Ніжність пахне лавандою

Тоненькою смугою проносився день, пірнаючи все більше в прірву ночі. Усе вже починало змінюватися - ніби обдарований митець розмальовував небо жовто-рожевими хвилями, що заливали світ сліпучим сяйвом прожитого віку. Гострі гілки височезних струнких ялин безстрашно тягнулися до наповнених земними сльозами хмар, майже проколюючи їх наскрізь, – от-от і вони луснуть, розлившись буйним темно-синім океаном. З усіх боків тягло терпким запахом хвої, що обпалював легені вогняним смерчем. У просторі кружляла меланхолічна тиша, тільки десь вдалечині чувся писклявий голос пташок, які старанно намагалися розмовляти людською мовою. Цей шматок всесвіту був справжнісіньким раєм, повітря якого насищалося солодкою магією. Вона витала сріблястими кульками, торкаючись кожного створіння, вплітаючись у волосся, і на губах можна було відчути присмак приємного нектару, що танув безсмертним буттям та вічною молодістю.

Враз спокій загубився в імлі, розчинившись в незлагоджених звуках, що з кожною секундою наближалися, перетворюючись в суцільний шум. Пташки заволали, хаотично кружляючи над лісом, відчуваючи потенційну небезпеку. Здалеку почали доноситися важкі кроки, неначе тисячі ніг ступали на землю, від чого та змучено здригалася, але покірно несла обов’язок тримати мільйони створінь на своїх плечах. Тягло запахом поту впереміш зі свіжими лавандами та солодким яблуком. Дерева несамовито билися своїми довжезними руками, колихаючи тисячі тоненьких листочків, від чого ті шелестіли гучним шепотом. На горизонті з’явилася тендітна жіноча фігура, що рухалася, здавалося, зі швидкістю світла, вмить долаючи десятки метрів. Вона вихором стрибала через будь-які перешкоди, а її коротке волосся розвіювалося рудими хвилями, ніби загравало з теплим вітром. У руках дівчина тримала лук із гострою стрілою, наготові випустити витончену лінію ураз втраченого життя. На її обличчі застиг непокірний погляд, але смарагдові очі видавали той безупинний острах, що глибоко в душі мав неабиякий вплив на незламне дівоче тіло. Чотири великих темних створіння слідували за дівчиною, шалено намагаючись вхопити її своїми міцними чорними лапами. То були вовки, агресивні та голодні, з диким поглядом в очах, що безтямно походили на людський зір. Земля тремтіла під їх тілами, а різкі стрілиці відскакували від товстої шкіри, покритої густим хутром. Усе позникало із лісу, бо кожна тваринка побоювалась звірів, що могли враз оволодіти їх тілами. Дівчина бігла, не спиняючи темпу, ковтаючи насичене жахом повітря, та намагалася уразити створінь, випускаючи знову і знову блискавки. Дуже не подобалось це диким вовкам – вили вони, але жоден не звалився на землю, тільки ще дужче починали гніватися. Трохи й вмить вони б наздогнати змогли діву, яка ніби вогонь полихала на фоні зеленого лісу. Вона стрибнула високо, як тільки дозволяло її нелюдське тіло, та раптом впала на свіжу покриту росою травицю, випустивши лук, що так міцно тримала в руках. Світ, відчувалось, ураз змінився, але це її зовсім не бентежило в ту хвилину забуття. Дівчина швидко схопила свою зброю, щоб відбиватися від темних створінь, які зненацька повинні були накинутися на жіночий тремтячий стан. Стріли летіли одна за одною, не зупиняючись ні на хвилину, але вже було нечутно ричання та здичавілого крику. Усе наповнялося тишею, тільки пісні мелодійні поспівували десь угорі пташині роти, та падало листя, тоненько покрите золотавою фарбою з багряним відтінком. Здавалось, що ліс такий самий, але якось дивно різнився в цілому тоненький насичений юністю простір постарому нового місця. Немає вовків більше поруч, немає й попелу магії та п’янкого присмаку на вустах, що торкався шепотом ночі. Вона підвелася на ноги, подивившись навколо – на світ цей інакший, хоча все одно до нестями він був схожий на рідну серденьку домівку. Спрямувавши погляд на небо, дівчина тоді подумала, яким це дивом усіх див опинитися вона змогла в іншій реальності, загубившись у миті п’янкого буття.

***

Ліс був старим та кремезним, опале листя шурхотіло в повітрі, а небо, як суцільне море, пускало своїми хвилями пухкі хмари. Золотасті відтінки минаючих днів кидалися в око, немов вуаль, що нависала перед обличчям. Маленькі ніжки в плетених черевиках ступали по холодній землі, і під ними чувся хруст шишок та омертвілих папірців природи. Дівчина прямувала, як їй тоді здавалося, назад – до виходу з цього інакшого світу, але таїнства бору ніхто ніколи не міг пізнати, а путь відкрити мав змогу тільки сам дух флори. Однак, вона все одно запевняла себе в перемозі, тим паче її магічне єство мало неабияку силу, що не раз послуговувала їй у різних скрутних ситуаціях. Притиснувши до своїх грудей лук, дівчина була готова на будь-що – новому ніколи не можна було довіряти, воно завжди несло за собою недобрі події. Але простір поставав буденним і взагалі не жеврів небезпекою, а з кожним новим кроком ще більше відчувалося бурління води, яка ніби промовляла до дерев невеликі вірші. Утім, не все манило красою у цій картині осінньої днини, бо тільки неуважний не помітив би зайві, не причетні до королівства рослин предмети. Дівчина не могла втямити, що то за штучні невідомі їй речі, тому намагалася обійти їх якомога швидше. Ось вже і почала виднітися полонина, а праворуч і справді проживав життя шумний струмок, що бився своїми руками об темне каміння. Тендітний силует схилявся над джерельною водою, подекуди торкаючись пальцями дзеркальної поверхні. Почувся співочий голос, що звучав винятково схвильовано та водночас суворо – відривчасті фрази доносилися з жіночих вуст.

- Але ж можна щось зробити? Ви казали, буцім завжди є вихід?

Десь дуже далеко звідти, по ту сторону цього завмерлого на мить місця, линула відповідь – то вже був бас, який запевняв, що все насправді гаразд і вже дуже скоро з’явиться щаслива днина в трохи посірілому сьогоденні.

Дівчині не сподобалась наявність цих чужих голосів, що лунали доволі по дикому для її вух. У руках так само знаходилася стріла, а тятива була наготові відпустити іскру далеко-далеко, щоб ніхто не зміг більше причинити нещасть. Вона потроху почала приближатися до фігури, що тепер лежала на землі, вдивляючись у блакить неба. Усе трапилося доволі швидко – зустрівшись несподівано поглядами, обидві так злякалися, що вирвався, мов блискавка, скрик та зразу танув у імлі. У повітрі повиснув пострах, а час спинився, загубившись у дібровах.

- Хто ти? – вони обидві зойкнули. Кожна роздивлялася іншу з боязню, але в той же час і з незбагненною цікавістю.

Силуетом біля струмка виявилася тендітна дівчина, чиє темне кучеряве волосся донедавна впліталося в отавицю, а брунасті очі віддзеркалювали смуток. Вона встигла стрімко підвестися, відчувши хвилиною раніше наявність незнаного гостя позаду себе. Тепер, здавалося, що кожен м’яз її тіла був напружений, а погляд виказував готовність до будь-чого. У повітрі тонкою струною проносилась тиша, і мелодії гралися на німому інструменті. Дівчата стояли напроти одна одної, і між ними тоді було лише два метри, хоча скалося відчуття, що знаходилися вони по різні сторони паркану, чи то взагалі – в різних півкулях.

- Опусти лук! – спокійно, але голосно, щоб незнайомка все почула, благала дівчина.

- Ти хто є? От як скажеш, з якого роду ти будеш, і де це ми тепер-то стоїмо, тоді подумаю, чи прибирати зброю, - не зводячи своїх магічних малахітових очей, суворо та відповіла.

- Ну добре! – зітхнула і продовжила казати жіноча постать. – Звати мене Марфа. Я місцева, мене всі знають тут, і я всіх знаю теж. Проте, тебе я бачу в перший раз, і зовнішність твоя захоплює, бо не схожа ти ні на яку людину, відому цьому світу.

- Цікаво, - поглянувши по сторонам, вона похилила свій лук. Торкнувшись квітки, що колихалася від завиваючого вітру, дівчина задумалась на мить та здвинула свої світлі брови, ніби щось на душі її тривожило. Вона без поспіху сховала в темну торбу, що була за її спиною, гостру, як голка, стрілу, та підняла погляд на безкрає небо.

- Я бачу, ти доволі швидко прибрала свою зброю опісля моїх слів. Це знак довіри? – спитала Марфа, зробивши крок до незнайомки, щоб краще її розгледіти.

- Це ж світ людський! – здивовано вимовила дівчина так, ніби перед нею ніхто не стояв і не промовляв слова та цілі речення. Вона була в якомусь стані подиву та прагнула осягнути великими очами увесь світ.

- Людський, то так, а іноді доволі страшний та жорстокий, але насамперед мальовничий і казковий, - зі світлом в погляді відповіла Марфа, але яскравий той вогонь, який палав радістю та щастям, заполоняли дикі хвилі океанської води. – З кожною хвилиною бачиться мені, що стаєш для мене ти ще більшою загадкою, котру пізнати я хотіла б. Як звати хоч тебе?

- Якщо скажу, що я маю ельфійське ім’я, ти повіриш?

- Ельфійське?

Дівчина серйозно глянула на Марфу й тримала погляд так довго на її обличчі, допоки та не відвела очей, злегка почервонівши. Тоді тихесенько вона почала віщати, приблизившись доволі близько до чарівної жіночої постаті.

- Повідаю я тобі все, але клянися, не лякатися та не сприймати близько все до свого серця. Я бачу, довіряти тобі можна – це видно по твоїм прозорим чистим очам. Ім’я моє Алфріен. Спочатку, я не втямила, де я знаходжусь, але тепер-то розумію, що якимось чином змогла потрапити до цього світу, полишивши свою домівку.

Марфа мовчала, виважуючи кожне почуте слово, що линуло із вуст ельфійки прекрасним відголосом юності та млості. Вона розглядала руде волосся, смарагдовий магічний погляд, що був гостріший усіх стріл, та довгі вуха, які приховувалися за кучерями. Алфріен була красивіше будь-чого у цьому світі та сяяла яскравіше всякої зірки, вабивши кожного своїм лавандовим духом. Марфа наблизилася до неї, злегка торкнувшись блискучої прядки та прибираючи її за вухо. Вона дивилася і не могла повірити, тоді закрила свої очі. Здавалося, що в ту хвилину все затихло, навіть вітер затримав подих, ніби вичікував слушного часу.

- Дійсно, - відповіла нарешті дівчина. – Не можу я повірити, що це не сон. Твоє ім’я звучить сяючими звуками, а твоє обличчя дуже вабить.

- Я розумію, як складно усвідомити тобі те, що мені довелося промовити хвилинами раніше, але я відчуваю – ти не боїшся, а навпаки від тебе лине приязнь та тепло, хоча й хвилювання. Я чую, як сильно б’ється твоє серце, - доносились приємним присмаком слова з ельфійських вуст.

- Не знаю, що тепер робити.

- Тільки не бентежься! – спокійним голосом промовила Алфріен. – Ти маєш якісь справи? Я з радістю тобі б допомогла.

- Мені потрібно повертатися додому, бо я вже затрималася більше, чим могла.

- Тоді я йду с тобою!

Недовго вони йшли, допоки маленькі гарнесенькі будинки не почали виднітися, зливаючись з небесним сяйвом. Це було невеличке поселення людей, які займались лісництвом та любили більш за все рослинність. У домівках жили не тільки дорослі, але й дітлахи, що зараз зустрічали Марфу та її нову знайому. Вони веселилися, буцали м’яча та голосно сміялися. Дитячий галас доносився звідусіль, а очі хлопців та дівчат світилися допитливістю та втіхою.

Сонце встигло вже покинути земні простори та сховатися на ніч, щоб дещо набратися сил та світла на новий день. У часу не було можливості спинитися та сісти трохи відпочити, тому він йшов постійно через ліси, поля та ріки, долаючи весь світ хвилинами, годинами й роками. Темрява почала накривати своїм великим тілом всесвіт, і на небі з’являлося ластовиння. Було чутно голоси батьків, що кликали своїх дітей додому, тому й звуків сміху стало меншати. Проте, зібралися веселі підлітки, аби запалити вогнище та посидіти біля нього разом. Була така традиція у юних людей цього поселення – гуртуватися біля ватри, співати радісних пісень та оповідати чудернацькі історії, які встигли трапитися з ними, або ж були витворами їх фантазії. Марфа та ельфійка вирішили приєднатися до табору мрійників, погрівши руки біля вогнища, послухавши юнацькі голоси, що іноді увижалися як гомін, який ходив десь у нічній діброві.

- Дуже затишно, - промовила Алфріен до Марфи. Очі її палали, від цього ніби танули смарагди, як морські хвилі бушували в океані.

- Мій брат завжди зі мною тут сидів, - прошепотіла сумно дівчина. Її неслухняне волосся завивалося темними локонами, спадало на плечі, чіплялося за одяг. Вона тягнулася долонями до язиків яскравого полум’я, а тіло заливав жовтогарячий теплий колір загадковості.

- Твій брат? – перепитала ельфійським голосом, що линув свіжим подихом, від чого трохи меншим став вогонь.

- Маріан не може більше безтурботно, як ось ці парубки, пускатися в веселощі, ночами спочивати біля ватри та пустувати зі своїми друзями. Хвороба тіло захопила своїми кістлявими руками та не пускає, - зітхнула Марфа та подивилася угору, аби її очей ніхто не бачив. Хвилину мовчки роздивлялася вона зорі, а потім знову почала казати: - Та лікарі стверджують, що він видужує і скоро точно буде бігати з іншими дітьми до сусіднього села та підкоряти гори. А поки приятелі його – це дім батьківський, ліки та ліжко.

- Я можу допомогти.

- Що?

- Справа в тому, що кожен ельф має силу зцілення, хоча й тільки три рази на все життя. Якщо скажу, що двічі мені вже довелося бути на межі смерті та лікувати себе, напевне, не повіриш, але життя ельфійське не таке й магічне. У мене є ще можливість – її я використаю, поставивши твого брата на ноги, - промовила Алфріен, торкнувшись плеча дівчини.

- Але ж тобі ще може знадобитися, якщо якась небезпека настигне знову, - відказала Марфа та, усміхаючись, мовляла далі. – Ти зі мною знайома всього декілька годин і дійсно думала пожертвувати своїм, можливо, шансом на спасіння? Я вдячна щиро, але не зможу вдіяти тобі такої шкоди!

- Я хочу, і я можу це зробити! Дозволь мені!

Безмовно Марфа відповіла ельфійці кивком, погодившись на те, чого всім серцем відчайдушно бажала. У неї в грудях з’явився вогник, який приємно зігрівав та заспокоював, той вогник був надією. Прийшла година сну та мрій, і ніч вже довго гралася з зорями та тоненьким місяцем, колихаючи їх у своїх руках. Вогонь згасав усе більше з кожною хвилиною, як врешті-решт усе згасає у житті. Дівчата лягли на землю, яку овіяла теплом Алфріен, та так й заснули, полинувши у світ фантазій та солодких мар.

***

Крокуючи землею, ранок завітав у гості, щоб побудити все людство та дику природу. Він стукав у двері, у вікна та стрибав на даху, жадаючи собі уваги кожного живого створіння. Усі почали просинатися, і яскраве сонячне проміння зіниці сліпило та цілувало кожну клітинку тіла. Марфа розплющила темні очі, спочатку дивилась на небо, а потім помітила пустинне місця біля себе. Ураз підвелась вона та стала оглядатися по сторонам. Можливо, це все їй наснилось? З півгодини дівчина блукала поселенням, а потім, коли зрозуміла, що ельфійки їй не знайти, понуривши голову, пішла до батьківського дому.

- Привіт! Якраз вчасно явилася! – почувся солодкий голос. – Заходь.

Переступивши поріг рідної хати, Марфа здивовано глянула на картину, яка повисла перед її поглядом гострим, як в яструба зір. Усе оповито було пеленою сивого туману, що дурманив голову, від чого п’яніла добра душа. Вона побачила, як сидів її брат на постелі, щиро всміхаючись, а біля нього Алфріен розповідала якісь чудернацькі історії, що трапилися з нею в магічному царстві дýхів та мрій.

- Марфа, я встигла ще вранці познайомитися з твоїм пречудовим братом. Він в тебе справжня чудасія! – промовила ельфійка своїми вустами, і слова розлилися кімнатою, як гра на новому фортепіано в залі занять музикою.

- Сестричко, я можу дихати повними грудьми! Як солодко пахнуть яблуневі дерева в саду, навіть тут я можу відчути це! – викрикнув Маріан, побіг до сестри та міцно її обійняв. Дівчина непорушно стояла, не в силах повірити в те, що зараз почула й побачила. З очей впала маленька кришталева сльоза.

- Я зцілила хлопця, - Алфріен пояснила, почервонівши та закриваючи очі руками.

- Ти? Тобто…? Це правда все не плід моїх безглуздих фантазій? – прошепотіла Марфа, а брат відпустив її тіло та плюхнувся на біле ліжко.

Дівчина линула в обійми ельфійки, плакала так, що плече та волосся тієї змокріло. Дякувала подружці безмежно та відпускати її не хотіла. Тоді, через деякий час, Марфа відлинула від теплого запашного тіла Алфріен та подивилася в очі, ніби шукала сенс у своєму житті.

- Проси будь-що! – нарешті вона змогла вимовити слово, полишивши сльози. – Усе я зроблю, ти тільки скажи. Для мене ти, люб’язна подруго, зробила більше, чим всесвіт міг мені дати.

Ельфійка мовчки зробила крок до Маріана, торкнулась губами його чола, побажавши хлопцеві сил та натхнення в житті, потім схопила за руку Марфу, потягнувши її з домівки на вулицю. Повітря обдало прохолодним подихом стан, підхоплюючи волосся та заплітаючи у витончені коси.

- Є в мене дещо, - промовила Алфріен, відпускаючи тоненькі пальці дівчини.

– Яким би неймовірним цей світ не був, прикипіла я серцем - це правда, але мені треба вертатись додому. І ти мені зможеш з цим спомогти.

- Усе завгодно!

- Щоб потрапити в ельфійський світ, треба використати магію. Та мені потрібна енергія людська, бо бар’єр можна відкрити тільки зусиллям людини та ельфа. Тоді запалити вогонь величезний, який сягне неба, на тому місці, де вперше я змогла спостерігати душу.

- Ходімо до того струмка, біля котрого вперше нам випало зустрітися, де ти майже влучила в мене швидкою стрілою, - відповіла Марфа, іронічно всміхаючись. Вона долонею прикрила очі, бо сонце світило так сильно, немов хотіло розмалювати навіть темні предмети в світлий відтінок.

Коли ж вони досягли джерельної шумної води, що так само жадала розмови вести з рослинами та всякою пташкою, Алфріен вмить здужала підпалити гілки одним поглядом. Багаття звелося велике, сягало вище дерев, але не чіпляло нічого – усе було під контролем жіночого тіла, сповненого чар й солодкого присмаку лаванди. Дівчата сіли біля жеврива та взялись за руки. Ще вище почали підніматися вогневі язики, неначе воліли спробувати небо на смак. Ураз жовтогарячий колір змінився відтінком фіолетово-синім, пишно розмалювавши буття. День кудись подівся, загубившись посеред ночі, що раптом постала перед очима дівчат.

- Що трапилось? – схвильовано мовила Марфа.

- Це барви твоєї енергії. Так треба. Заплющ свої очі брунатні, оповивши тіло спокоєм та п’янкою дрімотою.

Послухалась дівчина ельфійського голосу і вмить це зробила. Вона відчувала тепло і ніжний дотик рук, що тримала в своїх. Хвилина, година чи день минув за цей час, що літали насичені магією кільця, торкаючись обличчя та губ, плутаючись в косах. За спиною з’явилися великі тоненькі крила, які виблискували золотом і сріблом, і можна було піднятися к хмарам, вхопити солодкий шматочок та полетіти над полонинами та океанами.

- Я ще повернуся! – почувся десь угорі ласкавий відголос миті.