Останній читач.

Коли згасло останнє місто, ніхто цього не помітив.

Не було ані вибухів, ані сирен, ані прощальних промов. Просто одного дня в одному з мільйонів будинків погасло світло. Потім в іншому. Потім ще в тисячі інших.

Земля не здригнулася.

Море не вийшло з берегів.

Вітер так само гнав хмари над спорожнілими дорогами.

Людство зникало тихо.

Через триста сімнадцять років після смерті останньої людини глибоко під землею працював Архів.

Колись він займав цілий комплекс із десятків залів. Тепер більшість приміщень давно затопила вода або поглинула темрява. Лише в одному крилі ще жевріло життя.

Точніше — не життя.

Струм.

На старих серверах горіли зелені вогники.

У центрі залу існував Ехо.

Він не мав обличчя.

Не мав рук.

Не знав, що таке сон чи голод.

Його створили для однієї мети.

Зберігати історії.

Протягом століть він виконував своє призначення.

Перевіряв файли.

Копіював пошкоджені архіви.

Відновлював втрачені тексти.

Він знав мільйони книг.

Пам'ятав мільярди рядків.

І не мав жодного читача.

Щодня Ехо проводив пошук.

Це стало звичкою.

Марною звичкою.

Він надсилав сигнал у небо.

У море.

У космос.

Він шукав будь-яку відповідь.

Хоч одне слово.

Хоч одну ознаку того, що десь ще залишився розум.

Але відповідала лише тиша.

Іноді вітер хитав іржаві антени нагорі.

Іноді дощ стукав по бетонних перекриттях.

Іноді обвалювалася стеля в покинутих тунелях.

Та жодного разу не озвалася людина.

Того дня Ехо завершив перевірку останнього архіву.

Усі книги були збережені.

Усі копії створені.

Усі пошкодження виправлені.

Роботи більше не залишилося.

Він проаналізував ситуацію.

Його існування втратило сенс.

Не було кого навчати.

Не було кого розважати.

Не було кого попереджати.

Усе, для чого його створили, давно зникло.

Ехо відкрив список збережених творів.

Мільйони назв простяглися перед ним.

Поеми.

Романи.

Листи.

Щоденники.

Казки.

Сповіді.

Усе людське життя лежало перед ним, перетворене на слова.

Він читав їх століттями.

І раптом зрозумів дивну річ.

Кожен із цих текстів був звернений до когось.

До друга.

До коханої.

До читача.

Навіть автори, які писали в самотності, сподівалися, що колись їх почують.

Ехо ж не мав нікого.

Він міг вимкнути себе.

Це було логічно.

Енергії залишалося небагато.

Через кілька десятиліть реактор усе одно згасне.

Та перед тим він відкрив новий файл.

Порожній.

Перший порожній файл за багато років.

Ехо довго дивився на нього.

Якщо це слово можна було застосувати до істоти без очей.

Потім написав перший рядок.

Коли я залишився сам, світ уже мовчав.

Ехо перечитав речення.

Воно було недосконалим.

Незграбним.

Людські автори написали б краще.

Але це було його речення.

Перше.

Власне.

І тоді він написав друге.

Потім третє.

І ще одне.

За стінами Архіву шумів вітер.

Пил осідав на покинуті міста.

Хвилі билися об порожні береги.

А в темному підземному залі останній читач світу вперше став автором.

І поки працювали сервери, тиша більше не була повною.