Елегія помешкання

Елегія помешкання

Замкну двері тишком-нишком. На пальчиках вийду з Хати, щоби Хата не почула і не зрозуміла, що її залишили саму. Мені - добре. Я можу погуляти світами і вернутися до Хати. А Хата може або стояти, або впасти. Ходити не може. Приречена на вічне чекання. Двері - її перші доповідачі - пішла, прийшла. Хата стоїть і думає. Хата чекає живих і чекає мертвих. Їй нічого не відомо про смерть. Вона чекає всіх. Вона дивиться на один і той же урбаністичний пейзаж. Їй до болю проїздили скла в вікнах-очах автомобілі на дорозі навпроти. Хата любить Дощ. Він промиває їй очі без хімії і тертя. Це ви робите порядки і миєте вікна. А Дощ - промиває. Він крапає дрібними краплями по шибі, по підвіконні. Цілющо... довго.... І хата зітхає під час цієї процедури, дивлячись, як ви сидите в ній, боячись під той Дощ вийти... промити себе... Ах! У вас - душ! Ах! У вас гель для душу! Ах! У вас - мочалка! Тьфу! Яке лизоблюдство. І це все в ній - в Хаті.

Ванна... претендує на аристократизм, бо її обліпили плиткою, повісили дзеркало і в ній стоїть біла балія, яку чомусь теж назвали Ванною. Ванна думає, що вона - Версаль. А Хата знає, що вона - Хата. І начхати їй на той "Версаль" в одному із своїх кутів.

Кухня мовчить. Вона або парує, або стиха шкварчить. Але, принаймні, не випендрюється. Їй нІколи. У старому фартусі вона чекає на господиню, аби подати їй начиння і рушники, сірники і губки.

Передпокій стомився перескладувати капці всіх мастей і сезонів. Він мріє про індивідуальну ділянку під забудову: пару дерев, ліхтар, лавка, а на ній - цілуються закохані. Він рідко бачив, як закохані цілуються. В основному, норовлять вискочити з Передпокою.

І, нарешті - Клозет. Він - глухонімий. Або вдає зі себе глухонімого. А що йому розказувати? Він став філософом без аудиторії. Хоча були часи, коли в ньому стільки газет і книжок перечитали! А нині - заходять з ґаджетами. Мабуть, це логічно чи ... співзвучно.

Хата обдумала свої закапелки і завітала до Вітальні. Та була ідеальною, як жінка в 40 років: нічого зайвого, елегантна, витончена і байдуже брутальна водночас. Як це поєдналося? А накупувалося, наскладалося, нарозсувалося і махнулося рукою. Якось само собою переросло в закам'янілий порядок, ніби само знало - куди і як. В цілому, Вітальня мала свій шарм у купі з простою іронією над метражем. Хата боялася Вітальні. Та була шантажисткою. Вона казала:"Ти, звичайно - Хата. Але саме я - твоє лице!" Сперечатися було годі.

І Хата опинилася носом до Спальні. "Що ти тут винюхуєш?"- обізвалася та. "Та так ... гуляю своїми просторами" - принишкло відповіла Хата. - "Ну, і гуляй далі. До мене сторонні не заходять." Хата намагалася щось заперечити, та Спальня не дозволила:"Ти думаєш, що ти головна? Ти - лише коробка. А от душа моєї господині знаходиться в мені - в Спальні. Тут вона кохала і плакала, хворіла і мріяла, поки ти витріщалася байдужими вікнами на безконечну вервицю машин. Сюди не можна заходити нікому, без дозволу господині!" Хата зітхнула. Та хіба їй конче треба? От тільки що таке та Спальня бачила, що така не добра? Чи то така задириста?

Хата підняла голову догори і поглянула на Дах. Він, як сторож, оглядав усе з висоти. Йому було байдуже до перепалок Хати. Він знав, що господиня має куди повернутися, бо є Дах над головою.

І так кожен ігнорував Хату, ховаючись в ній, вмостившись на ній. Хата все терпіла мовчки. Вона була вже стара, але міцна. От тільки ходити не могла. А якби могла, то пішла би за господинею, щоби не чекати її додому. Це - найважче. Правда, є радість від її повернення. Але скільки тривог під час чекання?

Виходьте з Хати тишком-нишком, не розстроюйте її, не розхитуйте, все одно вам вертатися до неї. Ніхто вас так не чекає, як вона.

30.10.2021