Розділ 2.3.

— Шеду… звідки ж ця погань лізе? — він глухо зашипів, скалячи білі ікла. - Назад, дівча. Він мій! 
З лісу на них мчалося величезне, темне щось. Звір віддалено був схожий на вовка, з важкою головою, шістьма лабетами й довгим щурячим хвостом. Коли звір біг, спина його дивно вгиналася всередину до землі. Шеду був втричі більшим за ведмедя і швидшим за тигра. Густе хутро звалялося ковтунами, а м'язи ходили хвилями під чорною шкурою. Страшне видовище.
Чудовисько вишкірило пащеку загачену гострими, кривими іклами. Здавалося, що замість голови у нього суцільні щелепи. Щурячі очі палали вогнем.
Злата мимоволі позадкувала, і вп'ялася пальцями в сестрині вервиці. Добре знайома нудота підкотила до горла.
— Останнім часом вони скрізь.
— Невже шеду прийшов по тебе? — саі озирнувся, скривив брову. — Неважливо. Поясниш після. Зараз закрий но вуха, він збирається нам заспівати. — порадив нелюди націливши бронзового списа на чудовисько.
Звір струсонув бридкою головою і заревів так несамовито, що повітря над головою аж завібрувала. Злата скрикнула від болю, гарячково заткнула вуха руками. Від лютого ревища серце встало в грудях.
В одну мить cаі виріс перед чудовиськом червоною стіною, і рубонув списом зверху вниз, блискавичним ударом розрубивши потвору навпіл. Злата нажахано видихнула, вчепилася пальцями у вервиці. От яка справжня міць нелюда, та якби він направду бився з нею, то вона б отак само лежала у калюжі крові, як нині шеду.   
Шафранові патли здибилися на зашийку, довгі м'язи м'яко набубнявілися на спині й руках. 
Шеду кілька хвилин повалявся на землі, фонтануючи чорною кров'ю, а тоді розрубані половинки засіпались, поволі сп'ялися на ноги. І тепер на саі загарчали два чудовиська.
— Заклятий, — Нелюд невдоволено засичав.
Шарур блискавично зрубав бридку голову, та за мить зліва виник третій шеду, а за ним ще і ще один. Вони поділялися і множилися, наче черви. Кожна нова потвора хитаючись, вставав на шість лап і з ревінням кидався в бій. І от вже саі молотив списом на право і наліво, в оточені чорного полчища тварюк.
«Треба йому допомогти. Я мушу йому допомогти… Я можу йому допомогти!»
Відтіснивши страх на дно свідомості, Злата зосередилася на війні. Швидко намотала вервицю, чорні намистини м'яко зацокотіли, міцна волосінь вп'ялася в пальці до крові. Червоний камінь, що висів на її грудях замість священ[1]иці, ту ж мить яскраво спалахнув. Сяйниста пляма розпливлася під сорочкою.
Злата побігла до саі, стала поруч. Нелюд обурено заревів, тицьнувши вістрям списа чергового шеду.
— В сторону дівча, я сам подолаю таку дрібноту, — він зміряв її кілким поглядом і штовхнув собі за спину.
— Не суди людину за тим, якою вона тобі видається, — попередила Злата, слабка усмішка зачепила кутики її губ. — Я  вже казала тобі, я жриця!
Вона натягла вервиці, знайомий біль полоснула зап'ясток. Волосінь з брязкотом порвалася і намистини чорними градинами посипалися навсібіч. Вони повисли в повітрі, ставши стіною перед шеду.
— А тепер, побігли. — Злата вчепилася в руку і потягла нелюда до мосту.
— Що ти робиш?
Саі невдоволено заревів, але підкорився. Коли вони дісталися середини моста, Злата обернулася і вказала на чудовиськ двома пальцями. 
— Тінгжі тонгшан!
Намистини аж спалахнули, чорний рій охопило біле полум'я. Шеду заревли від болю, гамселилися й падали. Тіла їх рвало й дерло, від чорної шкіри валив густий дим. Всі до одного вони попадали на землю і більше не підводилися.  
Намистини замиготіли й полетіли до господині, сплелися у вервиці на її зап'ястку. Злата полегшено зітхнула, червоний камінь вже не обпікав їй груди. Берег був встелений спаленими тілами.
— Непогано. 
Нелюд озирнувся, змірив її швидким поглядом, а тоді заквапився до напівзотлілих решток. Злата неохоче пошкандибала слідом. Серце звично боліло, а в голові паморочилося після чарів. Від страшного смороду нудота підкотила до горла. 
Нелюд дістався найближчого чудовиська, присів напроти, занурив пальці в попіл, потер й принюхався. 
— Схоже таки згинули. 
Він перевернув тушку, розглядаючи спечені нутрощі. Гіркий клубок застряг у горлі. Злата відвернулася, щоб не бачити, як кишки істоти хлюпаючи вивалилися на траву. Найстрашніше, що вона починала звикати до бридкого видовища, до цього смороду, до щоденних битв. Весь шлях її всіяний тілами людей й чудовиськ, всюди зустрічала вона сліди руйнування, згарища, свіжі могили… 
— Їх хтось прикликав? 
— Цілком може бути.
Нелюд підвівся, обтрусив чорні пальці о рукав червоної сорочки. Зосередив на неї задумливий огляд. Злата бездумно стисла камінь, нарешті холодний. 
— Ти ховаєш щось від мене, я відчуваю твій страх, курчатко. 
— Дивно було б якби я не боялася, — Злата зітхнула, затисла нос рукою. — Ці потвори вже не страшаться сонячного світла. Ще кілька місяців тому, вони полювали виключно вночі й не вибиралися далеко за гущавини.   
— Бачу ти добре розумієшся на чудовиськах, маленька жриця. Це справді незвично, що шеду вештаються далеко від лігвища. Хоча сама їх поява  в Піднебесній вже викликає багато питань, — нелюд задумливо почесав підборіддя, тоді оглянулвся й простягнув їй списа. — Тримай, він твій, як і обіцяв. А тепер ходімо звідси, доки ще яка бридота не злелілася. 
Нелюд помахом руки запросив її на місток, але зашов недалеко, а спинився на середині й озирнувся. 
— А ти повна сюрпризів маленька жриця, — саі зітхнув, схилився, провів рукою по її волоссю.
Злата всміхнулася й промовчала. Нелюд нагнувся ще нижче, примружився, їх губи майже зустрілися, але в останню мить вона прошмигнула під його рукою.
Саї гойднувся, втратив рівновагу шубовснувся у воду. Майже одразу він виринув поміж білих лілій, струснув головою і встромив в неї убивчий погляд.
Злата тихо сміючись, опустилася на коліна і нахилилася до води. Очі нелюда виблискували від образи.
— Стримуй свій запал, мій бравий воїне. — Злата зачерпнула води й обприскати його пальцями. — Ти, здається, обіцяв мене не займати. 
Саі зіщулився, погрозливо вищирився і загарчав, але  принишк щойно зустрівшись з нею поглядом.
— Я тобі це ще пригадаю, смертна.
— Не маю сумнівів, — подарувавши нелюду лагідну усмішку, Злата підвелася на ноги, склала долоні разом й  низько вклонилася. — Легкої подорожі, шляхетний воїне, нехай Великі духи оберігають і скеровують вас, куди б не завела дорога! — вона граційно випросталась і швидко закрокувала до лісу.
Саї дочекався, коли юна жриця зникне за високими деревами, тоді одним стрибком виліз з ріки на міст, струсив з себе воду, наче собака, і всміхнувся. Навіть зараз серце неспокійно борсалось в грудях, хоча дівча достатньо відділилася. Він ще відчував цей квітковий аромат і бачив шлейф золотого сяйва, що губився вдалині. 
— Не сумнівайся, курчатко.



[1] тут амулет, оберіг жерця, чи даоса.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.