ситуації особливої напруженості. І ось знайомий силует з'явився у прольоті між будинками на початку провулку. Людина побачила Дениса і пішла за ним, переходячи з прискореного кроку практично на біг. Що ж, не час випробовувати долю і сподіватися, що випадковий перехожий хоче просто спитати дорогу до найближчої бібліотеки. Денис рвонув до виходу з провулка, коли раптом там з'явилося ще четверо людей. Вони рішуче попрямували до нього.

«Ну все, догрався. Треба було залишатися на жвавій вулиці, а не намагатись скинути хвіст, як у дешевих шпигунських фільмах», - подумав Денис. Тверезо оцінивши ситуацію, він розвернувся і пішов у бік свого першого переслідувача. Все-таки шанси пройти одного нападаючого більше, ніж чотирьох одразу.

«Куди ж ви поспішаєте, пане Ткаченко?», - запитав його переслідувач, коли відстань між ними становила вже менш як чотири метри. Це точно не збіг, він знає моє прізвище - відзначив про себе Денис, - значить, я і є його метою. Хлопець не став відповідати на риторичне запитання, а зробив зосереджений ривок уперед і праворуч. Незнайомець смикнувся назустріч, після чого Денис зробив обманний маневр у ліву сторону, змусивши повторити цей рух і супротивника. А потім Денис різко смикнувся знову праворуч, маючи намір оббігти переслідувача. Досвід нападника у місцевій команді з Регбі став тут доречним.

І ось, коли вже здавалося, що противник залишився за спиною, щось з силою смикнуло Дениса назад за праве плече. Переслідувач встиг схопити його лівою рукою, а в правій його руці щось промайнуло. Денис інстинктивно відбив удар і з руки нападника на землю впав якийсь предмет. Тут же на щелепу Дениса з несподіваною для такого суб'єкта силою обрушився хук із лівої, відправивши хлопця практично в нокдаун. Денис оступився і припав на одно коліно. Помутнілий погляд розгледів нарешті на землі предмет, що випав з руки нападника. То був шприц. Справи стають дедалі кепськими - промайнуло в голові у хлопця. Значить, на просте пограбування не варто сподіватися. Йдеться про життя чи смерть.

Нападник завдав удару ногою з льоту, але Денис встиг закрити голову руками. Удар пробив блок і досягнув голови, але руки прийняли на себе основну частину кінетичної енергії, послабивши удар. Чотири соратники нападаючого вже наближалися до них, практично не залишаючи шансів на порятунок.

Противник викинув наступну серію ударів і Денис стиснувся, чекаючи на новий град ударів. Однак ударів не було. Сіра тінь метнулася і пролетіла повз Дениса. Потім майнув синій спалах і нападник впав, як підкошений. Між четвіркою, що залишилася, і Денисом стояв чоловік у сірому плащі і такому ж сірому, але старомодному крислатому капелюсі.

«Іди, я затримаю їх. Твоє життя важливіше за моє», - сказав несподіваний рятівник впевненим тоном. Денис не встиг розгледіти незнайомця, лише помітив на його обличчі окуляри з чорним круглим склом, що приховували очі а-ля кіт Базіліо. Денис не став марнувати час, позадкував, розвернувся і кинувся тікати геть із провулка. Озираючись на бігу, він встиг помітити, як перший із четвірки дістав ніж і зробив швидкий та професійний випад у бік рятівника. Людина в сірому плащі при цьому зробила два короткі кроки убік, відійшовши з лінії атаки, трохи підпірнула корпусом, і завдала удару відкритою долонею в область грудей нападника. Денису здалося, що знову майнув синій спалах, після чого тіло ворога впало на бруківку і обм'якло, як порожній мішок.

Один із нападників дістав пістолет. Денис уже завернув за ріг, коли пролунав постріл. Потім ще один. Перевіряти результат бою було б безглуздим рішенням. Денис лише щиро побажав своєму рятівнику вижити у цьому бою, прискоривши свій біг.

Хлопчина дозволив собі знизити темп бігу лише тоді, коли опинився на великій відстані від того злощасного провулка. Телефон у внутрішній кишені піджака вже розривався від дзвінків, але Денис тільки зараз наважився відреагувати на дзвінок. Дзвонив шеф. Не дивно. У шефа була просто якась супер-здатність до дзвінків у дуже недоречний час.

- «Так, Сергію Володимировичу. Виба…», - проте шеф не дав закінчити фразу.

«Які до біса вибачення, Денисе! Я знаю, що сталося. Швидко жени на перехрестя вулиць Лесі Українки та Алмазова, там тебе заберуть мої хлопці та привезуть у безпеці в офіс. Влаштував ти, блін, променад центром Києва в такий час! Ти б ще парад на Червоній Площі прийняв!

- «І прийму одного прекрасного дня, Сергію Володимировичу! Наш, український, парад прийму на руїнах Кремля!», - після чого Денис поспішно засунув телефон у кишеню піджака та поспішив у вказане місце.

«Цікаво, звідки шефу завжди все відомо? – подумав Денис, – і чи немає тут якоїсь каверзи? У будь-якому разі треба бути максимально обережним. Занадто багато поставлено на карту».

---

На розі Лесі Українки та генерала Алмазова Дениса вже чекала машина. Біля неї стояв, недбало граючи ключами, оперативник Микола, з яким Денис трохи знався. Не надто розумний хлопець, зате надійний, безстрашний і головне – відданий нашій справі. Микола свого часу зустрічав зі своїм взводом ворога на підступах до Києва, відбивав Бучу, потім воював на Донбасі, після чого отримав серйозне поранення під час контр-наступової операції ЗСУ на Херсон. Здавалося, жодна гаряча ділянка фронту не обійшлася без участі Миколи. У компанії з такою людиною Денис дозволив собі розслабитись, відчуваючи надійний тил.

«Судячи з твого пом'ятого вигляду, з «добрим ранком» тебе вітати марно», - хмикнув Коля. «Ой, все – театрально ахнув Денис, закочуючи очі – не до жартів зараз. Поїхали швидше до офісу, час підтискає».

Залишок шляху вони проїхали мовчки. У такій роботі порожні балачки не вітаються. Та й кожному хотілося зосередитись на своїх думках.

Те, що всі співробітники цього загадкового об'єкта називали «офісом», насправді було надсекретною військово-науковою базою. Розташовувалась вона в непримітному будинку в приватному секторі. Точніше, під цим будинком.

Денис спустився в темний підвал, відчинив цифровим ключем важкі металеві двері, після чого спустився вниз коридором до наступних дверей, які насправді були ліфтом. Досить тривалий спуск вниз змусив занудьгувати. Але в цьому було своє значення. Чим глибше, тим безпечніше у разі обстрілу. Підземний комплекс був збудований з розрахунком на те, щоб витримати навіть ядерний удар. У цьому божевільному світі це була аж ніяк не зайва обережність.

Будівництво комплексу було розпочато одразу після секретного указу Президента Зеленського про започаткування нової спеціальної служби, головною метою роботи якої були наукові дослідження та розробки з перспективою застосування в оборонній сфері. Весь відділ був настільки засекречений, що інформація про нього жодного разу не попадала до всюдисущих журналістів. В інформаційному полі такої служби просто не існувало. І навіть у вищих ешелонах влади лише дуже обмежене коло осіб знало про її існування. І ще менша кількість людей у країні була в курсі проектів, що розробляються у надрах підземних лабораторій. На жаль, шпигунів та зрадників різних мастей у державі вистачало, тому жодні секретні заходи не здавалися достатніми в такій справі.

Двері ліфта відчинилися, явивши погляду Дениса порожній темний коридор. Очі нічого не бачили в цій непроглядній темряві. Впевненим кроком людини, яка проходила тут уже сотні разів, хлопець пройшов до чергових дверей наприкінці коридору, які являли собою кінець буферної зони, що забезпечувала додаткове прикриття об'єкта.

Нарешті біля останніх дверей датчик просканував сітківку ока, провів розпізнавання обличчя та прийняв голосовий пароль, після чого Денису відкрився доступ до Святої Святих – підземний комплекс лабораторій, у якому цими днями вершилася доля не лише України, а й усього світу.

Шеф уже чекав на Дениса в його лабораторному відсіку. А поряд з ним на превеликий подив Дениса сиділа та сама Сіра Людина – його ранковий рятівник. На вигляд цілком живий і неушкоджений, навіть не пом'ятий.

«Радий знову бачити вас, пане Невідомий – сказав Денис, - і дякую за ваш ранковий перфоманс, який, мабуть, урятував моє життя.

Чоловік ледь помітно кивнув у відповідь. Його спокійний погляд з-під крислатого капелюха вселяв якийсь містичний і благоговійний страх.

«Шкода, що саме за таких обставин вам довелося познайомитися – сказав шеф, – це один із наших найефективніших оперативників. Здійснює охорону особливо важливих персон і за сумісництвом тестує деякі наші розробки. Його ім'я тобі ні до чого».

"Сьогодні можете називати мене Лорд Рейден", - посміхнулася Сіра Людина, оголивши з-під рукава плаща свою руку. Її опоясували чорні хромовані лінії екзоскелета, які на внутрішній стороні долоні вінчалися металевим кільцем, що іскрило. Розряди струму пробігали вузлами екзоскелета і маленькі блискавки грали на кінчиках пальців Сірої Людини.

«От, випробував сьогодні нову іграшку. Назвав її «Дотик смерті». Пристрій формує електричний заряд з регульованою потужністю, яким можна вразити супротивника за допомогою одного дотику голої руки. У вашій владі вершити долю ворога – його можна вбити надпотужним розрядом на місці або просто відключити на якийсь час. Тепер легендам про ченців Шаоліня, які вбивають одним ударом пальця, доведеться потіснитися», - Рейден явно насолоджувався моментом свого тріумфу.

Шеф перервав цю тираду: «Досить балаканини. Наш...кхм...нехай буде Рейден... приглядував за тобою, Денисе, в ці доленосні дні. А тепер до діла. Настав час «Х» наших польових випробувань. І час працює проти нас. Люди ризикували своїм життям заради першої фази цього проекту. Ми не можемо їх підвести».

Денис пройшов і сів у крісло футурістичної форми, надів на себе шолом, що чимось віддалено нагадує VR-пристрій. Його руки впевнено застукали по клавіатурі та маніпуляторам.

…Ініціалізація…

…Установка зв'язку…

…Підключення до об'єкта…

"Усе працює коректно. Запускаю код», – відрапортував Денис.

Після цих слів шеф, здавалося б, втратив до Дениса будь-який інтерес, переключив свою увагу на телевізор і зробив його гучнішим.

На екрані проходила конференція – основна політична подія цих днів, яка з великою ймовірністю мала стати відправною точкою нової світової війни. Глави МЗС країн, які представляють Нову Вісь, зібралися в Пекіні для узгодження загального плану подальших дій та проголошення своєї резолюції.

У прямому ефірі слово тримав глава делегації РФ Сергій Лавров: «Задля збереження миру ми вимагаємо від України та її союзників компенсації втрат, які Російська Федерація зазнала під час проведення спеціальної військової операції. Інакше задля відновлення справедливості ми будемо змушені застосувати наші миротворчі війська. Чужого нам не треба, але своє ми візьмемо, хай навіть і силою».

---

Лавров зробив паузу у своїй промові і озирнувся навкруги. Праворуч від нього сидів глава МЗС Афганістану, якщо, звісно, цей орган у талібів можна так назвати. Ліворуч від Лаврова знаходився представник делегації Зімбабве на цьому чортовому з'їзді.

«Дебіли, бл…ін», - вилаявся про себе Лавров. Його, представника «великої Росії», посадили поряд із якимись політичними пігмеями, жебраками з бананових республік! Дипломатичною мовою це була пряма образа, явне глузування і вказівка місця в ієрархії союзників Китаю. Лавров ненавидів цих пихатих китайців, але зробити нічого не міг. Дійсно, становище Росії після невдалої війни в Україні було важким. Газовий шантаж призвів до того, що у результаті всі західні покупці відмовилися від російської нафти та газу. Користуючись безвихіддю Росії, азіатські країни скуповували у неї енергоресурси за копійки. Вони викупили цілі виробництва та родовища за безцінь. Землі та надра все більше розпродавалися, щоб залатати дірки в бюджеті та стримати вихід із РФ найбагатших її регіонів. Європа все ж таки змогла затягнути паски тугіше, диверсифікувати постачання енергоресурсів, запустити відновлювані джерела енергії та повернутися до атомної енергетики. А ось Росія, половина бюджету якої залежала від продажу нафти та газу, не змогла оговтатися від такої фінансової втрати. Санкції та відрізання від технологій повільно, але впевнено робили свою справу. Третя світова війна остаточно добила економіку. Бойова міць, велика спадщина Радянського Союзу, була витрачена в останній війні. РФ позбавили основних її козирів. Застосувати ядерну зброю у важкі часи заборонили китайці, погрожуючи дзеркальними діями у відповідь. Таким чином, ці хитруни отримали ресурси Росії за безцінь та поставили в залежність від себе керівництво Кремля.

Лавров уже давно потай ненавидів Путіна за ту дурну і самовпевнену війну, яку він розв'язав проти України. І програш у якій став причиною жахливої неповаги до всієї Росії та до самого Лаврова, зокрема. Він ненавидів свого патрона, але боявся ще більше.

«Звичайно, цьому карлику добре сидіти у себе в бункері і карати будь-кого зі свого оточення, хто на нього косо подивиться. А мені доводиться їздити країнами, принижуватися, випрошувати подачки, дивитися, як цуценя зі слізливими очима в руки своїх нових панів. Ненавиджу все це», - думав Лавров, продовжуючи тим часом автоматично зачитувати свою лицемірну промову на конференції.

Раптовий біль стрільнув у скронях. Лавров заплющив очі, запнувшись на півслові. Біль посилився. Він зняв і протер окуляри. Біль відступив, але на її місце прийшли інші відчуття. Погляд почав затьмарюватися, нудота підступила до горла, темрява на мить огорнула свідомість всемогутнього колись глави МЗС РФ.

Все закінчилося так само раптово, як і почалося. Свідомість прояснилося. Лавров знову озирнувся на всі боки. Учасники конференції якось дивно морщили свої обличчя, витріщаючись на нього. Лаврову стало від цього незатишно. Ніс уловив якийсь дивний і їдкий запах. По його ногах текла якась в'язка і тепла рідина, капаючи зі штанини на підлогу.

Раптовий здогад як обухом вдарив Лаврова по голові. Він не міг повірити в таку жорстоку реальність. Але судячи з реакції оточуючих, найжахливіша здогадка виявилася вірною. Лавров обгадився. У прямому ефірі. Під час свого виступу. Ганьба і кінець кар'єри.

Колись могутній і жахливий глава МЗС РФ встав із-за столу під улюлюкання учасників конференції і вийшов із зали, не промовивши жодного слова.

Того вечора заголовки світової преси були присвячені цій пікантній події. Політики в кулуарах змагалися один з одним у креативності та винахідливості, висміюючи «шоколадний» казус. Чого тільки не вигадали – і «Міністр Нестриманих Фекалій», і «МЗС – Міністерство Засерених Справ, і «Пронос Пржевальського», і багато чого ще.

Самовдоволена посмішка не покидала обличчя шефа: «Молодець, Денисе! Чекаємо, спостерігаємо та готуємось до завтрашнього фінального акорду».

---

Шок. Незрозуміла історична подія, що не піддається ніякій логіці. Всі телеканали перервали свої програми заради сенсаційних новин, усі світові ЗМІ рясніли заголовками, диванні експерти висували дурні конспіраційні теорії про те, що сталося.

Вчора пізно ввечері єдиний самодержець влади у Росії Володимир Путін наказав заарештувати все своє оточення, весь політичний бомонд країни, пропагандистів, ідеологів, відомих журналістів, керівників силових відомств. Без суду та слідства їх усіх вивезли до лісу та цинічно розстріляли.

Після цього Путін віддав ще більш божевільний наказ – і десятки тисяч ракет залишили свої шахти та пускові установки, вдаривши одноразово єдиним кулаком по військових та інфраструктурних об'єктах Китаю. Уся військова авіація була піднята в повітря і завдавала удару за ударом по території Піднебесної, поки не зазнала величезних втрат від китайських сил, що оговталися після раптового удару.

Масований ракетний удар КНР у відповідь не мав аналогів у світовій історії. Багато міст Росії були практично стерті з лиця землі. ППО Москви зробила все, що було в її силах, проте Кремль все одно лежав у руїнах.

Путін виступив із короткою промовою у прямому ефірі: «Доводиться визнати, що всі роки свого правління я жорстоко помилявся. Замість того, щоб направити багатства наших надр на службу народу Росії, замість розвитку медицини, освіти, науки та культури я будував ракети та танки, я відправляв на смерть сотні тисяч людей. Замість турботи про щастя та безпеку своїх громадян я тішив своє его і топив у чужій крові свої комплекси. Я зробив своє оточення доларовими мільярдерами, але кинув за межу бідності простих росіян. Я тримав свою владу на багнетах, страху та пропаганді в найкращих традиціях Геббельса. Зараз я нарешті знайшов у собі сміливість визнати свої помилки. У всьому винні комплекси, які беруть свій початок ще в дитинстві. Тоді я зазнав жахливого насильства над собою, що згодом дуже вплинуло на мій світогляд. Те, що зі мною зробили… це озлобило мене. Я зненавидів людство і своїми діями намагався завдати йому якнайбільше болю та страждань. А тепер я стомився. Я йду. Останнім своїм указом я дарую свободу Олексію Навальному. Я завжди знав, що він гідна людина, справжній патріот, тому я і хотів його знищити. Якщо хтось і гідний вести далі Росію на її історичному шляху, то це він. Втім, більше жодних наступників. Лише демократичні вибори. А мій вибір уже зроблено. Прошу лише прощення у народу України, якому я приніс стільки страждань». Після цих слів Путін приставив пістолет до своєї скроні та вистрілив. То був кінець найкривавішої епохи в історії людства.

Після перших ракетних ударів країни Нової Осі у паніці почали війну між собою, тому що одна частина з них підтримала Росію, а інша частина – Китай.

Інтенсивність цієї війни була просто неймовірною. Вже за перший тиждень боїв було витрачено практично весь боєзапас ракет. Військова інфраструктура учасників лежала в руїнах, країни були виснажені і не могли продовжувати війну. Ось Зла, як древній Уроборос, поглинула сама себе. Світ було врятовано.

---

«Уявляєш, Денисе, весь світ зараз ламає голову над тим, що сталося. І лише ми з тобою знаємо цей секрет. Ну і Президента, звичайно, довелося тримати в курсі. А пам'ятаєш, як усе починалося? Ще 2022 року наші розвідники перехопили величезний масив інформації, серед якого були й медичні звіти. Тоді ніхто не надав їм значення. У них йшлося про дивний стан та поведінку російських солдатів, які повернулися після окупації чорнобильської зони. Тоді все списали на наслідки радіаційного опромінення. І тільки тобі, Денисе, вдалося пов'язати ці випадки з тою твоєю знахідкою… як ти його там називаєш? І взагалі, розкажи, як насправді це все працює? Бо я щось не до кінця розумію твою магію», - шеф запитливо глянув на свого підлеглого.

Денис із задоволенням розпочав свою розповідь на улюблену тему: «Він називається Taenia solium. Або, кажучи простими словами, стрічковий свинячий ціп'як. Мозковий черв'як, якщо ще простіше. Точніше, це не зовсім звичайний свинячий ціп'як. Десятки років він перебував у чорнобильській зоні відчуження, зазнаючи впливу радіації. Через це в його структурі ДНК відбулися неконтрольовані мутації, які еволюційно посилили цього паразита. Через відсутність звичних для себе носіїв у вигляді свиней, собак чи навіть зайців йому довелося перебудовуватися під нові реалії, щоб вижити. Він навчився, відразу минаючи проміжних носіїв, опинятися у тілі своєї кінцевої мети – людини. Але що найцікавіше – для свого поширення та виживання цей мозковий черв'як навчився контролювати свого носія на такому рівні, який не доступний ще жодному паразиту на нашій планеті.

То була велика удача, коли мені вдалося знайти екземпляри цього черв'яка-мутанта в чорнобильській зоні. Що й стало основою для моїх подальших експериментів у нашій лабораторії. І згодом я назвав цей новий вид хробака – Уроборос. З цим я і прийшов до тебе на самому початку нашої плідної співпраці.

Отже, коли яйця черв'яка потрапляють, наприклад, з їжею, до шлунково-кишкового тракту людини, там, у шлунку, яйце розчиняється, випускаючи на волю личинки. Далі ці личинки паразита через стінки кишечника розносяться по кровоносній системі і закріплюються в центральній нервовій системі. Частина їх добирається до мозку і селиться у різних його відділах, відповідальних за управління організмом. А далі починається найцікавіше. Паразит перехоплює контроль над спинним мозком – це свого роду магістральний канал передачі інформації в організмі людини – від рецепторів до мозку і назад. Але найголовніше - цей маленький черв'ячок навчився синхронізуватися з ДНК людини і віддавати їй команди, які надходять прямо в мозок, де інші такі ж паразити перехоплюють керування мозком, якщо носій спробує чинити опір. Це схоже на комп'ютерний вірус. Коли система (у нашому випадку – це людина) заражається вірусом, він перехоплює контроль над ключовими функціями, присипляє пильність антивірусу, тобто, – імунної системи. І потім виконує свій головний шматок шкідливого коду - щоб і надалі безперешкодно розмножуватися, і заражати все більше систем. Але ж паразит використовував не так багато команд, бо не розумів природу людини. Черв`яку достатньо було розповсюджувати свої яйця далі, тому його втручання в життєдіяльність носія було обмеженим.

Моє ж найскладніше завдання полягало в тому, щоб по суті «дизасемблювати» цей код паразита, зрозуміти, яким чином він віддає команди мозку, і навчитися самому писати такі команди мовою програмування паразита. Адже людський мозок – це суперкомп'ютер. Команди подаються у вигляді електричних імпульсів через нейрони. Для того, щоб навчитися правильно складати блоки команд із таких імпульсів, мені знадобилося п'ять років. У результаті я навчився писати такий код, що дозволив мені повністю контролювати всі дії носія. Для цього довелося повозитися і з геномом цього чорнобильского Taenia solium. Черв'як зламує мозок носія, а я в свою чергу зламую черв'яка, і вже через нього керую діями своєї цілі. Звичайно, я не можу це робити в режимі реального часу. Це надто складне біопрограмування. Але я можу заздалегідь прописати код і завантажити його в геном хробака. Після чого у разі потрапляння нашого хробака в організм людини, я можу ініціалізувати його та запустити виконання коду. Один заражений – одна програма, що виконується. З Лавровим я використав досить простий код – черв'як перехопив контроль над його свідомістю, після чого запустив фізіологічну команду на випорожнення шлунка. Що важливо – людина не пам'ятає той період часу, коли контроль над його мозком був перехоплений хробаком.

Але у випадку з Путіним код був дуже складним. На його написання у мене пішло більше року. Потрібна дуже злагоджена робота багатьох м'язів і систем організму, щоб контролювати вимову людини. За своєю суттю цей код був чистим витвором мистецтва. І це моє мистецтво врятувало світ. А я, виходить – перший біохакер в історії.

Але не варто забувати і про подвиг тих сміливців, які зуміли підкласти яйця хробака в їжу Лаврова та Путіна. Тож це була командна робота.»

«Так, корисна у всіх відносинах річ – цей твій черв'ячок – зауважив Сергій Володимирович, – і у відносинах із дівчатами просто незамінний». Шеф розреготався над своїм же жартом. Після чого продовжив: «А ти найнебезпечніший сучий син на цій планеті, Денисе! Я починаю тебе побоюватись».

"Не варто - відповів я, - більше немає можливості використовувати хробака".

«Щоооо?!», - здивувався шеф.

«Розумієте, зосередження великої влади в одних руках найчастіше матиме погані наслідки. Історія знає надто багато тому прикладів. Тому я знищив усі свої матеріали щодо цього проекту та останні зразки унікального черв'яка-мутанта. Ми не можемо допустити, щоб така зброя потрапила до поганих рук. А рано чи пізно це сталося б. Така природа людини – вона надто ласа до влади і надто егоїстична.»

Шеф довго і важко дивився на мене після цих слів, перетравлюючи інформацію про втрату такого ідеального інструменту. Адже наймогутніша зброя у світі – це не тисячі ядерних ракет, а рука людини, яка їх запускає.

Я очікував, що зараз крик шефа розірве мені вуха і решту своїх днів мені доведеться провести у в'язниці за саботаж чи навіть державну зраду.

Але шеф тільки хмикнув із задоволенням та промовив: «Ти маєш рацію. Президент, звичайно, засмутиться, але ми скажемо йому, що використали для операції останній екземпляр хробака. Безпека має свою ціну. І ми заплатили цю ціну шаленою могутністю, щоб не наражати зайвий раз наш світ на небезпеку.»

Так, наш світ не є ідеальним. Але іншого в нас немає. Тому зберігати його – основне завдання людства.