Зміст
  • Вакації в Маріївці

    • Вакації в Маріївці

    Мирослава Сидор

    Вакації в Маріївці

    Був серпневий вечір 1915 року. Минало тривожне літо, яке позначилося переможними боями над російською армією. Галичани полегшено зітхнули і поволі почали вертатися до звичного життя. А за звичкою – на час ферій (період відпусток; канікули) влітку планувалося бадувати (відпочивати в санаторії, на курорті) в живцях (на курортах), які за час російської окупації дещо потерпали від браку літників (курортників). Найближчим уздровиськом (санаторій, курорт) від Львова був живець у «Маріївці», що - у напрямку Винник.

    Зі Львова до закладу можна було доїхати фіакром; за попереднім замовленням заклад висилав на залізничний вокзал чи на обумовлене місце криту або відкриту бричку. А завершення прокладання колії зі Львова до Підгайців із зупинкою на стації «Маріївка» значно спростило доїзд зі Львова.

    Поза усіма оздоровчими процедурними, санаторій мав і чисто відпочинкові пропозиції, зокрема, на території парку було два кегельбани, тенісний корт, а на невеликому ставку - човни. У довершення усіх достоїнств цієї казкової місцини, довкола санаторію розкинулися розлогі ліси. Пейзаж був розкішним, санаторій – комфортним, і містян сюди манило, як бджіл на гречку.

    Є люди, які шукають пригод. А є люди, яких пригоди шукають самі.

    До останніх належали сестри Левицькі. Вони, саме перший день, як приїхали у Маріївку на відпочинок і після смачної вечері повернулися з рефекта́ру (їдальня) до своєї кімнати.

    У відчинене вікно доносилися звуки цюркотіння коника, шелестіння листя і, зачемеричуючий (той, що п’янить) голову, запах матіоли. Серпневий вечір п’янив, манив у мандри фантазій, і п. Ольга Левицька, сидячи за друкарською машинкою напроти вікна, натхненно розвивала епізод зустрічі закоханих на березі біля ставу, пишучи свій черговий любовний роман, який обіцяла видавництву «Русалка» до вересня закінчити. На столі, поряд із машинкою, стояла велика металева «пушка» з цукерками фабрики «HAZET», і письменниця, час від часу, переривала свою працю та пірнала рукою у «пушку» за черговим бомбоном (цукеркою). Мала би дбати за фігуру, але… Чеколяда надихала її на творчість. П. Олі вже було стільки літ, коли досвід вже є і ще не забувся. Вона рано овдовіла. Її чоловік – лікар, лікуючи хворого на сухоти, заразився сам і помер, і пані Олі довелося у віці тридцяти років починати життя заново. А то виявилося справою не простою. І хоча абштифікантів (залицяльників) не бракувало, та вона не спішила. Романи були і розчарування, спочатку – сльози. Потім – зітхання. А далі – іронія та незворушність. Самотність тяжіла над нею до певної пори. Але якось рука потягнулася до пера. Перо було слухняним і виводило все, що фантазії диктували, а власний досвід редагував.

    Вже перший роман «Солов’ї під ранок замовкають» мав шалений успіх. Cпацеруючи парками Львова, можна було, чи не на кожній лавці, зобачити панну, чи пані з томиком її роману у руках. Юні панни шукали в тім романі щось ще незвіданого, а пані бальзаківського віку – щось співзвучного. Пани дивилися звисока на ці дамські літературні фантазії, вважаючи їх не вартими чоловічої уваги. Але це не заважало Ользі Левицькій видавати свої книги великими накладами і діставати пристойні гонорари.

    Її, на півтора року, старша сестра, п. Дарина Левицька, знана у Львові малярка, з радістю розділила відпочинок своєї Ольдзуні в уздровиську «Маріївка», що біля Винник.

    Опріч того, що навколо було багацько пейзажної натури, легка атмосфера строкатих люфтників (відпочиваючих), жарти і залицяння, компліменти і «шпильки» - все це давало поживу для фантазії створення шкіців (ескізів) до модних суконь, на які отримала замовлення із журналу мод.

    Її доля теж не порадувала родинним щастям. Вийшовши заміж за художника, мала прикрий опус – застала свого чоловіка з натурницею. Шлюб було розірвано. А до чоловіків залишилося саркастичне ставлення і вперта недовіра. І, якщо Ольга не знаходила чоловіка, гідного стати заміною її покійного мужа, то Дарина і не шукала. Вона, практично, була переконана, що її чоловіка здатні замінити всі мужчини. Легкі флірти і красиві романи для Дарини були справою гонору. Біґо́ткою (святенницею) вона не була, але перебірливою була з холери. І волікся за нею шлейф розбитих сердець.

    Обидві сестри відшукали себе у штуці (мистецтві). Багато мандрували краєм, читали, відвідували театри. Їхнє життя було богемним і змістовним водночас.

    І от, чергове літо не стало винятком. Відпочинок у «Маріївці» був чи не найкращим фоном для творчості обидвох сестер.

    У даній порі вони обидві знаходилися у своїй кімнаті, яка виходила вікнами у парк і на ліс. Ольдзуня писала, а Дарця читала нарис з історії українсько-галицької штуки у минулорічномуий часописі «Україна ілюстрована». Бо в побіжному (поточному) році багато часописів припинили своє видавництво.

    Відірвавшись від читання, вона запитала сестру:

    - А коли ти напишеш роман про мої сердечні пригоди, починаючи від шлюбу і до останнього флірту?

    Оля, не відриваючись від цокання друкарської машинки, відповіла:

    - Це був би не роман, а збірка новел. Ти, до речі, мала дуже достойних адорантів (кавалерів). Даремне всіх ігнорувала.

    Дарця закинула голову назад і, ніби пригадуючи, мовила:

    - Не ігнорувала. І до декого була таки зовсім не байдужа.

    Ольга зупинила друкування і поглянула стривожено на сестру:

    - Тоді в чім справа? Пощо були ті всі рекузи (відмови женихам)?

    - А я і чоловіка свого кохала. А які слова він мені говорив! А якими очима дивився!!! Я від його погляду згорала, як травинка у багатті. Портрети мої малював. Називав своєю Джокондою. І що? Скільки у нього було тих джоконд до мене – мені байдуже. Скільки після мене – тим паче. А от скільки при мені?

    Ольга співчутливо похитала голово:

    - Ну, не всі ж чоловіки такі.

    - Не всі. Але кохати того, що поглядом не спопеляє, я не вмію. А той, що спопеляє – вірним не буває. Жити з тим, кого не кохала – я не хотіла. А з тим, у кого закохувалася – боялася, - зітхнула Дарина і засміялася, - Та що там тепер? Тепер ми з тобою дві поважні пані з певною вагою у творчих колах Львова.

    - І зі зайвою вагою в певних окружностях тіла! - підхопила Оля.

    Сестри обидві весело розсміялися, та раптом Оля, яка сиділа ближче до вікна, шикнула:

    - Тихо! - і погасила лампу.

    За вікном було чути шурхіт і важке дихання. Далі – чоловічий і жіночий голоси, що доносилися з альтанки, що стояла не далеко від вікна, і яких було чимало «розсипано» навколо уздровиська.

    Через якийсь час все затихло, і Ольга з Дариною, акуратно виглядали з-за фіранки, побачила п. Павлінку Трильовську, що мала номер на їхній кондиґна́ції (поверх) і п. Романа Дутчака, який відпочивав тут із дружиною, що страждала від задухи та опаслості (надмірної ваги). Павлінка Трильовська, пані ще з тими вальорами (надзвичайні природні задатки вроди), літ тридцяти, мала у Львові пару книжкових крамниць, а її чоловік - друкарню. І Оля і Дарина знали цю родину дуже добре. П. Дутчак був високим, плечистим і кремезним чоловіком із клекочучим, гортанним басом, який демонстрував не стільки мудрою розмовою, як брутальним сміхом, світячи кінськими зубами, як заправний огир. Літ йому було під п’ятдесят. Він мав у Львові велику шевську майстерню «Текса» на Підзамчі, де замовляли взуття чи не всі пані Підзамча, Старого і Нового Знесення. Зрештою, в « Маріївку» любили їздити всі відомі митці та підприємці Львова, і так чи інакше – якщо не знали одне одного особисто, то принаймні були начувані.

    За вікном запанувала тиша, лише вітер намагався пробратися до кімнати, легенько дмухаючи на фіранку.

    - Ну, от! - сказала Дарця, засвітивши лампу - Яка ідеальна родина Трильовських. Пан Дмитро пропадає в своїй друкарні, мало не цілодобово, аби догодити своїй Паві, як він її захоплено називає. А «пава», он як хвіст розпустила. А цей Дутчак, бр-р-р, до чого ж огидний той ревтюх.

    (старший чоловік, схильний до батярства)

    Ольга здивовано глянула на сестру:

    - Хтось казав, що ми - пані поважного віку. Хіба ти щось нового побачила? То так банально, що й говорити нема про що. Дружина п. Дутчака так надається до любові, як і до балету. Вона два кроки ступити не може, не задихаючись, і не може повернутись, чогось не зачепивши. Думаєш - її цікавить кохання?

    - Не знаю-не знаю. За обідом вона напихає в себе стільки, що я би задихнулася вже на половині. А їй – хоч би що. Ще й репети просить! (додаткова порція страви) Давай - спати. Пізно вже, - і Дарина погасила ламбрекі́н (абажур).

    Зранку всі вийшли до рефектару (їдальні). Як не дивно, пані Дутчакова вже сиділа за столом. Її надмірно повне лице лисніло від поту. Вона облизувала повні варги (губи), час від часу покусуючи їх передніми зубами, які виступали трішки до переду, блимаючи великою промичкою.

    Мала ту вроду, на яку в Галичині казали «свиньсько-бльонда». Світлі брови, що майже губилися на надмір рожевій шкірі. Безколірні, мов вицвілі, очі були обрамлені, як інієм, такими ж як брови, білими віями

    Ольга, сідаючи за стіл із сестрою, тихо до неї мовила:

    - Так виглядає, що пані Дутчакова тут ночувала ще від вчорашньої коляції (вечеря).

    - О, ні! – зойкнула Дарина, - тоді ми лишимося без сніданку.

    Але, на диво, п. Дутчакова до їжі не доторкнулася. Вона сиділа, байдужа до накипляка (пудинг; запіканка), присипаного ванєлією, запах якої витав по цілій залі, і активно оглядалася по сторонах.

    Попри її стіл, як качка з виводком, якось чудернацько похитуючись, пройшли повненькі, мов пампушки, пані Бася Закревська зі своїми трьома дочками.

    - Пані Дтучакова, у вас щось сталося, що пропав апетит? – запитала пані Бася.

    Пані Дутчакова, щось не зрозуміле бовкнула і нахмурилася.

    Ольдзя нахилилася до сестри:

    - Думаєш, вона про щось довідалася?

    - На то подібне. – відповіла Дарця.

    Із розмови їх вибив сміх, що нісся з-за сусіднього столика, за яким сиділи двоє чоловіків. Пани мали поважний вигляд та веселу вдачу. Один був високий, худорлявий, та видно, що міцний. Мав русяве, пересипане сивиною, волосся, яке акуратно зачісував назад. Сині очі, пострілюючи допитливим поглядом, блимали ясним блиском. Прямий ніч височів над чітко окресленим ротом із в міру тонкими губами, і правильний овал його лиця довершувало гостре вольове підборіддя. Другий був чорнявий, теж із шляхетною сивиною, з витрішкуватими, чорними очима, над якими густою стріхою звисали чорні брови. Дещо м’ясистий ніс із широко відкритими ніздрями, ніби впирався в два пучки розлогих вусів. Він був нижчий за свого приятеля, але досить гарної , міцної статури. Обидва на вигляд мали літ за п’ятдесят. Вечорами друзі грали у більярд, і при тому, на гроші, хоча схоже було, що зналися дуже давно. Русявий звернувся до пані Дутчакової:

    - Пані Іванно, а де ваш чоловік? Ми нині мали намір зіграти з ним партію в більярд?

    Дутчакова засопіла, засовгала на кріслі і парпнула ложкою трохи рису. Набравши повний писок (рот) закипляка, щось не зрозуміло мовила.

    - Перепрошую, я не зрозумів, - ще раз перепитав відпочиваючий.

    П. Іванна якось важко ковтнувши, вже більш голосно сказала:

    - Я не знаю. Він не ночував в кімнаті.

    - Себто?- перепитали обидва чоловіки.

    Ольга з Дариною і пані Закревська з дочками припинили їсти. Їхні столики були поряд із столом пані Дутчакової, тож вони все це почули.

    По cніданку вже ніхто з люфтників не пішов на шлюме́рок (пообідній сон) Всі пішли на пошуки пана Дутчака. Спочатку заглянули у всі альтанки в парку, потім пішли аж до лісу. Та чоловік, як випарувався.

    Люди повернулися до уздровиська втомленими і голодними. Пішли по своїх кімнатах, прийняли ванну і знову всі спустилися до рефектару на обід.

    Пані Дутчакова не вийшла. Це нікого не здивувало і стало навіть якоюсь пом’якшувальною обставиною, адже всі тепер могли, не стримуючись, обговорювати пригоду.

    Ольга і Дарина пильно дивилися на п. Трильовську. Треба віддати належне її акторській майстерності, вона нічим не видавала свого зв’язку зі зниклим. На її обличчі було тривоги не більше, ніж на інших. Швидше – зацікавленість.

    Дарина, дивлячись до неї, сказала Ользі:

    - Ти бачила Трильовську?

    - Бачила. А що ти би хотіла побачити? Вона – заміжня пані. Я далека від думки, що там – якесь кохання.

    Один із друзів, що сиділи за сусіднім столиком, раптом встав і підійшов до столика сестер:

    - Маю честь зарекомендувати себе достойним паням: п. Роман Атаманчук, адвокат у кримінальних справах. А там - за столиком, мій друг зі шкільної лавки, доктор Орест Павліковський.

    Останній піднявся і поклонився з місця.

    Ольга і Дарина вже мали намір назвати себе, як п. Атманчук, легко посміхаючись, продовжив:

    - Дозвольте – вгадаю. Письменниця Ольга та малярка Дарина Левицькі?

    Сестри розсміялися, і Дара мовила:

    - Чи то є криміналом, що пану так це достеменно відомо?

    Усміхнувшись кутиками вуст, п. Атаманчук запобігливо сказав:

    - О, так. То, просто, кримінал, що такі дві ладні та шляхетні пані сидять за столиком самі, у той час, коли два поважних чоловіки не мають гарних співрозмовниць для товариства. Чи можна вас запросити до свого столику?

    ***

    Тим часом п. Дутчакова, не спавши всю ніч і находившись у пошуках свого чоловіка, від незвички, втоми і безсоння мертво заснула. Їй снилося, що її Стефан тоне в озері, пускає ротом бульбашки і волає про поміч. При чому, на голові у нього – циліндр. Десь, неподалік плаває порожній човен з причепленими веслами…Стефан відчайдушно б’є по воді руками і пірнає на дно. Пані Дутчакова в холодному поті прокидається і бачить, як по вікні зковзають чиїсь руки і видно чорного кучерявого чуба та червоне від напруги чоло. Пані Дутчакова не підозрювала в собі такого голосу. Через хвилину всі відпочиваючі були вже на другому поверсі під дверима її кімнати. Першим забіг п. Павліковський.

    - п. Іванно, що сталося?

    Пані Дутчакова, загикуючись, відповіла:

    - Хтось намагався залізти у вікно. Якийсь чоловік.

    П. Атаманчук швидко кинувся до вікна, відчинив його і виглянув. Не було нікого. Він повернувся до п. Іванни:

    - Там нема нікого. Вам наснилося. Зазвичай, липкаж (злодій , що проникає у вікно) в живцях не промишляють.

    Пані Дутчакова розплакалася, як мала дитина:

    - Ні… не наснилося… Я бачила руки, лоб і волосся. Там був хтось, - ридаючи, твердила бідна жінка.

    Приятелі вийшли з кімнати і почали заспокоювати перепуджену гала́йстру (натовп):

    - Панове… панове, розходьтеся. Пані Іванні приснився страшний сон. Вона надмір змучилася.

    Люди розійшлися, а внизу, в холі стояв адміністратор уздровиська п. Франц Кохлер - худорлявий чоловік років шестидесяти, зі сивими вусами, нервовим, засмаглим обличчям, тонкими руками і дуже стрункою статурою. На мізинці правої руки мав перстень із сапфіром, на манжетах білосніжної сорочки, що видніли із рукавів класичного чорного костюма, – виблимували дорогі запонки. Чоловік стояв посеред холу, заклавши руки за спину, закусивши нижню губу, і дивився у відчинені двері. В його очах горів гарячковий пошук вирішення питання. Ольга з Дариною мали намір вийти на двір і заховатися в альтанці від палючого полуденного сонця і простували якраз до дверей. За ними повагом йшли, про щось жваво говорячи, п. Атамнчук та п. Павліковський. Раптом п. Кохлер різко крутнувся на нозі і перепинив чоловіків:

    - Панове, як думаєте, пора звернутися до поліції?

    П. Павліковський поглянув на друга, як на фахівця. Пан Атманчук опустив повіки, покрутив у руках свою ляску і мовив:

    - Знаєте, п. Кохлер, якби п. Дутчак мав двадцять літ і не мав дружини, я би не став бити у всі дзвони. Але це зникнення на романтичну пригоду не тягне ніяк. Дзвоніть. Його треба знайти чи живого чи … - і п. Атаманчук значуще замовк.

    ***

    Стахо Загурський сховався в густих кущах парку, що виходили на ліс, і не дихав. Він боявся кожного шелесту, кожної пташки і кожної мушки. Гуділо розбите, закривавлене коліно. Стахо віддер від сорочки рукав і забандажував ногу. Кровотечу спинилася, а от біль – ні.

    Як же він так прорахувався? Все міг уявити, але те, що Дутчаки не вийдуть до обіду, такого припустити не міг ніяк, особливо – вона! Можна було ризикнути ввечері. Але як би він тоді знайшов циліндр? Світити ж не можна, раптом хтось побачить? Доведеться лізти ще раз. А як, коли так болить нога? Ні, з розбитим коліном він не потрафить. Чоловіка, скрученого калачиком, і зануреного у свої роздуми, вивів із них шум автомобіля. Через кущі було видно, що внизу по дорозі їде поліцейська машина. Ого! - подумав Стахо, - ще нічого не вкрав, а як ся зворухобили. Але з місця рухатися не можна було, не дочекавшись смерку. Хотілося пити. І хотілося вити. Як же тепер далі?

    ***

    Комісар Філевич вийшов із машини, припідняв головний убір і хустинкою витер спітніле чоло.

    Мав літ 45. Був ґри́мек (русява чи руда людина) середнього зросту. Мав глибоко посаджені зелені очі, які надійно ховали помисли від чужого цікавого ока. Довгий, з легкою горбинкою, ніс видавав у нім натуру гонористу і принципову. Руді, хвацько закручені вуса прикривали тонкі, але гарні вуста. Без сумніву був ле́ґусом (елегантний чоловік) У всій постаті комісара було щось і делікатного і вольового, водночас.

    Нині ма́в трохи ка́ца (бути з похмілля). Вчора він добре засидівся з друзями у ресторації з приводу підвищення колеги у чині. Не звиклий до частого ужитку монопольки (горілка) – чувся не дуже файно - його мучила спрага і клонило на сон. По обіді вже не сподівався на якийсь алярм, і чим швидше хтів потрапити додому, де його кохана Ірця чекала з кавою і сирником. А тут – на маєш… Якийсь пан потрафив зникнути зі санаторію.

    На зустріч Філевичу йшов п. Кохлер, адміністратор живця:

    - Франц Кохлер, адміністратор. То я вам телефонував. Прошу пана до мого кабінету.

    Кабінет адміністратора був досить просторим, хоча меблів і ньому було небагато. Бюро, шафа на папери. Декілька крісел. У куті стояв великий фікус. І гарні квіти у вазонах - на підвіконні. Там же стояв великий жбан із водою. Видно, що пан Франц сам доглядав за квітами, а значить, мав до них сентимент.

    - Так, як він кажете зник? – запитав Філевич

    - Дружина каже – що після вже вечері заснула, а прокинувшись о пів на другу ночі, чоловіка в кімнаті не побачила. І до ранку він не з’явився. - відповів п. Кохлер.

    - А можна покликати дружину? – попросив капітан.

    П. Кохлер безпорадно розвів руками:

    - Покликати можна, а от чи поговорити вдасться – не знаю. Вона геть розклеїлася, після того, як вона стверджує, що нині після обіду, коли вона задрімала і прокинулась, то у вікні побачила

    чиїсь руки і чуприну. Ми з п. Атаманчуком не знайшли нікого. Схоже – їй наснилося в нервах.

    - Може… А може – і ні. – замислено сказав комісар Філевич.

    ***

    В альтанці сиділо четверо: сестри Левицькі і доктор Павліковський та адвокат Атаманчук.

    Останній пильно поглянув на сестер:

    - Шановні пані, ви якось дуже близько взяли собі до серця зникнення сусіда. На ваших личках зачаїлася якась втаємничена змова. Може ви щось бачили, чи чули?

    Ольга зробила лице каменем. Дарина здивовано підняла праву брову і закопилила нижню губу.

    - Та-ак…. Ясно, - сказав п. Атаманчук. – А ти що скажеш? – звернувся до друга.

    - Я? Я мав би помацати б’ючку (пульс) хоча би. Можна? - запитав у Дарці, беручи її ніжно за зап’ястя. Без перебільшення, б’ючак була прискореною і уривчастою.

    - Так! – як вердикт виніс, сказав доктор Павліковський, - пані щось приховує.

    - Чого це раптом? – різко відсмикнула руку Дарина, - це - спека.

    - А ви, пані Олю, якось так скам’яніли, як грецька статуя. Що ви бачили? – не вгавав пан Атаманчук.

    - Прошу пана, ми на відпочинку, а не на допиті. Що ви собі дозволяєте? – нервово перепитала Ольга.

    - Нічого більше, ніж дозволено на відпочинку, запевняю вас. Тут уже є поліція. І будуть викликати кожного. Цей відпочинок уже не буде безхмарним. А може - буде й драматичним. Ще нічого не відомо.

    - Власне! Ще нічого невідомо ні вам, ні нам! - сказала Ольга з притиском на останнім слові.

    -Так таки – нічого? - примружив очі доктор Павліковський.

    - Нічого! – разом відповіли сестри і відфалюва́ли (піти з гордо піднятою головою) з альтанки.

    Атаманчук витягнув ноги у повний зріст, закурив цигарку, затягнувся, і пустивши смачно дим крізь ніздрі, запитав у друга:

    - Що скажеш? Брешуть?

    - Брешуть. Цвані (хитрі). Їх доброю огладою (манери поведінки), та солодкими компліментами не візьмеш. Не ті літа. І по правді, ти таки на них наїхав.- дорікнув доктор.

    п. Атаманчук подивися на низ, на траву, що вибивалася з-під порогу альтанки, ніби щось очима шукав і промовив:

    – Можливо, я погарячкував. Але ж ти не забув історію з моїм Юрком? Так і досі не знаємо, хто зарубав тoго дурного Яня, а Юрка осудили на двадцять літ. І в цюпі він згинув від сухот. Ні за що! - перейшов на крик Атманчук - розумієш – Ні за що! Молодий хлопець через психічно хворого, який зник, і якого мій Юрцьо на другий, по зникненню, день мав нещастя знайти зарубаним у руде́рі (старий, занедбаний будинок) за селом. І може через отаких, хто щось бачив і чув та не хотів оповісти, мій брат і загримів до тюрми, де згинув. Чому я і вирішив стати гаукажем (адвокат). Нема такого злочину, щоби ніхто і нічого не бачив, тим паче, коли стільки народу в тій місцині зібралося. Комусь не спиться, хтось зачитався, хтось вийшов до лятри́ни (туалет). Не могло так бути, щоби - ніхто і нічого!

    Павліковський стривожено запитав:

    - Мислиш?

    - Впевнений, - стишено відповів Атаманчук.

    ***

    Ольга нервово скинула сукенку, і руками, що аж трусилися, виймала шміз’єрку (домашня сукенку) з шатні (шафа для одягу):

    - Ні! Ну, як це тобі подобається? Вони вирішили нам влаштувати допит, як двом інституткам, екзамен. За кого вони нас мають?

    Дарина складала довгі перли до касетки, і в тон сестрі продовжила:

    - А за двох дуреп. В основному, чоловіки жінок за таких і мають. Я - не подивована. Стримана посмішка, колючі та грайливі вогники в очах, галантно взяв під лікоть, мило запропонував сісти, і вже думає, що ти - у нього в жмені! Бо ти вже й не очікувала. Бо ти ж вже не молода. Може, то - останнє «курли-курли!»? І ти навіть не рипнешся від щастя! Вони вирішили, що ми до них не байдужі.

    - Ну, це вже – ні. Вони не погані собою. Початок був, хоча і досить тривіальним, але на курорті – завжди один сценарій – та все ж ми могли хоча би пофліртувати для різномаїтости. Однак, я сюди не за цим приїхала. Мені треба писати. – роздумувала Ольга.

    Вона заскочила на своє ліжко, взяла до рук гребінчик, почала розчісувати волосся:

    - А ти знаєш, мені так видається, що я того доктора десь бачила.

    - Де? – перепитала Дарина.

    - А от не можу пригадати. Але мучить мене то.

    - А так буває не раз. – підтримала сестру Дарця, і переодягнувшись теж, взялася до ескізів.

    Ольга заснула швидко, а Дарина ще трішки попрацювала над ескізами. За вікном загриміло, вдарила блискавка. Денна спека спровокувала грозу. У вікно повіяло приємною прохолодою, але дощ засікав на підвіконня, і Дарця вимушена була його зачинити. Погасила лампу і якось миттєво впала в сон. Важкий, повний неприємностей, день дався взнаки.

    ***

    Стахо скрутився під кущем. Змок як хлющ.

    - Ще тільки дощу бракувало, - думав він. Коли стало вечоріти, вирішив вертатися домів. Та не зміг не те, що йти – навіть коліно розігнути не вдалося. Біль був незносним. Дощ лив майже всю ніч, і Стахо всю ніч не спав. Великі кущі якоїсь декоративної рослини, що були насаджені трикутником – стали йому надійним захистом від людського ока, але – не від дощу.

    Десь під ранок дощ вщух, і виснажений болем і безсонням Стахо чи то заснув, чи – відключився. Засинаючи, він думав: «А як же ж далі?»

    ***

    Доктор Павліковський крутився на ліжку, і на відміну від свого приятеля, заснути не міг. Гриміло. Блискало. Вітер шаленів і нагинав дерева. Пан Орест обережно піднявся і, накинувши халат, беззвучно відчинив двері, вийшов і пішов коридором. Зупинився біля кімнати п. Трильовської. Обережно постукав. Жінка відчинила миттєво:

    - Теж не можеш заснути? – запитала вона і кинулася йому на груди. Доктор відгорнув її волосся, закинув голову назад і припав до вуст. За мить, віддихуючись від довго поцілунку, Павлінка сказала:

    - Я не сподівалася, що ти прийдеш. Але заснути не змогла.

    - Я вирішив, що така гроза має дати нам шанс на побачення. В уздровиську тихо, як у божниці. Люди за день натомилися і ще й дощ їх розморив. – сказав п. Орест і, загортаючи Павлінку в обійми, потягнув у ліжко.

    ***

    Ольга спала, як убита. Вчорашні події вимотали її нерви і сили. А от Дарина прокинулася десь на пів шосту із першими промінчиками сонця. Смачно позіхнула і поглянула у вікно. Перехопило подих. Там за лісом була … пожежа. Пожежа сонця, що сходить. Видно було лише його сяючий чубчик. Але він освітив усе небо довкола. Здавалося, що сонце у лісі спало. А тепер обережно виглядує зі своєї зеленої колиски, ніби хоче пересвідчитися, що вже можна вставати. «О ні! - думала Дарина. - Таку красу пропустити не можна!» Вона швидко одягнулася, взяла мольберт і тихенько прочинила двері. Уже хотіла, було вийти, як її спинив якийсь шум у коридорі. Крізь шпаринку вона побачила пана Павліковського, який виходив із кімнати пані Трильовської. Дарина, мало не скрикнула. «Ото Павліна!» - подумала вона. Доктор зник у дверях, їхньої з паном Атаманчуком, кімнати, і малярка, поправивши мольберта, що сповз з її рамена, акуратно вийшла зі свого номеру. Настрій мала дещо зіпсований.

    «Отак. – думала вона. «Ладні пані! Чудове товариство!» Аякже! Для замилювання ока. Які там, до дідька ладні, як обидвом - за п’ятдесят? До тридцятирічної він їхав! До заміжньої, але - молодої. І Ольга буде мені говорити, що чоловіки не всі такі. Наївна фантазерка! Мала свій біль. Але – раз. А жити з бабієм, то з болю не виходити. О ні! Я краще буду малювати. Природа і мистецтво не зраджують ніколи». П. Дарця закинула голову на небо. Треба було поспішати, бо сонце вже майже на половину вигулькнуло з-за лісу. Їй дуже хотілося передати на папері цей схід, коли пів сонця ще за лісом, а пів – уже на небі. І малярка пришвидшила хід. Закінчувався парк із його чудовими декоративними насадженнями, Дарина минала останні кущі, як раптом між трьома кущами побачила ноги. Сама не знає, як їй вистачило сміливості розгорнути ті кущі. Видно, жіноча цікавість йшла поперед здорового глузду. І Дарина побачила чоловіка з перев’язаним коліном і в сорочці з одним рукавом, що спав. На хвильку завмерла. Чоловік поворушився. Розплющив очі, і побачивши жінку, різко сів. А від цього руху нестерпно заболіло коліно, і він схопивши його двома руками, голосно закричав від болю. Його обличчя було зарослим і брудним. Чорний чуб - розпатланим і скуйовдженим. Божевільний погляд, чи то від страху чи від болю, палав у його чорних, як вуглинки, очах. Дарина скричала, змахнула руками, гублячи мольберт, побігла стрімголов у сторону санаторію назад. Вона кулею влетіла в хол, мало не збивши баде́рку (помічниця в санаторії) п. Рузю, котра протирала захляпані дощем ліпки (шиби) вхідних дверей. Та скрикнула:

    - Пані, що з вами?

    Та Дарина її не чула. Вона дріботіла сходами, і її біг здавався барабанним дробом, а не кроками. Рвучко відчинила двері номера і, зачиняючи їх, голосно ними гримнула. Ольга з переляку сіла у ліжку:

    - Дарцю! Що сталося? Де ти була так зрання?

    Дарина відповідати не могла. Серце калатало в грудях. У вухах позакладало. У горлі висохло. Ольга підбігла до столу, на якому на таці стояв великий жбан із лімунядою (лимонад) і двома склянками. Налила в одну і піднесла Дарині:

    - На, випий. Освіжися і заспокійся.

    Руки у Дарини трусилися, і вона жадно пила, розхлюпуючи напій по бороді, з якої він стікав на сукенку.

    - Там… там в кінці парку.. в кущах – відривчасто говорила вона – поранений чоловік лежить.

    - А ти що так рано робила там? – спитала сестра.

    - Я вирішила намалювати пейзаж – схід сонця, і пішла парком в сторону лісу. Бр-р… який же він страшний. Коліно все в крові… Волосся чорне, розкуйовджене, лице якесь, як підпалене, червоне…. А очі! Олю, ти би виділа його очі. Чисто божевільні!

    - Чекай- чекай… Чорний чуб, червоне лице. А то не його бачила пані Дутчакова у себе за вікном?

    Дарина аж сторопіла:

    - Точно! І він, видно, розбив коліно, коли скакав з вікна. Дутчаковій не наснилося. Треба сказати поліції.

    ***

    Комісар Філевич спав міцно, але важко. Прокинувся з головним болем. Вчора він опитав лише половину літників. Виглядало так, що цей живець призначений був для глухих і сліпих. Ніхто нічого не чув і не бачив. Лише якась старша пані, світячи лукаво очима через свій монокль, і бризгаючи слиною на всі боки, захоплено оповідала комісарові, що пан Дутчак - відомий на всю округу кобітяр (ловелас). Тому вона не бачить підстав робити алярм з його зникнення. Але їй подобається, що ця пригода внесла якусь свіжу хвилю інтересу в таке монотонне санаторне життя. Після незавершеного допиту Філевичу довелося заночувати в уздровиську, аби продовжити допит наступного дня. Прокинувшись досить рано, він вирішив обійти живець і розглянути його з внутрішнього двору, що був призначений для господарських потреб.

    Розрізаючи чобітьми мокру траву, капітан зайшов у задній двір. Робітники уздровиська вже метушилися. На кухні готували сніданок. П. Рузя, зайшовши за кут двору, виливала на траву васерицю (воду) з оцтом, якою мила ліпки. А потім, поставивши миску на якийсь чудернацький дерев’яний стіл, що ніби ріс із землі, запитала:

    - Пане офіцер, добрий ранок. Що пану так зрання не спиться?

    - Добрий ранок, пані. Та ж не спати я сюди прибув. А що то за такий стіл у вас у дворі?

    - Де? – здивовано перепитала п. Рузя.

    -Так от же, стоїте біля нього! - сказав Філевич

    - А-а-а… Так то не стіл. То стара криниця. Там вода вже майже зникла, висохла. На дні - сам мул. ЗасипАти її не стали, а витесали з дерева важку, грубу стільницю та й накрили, щоби ніхто не впав. І п. Рузя окинула поглядом ту стільницю:

    - О! А то що таке? – здивувалася вона.

    - Що? – перепитав поліціант.

    - Та її хтось сував! Кути не на місці. Погляньте – бачити сліди, де вона вже роками лежала? Кришка не сіла в них. – не вгавала жінка.

    Філевич затерп. Він сам не дуже хотів вірити у те, про що подумав, та мав перевірити. Підійшов до стільниці, намагаючись її посунути. Самому було не зручно. Пані Рузя запропонувала допомогу. Разом вони стягнули кришку з криниці.

    - Зачекайте. – рішуче відсторонив п. Рузю рукою. - Я – сам!

    Схилився над криницею. В ніс вдарив смердючий запах гнилої води і …розпареного, мокрого мертвого тіла. На дні лежав пан Дутчак. Пані Рузя з реакції комісара все зрозуміла, ахнула і прикрила рот рукою. Філевич стрімголов кинувся до санаторію. Жінка - за ним. Забігши у хол, побачив там п. Кохлера.

    – Що трапилося? – запитав той.

    - Мені терміново потрібен телефон – випалив Філевич.

    - Прошу. – сказав адміністратор, і швидкою ходою обидва рушили до кабінету. З розмови комісара п. Кохлер все зрозумів. Він налив собі склянку лімуняди і випив на дух: «У них в уздровську – вбивство! Який удар по репутації. І приховати цей інцидент не вдасться. Він стане відомим на цілу Галичину!» - гарячково думав адміністратор.

    Через хвилин сорок зі Львова прибуло шестеро полікерів (поліцейських). Стояло питання – як витягнути тіло? Зі санаторію «висипали» літники. Почувши про вбивство, п. Закревська схопилася рукою за серце, мовила своїм донькам:

    - Цуречкі (донечки), скоро збираємо речі і їдемо до Львова. Ноги моєї більше тут не буде.

    Філевич підступив до неї і наказовим тоном мовив:

    - Негайно повертайтеся до своїх номерів. Увага! - крикнув він у натовп.- Ніхто нікуди не їде, доки не буде з’ясовано, хто убив пана Дутчака! Жандарми! – звернувся до полікерів – станьте на виходах, що ведуть до дороги і – нікого не випускати.

    Нарадили когось із молодих полікерів на мотузці опустити в криницю, обв’язати тіло Дутчака мотузкою. Спочатку витягнути поліцейського, а вже потім - утопленого.

    За цією страшною подією сестри начисто забули про ранкову пригоду Дарини. Аж коли тіло поклали на фіру, щоби відвезти до Львова, Ольга в якусь мить із знаком запитання поглянула на Дарину! Дарця ахнула:

    - Ти думаєш, я бачила вбивцю?

    Біля сестер стояли двоє приятелів. Вони, ніби зумисне опинилися поряд із сестрами і уважно слухали розмову жінок.

    - Дарцю, - не помічаючи, як за їхньою розмовою стежать пани, продовжувала Оля – усе треба

    розказати поліції. І то негайно.

    - Ну, от! Чув? – роздратовано запитав у свого друга п. Атаманчук – я ж казав – нема такого, щоби ніхто нічого не чув і не бачив. І ці чванливі мисткині явно щось знають!

    Пан Доктор, якось зіщулився і промовив тихо:

    – Ти був правий!

    ***

    П. Рузя забирала з кімнат таці з порожніми жбанами, аби знову наповнити їх лимонною водою. Це була неодмінна атрибутика сервісу у літню пору. Обідали відпочиваючі в їдальні, а от напій у мав бути цілодобово у кімнаті кожного. Доктор на хвильку зупинив свій погляд на порожньому жбані, і в його очах з’явився радісний блиск. Він стрімголов помчав до свого номеру, Через мить кулею з нього вискочив і активною ходою попрямував у кімнату до сестер. Був, явно, перезбудженим. Постукав у двері, і не дочекавшись відповіді, увійшов.

    Здивовані сестри не приховували свого невдоволення від його візиту.

    - Хіба ви почули «увійдіть»? - строго запитала Ольга.

    - Даруйте. Ця подія настільки всіх вибила з колії. Я зайшов запитати, чи з панями все гаразд. Не забувайте – я – лікар!

    Дарина скипіла:

    - Авжеж. Але тут є ще й інші, кому доктор міг би запропонувати свою турботу.

    - Не зрозумів. – дещо розгублено відповів Павліковський.

    - Ну, наприклад, пані Трильовській! – відрізала Дарина.

    - При чім тут пані Трильовська? Може, доречніше до пані Дутчакової. – нічого не розуміючи, запитала здивована Ольга.

    - А й справді. До чого тут п. Трильовська? – підхопив лікар.

    - Ну, вона ж така чуттєва пані! – не вгавала Дарина.

    Не відомо, куди завела би ця розмова, але до кімнати увійшла п. Рузя із тацею зі жбаном лимонної води. Поставила на стіл, побажала гарного дня і вийшла.

    - А тут дуже гарно – несподівано перевів розмову доктор. – Попри весь драматизм нинішньої ситуації, сервіс чудовий і місцина мальовнича. Хоча ця подія потрясла усіх і нагнала страху.

    - Якого страху? – запитала Ольга.

    - Ну, ви ж розумієте, убивця знаходиться поміж нас. – якось тріумфально заявив лікар і додав:

    - Пропоную освіжитися.

    Він підійшов до столу, що стояв напроти вікна. Став спиною до сестер, які сиділи кожна на своєму ліжку по обидві сторони кімнати і налив у кожну склянку освіжаючого напою. Наливав не спішно. Повернувся до жінок і простягнув склянки. Пропозиція доктора була дуже вчасною. Нині ніхто не снідав. Процедура діставання тіла Дутчака з криниці забрала чимало часу. Пані Рузя якось тихо всіх закликала на сніданок. Та на неї ніхто не звертав уваги. Всі прикіпили поглядом до криниці. Пані Закревська стояла поряд з п. Іванною, обіймаючи її за плечі. Як тільки тіло підняли, п. Іванна зомліла. Вся увага пішла на неї. Тіло Дутчака поклали на фіру, а напівживу п. Дутчакову поволокли у санаторій. Який там сніданок! А от пити, справді, хотілося. І сестри

    жадно випили лимонної води та налили собі ще. Через хвилин десять обидві впали в сон.

    ***

    Комісар Філевич сидів у кабінеті адміністратора, дивлячись на довгий список відпочиваючих, половина прізвищ у якому, вже була закреслена, а половина нагадувала, що на нього ще чекає нудна робота допиту можливих свідків, тепер вже точно – убивства. Другу половину списку очолювало прізвище двох сетер Левицьких. Він звернувся до адміністратора:

    - Покличте сестер Левицьких. Але в кабінет запросіть по одній.

    - Добре. – відповів п. Кохлер, і крикнув у хол до Рузі, яка ще продовжувала розносити таці з лимонною водою. – п. Рузю, закличте сестер Левицьких.

    - Добре, пане. – відповіла Рузя. Піднявшись на другий поверх, вона занесла воду пані Трильовській, і вже тоді постукала у двері кімнати сестер. Якась не зрозуміла тиша стояла за дверима. Зазвичай, жінки були балакучими і активними. Часом аж на коридорі було чути їхні дзвінки голоси і сміх. Рузя без дозволу відчинила двері. Сестри спали. Але у якихось чудернацьких, не природніх позах, а що найбільше було дивним – взуті.

    - пані Олю, пані Дарино, вас викликають на допит. – кликнула п. Рузя. Ніхто не поворушився. Жінка підійшла до ліжка п. Олі і пошарпала її за плече. Та - не поворушилася. Тоді теж саме зробила з п. Дариною. Жінка не зреагувала. П. Рузя поглянула то на ту сестру, то на іншу. Сестри ледь помітно дихали. Груди майже не здіймалися. П. Рузя стрімголов помчала до кабінету адміністратора. Вбігла захекана і перелякана.

    - Що сталося? – запитав Філевич. – Де Левицькі.

    - Сплять, пане комісаре. – відповіла п. Рузя.

    - Так ви що - не могли їх розбудити? - роздратовано втрутився п. Кохлер.

    - Не могла! – мало не плачучи, відповіла жінка.

    - Чому? – скрикнули обидва чоловіки.

    - Не будяться! – впалим голосом сказала п. Рузя.

    - Як не будяться? – сторопів Філевич.

    - А отак! І шарпала і смикала, і за плече і за руку. Не прокидаються.

    Філевич вскочив з місця і вибіг з кімнати з криком:

    - Лікаря негайно!

    - Я тут! – зголосився доктор Павліковський.

    - Ідіть за мною. – скерував комісар.

    До номеру сестер швидкою ходою прямували четверо чоловіків: капітан поліції, адміністратор, доктор і адвокат.

    Філевич першим кинувся до жінок, намагаючись їх розтирбати. Реакції жодної. На столі стояли дві порожні склянки, з яких щойно пили. Жбан з водою був випитий наполовину.

    - Їх отруїли! – скрикнув Філевич.

    - Павліковський намацав б’ючку в Ольги, потім у Дарини. – я би так не сказав. Просто - втомлені і голодні, жінки міцно заснули.

    - Ти, що збожеволів? – крикнув Атаманчук. – Ти не бачиш, що жінки не природно міцно сплять? - і сам схопив руку Дарини. – Оресте! Та ж б’ючка майже не прослуховується.

    Кинувся до Ольги – теж саме:

    – Оресте, їх треба негайно шлямува́ти (промивати). Ми ще можемо їх уратувати.

    Доктор роздратовано кинув Атаманчукові:

    - Я приїхав сюди на відпочинок. Я не брав зі собою жодного медичного приладдя. Звертайтеся до місцевого лікаря. – і швидко вийшов з кімнати.

    - Що з ним? Я його не впізнаю – пролепетав Атаманчук.

    Послали за місцевим лікарем, паном Ставицьким. Знаючи вже про всю ситуацію, він швидко прибув із всім необхідним і зробив сестрам шлямування (промивання). Першою отямилася Ольга. П. Рузя, за наказом лікаря, принесла чайник міцної кави, і як тільки Ольга відкрила очі – подала їй горнятко чорного напою. Одужуюча зробила декілька ковтків, поглянула на ліжко, де була її сестра і запитала:

    - Що з Дарцею?

    - Вона - жива. Ще слабка. Але б’ючка вже жвавіша.

    Ользі крутилася голова. Вона, мов крізь пелену, бачила обличчя доктора. Воно дещо почервоніло від напруги. Адже рятувати доводилося швидко і відразу двох осіб. І, раптом, у затуманеній свідомості Ольги пронеслося: «Червоне обличчя»! Вона пристрасно схопила доктора за руку:

    - В кінці алеї! В кущах! Шукайте!

    Доктор висмикнув руку і поклав Ольгу, що намагалася сісти:

    - Лежіть! Вам не можна хвилюватися.

    Та присутній при цьому комісар Філевич, відсунув доктора і нахилився над Ольгою:

    - Що? Кого шукати?

    - Чоловік з розбитим коліном… в кущах…

    - Де в кущах? – допитувався капітан.

    - Залиште хвору в спокої! – обурено наполягав лікар Ставицький, намагаючись відтягнути Філевича від Ольги. Комісар відсунув доктора:

    - Не заважайте! Ви ж розумієте, що їх не просто так намагалися отруїти? Вони щось бачили! Пані Олю – в яких кущах шукати?

    - В сторону лісу! Там три кущі в купі… як хатинка – сказала знесилена жінка.

    Через хвилин десять вернулися стривожені поліцейські, що пішли на пошуки.

    - Що – нема? – запитав Філевич

    - Знайшли! – відповів один із них.

    - Так де ж він?

    - Лежить в гарячці, майже без тями. Коліно розтрощене вщент. Потрібні ноші.

    - Ну, то робіть швидко ноші і йдіть за ним. Цей вже не втече.

    - Втекти не втече, а померти може. – холодно зауважив доктор Ставицький.

    Через пів години на саморобних ношах принесли палаючого від гарячки Стаха Загурського. Відпочиваючі, почувши шум у парку, почали налипати до шибок вікон, а два відомі приятелі вийшли у двір.

    - А це хто? – запитав Павліковський.

    - Для того, щоби це з’ясувати, його спочатку треба привести до тями. – відрізав доктор Ставицький і попрямував робочий відсік санаторію, де для Загурського знайшли кімнату.

    - Пригадуєш, Оресте, пані Дутчакова говорила про якогось чоловіка, що намагався пролізти до неї у вікно, в день, коли зник Дутчак? Схоже, їй не наснилося. І це його бачила п. Дарина.

    - Авжеж-авжеж! – жваво підхопив Павліковський.

    ***

    У невеликій кімнаті на бамбетлі лежав брудний і знесилений Стахо. Добу він не їв, не пив і горів у гарячці. Сили його, просто, покинули. Коли п. Рузя дала йому пити, він, не відкриваючи очей, хлептав воду, аж закашлявся. Жінка намочила в зимній воді рушник і обмила йому лице. Чоловік відкрив очі:

    - Де я?

    - Ви в санаторії. – відповів доктор Ставицький, обробляючи розбите коліно. Далі забинтував його коліно і сказав:

    - Ще би з пів доби – і ви би не вижили. Обпатрунок (пов’язка) міняти що дві години. І пити аспірину.

    - А тепер, дозвольте – я! – втрутився комісар Філевич. – Хто ви? Ваші бефунди? (анкетні дані).Маєте при собі леґітима́цію (посвідчення особи)?

    - Не маю при собі ніц. – зітхнув Стахо і продовжив - Називаюся Саніслав Загурський.

    Я є ґінґельма́йстер (швець). Живу у Львові. Маю свою шевську майстерню… - чоловік застогнав і продовжив – мав на Старознесенській, там де народився і живу ціле життя.

    - Де ви пошкодили коліно? – продовжував допит капітан.

    Стахо затнувся. Він не мав сили на вигадки і правди сказати не міг.

    - Можете не відповідати. Ви намагалися проникнути у кімнату пані Дутчакової вчора, під час обіду, зірвалися і розбили коліно. Що ви шукали в цій кімнаті? – підвищив голос Філевич.

    - То довга історія… - застогнав Стахо.

    - Ви кудись поспішаєте? - єхидно перепитав комісар. – Боюся, що вам тепер, років так з двадцять, спішити не треба буде.

    - Чому? – здивовано витріщився на Філевича Стахо. – Я ж навіть не проник і, тим паче, нічого не взяв. За що двадцять років?

    - За вбивство! – Відрізав комісар.

    - Пані Дутчакову вбили? Але, коли я туди ліз вона була жива і кричала як навіжена.

    - Слухайте, не грайте вар’ята, пане Загурський! Не у вашому становищі водити слідство за ніс. Убитий п. Дутчак. І всі підозри падають на вас! А якщо врахувати, що нині намагалися отруїти сестер Левицьких, у то й час, коли ви лежали нерухомий у кущах, то у вас тут є гаври́сьник - (спільник у крадіжці). Або – гаврисьниця!

    Стахо заціпенів. Видно було, що все почуте для нього є новим і приголомшливим.

    - Є Б-г на світі. Хтось прибрав цього негідника. Не мені одному він кривду робив! – говорив сам до себе Стахо.

    - Що? Яку кривду? – ловив Стаха на слові досвідчений поліцейський.

    - Я вже казав, що я – швидрига – (швець). І – то добрий швидрига. Не гірший за того Дутчака. Справи мої йшли не зле. Ба навіть почали рости. Років зо три тому я відкрив свою майстерню, де працювало ще троє шевців. А Дутчак мав майстерню на Підзамчі. Одного дня він прийшов до моєї майстерні, і перевертаючи шевські лапи, копаючи приладдя, кричав: «Ти, лайдаку! Закривай свою халупу. Не відваджуй мені клієнтуру, бо пошкодуєш. Я тебе попередив у перший і в останній раз!». Я не надав тим погрозам належного значення. Більше того, на розі моєї вулиці продавали гарди́ґу - (старий будинок). Місце для майстерні дуже вигідне. А грошей в мене не було. І чорт мене смикнув піти до Яська Кривого позичити під процент. Я викупив ту хату, відремонтував, найняв ще трьох шевців, і мої справи набрали стрімкого росту.

    Через рік я мав віддати гроші Яськові. Та Дутчак мене випередив.

    Він з’явився до Яська і викупив мої векселі, давши йому ще більше, ніж винен був я. Тоді він

    прийшов до мене, вимахуючи тими паперами у мене перед носом і сказав: «Бачиш, де ти тепер в мене? Отут – в кулаку. Нова майстерня вже моя. Я тепер буду з тобою позиватися – і сядеш до цюпи. Бо грошей не маєш!» Через пару днів вночі загорілася моя стара майстерня. Сумніву нема – то справа рук Дутчака. Не сам, звичайно. Найняв паліїв. Все згоріло вщент. А сестра одного із моїх шевців, працювала в наймах у домі Дутчаків. І бачила, як пан вернувся додому дуже радий. Дав пані Дутчаковій свій циліндр і якісь згорнуті папірці і наказав зашити їх під підшивку циліндра, що пані і зробила. Я хотів в обідню перерву викрасти той циліндр, бо знав що пан до обіду в циліндрі не піде, а залишить в номері. Я ж не знав, що його вже вбили, а пані буде в номері.

    П. Філевич вислухав уважно Стаха і мовив:

    - Чоловіче, а чого я маю тобі вірити? Убито твого заклятого ворога. І залишалося ще вбити його дружину, щоби взагалі не було кому претендувати на той борг. Уночі ти вбив Дутчака, вкинув у криницю, а вдень планував, як правдивий ліпкаж (злодій, що про никає крізь вікно) сховатися в кімнаті Дутчакової, поки та на обіді, щоби потім там прибити і її і тихо спуститися по стіні у парк і далі – втекти до лісу. Звісно, що циліндр ти прихопив би. Але таким чином ти позбувся би і боргу і конкурента.

    - Свят-свят-свят! Пане поліцейський, ви мене за душогуба маєте.

    - Ким ти є – скаже своє слово суд. А зараз ти заарештований у підозрі на вбивство. І раджу признатися, чия сестра працює в наймах тут у санаторії. Бо з усього видно – дієш ти не сам. Ніч переночуєш тут, а завтра тебе відвезуть до Львова у тюрму.

    Філевич встав і вийшов з кімнати. До дверей приставили поліцейського, бо хоч тікати Стахо не міг, та на думку Філевича, з ним міг хотіти поговорити спільник чи спільниця.

    ***

    П. Ольдзя і п. Дарця сиділи на своїх ліжках, спершись до стіни.

    - Як ти гадаєш, хто нас спробував убити і за що? – запитала Ольга.

    Дарина дивилася десь поперед себе, видно було, що вона згадує останні минулі дні. Раптом вона скрикнула:

    - Та я ж тобі не встигла новину сказати!

    - Яку? Чи не достатньо новин за ті два дні? Не страш мене. – стривожено мовила Оля.

    - Ні. Ця - не страшна. Того ранку, коли ти спала, а я йшла малювати пейзаж. Ще не встигнувши вийти в коридор, крізь шпарку я побачила, як з номеру пані Трильовської виходив – вгадай, хто?

    - Ой ні, Дарцю. Нині моя голова не до думання. Кажи. – з нетерпінням зітхнула п. Ольга.

    - п. Павліковський. – тріумфально випалила п. Дарина.

    - Та ти що? – аж витягнулося лице в Ольги.

    - Та я то нічого. А от вона?! Га? – не вгавала сестра.

    - Дарка! Ти заздриш! – розсміялася п. Оля.

    - Та ні. Він – не мій герой. Але шкода мені пана Трильовського, бо я побувала в його шкірі, - зітхнула Дарина.

    - Чекай! Чекай-чекай, а як то пані Трильовська їде на курорт, щоби бути з двома коханцями відразу? Тут щось не те! – сумнівалася Оля

    - А що не те? В альтанці вони явно не зорі рахували. І я не пригадую, аби пані Трильовська

    скаржилася на своє здоров’я, щоби алярмово в ночі до себе лікаря кликати. – посміхнулася Дарина.

    Ольга не вгавала:

    - Ні. Це порушує канони жанру.

    - Ольдзуню, заспокійся. Життя має свої канони. – філософськи резюмувала Дарина.

    Ольга гарячково думала вголос:

    - Дивись: свого одного коханця Трильовська приймає в номері. А з іншим – іде в альтанку. І тієї ж ночі його вбивають… Чому Дутчак не пішов до неї у кімнату?

    Дарина на хвилю втратила дар мови:

    - Ти хочеш сказати, що Трильовська виманила Дутчака пізно на двір, щоби після любовної забави, розмореного і безпечного віддати до рук убивці?

    - І ще я тобі хочу нагадати, що лимонад нам дав Павліковський. Філевич чомусь впевнений, що снодійне в лимонад підсипали на кухні. Він вважає, що Загурський має там спільницю серед кухарок. Але якщо Павліковський має зв'язок з Трильовською, то схоже…

    - Що убивця - доктор? – пошепки запитала Дарина.

    - Тихо. Нічого нікому не кажи. Ти казала на допиті про ці любовні епізоди Трильовської? – запитала Ольга.

    - Ні. Я тоді і уявити не могла, що це може мати дотичність до злочину. Не хотіла виглядати пліткаркою. – пояснила Дара.

    - От і добре. Але зараз треба повідомити Філевича про наші підозри. І ще питання – яку роль грає тут його приятель, кримінальний адвокат? Пригадуєш – який допит він нам тоді влаштував. Як добре, що ми нічого їм не розбовкали. – полегшено зітхнула Оля.

    День добіг кінця. А справа до нього ще була далекою. Сестри полягали спати, перевіривши замок у дверях. А Дарина, повісила на клямку своїх декілька намист. Коли хтось за неї візьметься – вони впадуть і загримлять.

    ***

    Пані Трильовська штрамувалася вранці перед дзеркалом. Вона мала напрочуд гарну зовнішність. Її великі, голубі, як блавати, очі якось томно і водночас грайливо зиркали з-під дашків густих темно-русих вій. Ніби весь час запитували: «Хіба я вам не подобюсь?» Рівний, із трішки задертим гострим кінчиком, ніс прикрашали акуратні ніздрі крилоподібної форми. І коли п. Павлінка дихала, то вони схвильовано змахували то вгору, то вниз. Вуста мала такі, які називають малиновими. І вони цілий час були трішки надутими, як в ображеної малої дитини. Личко було дещо округлим, а цера – кров з молоком. П. Трильовська зміряла себе в дзеркалі, і відзначивши, що має бездоганний вигляд, посміхнулася до свого відображення. Настрій був чудовий. Все йшло за планом. «Ніхто нічого не запідозрив. А ці дві старі курки нічого не бачили і не знають. Дарина наштовхнулася на Загурського, і дяка їй за це. Поліція має ідеального претендента на роль убивці. Поспішив Орест з тим снодійним. Розкидується ним на всі заставки. Якби сестер вчасно не промили, то Загурський вмер би до другого ранку. Такого алібі би позбулися і то власними стараннями! Хоча, без снодійного тут теж нічого не зробиш. Пані Дутчакова спала, як убита, коли її навіжений чоловік був з нею, з Трильовською, в альтанці. А далі і він зм’як, як віхоть. Був податливий і не здатний до самооборони. За інших обставин Орест би з ним собі ради не дав.» - у таких роздумах її застала п. Рузя. Вона прийшла прибрати в кімнаті. Протерти порох, застелити ліжко. Пані Трильовська пішла снідати, залишаючи п. Рузю в номері саму. П. Рузя почала застелювати ліжко і вирішила підбити подушку. Вона декілька разів її підкинула, ловила і відбивала боки. Раптом, під рукою щось зашелестіло. Рузя почала рукою обмацувати те місце. Якісь тверді хрусткі папірці. Не стримуючи своєї зацікавленості, пані Рузя запхала руку у наволочку і намацала якісь паперові квадратики. Витягнула їх і ахнула. В її руці було чотири порошки. В цю хвилину, без стуку, в номер зайшов Філевич:

    - Що це у вас, п. Рузю? Снодійне?! Ви намагалися підкинути його пані Трильовській? Значить це ви – спільниця Загурського? – грізно кричав капітан.

    Якби Рузя могла знати, чим обернеться для неї її нестримна цікавість… Але відступати було нікуди:

    - Змилуйтеся! Я лише збивала подушку і намацала ті порошки під наволочкою.

    - П. Рузю, я ще не знаю, що ВАС пов’язує з Загурським, але уявити, що його він тримає штама (приятелює) з пані Трильовською – це вже повний абсурд.

    -Тоді навіщо я вам показала зсунуту стільницю в криниці? Не знайшли би тіла і поїхали би геть.- слушно завважила пані Рузя. – А вашого Загурського я вчора побачила перший раз у житті.

    У нас є прекрасний швець у Винниках. Я вже в нього років з десять замовляю взуття. Він кожну свою пару в мене в сінях впізнає. Інших нема. Я не знаю того Загурського. Дайте мені спокій!

    І Рузя, зі сльозами на очах, тицьнула комісарові порошки в руку і вийшла з кімнати.

    Філевич не міг не визнати аргументів пані Рузі. Але що тоді могло бути спільного у красуні і власниці книжкових крамниць у центрі Львова із шевцем зі Знесення, який у своєму житті читав лише одну книжку – молитвеник, коли вчив «Отче наш» до першої сповіді? Філевич покликав до кімнати двох поліцейських:

    - Панове, беру вас за свідків. У цій кімнаті п. Рузя, збиваючи подушки, під наволочкою знайшла снодійне. Я мушу його покласти назад, бо якщо власниця цієї кімнати не знайде порошки на місці – то пані Рузі загрожуватиме небезпека. Пані Трильовська залишила її у кімнаті саму.

    І Філевич швидко запхав порошки під наволочку. Снідання наближалося до кінця, і п. Трильовська будь-якої миті могла вернутися в номер.

    ***

    П. Атаманчук блукав парком, як приблуда. Йому спокою не давав той нещасний Загурський. На своєму віку адвокат досить надивився на той цинічний шмельц і мав вже, вироблене підсвідомістю, чуття. Він визнавав, що міг би помилитися. Але йому так кепсько було на душі востаннє, коли з подвір’я поліція забирала Юрка. А то було 25 літ назад. Не гадав він, що ще раз звідає ті душевні терзання. Хоч там був рідний брат, а тут – чужий чоловік. Але у того чоловіка був такий самий погляд як у Юрка. Здавалося, що його очима Юрко дивиться – безпорадний, розгублений, готовий волити на весь світ: «Люди! Ви що? Я нікого не вбивав!» Саме це кричав Юрко, коли його волокли поліцейські. Більше він на рідне подвір’я ногами не повернувся. Через п’ять літ із тюремного шпиталю його привезли у труні, в якій лежала якась тінь від Юрка. Самого його впізнати було не можливо. Він перед смертю важив 44 кг. Мати до пів року пішла за своїм Юрчиком. Тато став відлюдьком. З хати виходив лише до церкви і на цвинтар. Вся родина була розтрощена. І йому самому нічого іншого не залишалося, як податися в кримінальні адвокати. Адже Юрків адвокат, попри всі вчасні та щедрі оплати батька, виявився недалеким і примітивним. Він знав на пам’ять статті Закону. Але аналізувати не вмів. Захист будував не

    впевнено. Так, не люблять кримінальних адвокатів люди. Огидно, коли злочинця, убивцю захищають, ігноруючи чуже горе. Але – закон один для всіх. І найстрашніше, коли він стає загрозою для невинних через відсутність професійного захисту. Роман обрав нелегкий шлях, але ніколи не шкодував за цим. А вчора розгубився. Щось не так у цій справі. Не віриться в те, що Загурський убив Дутчака. Треба поговорити з Філевичем. Про вовка промовка. Філевич ішов на зустріч Атаманчукові з таким же занепокоєним обличчям. Видно було, що думки його блукають, не знаючи маршруту і не бачучи пристані.

    - Пане комісаре, вітаю. – звернувся Атаманчкк до поліціанта.

    - Вітаю пана. – відповів Філевич.

    - Пане комісаре, я хотів би стати адвокатом Загурського.- несподівано не те, що для Філевича, для себе самого, сказав Аатаманчук.

    Філевич якось здивовано глянув на адвоката:

    - Навіщо? Йому буде наданий державний захист. Він – не має грошей на приватного адвоката. У нього борг перед пані Дутчаковою. Якраз в номері Дутчаків він шукав циліндр покійного, в якому зашиті векселі. А стара майстерня згоріла. За його припущенням – це справа рук покійного Дутчака.

    - Якщо це можна довести, то цей борг можна списати в рахунок компенсації за підпал.- слушно завважив адвокат.

    - Не реально знайти паліїв. Та й хто їх шукати буде? – безнадійно махнув рукою Філевич.

    - Спочатку треба довести, що Загурський не винен у вбивстві. А потім – що покійний Дутчак винен у підпалі. До речі, а де циліндр пана Дутчака?

    - В криниці. Знаєте, коли тягнули тіло, якось не до циліндра було.- трохи роздратовано сказав Філевич.

    - Це і добре і зле. – розгублено мовив Атаманчук.

    - Не розумію, ні що тут доброго, ні що поганого. – зізнався Філевич.

    - Добре, що борг Загурського перетворився у розмазаний папірець, який скоро зогниє. І зле, що на суді я не зможу подати цей циліндр з векселем, як доказ того, чого Загурський приїхав у Маріївку і ліз у вікно до кімнати Дутчаків саме за ним. Слухайте, той циліндр треба дістати.

    - Ви жартуєте? Хто за ним полізе?

    - Я! - випалив адвокат.

    - Ну, то ідіть до п. Рузі, вона вам організує мотузку і двійко парубків. А як заплатите їм – то вони й криницю полізуть. – сказав Філевич і пішов у сторону лісу, а Атаманчук – до санаторію.

    Через годину часу він тримав у руках мокрий і смердячий циліндр. П. Рузя забрала його висушити. Тепер треба було поїхати до Львова і поговорити з Загурським. Він сподівався довідатися ще щось нового і зрештою – повідомити бідаку, що в нього є приватний адвокат

    Думки Атаманчука перебив Павліковський:

    - Привіт, друже. Про що журишся? Все владналося.

    - Та ні, Оресте, не все. Я не вірю у провину Загурського.

    Павліковський на мить онімів. Не встиг нічого сказати, як друг продовжив:

    - Я взявся вести цю справу.

    - Ти що? Та він же злидар! Чим він оплачуватиме тобі за роботу – не збутими мештами?

    Павліковський якось відразу осунувся. Так все гарно складалося – і тут Роман зі своїми ініціативами. А Ромка він знав з дитинства. Він, як взявся за щось, то все доводив до логічного кінця. Ромко може розвалити все.

    - Ти добре подумай. Все - проти Загурського. Інших варіантів нема. Не нині - завтра ФІлевич вирахує його спільницю, і справу буде закрито . - почав умовляти товариша.

    Атаманчук зітхнув і посміхнувся:

    - Запам’ятай, дорогий друже - те, що інших варіантів нема на поверхні, не означає, що їх не існує взагалі. Чому недбалу роботу називають поверхневою? Правильно – бо не заглиблювалися. Бо не шукали. Бо спішили закрити діло і почивати на лаврах у той час, коли хтось невинний гниє у на нарах. Ні, я не відступлю від цієї справи. – гостро закінчив Роман і рушив до альтанки, де сиділи сестри Левицькі.

    - Ну. Як знаєш, друже. Засмутив ти мене дуже. Звик я до твоєї компанії за пів віку. – промовив якось і презирливо і тужливо водночас Павліковський, уже залившись сам . Потім завагався, чи йти йому за Романом до тих пронирливих мисткинь, чи вернутися до себе у номер. Вирішив, що має побути на самоті і обдумати цю, вкрай не приємну, новину.

    ***

    Аатаманчук увійшов у альтанку до сестер Левицьких і чемно привітавшись, запитав:

    - Як самопочуття?

    - Дякуємо, ми вже в нормі. – відповіла Ольга.

    - Тішуся. Маєте якісь припущення, хто міг бажати вам смерті?

    - А ви вирішили влаштувати ще один допит? – спитала Дарина.

    - Поки що – неофіційно. – спокійно відповів адвокат.

    - Що означає «поки що»? – запитала Оля.

    - З понеділка беруся офіційно за захист Загурського. Тоді матиму повне право вести з вами допит. – відпарував Атаманчук.

    Сестри на хвилю сторопіли. Ольга не стрималася і різко сказала:

    - Хочете бути в курсі слідства із середини? Хитро. Хоча й не дивно.

    - Не зрозумів – якось із притиском мовив адвокат.

    Дарина блиснула вогняним поглядом на Ольгу:

    - Сестра жартує. У письменників надто буйна уява.

    - У письменниць, швидше. – вколов Атаманчук.

    Розмова не клеїлася, і п. Роман уже пожалів, що прийшов до сестер.

    - Перепрошую, що порушив спокій пань. Дозвольте відкланятися.

    - Нічого, ми всі зараз надто перезбудженні на тлі тих подій. А як ся має доктор Павліковський? Він не побажав створити вам компанію? – запитала Ольга.

    - Ні. Він якось дуже розчарований моїм рвінням допомогти Загурському. Але мене не відмовиш, якщо я щось вирішив, то від свого не відступаю. – сказав адвокат уже на пів дорозі від альтанки.

    - Що це означає? – запитала Дарина.

    - Це означає, що адвокат не в курсі справ свого друга. Більше того, він встав йому поперек дороги. – пояснила Ольга.

    - Значить, він теж у небезпеці? – злякалася Дарина.

    - Можливо – відповіла Оля.

    - Треба завтра терміново поговорити із комісаром.- сказала Дарця.

    Наступного ранку сестри обидві чекали на комісара Філевича під кабінетом адміністратора.

    П. Кохлер вийшов із кабінету і запитав:

    - Шановні дами, ви до мене?

    - Перепрошуємо, але – ні. Ми до п. Філевича.- відповіли обидві жінки.

    - Пан комісар нині має закінчити допит працівників кухні. Я передам йому, що ви приходили. – сказав п. Угляр.

    П. Оля і п. Дарина вимушені були змиритися з обставинами і чекати, коли їх покличуть

    ***

    Пані Рузі не давало спокою то снодійне в кімнаті п. Трильовської. Яке відношення могла мати та цяця до отруєння сестер Левицьких? А може вона, просто, приймає снодійне і не має жодного стосунку до цієї справи? Тоді навіщо його будо ховати у наволочці? Голова йшла обертом від здогадок, і п. Рузя незчулася, як опинилася біля номера п. Закревської, мала йти туди, аби змінити постіль. А кімната п. Закревської була поряд із кімнатою п. Трильовської. Спека на вулиці стояла шалена, і вікна у всіх номерах були відчинені настіж. П. Рузя взялася стягувати наволочки з подушки, як почула голоси за стіною. Вона підійшла ближче до вікна – було чітко чути розмову пані Трильовської з доктором Павліковським.

    - Роман взявся бути адвокатом того невдахи Загурського.

    - Ого! – вигукнула Павлінка.- Не такий він вже і невдаха, якщо його захищатиме сам Атаманчук.

    - Ти іронізуєш? А мені не до іронії. Ромко може все рознюхати. Що мені робити? Що? – голос Павліковського зірвався на крик.

    - До певного часу ти матимеш свого резидента у розслідуванні. В жодному разі не дратуй його, не переч. Підтакуй. Так він тобі більше розкаже. – радила п. Трильовська.

    - Що ти таке кажеш? Що він мені розказуватиме? Аргументи на захист Загурського? – не вгавав п. Орест

    Пані Трильовська спокійно продовжувала:

    - У нього можуть бути аргументи на захист Загурського, тільки коли він знайде докази проти тебе. А у цьому напрямку він і не думає рухатися. Поки ти поза підозрою, Загурському з цюпи не вийти.

    Далі почувся звук поцілунку. Пані Рузя прикрила рукою рота і рухнула на ліжко пані Закревської, бо те, як вона туди опустилася, назвати словом «сіла» не можна. Їй треба було закінчити з

    постіллю п. Закревської, і вона тихо почала перебирати подушку. Жінка збиралася з думками, бо мала намір все розповісти комісарові Філевичу. За стіною припинили вовтузитися. Пані Рузя не знала, коли їй вийти з номера п. Закревської – чи вже, чи почекати, поки із сусідньої кімнати повиходять ті двоє. Але доля розпорядилася по-своєму. По коридору йшов пан Кохлер і

    розлючено кричав:

    - Пані Рузю! Де ви? – він рвучко відчинив двері до номеру п. Закревської – вже минуло пів години, як ви пішли перебирати сюди постіль. Ви що тут спати положилися?

    На порозі сусіднього номеру стояла п. Трильовська. На ній лиця не було. Вона зрозуміла, що пані Рузя чула все. А та в свою чергу зрозуміла, що тамта все зрозуміла.

    - Перепрошую, пані Трильовська, за незручності. Але, інколи прислугу треба школити.- вклонився п. Кохлер п. Трильовській і знову звернувся до п. Рузі:

    - Ви негайно потрібні на кухні, п. Рузю. І більше так не затримуйтеся!

    Док. Павліквоський стояв за дверима номеру п. Трильовської і все теж зрозумів. Часу у нього було обмаль. Павлінка щось намагалася у нього запитати, та він відштовхнув її і побіг по сходах

    у низ. Йому зараз треба зробити усе, щоби Рузя не дійшла до Філевича. Він вискочив з холу і попрямував, крадучись, у задній двір санаторію. У дворі стояла підвода із тушею свині. Пані Рузя розраховувалася із постачальником. А в кухні двоє кухарів готувалися до розчинки туші. Підвода здала назад, ближче до дверей. Свиню занесли до середини, як раптом зі середини санаторію до кухні долетів голос п. Кохлера:

    - Іване і Василю, негайно ідіть до мене в кабінет – з вами хоче поговорити п. Філевич.

    Пані Рузя злила з горнятка воду на закривавлені руки кухарів, які вже було взялися розрізати свиню, хлопці витерли руки і пішли до кабінету.

    Нагода була ідеальна. І Павліковський це розумів. Він безшумно вздовж стіни крався до відчинених дверей. На стільчику біля них лежала сокира, залишена кимось із хлопців. Пані Рузя схилилася над сміттєвим відром, щось згортаючи туди з дерев’яної дошки. Вона ще встигла почути, що хтось зі заду крадеться. А от оглянутися вже не встигла.

    Павліковський розумів, що виходити з внутрішнього двору йому не варто. Увійти в зал їдальні зі сторони кухні? Це - вирок. Та раптом він побачив у куті кухні двері, з яких було видно сходи догори. Не роздумуючи, він піднявся ними і опинився на горищі санаторію. Там було затхло. Порох стояв стовпом. Валялися якісь старі часописи і стільці. Але це горище було його порятунком. П. Орест пішов уздовж стіни і побачив у ній двері. Він легенько відчинив і зрозумів, що це вихід на другий поверх. Переконавшись, що в коридорі нікого нема, він вийшов з горища і швидко прошмигнув до свого номера. На щастя, Атаманчука в номері не було. Маринарка і манжети сорочки п. Ореста були захляпані кров’ю. Він швидко зняв закривавлений одяг, витягнув валізу зі шафи і запхав туди сліди свого злочину. Тільки-но він зачинив валізу, як зі сторони внутрішнього двору пролунав страшний жіночий вереск. До п. Рузі прийшла молочниця, яка принесла сир і сметану. Бідна жінка кинула кошик з продуктами на землю і кинулася в хол. Кричала несамовито. Філевич разом з Углярем та кухарями вибігли їй назустріч.

    - Що сталося, п. Катерино? – запитав п. Угляр.

    Жінка хапала ротом повітря. Закривала рукою рота. Потім щось махала руками в сторону кухні. Кухарі кинулися на кухню. Почувся і чоловічий крик. Відпочиваючі в їдальні збилися в одне людське коло і з жахом спостерігали за цим дійством.

    Філевич побіг на кухню. Лицем до підлоги із вичавленими у прорізі розрубаної голови мізками лежала п. Рузя. Картина була, справді дуже моторошною. За Філевичем прибіг п. Кохлер. Від побаченого його знудило. Він вибіг у внутрішній двір і побачив натовп відпочиваючих. Вони з їдальні потроху купкою зайшли за санаторій.

    - Це - крах! Це - крах санаторію!– подумав Кохлер.

    - Вам погано, пане Кохлер? – із натовпу до нього йшов доктор Павліковський. Для нього це було дуже вигідною нагодою продемонструвати свою присутність перед усіма. Раптом у цьому калейдоскопі облич він спіймав на собі погляд, сповнений жаху. Це була п. Трильовська. Доктор скупо до неї посміхнувся кутиками вуст. Вона опустила очі і пішла в одну із альтанок.

    Павліковський пішов за нею. Жінка була схожою на мармурову статую. На її, завжди рожевому, личку не було ані кровинки:

    - Ми задалеко зайшли, Оресте.

    - А в чому, власне справа, Павлінко? Не так естетично, як із снодійним? Ну, вибач. Часу на естетику не було. – з притисокм сказав п. Орест.

    - Я розумію. – дещо заспокоївшись, сказала п. Трильовська. – тепер провина Загурського вже не виглядатиме так стовідсотково. Всім зрозуміло, що убивця і досі тут.

    - Іншого виходу не було. – як відтяв доктор.

    ***

    Атмосфера в санаторії панувала жахлива. Люди не хотіли повертатися у свої номери і розсипалися по альтанках. Одні боялися інших. У когось із жінок була істерика. Філевич розумів, що так продовжуватися не може. Він сидів у кабінеті адміністратора, поклавши голову на схрещені, як до молитви, кисті рук, і здавалося, якщо руки забрати, то голова рухне на стіл. Він же був переконаний, що Дутчака убив Загурський, а хтось з його спільників, побачивши Дарину, яка переляканою бігла до свого номера, зрозумів, що вона побачила Загурського, розповіла все сестрі – і треба було усунути їх обидвох, чому сестер і намагалися отруїти. Філевич вважав, що йому треба лише знайти спільника чи спільницю, і справу можна буде передавати до суду. А зараз вся ця версія рухнула, як карточний будиночок. Що такого могла побачити чи почути п. Рузя, що її так швидко вбили? Убивця діяв відчайдушно. Ризикував незмірно. Пан Кохлер каже, що востаннє бачив п. Рузю у номері п. Закревської, яка на його голос відчинила двері і водночас з нею відчинила двері п. Трильовська, почувши шум у коридорі. Адміністратор стверджував, що п. Рузя незвично довго затрималася у номері п. Закревської. Але чим могла добропорядна мати трьох дочок зацікавити п. Рузю? Чого вона шукала в її номері? Раптом повіяв вітер, і скрипнули віконниці. Філевич глянув на них, і його голову пронизала шалена думка: Вікна! Вікна відчинені у всіх номерах. А значить, перебуваючи в одному номері із відчиненим вікном, можна почути, про що говорять у сусідньому. А значить - пані Трильовська в своїй кімнаті була не сама. А з ким? З коханцем? Аж ніяк не уявляв комісар покійну п. Рузю, яка підслуховує любовну забаву за

    стіною. Абсурд. Тоді хто був із п. Трильовською? І ще – снодійне у наволочці п. Рузя знайшла

    саме у п. Трильовської. О, так. З цієї кицьки очей зводити не можна. Якщо вона не є вбивцею сама, то приведе нас до вбивці точно.

    Роздуми Філевича перервали сестри Левицькі, які нечутно з’явилися на порозі кабінету.

    П. Ольга стояла із трагічним обличчям і на обличчі п. Дарини були всі муки відчаю.

    - Пане капітане, просимо негайно нас вислухати. Ми намагалися потрапити до вас нині зранку. – сказала п. Оля

    - Так-так, п. Кохлер доповів мені. І я мав на меті поговорити нині з вами. А от, бачите, як усе

    склалося. – важко зітхнув капітан.

    - Пане капітане, якби ви прийняли нас вранці, то смерті п. Рузі, можливо, і вдалося б уникнути – гостро заявила п. Ольга.

    Філевич аж здригнувся:

    - Що?

    І жінки розповіли все, про що знали.

    Комісар був приголомшений почутим. Хоча все, що сказали сестри Левицькі, збігалося з його підозрами щодо п. Трильовської. Але це все слова. У суді злочинці все заперечуватимуть, а доказів нема. Те, що пані Трильовська крутила шури-мури з покійним Дутчаком, не робить її убивцею. А ким саме був убитий Дутчак – ніхто не бачив. Що почула п. Рузя, перебуваючи в номері п. Закревської - ми вже ніколи не довідаємося. Як же ж довести провину Павліковського? І чому він убив Дутчака? З ревнощів? Не виглядає цей лікар на безрозсудного Отелло. Та й зі своєю «Дездемоною» він не розстався. А значить – сестри праві – вона просто виманила Дутчака в альтанку. Дозволила все. А далі передала до рук убивці. Одне добре – персонаж, який так довго був у тіні, вийшов із неї. Тепер треба слідкувати за двома.

    ***

    - Я згадала – крикнула Ольга, покусуючи травинку.

    Дарця малювала пейзаж, а Ольдзуня просто сиділа на картатому коцику. Вони обидві захотіли втекти від того санаторію подалі. Дарина розшукала загублений мольберт і вирішила все ж намалювати сонце над лісом. Правда, це вже був не схід, а захід. Бо день минув, залишивши по собі кривавий відбиток. І треба було вийти із задушливої атмосфери вбивств і страху на чисту природу. Та й говорити тут було безпечніше. Ніхто не підслухає, що не можливо ні в санаторії, н і в парку.

    - Що ти згадала? – перепитала Дарина, не відриваючись від картини.

    - Я згадала, де я бачила Павліковського.

    - Де? – аж розвернулася на 180 градусів Дарина до Ольги.

    - У фіакрі разом із Дутчаком. Останній ще зі мною привітався. І сказав, що везе лікаря до мами. Павліковський не афішував свою персону. Але я встигла його побачити. – згадувала Оля.

    - Тобто, вони були знайомі. Але тут не обмовилися ні словом. Що ж це за кумедія така? – дивувалася Дарина.

    ***

    П. Атаманчук повернувся в Маріївку зі Львова, куди їздив оповістити Загурського про те, що бере на себе його захист. Загурський був дуже здивований рішенням адвоката і поспішив повідомити, що платити немає чим. На що Атаманчук відповів:

    - Якщо я виграю цю справу: ви виявитися не винні, я вас витягну з цієї петлі, то це буде для мене найбільшим гонораром.

    Звісно, Загурський не зрозумів нічого. Але ця новина вселила в нього надію. На запитання адвоката, чи є в нього спільники в санаторії, категорично заперечив. Брехати було не в його інтересах.

    По обіді, повернувшись у санаторій і, довідавшись про криваве вбивство п. Рузі, Атаманчук зрозумів, що вбивця – не Загурський. Та й не потягне інтелект шевця-підприємця на викрутаси із снодійним. Це вже із іншого жанру криміналістики. У цих роздумах Атаманчук дійшов до кабінету п. Кохлера, який на час розслідування став кабінетом комісара Філевича. Постукав у двері.

    - Увійдіть! – почувся глухий голос Філевича.

    Атаманчук увійшов, хотів привітатися, та Філевич випередив його, підняв важкі повіки і запитав якось монотонно, як крізь сон:

    - Новину чули? Що скажете?

    - Що Загурський - не вбивця!

    - Ви, справді, так думаєте? – активізувався Філевич. Знаючи, що Атаманчук і Павліковський – друзі дитинства, він мав усі підстави підозрювати його у спільництві. Але на час вбивства п. Рузі адвокат був у Львові. І не в інтересах Павліковського, аби Атаманчук шукав виправдання Загруському. Філевичу голова йшла обертом від цих ребусів. Але одне його тішило – він знає хто вбивця. Залишилося його вивести на чисту воду. Зловити на гарячому. А на якому гарячому? Як спровокувати його дії без небезпеки для оточуючих? Його роздуми перебив голос адвоката:

    - п. Філевич, ви мене чуєте?

    - Я вас чую, п. меценас, і погоджуюся з вами: - вбивця – не Загурський! – категорично відрізав капітан.

    - Тобто, ви знаєте, хто вбивця? – оживився адвокат.

    - Знати – знаю. Довести не можу. – примружив очі Філевич і пронизуючим поглядом глянув на адвоката.

    - Що? Що ви на мене так дивитеся, ніби – убивця я? – якось аж відсахнувся Атаманчук.

    - Не ви. Але ви з ним знайомі. – виляючи, говорив капітан.

    - Перепрошую? А чи не могли би ви не так загадково розмовляти з адвокатом? Прошу не забувати, що від сьогоднішнього ранку я вже офіційно беру участь у цій справі.

    - Міг би. Міг би, пан Атаманчук. Але не впевнений, що це не нашкодить слідству.- якось пригнічено мовив Філевич.

    - Так, з мене досить. Хто? – різко запитав адвокат.

    - П. меценасе, ви його ду-у-уже добре знаєте, - сказав Філевич і додав - І дуже давно.

    Атаманчук затерп. Вираз його обличчя скам’янів. Він зрозумів, що мова йде про Ореста:

    - Ні! Ні-ні! Ви що? Цього не може бути? На підставі чого ви зробили ці абсурдні висновки? –

    сиплим голосом запитував адвокат. Але щось у середині підказувало йому, що Філевич не блефує. Комісар розповів йому все, що почув від сестер Левицьких, про свої співставлення і запитав:

    - Ви допоможете мені вивести його на чисту воду?

    - Як? – розгубився Атаманчук.

    - Не знаю. Ще не знаю. Але ми маємо придумати план, щоби спровокувати доктора на ще одне вбивство.

    - Чиє? – отетерів адвокат.

    - Ваше. – як відтяв, сказав Філевич.

    - Моє? – в Атаманчука аж в горлі пересохло.

    - Ми не маємо права посвячувати когось ще у цю справу. Сестри Левицькі вже були в цій шкірі. Вистачить з них! Можливо, сьогодні Павліковський запитуватиме вас про справу Загурського, скажіть, що ви стоїте на порозі її розкриття. Ще пару штрихів – і ви виявите вбивцю Дутчака і п. Рузі. Він, звичайно, буде розпитувати вас про подробиці, але ви зішліться на таємницю слідства. І, основне, перебувайте у гарному настрої. Так, ніби вбивця вже в ваших руках. – радив Філевич.

    - Ну, знаєте…Я – не артист. Я – адвокат. – роздратовано мовив Атаманчук.

    - Ваш гарний настрій викличе тривогу в доктора. Він запанікує, заметушиться. А ми будемо спостерігати. Нічого не їжте і не пийте, коли поряд він, чи п. Трильовська. Трюк із отруєнням може повторитися. А от залишитися з ним на одинці вам таки доведеться у вашому номері. Та там він не наважиться вас убивати. Хоча… Хто живе поряд із вашим номером?

    - Він пустий. Там жили Дутчаки раніше. – відповів адвокат.

    - Чудово. Я переберуся жити в цей номер, щоби бути поряд. – сказав Філевич.

    ***

    У двері постукали.

    - Увійдіть. – крикнув комісар.

    На порозі кабінету стояли дві сестри.

    - Нам треба поговорити з паном комісаром. – сказала п. Ольга.

    - Наодинці – лаконічно доповнила п. Дарина.

    - Шановні пані, маю поставити вас до відома, що пан меценас уже в курсі справи і допомагатиме нам у затриманні злочинця.

    - У такому випадку я маю дещо сказати – озвалася п. Оля – я бачила доктора Павліковського разом із п. Дутчаком разом у кареті у Львові десь три місяці тому.

    - Ви впевнені? – перепитав Філевич.

    - Без сумніву. Я йшла до шевського ательє п. Дутчака на примірку чобітків, коли він виїхав з-за рогу у кареті, а поряд з ним сидів доктор. П. Дутчак ще призупинив карету, сказав, що радий мати таку знану клієнтку, але зараз, на жаль, вимушений відлучитися у терміновій справі, бо везе доктора до хворої мами..– завершила свій спогад п. Ольга.

    - Ого! А Орест мені ні слова не сказав, що знає Дутчака особисто. Хоча, хто на Підзамчі його не знає? Кого би це здивувало. – вголос роздумував адвокат.

    - Значить, у них були якісь спільні справи. І це – не хвора мати. Але що може поєднувати доктора і колишнього шевця та власника шевських ательє? І то так, що перший убиває другого! І яка роль тут відведена п. Трильовській? З кожним днем запитань все більше і більше. – сумно зробив підсумок комісар.

    ***

    Того ж вечора Філевич перебрався до колишнього номеру Дутчаків, щоби бути поруч з Атаманчуком. Доктор Павліковський, вийшовши до вечері і побачивши, як комісар заносить свої валізи в сусідній номер, стривожено запитав:

    - Овва? А що трапилося, п. комісаре?

    - Нічого такого , що вартувало би вашої уваги, пане докторе. П. Кохлер не мав вільного номеру, коли я сюди прибув і поселив мене у кімнаті для прислуги біля кухні. Але зараз, коли кімната Дутчаків звільнилася, чому не перебратися в затишний номер з видом на парк? І тим паче, скажу вам по секрету, там так доносився запах з кухні, що мене часом аж нудило. Так що – будемо тепер сусідами! – Весело, невимушено посміхнувся комісар і зачинив за собою двері.

    - Чого це він такий веселий? – думав Павліковський, спускаючись сходами до їдальні. У дверях холу стояв Роман і курив.

    - Романе! - окликнув його друг.- ходи вечеряти!

    Роман здригнувся на звук такого знайомого і мало не рідного голосу. Він курив і згадував їхнє з Орестом дитинство. Орест ріс із мамою і її батьками. Його тато десь згинув, ще коли мати була вагітною. Ніхто не знав, ким він був. Мати Ореста вийшла заміж у Львові. В селі весілля не справляли. Орестова мама походила з бідної родини, та після того, як народився Орест, родина стала жити більш заможно. Вважалося, що молодій вдові допомагають батьки її покійного чоловіка, хоча їх ніколи ніхто не бачив. Орест був допитливим, дещо замкнутим, багато читав і не любив, коли його зайвий раз рухали. Дратувався, коли відривали від читання. Коли підріс і стало питання вибору професії, Роман, після біди, що сталася з його старшим братом, заявив, що обирає фах кримінального адвоката. І от зараз він, після всього, що довідався, пригадує, як тоді Орест йому сказав:

    - Даремне ти, Ромку, йдеш в ті кримінальні адвокати. Виграєш справу – не виграєш - гарантії нема. Скільки часу треба, щоби кар’єру збудувати і зміцнити і репутацію заробити? Ні… то справа Фортуни. Я вибираю фах лікаря. Хворих більше, ніж здорових. На бідних треба вчитися лікувати. А на багатих уже просто можна буде добре заробляти! Старі вмирають. Молоді старіють. А хвороби залишаються!

    Роман пам’ятає, як він тоді розсміявся, бо не сприйняв слова друга всерйоз:

    - Та ти фільозов, Орку!!! Тебе – послухати і уявити, то краще вже відразу брати лопату і копати собі могилу, аніж йти до такого доктора, як ти!

    Вони тоді розсміялися обидва і – забулося. А от зараз - пригадалося. Атаманчук не знав, яку міну лиця зробити, коли почув, що Орест кличе його вечеряти! Філевич радив «добрий настрій». Атаманчук кинув цигарку до смітника і з кислою посмішкою повернувся до Павліковського:

    - Іду! – коротко кинув.

    Сіли за стіл. «Ніколи й не уявляв, що бути актором, це так важко» - подумав адвокат.

    - Що чувати у Львові? – запитав Павліковський.

    Роман здригнувся, напружив всю силу волі і впевненим тоном сказав:

    - Чудово. Загурський розповів мені, що в ніч убивства він уже переховувався в парку і бачив як якась пара закоханих йшла до альтанки, щоби там усамітнитися. Звичайно, він не бачив, хто це, лишень завважив, що на чоловікові, який виходив з альтанки, був високий циліндр. З цього він зрозумів, що це Дутчак, бо саме за цим циліндром Загурський і їхав. Тепер залишається вичислити коханку Дутчака, бо вона таки точно мала щось чи бачити, чи чути. Чи може навіть є спільницею убивці. А вичислити її не буде складно, бо красивих і молодих жінок тут обмаль. Наші мисткині точно пі д ці ролі не підходять. Пані Бася Закревська - ще так нічого. Їй років під сорок. Але вона тут із трьома донями. Навряд чи буде вискакувати посеред ночі на побачення. Залишається ще троє молодих жінок. І найкрасивіша серед них - п. Трильовська!

    При згадуванні імені п. Трильовської доктор здригнувся і злобно кинув погляд на приятеля:

    - Ти можеш собі уявити, щоби така розкішна пані зацікавилася таким розгнузданим, вульгарним, диким огиром? – крізь зуби процідив він, намагаючись нанизати на виделку неслухняну оливку, що вигулькнула з салатки і весь час тікала по тарілці.

    - Звідки ми можемо знати фантазії жінки після 10 років шлюбу? Може їй саме такого і треба? – весело сказав Атаманчук, акуратно розрізаючи ароматну зразу під грибним сосом. Він уважно спостерігав за Орестом. Той нахмурився. Відсунув тарілку і встав.

    - Ти куди? Ще ж десерт буде! – запитав адвокат.

    - Я вже наївся. А солодким бавитися не раджу. У нашому віці вже свого цукру досить – кинув через плече і пішов геть.

    «Поцілив» - подумав адвокат.- «Тепер він шукатиме зустрічі з Трильовською». Після десерту всі вийшли в парк. Хто пішов пройтися. Хто сів у альтанці. Атаманчук гукнув п. Трильовську. Він уявлення не мав, що буде їй говорити. Але йому треба було роздратувати доктора.

    - Як ся маєте, п. Трильовська? Як чутливе жіноче серце переживає всі ці страхіття, що тут відбуваються? – запитав у п. Павілнки.

    - Дякую. Відпочинок зіпсовано остаточно. Але близько до серця собі то не беру, бо нема на то ради. – стримано посміхаючись відповіла йому співрозмовниця, даючи зрозуміти, що розмову

    завершено. А причиною цього стало те, що за спиною адвоката уже стояв Павліковський.

    Атаманчук підняв капелюха і спокійно сказав:

    - Гарного вечора!

    Адвокат піднявся у їхній спільний з доктором номер. Йому завтра знову треба їхати до Львова, а на небі насуваються густі хмари. Треба приготувати парасолю. Увійшов до кімнати, відчинив двері шафи і згадав, що коли вони з фіакру носили речі, Орест взяв дві парасолі і механічно обидві кинув на полицю своєї шафи. Атаманчук відчинив двері шафи доктора. На полиці лежала Орестова валіза, а з-під валізи стирчали дві ручки від парасоль. П. меценас тільки-но потягнув за ручку одну з парасоль, як за нею потягнулася і впала валіза. При ударі об підлогу, вона відкрилася і з неї на підлогу випав закривавлений одяг доктора. В цю хвилину відчинилися двері – це Орест зайшов до кімнати. На мить запала пауза. В очах Атаманчука були і жах і запитання. Та Павліковський до бесіди бажання не мав. Він кулаком сильно вдарив Романа в лице, той впав, а доктор, схопивши парасолю, почав нею душити друга, клякнувши коліном йому на живіт.

    Адвокат, намагався відірвати парасолю від своєї шиї, та це було не легко. Орест, з хваткою бійцівського пса вчепився у Романа цією парасолею. В якусь мить Атаманчук згадав про Філевича, який після вечері пішов у номер. І Роман скинув руку до столу та потягнув на себе обрус. З дзенькотом полетіли жбан і склянки. Дзвін розбитого скла було чути навіть внизу у парку. Відпочиваючі з цікавістю підняли очі догори. П. Трильовська з жахом дивилася на вікно номеру Ореста. Лиш вона і сестри Левицькі розуміли, що там відбувається. Капітан Філевич на звук битих склянок і жбану стрімко вискочив зі свої кімнати. Секунда – і він уже був у номері приятелів. Ударом стільця по голові він відключив Павліковського. Багровий, як буряк, його закривавлений одяг. В номер вбігли п. Кохлер та робітники санаторію. Побачивши той одяг, адміністратор викрикнув:

    - Не може бути!

    - Може! – сказав Атаманчук. – Мені ще важче, ніж вам, було в це повірити. Але це так! Я піду за Трильовською. – звернувся до Філевича, який накладав кайданки на руки доктора.

    - Ця пташка нікуди не втече. – впевнено сказав Філевич.

    Але надаремне п. меценас хвилювався. П. Трильовська незчулася, як по обидва боки від неї стояли сестри Левицькі.

    Через пів години зі Львова приїхала машина, і доктора Павліковського разом із його спільницею повезли у поліцейський відділок до Львова. Там треба було з’ясувати мотиви злочинів, вчинених доктором.

    ***

    Дорогою у Павліковського жахливо боліла голова. Та він змушував себе думати, як йому викручуватися і вириватися з цієї пастки. Завтра буде допит. І найнеприємніше, що попалася Павлінка. Невідомо, що вона в там наговорить. Ну, що скаже - те скаже, а він буде говорити своє. Йому світить смертна кара за вбивство п. Рузі. Якщо адвокат виторгує на довічне – то пощастить. А от вбивство Дутчака він валитиме на Загурського. Два вбивства вже жоден адвокат не подужає витягнути.

    Комісар Філевич сидів за столом із тріумфальним виглядом. Залишилося лише з’ясувати причини убивств:

    - Сідайте п. Павліковський. Розповідайте. Що мала зробити ця нещасна жінка п. Рузя, що представник найгуманнішої професії розколює їй череп?

    Павліковський поправив скуйовджене від удару волосся і з-під лоба глянувши, мовив:

    - Тут - делікатна справа.

    - Я би сказав, що зовсім не делікатна. З Дутчаком було куди делікатніше. – зіронізував комісар.

    - Е, ні. Я Дутчака не вбивав. Навіщо мені його вбивати? А з п. Рузею – на нервах все вийшло.

    - І чим вона вас так знервувала? - наполягав на своєму Філевич.

    - Бачите, там тоді в номері п. Трильовської був я. У нас було побачення. А п. Рузя все чула. Могла розповісти чоловікові п. Трильовської. Вона ж заміжня. – почав нити доктор.

    - І ви думаєте, що я в це повірю? П. Рузя ще не шантажувала ні вас, ні вашу пасію. Вона тільки –но спустилася до кухні! Про що ви говорили з п. Трильовською? Про вбивство Дутчака? Зізнавайтеся – підвищив голос Філевич.

    - Я не знав Дутчака. Нащо мені його вбивати? – викручувався Павліковський.

    - Брешете, п. доктор. Слідству стало відомо, що ви лікували маму Дутчака, і що у вечір вбивства п. Трильовська мала так само із п. Дутчаком любовне побачення в альтанці. Ви застали їх? Приревнували? Але і це виглядає мало ймовірним. Ви не порвали відносини з цією жінкою після зради. Павліковський, не ускладнюйте своє, і без того, дуже складне становище. Я ще не проводив допит п. Трильовської. Не маю сумніву, що вона брехати не буде. – завершив комісар.

    Доктор зрозумів, що ніяких козирів у нього нема. І почав розповідати:

    - Якось я зайшов у майстерню п. Дутчака замовити пару черевик. П. Дутчак почав оформляти замовлення і звернув увагу на моє прізвище:

    - Пан має родину Львові?

    А історія мого народження не дуже ясна. І я не розповсюджувався про жодні родинні стосунки. -

    - Ні. Я народився в селі під Старим Самбором. Братів і сестер не було. Батьки повмирали. -

    Ми розговорилися. Не знаю, чому, але розмова пішла дуже невимушено. Я дивився на цього відвертого грубіяна з простацькими манерам і не розумів, чому мені з ним так легко? Ми попрощалися. Наступного разу я прийшов до примірки, і все повторилося. Говорили про життя, про жінок, про несправедливість….

    - Про що? – перебив Філевич.

    - Про несправедливість – повторив доктор.

    - А....- комісар прокашлявся – перепрошую, продовжуйте.

    - А оскільки в записі була моя робоча адреса, то п. Дутчак, без мого запрошення, привіз мені черевики. Безцеремонність – це була його головна риса. Коли він ступив на поріг, то з кабінету якраз виходила Павлінка. Вона вколола палець, коли доглядала за трояндами. І прийшла з наривом. Я поклав мазь, забинтував. На порозі вони з Дутчаком ніяк не могли розминутися. Дутчак прикіпив до неї шаленим поглядом, а побачивши забинтований палець, своїм громовим басом заспівав: «Порізала пальчик, ой болить. Зелений листочок не гоїть. Зелений листочок не гоїть, не гоїть, поцілує милий – загоїть» - і прогримів – Ласкава пані, я би всі ваші пальчики перецілував і на руках і на ногах!» П. Трильовська спалахнула, як грань і вискочила з кабінету, як ошпарена.

    - Ах, яка пані! Як рожа! Яка пані! Всі би маєтки за неї віддав!

    - І багато пан має маєтків? – зіронізував я, а п. Дутчак враз спохмурнів, подав мені клунок із черевиками і сказав:

    - І маю і не маю!

    - Себто, як – сторопів я, розгортаючи клунок.

    - У цій справі я якраз прийшов з вами говорити.

    Я примірив добротні черевики, які прийшлися якраз мені по нозі і запитав:

    - Скільки я панові винен?

    - Ніскільки. То ще я вам буду доплачувати, якщо дійдемо згоди. – загадково мовив мій непроханий гість.

    - Слухаю пана – лаконічно відповів я.

    І Дутчак почав оповідати:

    - Я народився в родині звичайного шевця Терентія Дутчака. За статурою він був ще більший, ніж я. Просто - велетень і силач. Правда, помер рано від удару коня копитом. Мені було тоді 19 років. Я залишився з мамою, яка жива і досі. Перейняв фах батька, розгорнув свою справу. І жив з того. Аж раптом минулого місяця на порозі мого ательє з’явився один пан, що представився нотаріусом. І він відкрив мені таємницю мого народження. – на цих словах Дутчак попросив води, і я, наливаючи йому в склянку воду, сумно подумав, що моя таємниця так і не розкрита.

    - Він розповів мені, що моя мати мені не рідна. Що мій батько покохав дівчину з дуже багатого роду Павліковських, чому я і запитав про вашу родину. Але старий Павліковський навідріз відмовив моєму батькові, піднявши його на сміх, мовляв, ще шевців у нашій родині бракувало. Закоханих це не стримувало, і вони потайки продовжували стрічатися. І – вона завагітніла. Старий Павліковський, почувши про це, прокляв дочку і вигнав з дому без жодного приданого. Мій батько повівся шляхетно, одружився, і в належний час народився я. Але видно батьківські прокляття мали силу, бо моя мати померла при пологах. А в нас в домі прислуговувала молода дівчина Ганнуся. Всі турботи за моїм доглядом лягли на неї. І згодом батько запропонував їй з ним одружитися. Я кликав усе життя її мамою. Ну, поважав… хоча по правді – жінка вона не далека. А в моєї справжньої мами був молодший брат, який так і не одружувався, потім почав пити і помер молодим. Більше спадкоємців, окрім мене, в старого Павліковського не було. І, доживши до глибокої старості, він написав заповіт, що все його майно, - а це і гроші, і угіддя, деревообробна фабрика і дорогоцінності переходять у спадок його єдиному внукові, себто - мені.

    Я слухав Дутчака, затамувавши подих і розумів, що переді мною сидить мій кузен:

    - А від мене ви чого хочете? – запитав нетерпеливо я.

    - Бачите, там в заповіті є один пункт, що спадок я можу отримати лише після смерті моїх батьків.

    - І? – ніяк не міг второпати я.

    - Ну, і рахуйте. Мені – 48 років. Моїй названій мамі – 68. Вона ще може років двадцять протягнути! Коли я той спадок отримаю – теж в 68? А коли я ним натішуся? Чого я вже буду вартий таких літах? Я вже хочу! Розумієте – вже!!!

    - Так, а від мене ви чого хочете – ніяк не міг допетрати я.

    Дутчак перейшов на шепіт:

    – Аби ви допомогли мені отримати мій спадок чим швидше. І не помітно.

    Я затерп. А потім подумав, що якщо все гарно обдумати, то цей спадок може весь перейти мені.

    Філевич налив собі води, запропонував доктору і запитав:

    - Яким боком Дутчак ваш кузен?

    - Пригадуєте, я вже говорив, що історія мого народження не вельми прозора? Так от, моя мати служила в домі Павліковських, і молодший, на п’ять років, брат Дутчакової матері, закохався в неї. На той час старий Павліковський в гніві уже вигнав свою дочку. І мій батько вже знав, що йому з коханою разом не бути ніколи. А тут стається та ж сама історія – моя мати вагітніє мною і йде з дому Павліковського нічого нікому не кажучи, лише своєму коханому. Той чинить вельми шляхетно, він каже батькові, що їде на вакації в Карпати. Справді їде туди, лише зі своєю коханою і таємно там вінчається з нею. Мати повертається в село одна, але зі свідоцтвом про одруження. При моєму народженні я отримав прізвище і по-батькові свого справжнього тата. Він все життя потайки пересилав мамі гроші, і як я почув від Дутчака – не одружився, бо ж не хотів брати на душу гріх двоєжонства. Спився від горя і помер досить рано. Бо про це можу судити по грошових находженнях – мамі було десь років з 35, як вони припинилися. А батько був за неї не дуже старший. Я! Розумієте – я прямий нащадок і спадкоємець маєтку Павілковського! – запінившись, кричав доктор, і виходячи вже зі себе, продовжував: - Треба було усунути Дутчака!!! Його смерть підірвала би сили його названої матері, я би прописав їй ще невідповідні ліки, які би прискорили її відхід, що й ніхто би нічого не запідозрив після смерті сина. Але треба було дістати заповіт. Ото ж я відвідав Ганну Дутчакову, напоїв її снодійним і почав шукати заповіт. А коли знайшов - залишалося прибрати цього мерзотника. Я згадав, як він зімлів при зустрічі з п. Трильовською. Довелося їй відкрити карти, без неї я не зміг би його заманити у санаторій. Пообіцяв чималу винагороду. Дутчаку сказав, що їду з другом в Маріївку, де буде п. Трильоквська, якій я прописав там лікування. Дутчаку не вдалося переконати свою дружину залишитися дома. Довелося частувати снодійним і її. А п. Рузя? А п. Рузя опинилися не в тому місці і не в той час. Вона почула, як ми з Павлінкою говорили про вбивство. Це – її фатум! – нахабно посміхаючись, зітхнув Павліковський.

    - А ваш? - перепитав Філевич – вас чекає смертна кара! Очевидно, ви з кузеном увібрали гени свого скандального, цинічного діда. Хоча, навіть він, на старості літ розчулився. І цим загнав до гробу двох своїх внуків, про існування одного з яких навіть і не підозрював. Проклята родина і проклятий маєток. Шкода п. Рузю. А вас – не шкода. І ваша спільниця загримить літ на 5. Але її теж не шкода. Мерзенна душа у прекраснім тілі з ангельським обличчям. Жандарм! – кликнув комісар.- виведіть заарештованого.

    - А жінку на допит привести?- запитав жандарм, накладаючи на руки Павліковського кайданки?

    - Ні. Досить нині з мене. Завтра… для протоколу. Сказав Філевич, закриваючи папку з паперами.

    ***

    Наступного дня до відділку поліції приїхав адвокат Атаманчук. Зайшовши в кабінет комісара, побачив свого протеже.

    - Ви - вільні! – сказав Філевич Загурськму. – З вас всі підозри знято.

    - Як? – скрикнув Загурський.

    - Так. Справжнього убивцю знайдено. Це – доктор Павліковськиий. А ви – вільні.

    Загурський, ніби не розумів, що йому говорять:

    - То мені більше не треба повертатися до камери?

    - п. Станіславе, повертайтеся додому. Нам ще з вами доведеться розслідувати підпал вашої майстерні покійним Дутчаком. – розсміявся Атаманчук.

    Загурський пригладив на голові волосся:

    - То, значить, я побіжу? – ніяк не вірив у своє щастя чоловік.

    Філевич і Ааманчук розсміялися. Останній мовив:

    – Якщо коліно дозволить.

    Загурський уже в дверях повернувся і сказав:

    - Дякую Вам. Ви від смерті мене врятували!

    Адвокат і комісар залишилися вдвох. Філевич мовчки дав меценасу папку, в яку поклав листки, на яких вчора докладно записував оповідь Павліковського. Атаманчук прочитав і сказав:

    - Яке страхіття. А я все життя вважав його своїм приятелем і поважав як порядну людину.

    - Знаєте, пане меценасе, ніякого життя не вистачить, щоби зрозуміти людську натуру. І, ніде так яскраво це не виявляється, як в нашій роботі.

    ***

    В альтанці сиділи троє; сестри Левицькі і адвокат Атаманчук. Він якраз скінчив розповідати їм історію Павліковського.

    П. Дарця уважно поглянула на сестру:

    - Ольдзуню дорога, а чи ти не хочеш переписати свій роман?

    - О, ні! Мої читачки чекають розповіді про пристрасну любов, а не про розпанаханий череп!. – відповіла Ольга.

    - А може ми цей сюжет доповнимо? – запитав Атаманчук, дивлячись із цікавістю на п. Дарину?

    П. Дарина зашарілася і відповіла:

    - Хіба, - заради мистецтва!

    Справу було закрито. А роман - розпочато.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.