Багряна Аронія

На плиті гріється старий алюмінієвий чайник, який залишився ще від минулих господарів, які раніше жили в цій квартирі. Я не знала що з ним робити, тому просто відмила накип і продовжила користуватись річчю: а чому б і ні? Але що робити із тими чужими кружками і тарілками, які залишились лежати в посудомийці? До них мої руки точно торкатись не будуть. Паскудство, тепер доведеться завжди мити посуд вручну…

— Ти забрала з собою всі речі, Джонсі?

— Ага, мам, все забрала.

Насправді більшу частину речей я повитягувала із чемоданів: в моєї матері є унікальна надздібність упаковувати в невеликі простори купу речей: потрібних і, частіше за все, не дуже. Саме тому я непомітно встигла витягнути кілька ТОЧНО НЕ ПОТРІБНИХ речей і залишити їх в батьківському домі.

— І кружки свої теж позабирала? Вони мені тут не потрібні, займають багато місця.

— Так, забрала я ті кружки.

Невелика пауза…

— І електричний чайник також взяла? Той який бабуся подарувала тобі на день народження?

Я замовкаю.

— …Так, і його я взяла.

Знову пауза, на цей раз вже засуджуюча. Я надто добре впізнаю цю засуджуючу тишу.

— Джонсі, не бреши, я знайшла цей електричний чайник на підлозі в твоїй спальні в коробці, чому ти не взяла його? Я можу тобі його надіслати…

Я важко зітхаю: треба було краще брехати, але на жаль, мені це дуже важко вдається. Я прежахлива брехуха, завжди такою була.

— Не переживай, мам, тут вже був чайник.

— Старий і весь в пилюці і накипі?! Як ти взагалі додумалась цим користуватись, хіба ти знаєш хто користувався ним до тебе?! Гидота.

Я кидаю погляд на алюмінієвий чайник: старенький, але доволі придатний для використання. Не бачу в цьому жодних проблем.

— Ні, я відмила накип, чайник чистий. Чесно, мам, давай не будемо зациклюватись на дрібницях… особливо зараз.

Зітхання і мовчання на іншому боці: здається, я перемогла. Здається…

— Добре, роби як знаєш. Я передзвоню пізніше,…

Я заплющую очі і видихаю із полегшенням: нарешті!

— …але бери слухавку, добре? А не ігноруй, як завжди. В тебе це дуже добре виходить.

— Мгм, окей.

Після гудку я кладу телефон на стільницю, поруч із плитою. Фух, нарешті можна закінчити спокійно заварювати чай. Я дістаю із однієї з шафок рожевий целофановий пакет - моя матір обожнює передавати абсолютно будь які речі в такому вигляді - і витягую з нього випадковий пакетик чаю. Чорний? Ех, не такий хороший як зелений, але теж підійде.

Декілька наступних хвилин я наливаю окріп із старого алюмінієвого чайника в свою блакитну кружку. Ого, він подряпаний… цікаво, ним жбурляли в когось? Можливо він просто часто падав через неловкість, але чомусь мені все ж здається що його часто жбурляли.

Ауч! Сраний окріп… я знов не помітила як воно розлилось мені на руку! Можливо варто бути більш сконцентрованою, але якщо чесно це практично неможливо зробити під час глобального переїзду… і тих проблем які чекають на мене попереду. Я взагалі нервуюсь часто останнім часом, а переїзд в більше місто кращої погоди точно не робить.

Мені не подобається говорити із матірʼю довго. Якби я могла я б взагалі не спілкувалась із нею або бодай з кимось з членів моєї родини довше ніж кілька секунд: інколи я думаю про те а чи не терпіли вони мене так само, коли я жила із ними? Ну що ж, Джоанно: попереду тебе чекає лише невідоме, а ти будеш сяяти і процвітати в новому помешканні, наче блискучий діамант…

— Хах, ага, той самий який потопає в купі лайна… - кажу я сама до себе.

Чорний чай виявився гіршим ніж я собі уявляла: можливо той дурний чайник дійсно зіпсований, може матір була права?… О ні, краще взагалі не думати про це. Чому в свої 21 я маю слухати думку своєї матері? Це не обʼєктивно. Я сама повинна створювати обʼєктивність, таку яку я забажаю. Все ж таки я частина всесвіту і можу посилати свої думки і прагнення в космос, чи не так? Всі «психологічно зрілі» особи так можуть і вміють, тоді і я мушу якось спробувати.

Нове місто не змусило мене полюбити моє життя. Колись я чула слова про те що «куди б ти не поїхав, від себе всеодно не втечеш»: і це звучить як найболючіша і найбільш твереза правда, яку я змогла відчути на власній шкурі. Переїзди загалом змушують мене панікувати, а коли ти опиняєшся в місті в якому ти абсолютно самотня, життя стає все більш нестерпним. Хоча, з іншого боку я могла б прямо зараз вийти на вулицю і сказати кому завгодно що я не Джонсі, а наприклад, Брунгільда: і мені б швидше за все повірили. А чому б їм мені не повірити? Напевно в цьому і прикраса бути «новенькою» в суспільстві. До того ж, зараз поки літо, але зовсім скоро мені доведеться бути «новенькою» ще й в колективі інших студентів мого факультету… От же срань.

Подібні роздуми привели мене в чергову пучину відчаю, тому я просто важко зітхаю: мій погляд зупиняється на купі коробок і валіз які розташовані на підлозі на брудній кухонній плитці. Блін, доведеться мало того що розібрати всі ці речі, так ще й треба буде після цього прибирати цілу квартиру заново, ех…

«Можливо якби в мене були друзі тут мені було б кого покликати на допомогу.»

Я ловлю себе на цій думці: хм, якась вона дурна, ця думка — не буду більше її думати. Одягнувши навушники і нарешті допивши свій чай, я починаю розкладати речі по поличкам: довго і муторно.