Епілог. Ігри підсвідомості
Я не пам’ятаю звуку. Це дивно. Вибухи мають звук. Вони розривають повітря, легені, час. Але в моїй пам’яті — лише біле світло. Не полум’я. Не уламки. Світло.
Я пам’ятаю, як натиснув.
Пам’ятаю секунду очікування.
Пам’ятаю, як подумав: «Ось і все».
А далі — тиша. Коли я прийшов до тями, не було сирен. Не було диму. Не було людей, що біжать.
Був перон.
Був дощ.
Була табличка з розкладом.
01-08-45.
Поїзд прибуває за три хвилини.
Я обернувся. Будівля, де мав бути центр управління, стояла на місці. Вікна темні. Ніяких слідів руйнування. Я зробив крок ближче. Ще крок. Жодного кордону поліції. Жодної стрічки. Жодної новини на екранах.
Телефон у кишені завібрував.
Невідомий номер.
Я відповів.
— Ви добре тримаєтесь, — сказав знайомий голос.
— Що ви зробили? — запитав я.
— Ми? Нічого.
— Центр…
— Стоїть. Як стояв.
(пауза)
— Ви натиснули. Це правда.
— Я бачив…
— Ви бачили те, що повинні були побачити.
Мені стало холодно.
— Тобто вибуху не було?
— Це залежить від того, яку версію ми зараз тестуємо.
Лінія обірвалася.
Я знову подивився на будівлю.
Світло в одному з вікон раптом спалахнуло й згасло.
Мені здалося…
ні, я був певен — на мить я побачив у відбитті себе.
Але я стояв на пероні.
У відбитті — я сидів за столом перед монітором.
І дивився на запис.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!