Глава 1
Місто зустріло його задухою, нескінченними караванами та криками торговців-зазивал. Вузькі вулички звивалися між скелями. Ліворуч, просто в камені, були висічені численні кав’ярні та будинки, а праворуч простягалися золоті піски пустелі й темна стрічка річки.
Підіймаючись вище вулицею, Захір побачив невелику площу з оглядовим майданчиком і величезним фонтаном. Біля нього, як завжди, сиділи жебраки, проводжаючи байдужими поглядами перехожих.
Захір ішов далі й нарешті зупинився біля синіх дверей, не наважуючись їх відчинити.
Його дім знаходився просто в «горлі» скелі. Карданор був містом, висіченим у камені, який удень накопичував жар, а вночі повільно віддавав його назад. Тут будь-який звук луною розносився по печерах і проходах. Плач людей, що йшли до Лейли, шепіт їхніх молитов і благань — усе це чув кожен мешканець міста.
Карданор був гігантським резонатором людського болю.
Нарешті Захір відчинив двері.
Невелике задушливе приміщення тепер нагадувало склеп. Колись у цій вітальні збиралася вся його родина: мама, батько, старший брат Ікір…
І найдорожча з усіх — його кохана Даніра.
Захір сперся на стіну й заплющив очі.
— Де ви тепер?..
Йому здавалося, що їхні душі стали луною серед безкінечних скельних коридорів. Можливо, вони загубилися серед натовпу торговців і мандрівників.
Де вас тепер шукати, загублені часом душі?..
Раптом Захір озирнувся й зрозумів, що тут хтось живе.
І він мав рацію.
— Гей ти! Руки за голову!
Він підняв руки й обернувся.
У напівтемряві стояв високий чоловік.
Захір майже одразу здогадався, хто це.
— Не стріляй, я прийшов із миром!
— Захір?..
— Бінго.
Чоловік миттю ввімкнув світло.
Яскравий спалах на мить засліпив його.
— Так, брате. Можеш не сумніватися.
Ікір повільно підійшов ближче. Кілька хвилин він дивився на Захіра так, ніби перед ним стояв привид.
А потім міцно обійняв його і розплакався.
— Та ти чого? — здивовано запитав Захір.
— Я думав, тебе вже немає серед живих…
Він витер очі.
— Після того, як ти добровольцем пішов до осуарію Шостого Виміру… Сам знаєш, наскільки це небезпечно. Я був певен, що вже ніколи тебе не побачу.
Ікір уважно подивився на нього.
— Тебе відпустили чи ти втік?
— Відпустили. Я почав божеволіти.
Захір опустив погляд.
— Уже не можу дивитися на це. Мені їх шкода… Але водночас я розумію, що їм нічим не допоможеш.
— А якби вони звернулися до Лейли…
Захір різко зблід.
— Господи… Люди досі йдуть до неї?
— І не просто йдуть — валять цілими натовпами! Такого я ще ніколи не бачив.
Ікір на мить замовк.
— Знаєш… іноді й сам думаю віддати їй усе.
Потім він усміхнувся й плеснув брата по плечу.
— Та годі про сумне! Роздягайся, проходь. Зараз вечерю приготую. Посидимо, поговоримо… як раніше.
Останні слова впали в серце Захіра важким каменем.
«Як раніше».
Наче для Ікіра все це вже залишилося в минулому.
Тривожні думки почали закрадатися в голову, але Захір швидко відігнав їх.
Ні.
Його брат не міг так вчинити.
Не міг усе віддати Лейлі.
Його карі очі були живими. У них усе ще горіли азарт, радість і вогонь життя, а не той холодний вічний блиск, який Захір бачив у тих, хто вже віддав своє минуле.
Вони вечеряли, розмовляли майже до світанку, а потім розійшлися по своїх кімнатах.
Та Захір довго не міг заснути.
Крізь вікно було видно нічне небо і молодий місяць, що завис над скелями.
Тіло благало про відпочинок, але сон не приходив.
Зрештою він підвівся з ліжка і вийшов на балкон.
Перед ним простяглася нічна пустеля.
Десь удалині перегукувалися верблюди своєю дивною мовою.
А з темряви долинав тихий шум річки.
І над усім цим висів Карданор — місто скель, спогадів і болю, яке ніколи по-справжньому не засинало.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!