Львівське грозове

Влило.

Вгаратало.

Львівський брук облизує дощівку з варґів тротуарів.

Ліхтарі поправляють фризури у дзеркалі калюж.

Дерева після розкішного душу хитаються в такт стихаючим Громам.

Вітер сів на лавку в сквері, закинув ногу на ногу, поправив довге, змокріле волосся, провів поглядом одиноку панянку, яка в скупім міні "танцювала" між калюжами на високих обцасах:"Цок-цок, цок-цок!"

- Ех, лінивий я - після Грози! - подумав Вітер. - Ще годину тому і парасолю би вивернув і спідничку би задер, аж калюжі би ся зашаріли. Не знала би - за шо й лапатися, чи парасолю ловити, чи спідницю. А так - "Цок-цок, цок-цок! Шо ти цокаєш? Діти сплять. Ше дятел їм присниться!"

Громи обурювалися в далині розкішними басами. Ніби хотіли вбрати Львів у пишний оксамитовий берет, а він не давався, мотав непокірно головою.

Львів...

Львів...

Що нового можна сказати про нього чи в дощ, чи без дощу?

О-о-о-о... Про нього ще стільки не сказано, що нового вистачить надовго.

Він неквапом припіднімає мельонек, вітається наліво й направо зі своїми, щойно вимитими домами, міряє ляскою кроки і ледь чутно насвистує "Ти-и-ильку ві Львові!"

Порядки наведено: вулиці блищать, ліхтарі сяють, львів'яни по своїх помешканнях п'ють гербату. Правда, - не всі. Хтось - на фронті. Хтось - в шпиталю. Львів знав такі хвилини не раз.

Він все більше кам'янів від бачених жахів і сивів від пережитих втрат. Він - місто. Він - місто сили і духу. Місто - слова і пісні. Місто руху і діла.

Дощами часу не змивається його слава і міць.

Змиваються кров і сльози. Бо кам'яниці не хочуть показувати свій біль. На те вони й КАМ'ЯНИЦІ!

А Громи - передвісники Перемоги!

А Дощ - то рушій Надії.

І Вітер, що на лавці поглядом "міряє" панну в куцій спідничці - то всього-навсього Батяр, який знає, що за тією панною і побігати не гріх і воювати за неї треба конче! Бо ті дівчаточка - то і є та розсипана на мільйони красунь Україна, яка любить і плодоносить.

Чи львів'янам то розказувати?

Чи любити, чи воювати - єдиний вибір -ТАК!

Минає Гроза. Зухвала, зверхня.

Шпацерує вуличками Львів.

Оглядується, що там зашаруділо в сквері.

Видалося, що самотній кіт вийшов на лови.

Яка там поезія, коли хочеться їсти.

Скрипнула брама, вийшла бабця зі щойно вийнятою ґазеткою зі скриньки:"Мурку! Мурку, дідьку облізлий! Ти ше живий? Я ти втікну! Я ти втікну, я ти тою ґазетою як дам по хвості, аж вуса ся в руру завернут! Хойці! Хойці, дурненсенький. Диви - як мокро! А я маю той твій кіті-міті... Поназивают - не вимовлю! Хойці!"

В кущах мявкнуло. Виліз старий (хіба шо за господиню молодший) кіт і подався до бабуні, потерся об її всохлу, а колись дуже файну, ногу і пішов з нею домів.

Брама знову скрпипнула.

"І за них тре воювати" - подумав Львів - "Бо та брама ше пам'ятає, як та бабця ранткувала, бо вона - в себе дома. Ту ся врОдила, ту ся залюбила і дітей народила, і в люди їх вивела, зістарілася. Чи не заслужила на спокійну старість? Якої холєри якась ненза має ту лізти? Вистачит, же їй кіт дає шпрайсу! Ше м*скаля бракувало... "

Скільки рефлексій після Дощу...

Гримить вдалині.

Йде відлуння дахами.

То виринає грім, то затихає.

Гроза то відходить, то вертається.

Яка вона закохана у Львів!

І не одна вона!

14.08.22