Останній Герой

Я сидів у порожньому парку біля старої авеню. Навколо стоять рештки кіосків, де колись продавали журнали. Стільки років минуло. Зима стала хворобливою пародією на весну, а влітку... Кондиціонери... Вентилятори. Та хоч знімай з себе шкіру — не знайти спасіння від пекельної спеки. Пальці стискають, можливо, останні дротові навушники в світі. Я відчуваю, як вітер змін куйовдить моє волосся.

У пам'яті спливають тіла, роз'їдені, розкладені до стану силуетів. Напевно, це ще гірше за смерть. Забуття, затьмарення, розщеплення того, що вважали нетлінним віряни з мислителями.

Компанія старих п'яниць сидить у дворі навпроти так само, як багато років тому. Життя — це не гра: їхні внутрішні рани кровоточать. Потрібна термінова дезінфекція! Життя — це не гра, інакше всі вони мали вийти на світ мертвонародженими... Бо за них ніхто не захотів грати.

Я йду до метрополітену. Потяги, мов метеори, проносяться повз... Безликі натовпи перехожих — і всі кудись поспішають. Я мовчки сідаю й починаю на когось чекати... Гадаю, це найточніша ілюстрація нашої безпорадності — найкращий приклад вечірки, що триває без нас.

Стільки років минуло. Я став холодною, апатичною пародією на самого себе: ще живий, але вже в режимі глядача. Безтілесна, безіменна камера, яка може лише слідувати за гравцями... Але, знаєте, я досі хочу зробити щось велике. Щось, що знайде відлуння у людській свідомості. Щось, що проникне в їхні мізки, ніби йобана куля! Так, я хочу стати героєм.

Вночі я навіть не можу спати через це. Знаєте, я б із превеликим задоволенням вирізав кожному покидьку очі й, посипавши кришивом із їхніх зубів, приготував таким чином старе добре «Рафаелло».

«А може, мені слід стати відомим маніяком із такими думками?» «Ні... Армія краще».

«Маніяків не нагороджують медалями за визволення печінки».

Кожної ночі я витрачаю цілі години на свої супергеройські фантазії. Кожної ночі я повертаюся в той наївний вік, коли ще вірив, що стану надлюдиною. Коли думав, що молодість нескінченна, а д****е порно — це просто порно, цензуроване для дітей.

Знаю, це дивно для людини за тридцять, але я люблю мріяти. Я люблю цей солодкий біль — невимовне відчуття, коли ти знаєш, що твої мрії не мають нічого спільного з реальністю, але все одно продовжуєш фантазувати. Гадаю, глибоко всередині нас є щось живе, допоки ми мріємо.

Я йду додому. У мене ще предостатньо часу до початку нічної зміни. Мій похмурий, жалобний будинок стоїть поруч зі старим, закинутим торговельним центром «Ocean Plaza». Вдалині видніється силует мого сусіда... Підходячи все ближче й ближче, я розумію, що той ідіот рибалить. Так, прямо з другого поверху. Не знаю, чи робить він це просто заради процесу, але в річці Либідь ніколи не було риби.

І взагалі, дивний він чоловік. Його донька Максим ходить і вихваляється перед кожним зустрічним своїм першим статевим контактом... Який був, дай Бог, у дв******ть років. І що ж робить її батько? Нічого... Анічогісінько. Йому абсолютно байдуже. До честі, гадаю, якби валютні обмінники приймали оплату натурою, то ми могли б побачити MKSM поруч із USD та UAH.

Я тихо піднімаюся сходами аварійного під'їзду. Непідробний запах радянщини, який і досі не вивітрився з цих стін, пробуджує у мені ностальгію за часом, у якому я не жив... Анемойа. Так, у цього відчуття дійсно є назва.

Я заходжу до своєї квартири. На тумбочці біля ліжка мене, як завжди, зустрічає мовчазний череп друга... Так, ви почули все правильно. Колись давно ми пообіцяли один одному й склали всі юридичні документи, що той із нас, хто помре першим, заповідає іншому свій череп.

Спочатку мені було дуже сумно дивитися на нього, але потім мій сум трансформувався у болісно-приємну ностальгію за тією епохою, коли я ще міг зустріти його на вулиці й просто спитати: «Як справи?». Ми могли говорити годинами про все... Починаючи від абсурдності світу, закінчуючи відеоіграми того часу. Гадаю, він був найкращою людиною з тих, кого я коли-небудь знав...

Я ліг на ліжко і на хвилину заплющив очі. Напевно, час трошки перепочити перед нічною зміною.

Нескінченні ряди фабрик. Тисячоликі маси робітників, вимазані кіптявою. Здається, черги вишикувались аж до самого місяця. На маленькому містку стоїть наш бригадир... Він свердлить нас поглядом, немов демон з картини Франца Штука «Люцифер»... Гадаю, якщо тобі платять за приниження, то це приниження і є твоя робота.

Пара людей у натовпі голосно окрикнули мене. Проте я навіть не намагаюся заговорити з ними... Це небезпечно! І, ні, не тому, що вони погані. Вони просто пусті.

Знаєте, коли ми були підлітками, все було доволі поверхнево. Погана компанія, цигарки, алкоголь... Але для більшості дорослих «погана компанія» нікуди не зникла. Вона просто стала менш очевидною, важкопомітною. Суспільство і далі нав'язує певні думки й прагнення. Просто всередині у цих втомлених робітників нічого немає, і на ту екзистенційну порожнечу можна легко наклеїти багато всього... Наприклад, маски субкультур та ідеологій.

Колись діти називали себе «альтушками», «дедінсайдами» та «скінхедами», але, подорослішавши, вони просто змінили свою самоідентифікацію на правих і лівих. «Дедінсайди» — здається, саме так в мої часи називали «не таких як всі, але не таких, як всі»

Зміна закінчилась. Я смертельно втомлений, але з останніх сил крокую назустріч теплому душу... Аж раптом мої роздуми перериває жахливий крик.

Спочатку я хотів просто пройти повз, але цікавість зробила своє.

Переді мною відкрилася жахлива картина: якийсь чоловік бив дівчину. Удар за ударом... Удар за ударом. Вона плаче й верещить, мов поранена тварина. У світлі ліхтарів видно, що її шкіра від сліз та гематом набула рожево-свинячого відтінку.

Я крикнув виродку, щоб він припинив. Але той лиш проревів:

— Це моя баба, робитиму з нею, що хочу!

Здається, це був мій шанс зробити в житті хоч щось хороше. Мій шанс, нехай і в бульварних історіях, але все ж таки стати героєм. Підбігши, я з усієї сили вдарив мерзотника в потилицю.

Він похитнувся і з розмаху впав на гострий край бордюру. Чоловік більше не рухався.

Заплакана жінка нахилилась над ним і тихо прохрипіла:

— Що ти накоїв?

Далі все було як у тумані... Поліція... Допит... Суддя холодним металевим голосом читає вирок.

Я знову і знову згадую той день, а саме сцену в метро. Напевно, ніхто мене не зрозуміє, але якщо в житті є різні емоційні стани, які змінюють одне одного, то цей — щось за кінцевою станцією під назвою «Безвихідь». Такий собі покинутий, недобудований перон перед депо, який очі звичайних пасажирів не побачать ніколи.

«Я лише хотів допомогти», — повторював я, перевертаючи в руці алюмінієвий кухоль.

Це не трагедія й не відчай — це тиша. Тиша після того, як усе вже сталося. Ні страху... Ні жалю... Лише нескінченна скорбота, змішана з чимось схожим на прийняття.

© Лодик