Над Альбаїсіном

Я зустріла її в Гранаді, у заплутаних лабіринтах району Альбаїсін, де запах смажених сардин змішується з ароматом жасмину та вихлопними газами моторолерів. Мій провідник, старий циган на ім'я Пако, перехрестився, коли ми проходили повз будинок із пошарпаними синіми дверима.

— Там живе Белла, — прошепотів він.

— Вона бачить те, що сховано під землею і в людських черепах.

Белла не була схожа на казкову відьму. Це була жінка невизначеного віку в джинсах та шовковій шалі, з очима холодними, як води Гвадалквівіру взимку. Вона заробляла на життя специфічним ремеслом:

Белла вміла «виходити з себе». Поки її тіло нерухомо сиділо в кріслі, її дух — легкий і невидимий — блукав нічною Іспанією. Вона знаходила загублені ключі від сейфів, підслуховувала розмови в урядових кабінетах Мадрида та дізнавалася імена коханців задовго до того, як про це дізнавалися обмануті чоловіки.

Я завітала до неї під приводом вивчення місцевого фольклору. Белла палила міцні сигарети й усміхалася кутиком рота.

— Ви, вчені, шукаєте істину в книгах, — сказала вона, випускаючи дим. — А істина — це просто шепіт у порожній кімнаті. Хочете знати, що про вас думає ваш наречений в Парижі?

Я відмовилася. Але мене заворожувала її впевненість. Белла була найманкою астралу. Того вечора до неї прийшов похмурий чоловік у дорогому костюмі — кажуть, він був пов'язаний із будівельною мафією Марбельї. Йому потрібно було знайти компромат на конкурента, який нібито сховав цифрові носії десь у руїнах старого монастиря.

Белла погодилася. Вона зачинила віконниці, запалила одну свічку й сіла навпроти мене.

— Дивіться, сеньйоріте, — мовила вона. — Але не торкайтеся мого тіла. Якщо нитка обірветься, я не знайду дороги назад.

Вона впала в транс. Її дихання стало рідким, а обличчя перетворилося на воскову маску. Я чекала годину. Раптом повітря в кімнаті похолодало. Тіло Белли здригнулося, на губах виступила піна, а в очах, що раптово розплющилися, застиг такий жах, якого я не бачила ні в живих, ні в мертвих.

Вона різко сіла й заговорила чужим, сухим голосом:

— Він не ховав флешки. Він ховав тіло.

Вона вказала пальцем на чоловіка в костюмі, який чекав у кутку. Той зблід, але швидко оговтався.

— Ви знайшли місце? — запитав він хрипко.

— Так, — відповіла Белла, повертаючись у свій звичний стан, хоч її руки й тремтіли.

— Під фундаментом нової вілли. Але там не тільки дівчина, яку ви шукаєте. Там лежать ще троє. І один із них — був у золотому годиннику, який ви зараз носите.

Замовник мовчки вийшов, грюкнувши дверима. Я із острахом порадила Беллі негайно тікати з міста, бо вона дізналася забагато.

— Куди мені тікати від того, що я бачу? — втомлено відповіла вона.

— Астрал не має кордонів, але й від совісті там не сховаєшся.

Наступного ранку Іспанію сколихнула новина:

відомого забудовника знайшли мертвим у власному авто — серцевий напад. Я поспішила до синіх дверей Альбаїсіна, щоб розповісти про це Беллі.

Двері були відчинені. Белла сиділа в тому ж кріслі. Вона виглядала спокійною, майже щасливою. Я покликала її, але вона не відповіла. Коли я підійшла ближче, то побачила, що її очі розплющені й дивляться в порожнечу.

На столі лежала записка:

«Я знайшла те, що шукала. Це не річ і не секрет. Це вихід».

Трагедія полягала не в то му, що її вбили. На тілі не було жодного сліду насилля. Несподіванка відкрилася під час розтину, про який мені розповів знайомий лікар із моргу Гранади.

Медики були приголомшені:

мозок Белли був абсолютно чистим, без жодної звивини, гладким, наче морська галька. З погляду фізіології вона не могла прожити й хвилини, не те що розмовляти чи ходити. Вона вже багато років була лише порожньою оболонкою, яка підтримувала життя силою чужих секретів. Тієї ночі, побачивши справжнє зло, її душа просто вирішила більше не повертатися в те, що давно перестало бути людиною.

Я виїхала з Гранади того ж дня. Іноді мені здається, що в шумі іспанського вітру я чую її сміх — легкий, холодний і нарешті такий вільний.

Вільний від земного бруду.