Приховані кістки

Присвячується усім тим померлим, чиї імена навіки стерлися з історії.

Очі широко розплющились. 

Тепер не було тих силуетів — голих, пухких дитячих силуетів, що бігали довкола та благально простягали руки. Не було вже й тих чорних постатей, що осторонь стояли й уважно спостерігали за всім. Їхні очі палали білим полум'ям. Вони наближались... Та все зникло. Замість них розповзлась біла стеля, на якій красувались тріщини, що, як ріки, розтікались навсібіч. 

Нестор тремтів. Груди боліли. Бракувало повітря. 

Іноді він думав, що краще б було мати епілепсію або інфаркт, аніж ті сни. Ті сни, вони... гнили душу. 

Вперше вони почали з'являтись тоді, коли Нестор переїхав до москви, а сталося це років двадцять тому. Точніше — двадцять три, у січні виповнилося. Його батьківщиною було невеличке селище, що колись славилось працьовитими людьми, дивовижною природою та плодовитою землею... 

Наразі це пустир, зачищений Червоним терором. 

Від людей залишився попіл, який прийняла в себе земля, а від природи та полів — гострі чагарники та зарослі лани, що потайки співають сумну історію. 

В обіймах селища Нестор назавжди залишився наївним вродливим юнаком. В тих обіймах й похований під руїнами повалених будинків. 

Він постарів. Посивів. Сильно схуд... Руки тремтять. 

Ті діти, худі до кісток, з громіздкими черевами. Ті випуклі очі — білі, палаючі вогнем очі. Краще б було вмерти, аніж їх бачити, та... 

Дівчина, що сиділа збоку, випустила вбік Нестора куряву сірого диму. Курити — шкідливо для здоров'я, та кому потрібне те здоров'я, якщо є відчуття щастя? 

Її очі наче замерзле озеро. Волосся — ніби вороняче крило — спадало на оголений бюст. Шкіра, як сніг. 

Нестор завмер, вдивляючись у неї. На мить він забув, що відбувалося минулої ночі, та й згадувати не хотів. Дівчина не зводила з нього погляду, курила, облизувала губи. Потім встала з ліжка, вся гола, й вийшла з кімнати. Нестер залишився один, окутаний до паху білосніжною, чистою ковдрою. 

Очі, широко розплющені, затремтіли — потекли солоні струмочки. 

Валіза стояла біля шафи. На ній хропів пил. 

Нестор вдягнувся, накинув капелюха та вийшов зі своєї квартири, обережно зачинивши її. Коли він копирсався ключами в замковій свердловині, то відчував себе не у своїй тарілці. Руки тремтіли, намагаючись вправно провернути ключ, а потім різко кинулись в шалений танець, коли з-за спини долинув гучний звук кроків. 

Нестор затамував подих. Руки спинились. Серце теж. 

— Іван Іванич, добрий дєнь! 

Нестор з полегшенням видихнув. То була його сусідка з другого поверху — Тамара Петровна. 

— Добрий, — відповів Нестор награною усмішкою, знімаючи шляпу. 

— Куда ето ви так рано ідьотє? Семь утра же только. 

— А, па дєлам нєкатарим: в магазін схадіть... друзів старих правєдать, і тому подібне. 

Тамара Петровна на хвильку завмерла з вимальованою на пиці усмішкою, тяжко вдивляючись в Несторову постать: обдумувала те, що почула, і чи правильно почула. 

— А ви самі куда? На раннюю пробєжку, что лі? 

Зрозумівши, що їй, напевно, почулось, Тамара Петровна ще дужче (бридкіше) усміхнулась, засміялась та відповіла:

— Ну ви і дайотє, Іван Іванич! Куда же мнє в таком-то возрасте? К сеструшке сваєй на пятий иду: обсуждать будєм... Ну... — вона зам'ялась; Нестор був подумав, що Тамара Петровна от-от зараз розплачеться, тому вирішив взяти ситуацію у свої руки.

— Ну я понял, понял, что ви імєєтє в віду. Нє буду тоґда вас задерживать. Удачі вам... там. 

Тамара Петровна похмуро кивнула та подалась собі сходами далі вверх, а Нестор — вниз. У під'їзді дивно пахло — чи то фарбою, чи то сечею, але що було цього разу, Нестор не хотів знати. 

Вулиця ще не до кінця скинула з себе тьмяну ковдру, проте в деяких місцях виднілися сліпучі оранжеві проблиски. Йшов маленький дощ, який у ночі парувався з грозою. 

А Нестор із... 

Витав свіжий аромат — єдине, що радувало, з-поміж тих косих будинків, виконаних у якомусь невідомому стилі, та різнобічних поглядів людей, які за останні три роки мінилися від сумних та депресивних — до радісних та мрійливих. Двадцять три роки тому... Чим думав Нестор? Дивно, що за такий довгий час проживання його не розірвало від... 

Гріха. І ні, він таки рве його. Рве і рве кожного дня, та цей сучий мин все тримається, хоча йому боляче. Йому боляче! Йому мусить бути боляче! Цей виродок заслуговує на це! 

...внутрішнього переживання. 

Вдихнувши свіжого повітря ще кілька разів, Нестор розвернувся ліворуч та попрямував до одного місця. Магазин відкривався після восьмої, годинник показував початок сьомої. 

Час відвідати друзів. 

Колись цей бар був дуже популярним серед міської "інтелігенції", яка любила тут випити, побитися та наблювати — запах кислої капусти царює тут й по сьогодення. Та коли в 53-му "здохла тварюка", як подумки висловлювався Нестор білій стелі, бар закрили через якісь там фінансові проблеми. Протягом трьох років він служив тимчасовим притулком для безхатьків та щурів, а справжнім господарем, з власної волі, згодився бути сам Нестор. Тут його друзі більярд час від часу грають. А він — із ними, коли тримається. 

Того ранку, 26-го лютого, у підвальному приміщені знаходилося четверо осіб, не рахуючи Нестора, що як сновида спустився по сходах. Єдиним джерелом світла була лампа, що звисала зі стелі та освітлювала громіздкий більярдний стіл, трохи подертий. Нестор зробив кілька кроків назустріч столу та зупинився. Заплющеними очима він дістав з кишені пальта пачку дзигар, звідти — одну сигарету, сунув її в рота... 

Пальці тремтять. Пальці тремтять. 

... й вже хотів був запалити, та запальничка десь поділась. Холодок повільно, ніжно, крижаною хвилею пройшовся по тілу від голови — і до пальців на ногах. Очі заплющені. Вони болять. "Ні... Ні, я пам'ятаю, що клав її..." — подумки пробубонів Нестор, не зупиняючись шарудити руками по карманах. І тут почулося характерне "кляц". Потім ще одне, і ще одне, і ще одне, і ще одне — пауза, — і ще одне і ще одне і ще одне і ще... І тепло. 

Нестор відчув вогняне тепло. Сигарета горить. Хтось її запалив. 

Відкривши очі, перед собою Нестор побачив чуже, та до біса знайоме лице. У маленькому полум'ї воно каламутилось, було якимось неправильним, проте залишалось впізнаваним — ті каштанові кучері, ті очі, та родимка над щокою. Беззаперечно — Льоша, Олесь, Олесь... Лук'янович... 

"Гімно, а не запальничка" — басом промовив Олесь та, сміючись, поклав запальничку назад до Несторової кишені. 

Нестор хотів був щось сказати, аж рота відкрив, та... 

БАМ! ГРІМ! КРИКИ! ПЛАЧ! 

Нестор відсапнувся та затулив вуха руками, схилився додолу. У відповідь долинув сміх — ще гірший за той грім. О Господи, набагато гірший за той грім. Це був хоровий сміх, що басом відскакував від стін, погрожуючи ті розтрощити. 

Олесь похлопав Нестора по плечу, та коли почув веселе: 

"Що, злякався?" — легше не стало. 

Чоловік, що випалив ці слова, стояв спиною до Нестора, оглядаючи більярдне поле та протираючи кий. А потім він обернувся. Слабка лампа освічувала прикрашену посмішку, яку разом із лицем псували грубі шви, через що фізіономія здавалася сплющеною, ніби на неї впав величезний камінь. Живіт був перев'язаний жовтими бинтами — чи то від добряче затверділого гною, чи то від гри світла. Руки — ніби пошматована свиняча шкіра, яку спробували недбало зшити. Лице вкрите темрявою.

Нестор ковтнув слину. Коли він вперше побачив Марка в такому вигляді, то ледве не втратив свідомість. Він знав, що з ним сталось, та не очікував побачити його... таким. 

"Не бажаєш приєднатися, Несторе? Партія тільки-но скінчилась." 

Нестор підійшов ближче. Він не хотів дивитися йому у вічі. Не хотів. Це було страшніше, ніж... ні, зі снами таке порівнювати не можна — грішно. Та чи змінилося б щось від цього, якби, все ж таки, глянув? 

Чи... змінилося б щось? 

Повільно хапаючи повітря, Нестор сухим голосом відповів: 

— Так. Чому б ні? 

За мить з темряви вийшов ще хтось, та Нестор навіть не глянув на нього: вже звик до його появи кожного разу. Як і завжди, той чоловік тримав кий. Нестор, периферично споглядаючи на нього, взяв той кий та підійшов до більярдного столу. Марк усміхнувся. З тіні вийшов ще один чоловік, точніше його руки, на одній з яких — на правій кисті — був... —

Паша... 

...був шрам. Велетенський шрам, наче від опіку. 

Марк тим часом вже завершив фасувати на столі шари та звернувся до Нестора: 

"Бий перший. Подивимось, чи не втратив ти свого таланту." 

Нестор кивнув два рази головою, сверлячи поглядом гнилу дубову підлогу, та заходився бити. Він затис між вказівним та великим пальцем кий, прикрив одне око та спробував прицілитись. 

Блиснула лампа. Замиготіла. Затремтіла. Заколихалась. 

І почала світлі промені кидати, та людей випускати. 

Різні ті люди були, і тіні їхні різні — малі, великі, довгі, короткі. 

Вони повзли по освітлених на мить стінах, столу, Несторові. 

І коли тіні окутали його, він почув голоси — благальні, відчайдушні, мертві голоси. 

Нестор заплющив очі, і в пам'яті постали постаті, до страху худі та тонкі, що йшли кам'яною дорогою с похиленими головами; губи повільно рухались, промовляючи, навпено, останні слова. Потім вони падали й більше не підіймались — лежали, допоки над ними не скупчувалася зграя мух, а тіло не перетворювалось на коричневу масу. 

Марк, Олесь, Петро та Паша... Він відчував, як вони з насолодою спостерігають за ним. Не бачив, проте добре відчував. На їхніх понівечених обличчях здіймалися задоволені усмішки, за якими насправді нічого хорошого не приховувалося. Та Нестор не міг їх винити. Якби б винив... Якби б винив, то вже давно б гнив у своїй квартирі, яка була подарована владою за бойові заслуги під час Другої світової. І в ній він би лежав на тому болюче пухкому ліжку, оповитий теплом, а погляд споглядав би оті тріщини на стелі, що неймовірно точно походили на річки та озера, що колись Нестор бачив. І не було б ані хвилини, ані секунди, щоб він заплющив очі. Він би не зміг. Він би нічого вже не зміг. Він... 

БАМ! 

Куля розбила трикутник, й у результаті інші подібні кульки стрімко, гримучи, розполохавшись навсібіч. Дві з них закотились в лунки. Долинув колосальний хоровий сміх — знову той грім. 

"А ти не втратив хватку", — озвався Олесь. Петро промовчав. "Мо' тренувався десь, коли нас не було?" — запитав Марк, крокуючи з темряви до Нестора. 

Той відійшов від столу, дивлячись кудись вбік та простягаючи Марку кий, й сказав: 

— Сам знаєш.

Марк замовк. Настала тиша. Неприємна тиша

Чому він замовк? Чому усе різко замовкло і занурилось в таку гучну тишу? Чому Нестор згадує ті зимові стогони, що пробирали до кісток?

Нестор волав плакати, та у відповідь, силкуючись, підняв погляд.

Маркове обличчя було жахливим, перемеленим та зшитим докупи. Очі були широко відкриті, без повік. А під ними — диявольська посмішка.

— Так, — відпові Марк, — знаю. Я усе про тебе знаю.

Кулі продовжували гриміти й потрапляти в лунки. Чулися невдоволені вигуки. Нестор виявився збіса вдалим гравцем, навіть попри те, що пальці злипались від поту.

Після кількох партій Нестор пригостив Олеся, Павла та…Марка цигарками, і вони разом всілися на запліснявілих ящиках в кутку кімнати та смачно засмалили. Пекучий дим проникав до легень, гріючи трахею та осідаючи на ній тонким налітом. Дивно, але це дійство відчувалось неймовірно тепло, ніби чиїсь обійми. Нестору стало комфортніше, левова частка страху кудись втекла разом із переживаннями. Важко відповісти, чому. Можливо, через вдалу гру, або, що найімовірніше, через добрі цигарки та те, що громові постріли вже скінчилися. Нестор цим не цікавився. Він просто смалив та зрідка позирав на годинник, а ще рідше — на друзів. Минулих. Друзів.

Попри те, що у місті вони зналися вже довгий період часу, Нестору було важко осягнути думку, що вони продовжують бути друзями після того, що сталося двадцять років тому. Хоча, якщо говорити повноцінно, він взагалі намагався про це не думати, адже це було б дуже смішно. Смішно і грішно. Та тут, у світлі крихких вогників від сигарет та обіймів диму, він мимоволі згадував ті далекі часи, коли був ще вродливим юнаком, який мав кохання свого життя та вірних друзів, що ніколи б не кинули в біді.

Ніколи не кинули б… Ніколи.

Думати так було грішно, та Нестор не втримався. Він не знав, що відчувають його давні друзі, та це й не було важливим. Він обвів їх поглядом, поки ті були зайняті сигаретами, щось подумав про себе, й усміхнувся. Знову закурив.

І згадав обличчя Олеся й Павла, коли їх, побитих та з ніг до голови вимазаних у багні, вели ледве живим селом до яру. Згадав обличчя Марка, коли той безсило лежав на перині й попросив води; його очі були заплющеними, рот трішки привідкрився, він щось відчував, щось блаженне. Згадав як тримав у власних руках та наводив…

“Ти ж пам’ятаєш, що сьогодні за день?” — озвався Марк.

Нестор моментально отямився, глянув на Маркові ноги та закивав головою:

— Пам’ятаю, аякже.

“Такий день неможливо не пам’ятати, еге ж? Скільки то років пройшло від смерті того гиндика, га? Три, наче, так?” — усміхаючись, випалив Олесь, беручи до писка тліючу сигарету.

Паша лишень кинув короткий погляд на Нестора, і теж затяжка.

— Так, три. Сам трохи здивований, що час так швидко пролетів.

“Занадто навіть, ні?” — запитав Марк. Його усмішка. У темряві. Допоможіть.

— Є трохи. Але цей г…, — зам’явся, — демон здох, тож…

Паша пирхнув зі сміху. Нестор сподівався, що він щось скаже, та ні. Він просто пирхнув, а потім знову продовжив смалити. Рука, коли потяглася з цигаркою до писка, знову показала опік, що її вкривав. Нестор відчув, що в його серці щось стислось, а губи сіпнулись.

“Але ти пам’ятаєш, що було двадцять два роки тому. Я правий?”

Марк підсунувся ближче. Нестор вважав, що той дивиться йому прямо в очі.

“Я ж правий?”

— Правий, — тихо відповів Нестор.

Після короткочасної тиші, Марк продовжив:

“Сьогодні — день, коли суспільство, яке тобі вже незнайоме, почне рухатись в інший бік від того, під яким існувало усі ці двадцять років. Ти розумієш це, Несторе?”

Нестор перестав курити, хоча хотів. Сигарету він вийняв з рота та почав крутити між пальцями, незважаючи на біль, що подекуди завдав незначної шкоди Несторовим ніжним, тендітним пальчикам.

— Знаю. Власне, через це я і їду… до села.

Усесвіт ніби зупинився. Навіть дим, ввижалося, застиг на місці та нікуди більше не парував. Пальці затремтіли з більшою силою. Очі уп’ялися поглядом у підлогу. Тілом пробіглися дрижаки. Він боявся, що вони скажуть, боявся, що якщо підійме погляд саме в цей момент, то побачить їхні спаплюжені лиця з широко розплющеними очима, погляди яких здеруть з Нестора шкіру. 

“Ми знаємо, Несторе. Знаємо”, — промовив Марк.

Нестор судомно закивав, не піднімаючи погляду.

“Ти ж розумієш, що на тебе буде там чекати?‘ — озвався Олесь.

— Знаю, знаю.

Паша мовчав.

— Знаю-ю.

З очей ринув водоспад сліз, а тіло пробрали судоми.

— Я їду, Марку… Лесю, Пашо… Їду.

Вони не відповіли, а Нестор тим часом схилив голову на коліна та гірко заплакав.

— П-п-проб-б-а-чте мене…

Тиша. Нестор закричав ще дужче, обійнявши ноги.

— Н-н-н-н…

“Підніми очі. Не бійся.”

Нестор так і зробив. Повільно, ніби ніс у руках крихкий дорогоцінний кришталь. Нікого поряд не було, лише промені пробивалися крізь дошки, якими були забиті вікна.

Коли він вийшов з будівлі, на його лиці грала усмішка та засохлі патьоки. Усі люди, що стояли поруч, дивилися на нього, допоки не зник за рогом.

Через 2 дні.

28 лютого, 1956-й

Не важко було знайти людину, яка б погодилась виконати Несторове прохання: Антін Жданов був давнім другом та тим єдиним, кому Нестор міг довіряти.

Вони зустрілися о четвертій годині ранку за містом біля лісосмуги. 

Крокуючи до червоного “Москвича”, якого неохайно приховували гілки дерев та кущі, Нестор міцно стискав ручку валізки. Річ, яку він купив два дні тому в магазині у вайлуватого продавця, лежала на самому дні, похована під одежею, пляшкою горілки та іншими речами. Погляд сфокусований на червоному “Москвичі” — на фігурі, що сиділа на водійському місці. На фігурі. На чоловічій фігурі.

Чоловік років двадцяти — двадцяти п’яти з розпатраним лицем що неохайно зшили докупи тягне цигарку до рота усміхається усміхається усміхається усмі…

Коли Нестор підійшов ближче, з автівки виліз її власник - згорблений, худий, із сивою щетиною, без цигарки, старий Антін, якому скоро перепаде за шістдесят.

Він питально кинув погляд на машину, у відповідь Нестор ствердно кивнув, і вони двоє всілися по місцях.

Сівши на пасажирське місце, Нестор шепотливо запитав:

— Нікого?

— Нікого, — подібним тоном, проте хрипшим, відказав Антін, а потім глянув на Несторові руки.

Вогкі від поту, оповиті гірким блиском.

Автівка рушила вздовж розтрощеної дороги, через що в салоні все захиталось. На лобове скло закрапав дощ. Пилюка, що визволилась з-під шкіряних сидінь, охопила простір, і Антін кілька разів чихнув. Нестор обернувся й востаннє глянув на забудови міста, яке двадцять три роки переховувало його від забутого колись світу та думок; воно намагалося їх стерти з пам’яті, стерти разом і його гріх, та не змогло. Нестор вирвався з тих задушливих обіймів і їде його спокутувати.

Якою б не була ціна.