Гілка реальності

Минулого вже немає, майбутнє ще не настало. Що ж тоді є? Лише та точка, де сходяться майбутнє і минуле. Здавалося б, точка — це ніщо, а проте саме в цій точці й міститься все наше життя.

Лев Толстой

Затяжне літо й аномальна спека початку осені висушили річку до рекордного рівня, змусивши рибу відходити все далі від берега. Спіймати її з нашого містка ставало з кожним днем усе важче, і наша з онукою риболовля загрожувала завершитися без жодного результату.

Та запланований самою природою осінній жор риби, на щастя, ніхто не скасовував, і шанс упіймати великого коропа в нас усе ще залишався.

Тривала відсутність клювання, як це часто буває, налаштовувала на відверту розмову. І я, хай не стільки як рибалка, скільки як дідусь, був цьому навіть радий: в епоху цифровізації, гаджетів і віджетів достукатися до душі підлітка стає все важче...

Ми вже оминули загальні теми — побут і навчання, але наші поплавці так і не здригнулися. Втомившись від очікування клювання та сонячних зайчиків, що сліпили очі, відбиваючись від води, онука сумно запитала:

— Невже й завтра буде так само, діду?

— Хто його знає... — обмежився я банальною відповіддю, не менш зморений задухою та настирливими відблисками на воді. Але швидко зрозумівши, що онука може сприйняти це як відмахування, вирішив виправитися.

— Розумієш... — почав я з розумним виглядом, але одразу замовк: думки, що одна за одною виникали в голові, не знаходили логічного продовження. Виявилося, що для усвідомленої відповіді на це, здавалося б, звичайне запитання недостатньо мати дві вищі освіти, а комусь, можливо, й наукові ступені. Його коріння сягало значно глибше — за межі звичних уявлень.

І тут мені спала на думку майже безрозсудна ідея: з огляду на вже доволі «солідний» вік онуки (їй виповнилося п'ятнадцять), відповісти в дусі езотеричних вчень, які й досі важко прокладають собі шлях до людської свідомості та багатьма не сприймаються серйозно. Щоправда, наважуючись на такий крок, я ризикував бути не зрозумілим або — що ще гірше — запідозреним у «сектантстві»...

Але оскільки я вже не раз звертав увагу Соні на існування альтернативного — порівняно із загальноприйнятим — тонкоматеріального погляду на будову світобудови, то сподівався, що моя нова відповідь принаймні викличе в неї цікавість.

Думаючи, з чого почати, я мимоволі згадав відому фразу Ейнштейна:

— Якщо ви не можете щось пояснити шестирічній дитині, значить, ви самі цього не розумієте.

Щоправда, тут у мене була певна перевага: п'ятнадцять — це все ж таки не шість.

І я почав:

— Узагалі-то, з погляду збереження життєвої енергії людини, не варто надто занурюватися в роздуми про минуле чи майбутнє: адже минулого вже немає, а майбутнього — ще немає.

Судячи з усього, онука була не готова до такого мудрованого пояснення й подивилася на мене з легким подивом, ніби питаючи: «Що це з дідом сьогодні?»

— При цьому ніхто не заперечує, — продовжив я, — що минуле справді існувало. Ба більше, езотерика стверджує: усе воно зберігається в так званих «Хроніках Акаші» — Вселенській пам’яті. Щодо майбутнього... Коли ми без потреби занурюємося в нього, то мимоволі спрямовуємо туди частину своєї життєвої енергії — тієї самої, яка так необхідна нам тут і тепер.

— Діду, це якось складно, — насупилася Соня. — Минуле... гаразд, погоджуюся, його вже немає, і не варто в ньому просто так зависати... мм... порпатися, — поправилася вона, щоб дідові було зрозуміліше. — Але як не думати про майбутнє? Усе одно ж усі про нього думають: хтось більше, хтось менше!

— Зверни увагу, — я постарався говорити впевнено, як досвідчений наставник. — Я не казав, що про майбутнє не треба думати... Ми з тобою, як і всі люди, щось плануємо, про щось мріємо, сподіваємося, що наші бажання здійсняться. Я маю на увазі інше — постійне зависання в майбутньому: постійні фантазії, марні очікування й мрії про нездійсненне.

— Але ж ти якось казав, що майбутнє можна притягувати. А це означає — все одно думати про нього і, виходить, витрачати свою «важливу» енергію.

— Молодець, що запам’ятала! — усміхнувся я. — Усе цікаве вбираєш, мов губка. Щоб притягнути майбутнє, тобто певною мірою ним керувати, справді потрібна енергія — і чимала. Але одна справа витрачати її на порожні фантазії, і зовсім інша — на створення власного майбутнього. Або, інакше кажучи, на ту гілку реальності, яка тобі потрібна.

— Ну от... знову якось складно, — зітхнула Соня й почала знову закидати вудку, ніби даючи мені час придумати простіше пояснення.

— Я навмисне не спрощував це поняття, хоч на перший погляд воно й здається непростим. Бо скоро ще повернуся до нього. Потерпи...

Схоже, така відповідь її влаштувала: очі онуки знову засяяли цікавістю, і я продовжив:

— Отже... гілка реальності — це, простими словами, один із можливих варіантів нашого майбутнього. Уяви собі велетенське дерево з безліччю гілок, кожна з яких — чиясь можлива реальність. Наприклад, твоя завтрашня гілка може бути такою: чудовий настрій із самого ранку, смачний бабусин сніданок, гарна погода, риболовля і короп на два кілограми, якого впіймаєш саме ти.

Онука засміялася — така майбутня реальність їй явно подобалася.

— Та мені хоча б на пів кіло зловити!

— А може бути й інша, — продовжив я. — Поганий сон, із самого ранку вітер і дощ, несмачний сніданок (хоч у бабусі таких не буває!), кепський настрій... але все одно спійманий тобою короп на два кілограми. Тобто в чомусь ці реальності схожі, а в чомусь — ні. А можуть бути й зовсім різними. Причому в кожного з нас існує безліч варіантів завтрашнього дня — тих самих гілок реальності.

— Гаразд, тепер зрозуміло, — Соня вже зовсім забула про поплавок і дивилася тільки на мене. — І ти хочеш сказати, що якщо я навчуся правильно налаштовувати свої думки й трохи потренуюся, то зможу притягувати те, що мені потрібно?

— Саме так!

— Так... цікаво, звісно... Але, діду, зовсім не хочеться зараз занурюватися в усі ці складні поняття.

Її очі лукаво блиснули.

— Може, просто скажеш, що саме треба зробити, щоб завтра... ні, навіть сьогодні — ми з тобою впіймали величезного коропа?

Я розсміявся.

— Ох і хитрунка ж ти! Хочеш усе й одразу?..

У цьому місці нашої розмови на таку непросту — та ще й майже невловиму — тему можна було б проявити поблажливість до самого себе: поставити багатокрапку й, як каже молодь, просто продовжити нуднувату риболовлю. Або ж, змирившись із примхами риби, й зовсім змотувати вудки... Але щось у мені повстало проти такого капітулянтського фіналу — спасувати в розмові, яку сам же й розпочав.

Я почав шукати зрозумілу й водночас правдиву відповідь. Навіть вдався до невеликої хитрості: заходився міняти наживку на вудці, сподіваючись, що Соня не помітить моєї розгубленості. До речі, зробити це варто було вже давно.

Поки порався з гачком, встиг помітити, що біля містка почала активно гуляти риба — нехай і не велика. Це означало, що підгодівля, закинута ще на початку риболовлі, нарешті подіяла.

— Не все так просто... — почав я, усе ще занурений у власні думки й тому не надто впевнено.

І тут же впіймав на собі співчутливий погляд онуки, який ніби говорив:

«Ну от, дід і видихався...»

Вловивши цей невисловлений докір, я продовжив уже значно впевненіше:

— Я маю на увазі, що не так просто ось так, сидячи на риболовлі, осягнути суть цілої теорії.

Витримавши педагогічну паузу — ким я тільки не був у цьому житті! — сказав:

— Але це можливо. І найголовніше для притягнення важливої для нас реальності — не просто думати про неї чи мріяти. Треба чітко уявити настання цієї події, буквально відчути її! І водночас усвідомлювати, що навколишній світ не лише готовий, а й прагне допомогти нам у цьому. Ось так.

— Так... звучить і просто, і складно водночас, — замислено протягнула Соня. А потім додала: — Діду, здається, я майже все зрозуміла. Тобто досягти бажаного можна без виснажливих тренувань і подолання купи перешкод?

— Саме так! — підтвердив я. — Використовуючи лише енергію наміру й тверду віру в результат. До речі, слова Ісуса, які ти напевно чула: «І по вірі вашій буде вам дано», — саме про це. Використовуючи силу віри, можна навіть ходити по воді, що Ісус і демонстрував своїм учням.

Чи то я переоцінив свої педагогічні здібності, чи то в Соні просто вичерпалося бажання заглиблюватися в таку непросту тему, але вона раптом сказала:

— Ну, може, тоді покажеш щось на зразок майстер-класу?

Вона засміялася, блиснувши обома рядами білосніжних зубів.

У моєму житті траплялися моменти, які я, хоч і з певною натяжкою, міг би віднести до керування власною реальністю. Але ось так узяти й створити диво просто тут і зараз я точно не був готовий.

Щоправда, у такі миті думка розуму вже мало важить для підсвідомості — вона вирішує все по-своєму. І саме зараз, як мені здалося, відбувалося щось подібне: підсвідомість потай прийняла виклик онуки, і після думки про неможливість дива тут і тепер події раптом пішли зовсім іншим шляхом.

— Діду, дивись! Поплавок!

Досвідчена в рибальських справах Соня, як бувало вже не раз, першою помітила рух мого поплавка — він стрімко пішов під воду. Це було характерне клювання великої риби — саме те, на яке ми вже майже перестали сподіватися...

Усі варіанти відповіді на прохання про майстер-клас миттєво відійшли на другий план; якщо говорити мовою комп'ютерів, вирушили до довготривалої пам'яті. Зараз було не до них.

Я зробив різку підсічку й одразу відчув потужний опір. Вудилище зігнулося дугою, заспівала волосінь...

Велика риба, опинившись на гачку, явно давала зрозуміти: у її реальності бути спійманою аж ніяк не входило до планів. Вона рвонула з новою силою, і фрикціон котушки знову затріщав.

Але в нашої з онукою реальності щодо цього були власні плани.

Завдяки вчасно поданому Сонею підсаку вже за кілька хвилин короп лежав на містку.

— Діду, з таким результатом я готова слухати твої магічні теорії хоч на кожній риболовлі!

Онука захоплено сміялася, все ще не вірячи в таку усмішку фортуни. Я радів разом із нею й дякував випадку (а можливо, й самому Всесвіту, який вирішив мені підіграти — хто знає?) за такий вдалий фінал.

А головне — за можливість продовжити розмову про гілку реальності вже завтра. На наступній риболовлі.

— Бабусю! — вигукнула онука просто з порога. — Ми спіймали величезного коропа!

Щаслива реальність онуки ніби торкнулася й бабусі, і її втомлене домашніми клопотами обличчя одразу засяяло усмішкою.

І тут я зрозумів одну просту істину.

Не так уже й важливо навчитися створювати для себе кращу реальність — значно важливіше, щоб у ній завжди було місце для тих, хто нам дорожче.