36 причин, чому я більше не ходжу на побачення

Розділ 1.

Можливо

Олівія Паркер знайшла список імен для ненароджених дітей о 22:47 у четвер увечері.

Пізніше вона переконає себе, що це була випадковість. Що винна коробка. Або шафа. Або дивний напад продуктивності, який змусив її розбирати речі майже опівночі.

Правда була менш романтичною.

Коробка стояла там уже сім місяців, і Лів просто робила все можливе, щоб її не відкривати.

Того вечора вона нарешті програла.

Вітальня нагадувала місце злочину. На підлозі лежали папки, старі рахунки, пожовклі інструкції до техніки, якою вона давно не користувалася, і кілька порожніх коробок. Посеред цього хаосу сиділа сама Лів, схрестивши ноги й стискаючи в руках аркуш паперу, який мав би бути абсолютно нешкідливим.

Натомість він почувався небезпечнішим за будь-який гострий предмет у квартирі.

Угорі сторінки її почерком було написано:

Майбутні діти.

Лів заплющила очі.

Боже. Навіть назва була жахливою. Наче вона спеціально хотіла залишити собі доказ того, наскільки сильно вірила в це майбутнє.

Нижче йшли імена: Елеанор, Грейс, Лілі, Ноа, Олівер, Генрі. Поряд із деякими стояли маленькі сердечка.

Лів швидко перевернула аркуш.

Потім перевернула назад.

Сердечка нікуди не поділися.

— Зрадники, — пробурмотіла вона.

На жаль, сердечка відмовилися відчувати сором.

Вона відклала папір на підлогу й потягнулася до келиха вина, який стояв на столику поруч. Келих був порожнім.

Це видалося особливо образливим.

Телефон завібрував.

На екрані висвітилося повідомлення від Софі.

Ти їла сьогодні?

Лів скривилася. З усіх можливих запитань. Не «як ти?», не «що робиш?» і навіть не «ти ще жива?». Саме це.

Вона швидко надрукувала:

Так.

Відповідь прийшла майже миттєво.

Брешеш.

Лів закотила очі. Софі мала нахабство бути правою саме тоді, коли це було найменш доречно.

Вона відклала телефон. На цілих три секунди.

Потім узяла його знову.

Ти взагалі звідки знаєш?

Тому що ти завжди забуваєш їсти, коли сумна.

Лів насупилася.

Я не сумна.

Кілька секунд Софі не відповідала. Потім прийшло нове повідомлення.

Тоді чому ти розбираєш шафу о десятій вечора?

Лів завмерла й повільно озирнулася навколо. На коробки. На папки. На хаос, який ще годину тому здавався цілком контрольованим. І, звісно, на список імен дітей, що досі лежав поруч.

Наче спеціально.

Наче знав, що вона дивиться.

Вона зробила фото стелі й відправила Софі.

Не змінюй тему.

Відповідь прийшла майже миттєво.

Ти буквально відправила мені стелю.

Це дуже гарна стеля.

Лів.

Що?

Ти відкрила синю коробку?

Цього разу вона примружилася вже по-справжньому.

Ти встановила камеру в моїй квартирі?

Ні.

Минуло кілька секунд.

Чарлі хотіла.

Лів мимоволі розсміялася. Це було настільки схоже на Чарлі, що майже лякало. Вона відкинулася на диван і подивилася на телефон.

Там був список.

Цього разу Софі відповіла не одразу.

Я знаю.

Звідки?

Тому що ти показувала його мені років п'ять тому після трьох келихів просекко.

Лів заплющила очі.

Боже. Вона справді це робила.

Мені подобалося ім'я Генрі.

Мені теж.

Після короткої паузи з'явилося нове повідомлення.

А Деніел його ненавидів.

Деніел вважав, що Генрі звучить як бухгалтер.

Лів засміялася. По-справжньому. Голосно. Так несподівано, що сама здивувалася. Сміх тривав лише кілька секунд, але цього вистачило, щоб усередині щось боляче стиснулося.

Бо проблема була не в списку. Не в коробці. Не в іменах.

Проблема була в тому, що колись вона була абсолютно впевнена.

У них.

У майбутньому.

У житті, яке вони будували разом.

А тепер не була впевнена навіть у тому, що їсти на вечерю.

Вона поклала телефон екраном донизу й підвелася. Софі мала дивовижний талант бути правою саме тоді, коли це було найменш доречно.

Список залишився лежати на підлозі. Лів демонстративно відвернулася. Наче вони грали в дитячу гру: якщо вона його не бачить, його не існує.

На жаль, це працювало приблизно так само добре, як і звучало.

У животі буркнуло.

— Зрадник, — повідомила вона власному шлунку.

Шлунок не виглядав особливо винним.

Кухня була маленькою, але колись саме вона була улюбленим місцем Лів у квартирі. Тепер це була просто кімната, яка регулярно нагадувала їй, що доросла людина може жити з одним лимоном у холодильнику.

Вона відчинила дверцята й завмерла.

У холодильнику лежали один лимон, половина упаковки вершкового масла, баночка гірчиці, пляшка білого вина і пластиковий контейнер із чимось, що колись, імовірно, було їжею.

Лів повільно зачинила холодильник.

Потім відчинила знову.

Про всяк випадок.

Нічого не змінилося.

— Ну, принаймні лимон виглядає щасливим.

Лимон нічого не відповів.

Як і всі чоловіки в її житті останнім часом.

Вона сперлася на стільницю і раптом зрозуміла, що колись ця сцена виглядала зовсім інакше. Не тому, що холодильник був повнішим, хоча й це теж. Просто вона завжди купувала продукти на двох. Автоматично. Не думаючи.

Молоко.

Йогурти.

Його улюблений сир.

Ті дивні пластівці, які на смак нагадували картон, але Деніел чомусь їх обожнював.

П'ять років її рука машинально тягнулася за двома упаковками замість однієї.

Іноді навіть зараз.

У супермаркеті вона брала щось із полиці й ловила себе на думці:

Він це не їсть.

А потім згадувала.

Звісно не їсть.

Його тут більше немає.

Лів різко зачинила холодильник.

Ні.

Вона не буде плакати через молочні продукти.

У тридцять два роки люди повинні мати більш серйозні причини для сліз.

Телефон завібрував.

Софі.

Знову.

— Що ти їси?

Лів подивилася на холодильник. Потім на лимон. Потім знову на холодильник.

— Лимон.

Три крапки з'явилися майже миттєво.

— Ти жартуєш.

— Я ще не вирішила.

— Лів.

— Технічно це фрукт.

— Це не вечеря.

— Каже хто?

За кілька секунд прийшло фото. Софі стояла на своїй кухні з тарілкою пасти в руках. У кадр потрапила рука її чоловіка, який явно намагався поцупити шматочок просто з тарілки.

Під фото був лише один підпис:

— Ось що таке вечеря.

Лів дивилася на екран трохи довше, ніж хотіла б. Не через пасту. І навіть не через чоловіка Софі.

А через ту дивну хвилю заздрості, яка раптом накрила її. Не злої. Не гіркої. Просто сумної.

Колись вона теж була впевнена, що саме так виглядатиме її життя. Не обов'язково з пастою. І навіть не обов'язково з чоловіком. Просто з кимось.

З людиною, якій можна написати о десятій вечора й поскаржитися на безглуздий день. Надіслати фото єдиного лимона в холодильнику. Посперечатися про те, чи можна вважати морозиво повноцінною вечерею, якщо додати до нього ягоди й удавати, що це турбота про здоров'я.

Не про велике кохання. Не про романтичні жести під дощем.

Про присутність.

Про когось, хто існує десь по той бік екрана й кому не потрібно пояснювати контекст.

Лів поклала телефон на стільницю. Потім майже одразу взяла його знову.

Її пальці самі відкрили список контактів, ніби тіло досі жило за старими маршрутами, навіть коли розум уже давно знав, що дороги більше немає.

Деніел.

Його ім'я все ще було там. Без сердечок, без дурнуватих емодзі, без особливих позначок.

Просто Деніел.

Вона натиснула на чат.

Останнє повідомлення було від неї. Три тижні тому. Щось про документи, які випадково залишилися в його квартирі після переїзду.

Він відповів.

Вона відповіла.

На цьому все.

Жодних драм. Жодних сцен. Жодних повідомлень о другій ночі з питанням, чому все закінчилося саме так.

Іноді їй здавалося, що це навіть трохи образливо.

Після п'яти років стосунків вони розійшлися настільки цивілізовано, що могли б отримати грамоту від якоїсь комісії з емоційної зрілості.

Вітаємо. Ви успішно завершили спільне життя без жодного публічного приниження.

Лів криво всміхнулася.

Колись вона думала, що саме цього й хоче.

Дорослості.

Спокою.

Зрілості.

Виявилося, що навіть найправильніше розбите серце все одно залишається розбитим. Воно не стає менш болючим лише тому, що ніхто не грюкав дверима й не кидався тарілками.

Вона відкрила поле для нового повідомлення.

Курсор заблимав.

Терпляче.

Майже очікувально.

Ну?

Що ти хочеш сказати?

Лів і сама не знала.

Що в холодильнику залишився лише лимон?

Що Софі знову виявилася правою?

Що вона знайшла той клятий список?

Що ім'я Грейс досі їй подобається?

Що сьогодні раптом стало важче, ніж учора, хоча мало б бути навпаки?

Її пальці зависли над клавіатурою.

На кілька секунд вона навіть дозволила собі уявити, як натискає «надіслати». Як отримує відповідь. Як між ними на мить повертається щось знайоме.

Не кохання.

Навіть не надія.

Просто відчуття, що десь є людина, яка пам'ятає всі версії тебе.

Потім вона повільно видалила порожній рядок, закрила чат і поклала телефон на стіл.

Ні.

Вона не хотіла писати Деніелу.

Насправді ні.

Вона сумувала не за ним.

Принаймні не зовсім.

Вона сумувала за тим, що колись у неї була людина, якій можна було написати будь-яку дурницю.

І це, мабуть, було навіть гірше.

Бо людину можна втратити.

А от звичне відчуття дому в іншій людині значно складніше відпустити.

Кухня раптом здалася надто тихою.

За вікном проїхав автобус, залишивши по собі короткий сплеск світла на стелі. У сусідів зверху щось грюкнуло. Десь у дворі загавкав собака.

Лондон продовжував жити своїм життям: шумним, байдужим, переповненим людьми, які поспішали кудись у своїх справах. Абсолютно не переймаючись тим, що в квартирі на третьому поверсі одна жінка намагалася не розплакатися через список дитячих імен і самотній лимон.

— Це вже смішно, — сказала Лів сама до себе.

Її голос прозвучав дивно голосно в порожній кухні.

Потім вона знову взяла телефон і відкрила Threads.

Спочатку просто щоб відволіктися.

Саме так, якщо бути чесною із собою, завжди починалися погані рішення.

Threads зустрів її рівно тим, чим зазвичай зустрічав усіх о пів на одинадцяту вечора.

Хаосом.

Перший допис був від жінки, яка стверджувала, що справжнє кохання можна впізнати за тим, як людина складає посудомийну машину. Другий містив фотографію коргі в светрі. Третій був настільки політичним, що Лів закрила його ще до того, як зрозуміла, про що там узагалі сперечаються.

Вона гортала стрічку без особливого інтересу, дозволяючи чужим думкам заповнювати простір у голові. Це було простіше, ніж слухати власні.

Потім їй трапився допис якоїсь інфлюенсерки.

На фото усміхнена пара стояла посеред лавандового поля, тримаючись за руки й дивлячись одне на одного так, ніби щойно виграла в життєву лотерею.

Підпис був ще гіршим.

"Коли зустрічаєш правильну людину, все стає простим."

Лів дивилася на екран кілька секунд.

Потім ще кілька.

Після чого фиркнула так голосно, що сама себе здивувала.

Простим.

Звісно.

Саме тому половина її друзів ходила до психотерапевтів, інша половина сиділа в застосунках для знайомств, а решта вдавала, що абсолютно щаслива на самоті.

Все було настільки просто, що вона щойно мало не написала колишньому через лимон.

Лів відкрила коментарі.

Там уже зібралася невелика армія людей, які дякували долі за своїх партнерів. Хтось написав, що зрозумів усе на першому побаченні. Хтось розповідав про кохання з першого погляду. Хтось стверджував, що хороші стосунки взагалі не потребують зусиль.

Це остаточно її добило.

Вона повернулася назад у стрічку й зависла пальцем над кнопкою створення допису.

Зазвичай Лів нічого не публікувала. Час від часу лайкала фотографії собак. Іноді надсилала Софі меми.

На цьому її активна присутність у соцмережах закінчувалася.

Але сьогоднішній вечір уже давно перестав бути звичайним.

Вона подумала про список у вітальні. Про Грейс. Про Генрі-бухгалтера. Про лимон. Про повідомлення, яке так і не відправила.

І раптом слова самі почали складатися в речення.

Не надто красиве.

Не надто розумне.

Просто чесне.

Лів набрала перший рядок.

Потім другий.

Перечитала.

Стерла половину.

Написала знову.

Перший варіант звучав так:

"Причина №1, чому я більше не ходжу на побачення: чоловіки жахливі."

Вона дивилася на нього секунд п'ять.

Потім видалила.

Навіть для неї це було занадто.

Другий варіант виявився ще гіршим.

Третій звучав так, ніби його написала людина, яка щойно прочитала надто багато мотиваційних цитат.

Лів застогнала й відклала телефон на стіл.

Можливо, Софі мала рацію.

Можливо, їй просто треба було поїсти.

Але коли вона вже збиралася закрити застосунок, погляд знову впав на список контактів, який досі висів у нещодавно відкритих.

На ім'я Деніела.

На те кляте «можливо», яке вона чула роками.

Можливо, колись.

Можливо, наступного року.

Можливо, коли буде більше грошей.

Можливо, коли буде правильний момент.

Можливо.

Можливо.

Можливо.

І раптом Лів зрозуміла, що хоче сказати насправді.

Її пальці швидко застукали по клавіатурі.

Цього разу вона не зупинялася.

Не редагувала.

Не сумнівалася.

Лише коли остання крапка стала на місце, перечитала написане.

І вперше за весь вечір відчула щось схоже на полегшення.

На екрані було лише одне коротке повідомлення:

"Причина №1, чому я більше не ходжу на побачення.

Якщо людина п'ять років відповідає «можливо», не дивуйтеся, коли це виявиться «ні»."

Лів ще кілька секунд дивилася на свій допис.

Потім заблокувала телефон і відклала його на тумбочку.

Світ не завалився.

Ніхто не постукав у двері.

Інтернет не скликав екстрене засідання через її особисте життя.

Усе залишилося таким самим, як було десять хвилин тому.

Список імен дітей лежав у вітальні.

У холодильнику самотньо сумував лимон.

А завтра вранці їй усе ще треба було йти на роботу.

— Ну і добре, — пробурмотіла вона.

Лів загорнулася в ковдру й заплющила очі.

Завтра цей допис загубиться серед тисяч інших.

Завтра про нього ніхто не згадає.

Завтра вона сама про нього забуде.

Принаймні саме в це вона вірила, засинаючи.

Приблизно через двадцять хвилин після цього Нейтан Коул сидів на дивані у своїй квартирі в Південному Лондоні й без особливого інтересу гортав стрічку Threads.

Його чай давно охолов. Книга, яку він збирався дочитати, лежала поруч відкритою на сто сімнадцятій сторінці. А стрічка, як завжди після одинадцятої вечора, складалася переважно з двох речей: суперечок і котів.

Нейтан уже майже відклав телефон, коли побачив знайомий нікнейм.

@marginnotes.

Він знав її не надто добре, але достатньо, щоб одразу впізнати. Кілька книжкових фестивалів. Кілька презентацій. Пара десятків електронних листів про новинки видавництва.

І достатньо, щоб здивуватися.

Лів Паркер зазвичай не писала в соцмережах нічого особистого.

Якщо бути чесним, вона взагалі майже нічого не писала.

Нейтан відкрив допис.

Прочитав.

Потім перечитав ще раз.

І мимоволі всміхнувся.

Не тому, що це було смішно.

Тому що це було дуже впізнавано.

Він відкрив вікно репосту й кілька секунд дивився на порожнє поле, ніби справді обдумував, чи варто втручатися в чужу особисту драму.

Потім надрукував:

"Найкраща думка, яку я прочитав сьогодні.

Читачі ромкомів, питання до вас.

Якщо людина п'ять років відповідає «можливо», це червоний прапор чи просто складний життєвий період?"

Нейтан натиснув «Опублікувати».

Після чого відклав телефон і повернувся до книги.

Для нього це був лише ще один допис у стрічці. Ще одна дискусія, яка протримається день або два, а потім загубиться серед нових суперечок про книжки, стосунки й літературних лиходіїв.

Якби хтось сказав йому, що цей репост через рік приведе двох людей до кохання, він би розсміявся.

На щастя для всіх учасників історії, ніхто йому цього не сказав.