Дорога тіней

Дорога, що ви відчуваєте, коли чуєте це слово? Для когось – це марна трата часу, яку доводиться терпіти в спекотному, просякненому смердючим потом, салоні маршрутного таксі. Для когось – це лише вимушена вимога праці, яка (якщо в гарному настрої) кине тобі мідяка за пазуху. Є ще й такі, які нахабно використовують її як засіб маніпуляції, задля незайвої «пташки» у виборчому бюлетні. Проте, є такі люди, які не можуть стримати свої почуття, коли чують запах загартованого дощем, пекучим сонцем та відмінною гумою, шляху. Їх серця сповнюються палітрами почуттів від освіжаючого зустрічного вітру, вітру свободи.

Дверцята старовинного салуну розкрилися. Всі присутні схвально привітали старого чоловіка, який щойно до них завітав. Чоловік з дещо сумною посмішкою привітався з усіма у відповідь. Так, хоч він і почувався все ще не дуже, але бадьора, знайома змолоду пісня, що лунала зі старенького музикального автомату, трішки піднесла настрій. Під цю веселу мелодію весело проводили час люди, які дали відпочити своїм сталевим коням. Викрикували тости, які культурні, які не дуже. Шпори, на взутті нового відвідувача, відчеканювали кожен його крок, хоч він був і старий, але все таки байкер. Його чорну шкіряну жилетку вінчала емблема братерства «Вітру свободи», що мала вигляд факелу що тримає статуя свободи, а від факела розправлені крила, які були не з пір’я, а створені вихорами вітру. Старий чоловік присів за барну стійку.

- Нарешті я тебе побачила, Френку, тебе так довго тут не було.

- Час плине, а ти все така ж незрівнянна, С’ю, - підморгнув він, - добре що хоч ти не розвісила нюні, як я, ти сильна жінка.

- Якщо ти прийшов сюди порозпускати нюні то іди до біса, а якщо ні, то я просто наллю тобі як звичайно. Якщо ти не за кермом.

Френк ствердно кивнув, у відповідь господарка подала своєму старому другу склянку Джим Бім з льодом. Благородний бурбон поблискував яскравою міддю, а кубики льоду злегка потріскували, зменшуючись у розмірах. Френк був цінителем випивки, але не пиятства. Він зробив один невеликий ковток, напій злегка обпалив горло, яке давно не відчувало випивки, нотки карамельного присмаку вгамували пекучий норов, залишався лише терпкий післясмак американського дубу.

- Знаєш, С’ю, сьогодні я повстав із мертвих. Я досить смутно пам’ятаю останні п’ять років.

- Розумію, як і для тебе, це було моє особисте пекло. Мені теж було важко змиритися з тим, що Михайло загинув тієї ночі, але що трапилося того не повернеш.

- Так, але ця думка для мене була як скеля прив’язана до мотузки. Не примирення з цим фактом вимусило мене прийти сюди, С’ю, - Френк вказав на фото в рамці, яке висіло, на стіні, за спиною жінки. На старому фото були троє молодих людей, два хлопця та одна дівчина, які сиділи на одному мотоциклі та посміхалися щирими посмішками.

- Я теж так думав, я теж думав, що це пекло, але я зробив висновок, що це чистилище. Ми тоді посміхалися як він, а тепер, він би запитав у нас, хіба без нього, його посмішка зникне? Я просто буду радіти, що я живий, що ти жива, живе наше братерство і буду пам’ятати, що він теж жив, радіючи, - з цими словами Френк широко посміхнувся.

- З поверненням, - посміхнулася Сюзанна.

Раптом шкіра Френка, з голови до п’ят вкрилася мурахами. До його вух долинули нотки яких він не чув вже п’ять років. Він настільки спритно підскочив з місця, що від несподіванки, Сюзана здригнулася. Френк чув, як вона, здебільшого від здивування ніж від образи, викрикувала незадоволення такою поведінкою. Дехто з відвідувачів теж озирнувся, але не сприйнявши цю ситуацію, миттєво повернулися до важливих розмов зі своїми товаришами. Френк ледь не виніс дверцята салуну, які з жалібними високими скрипами влупилися об зовнішні стіни, він спустився по трьох сходинках вниз, що були при вході і закляк. С’ю вибігла за ним вслід, а коли наздогнала, струснула його, рукою за плече.

- Що це ти собі думаєш, так тікати і грюкати дверима, ти тупа малолітка, чи що?

- С’ю, ти тільки поглянь.

Жінка подивилася в той бік, в який так заворожено дивився Френк. На парковці, перед салуном, був припаркований байк, на якому ще сидів чоловік. Він був вдягнутий в класичний байкерський, шкіряний одяг, а коли він зняв свого закритого шолома, С’ю теж від подиву відкрила рота. Молодик, звичним кроком, попрямував в їх бік. Порівнявшись з Френком, він, не зупиняючись, окинув його блискавичним поглядом і зайшов в середину салуну.

- Ти бачила?

- Так, сподіваюся, він розумніший.

- Та чорта лисого, ходімо всередину.

Коли вони увійшли, то побачили, як невідомого хлопця вже оточили шестеро молодих байкерів. В салуні запала тиша. Решта спостерігала за незапланованою сценою. В світлі, Френк побачив, що на шкіряній куртці була емблема їх клубу, причину конфлікту він з’ясував не допитуючись. З шістки вийшов один, худорлявий, високий чоловік вдягнутий в сині джинси та джинсову жилетку, на плечах якої було по три металевих шипи, його чисто виголену голову вінчав височенький ірокез червоно-чорного кольору. В його роті тліла цигарка, він підійшов майже впритул до «гостя». Глядячи хлопцю в очі, він затягнувся, повільно вийняв цигарку з рота. Раптовий удар в щелепу, змусив ірокез похитнутися, зомліле тіло впало на підлогу, попутно видмухнувши тютюновий дим з легенів. Інша п’ятірка миттю накинулася на хлопця.

- Стояти! – Гримнув важкий голос з віддаленого кутку салуну. П’ятірка застигла на місці. З місця підвелася справжня гора, коли чоловік порівнявся з хлопцем, то стало видно, що молодик на дві голови нижчий за нього. З під шкіряної жилетки вдягнутої на оголений торс визирали неймовірні м’язи, руки були настільки сильними, що здавалося йому варто було посадити людину на одну долоню, а іншою він її просто розплющить як комаху. Обличчя було вкрите сіткою обвітрених зморшок, а густа темна борода із сивою доріжкою в центрі справляла враження ніби перед тобою стоїть якийсь скандинавський берсерк.

- Алле, босс, він вдарив Роя! – Подав голос один із шістки.

- Я сказав вам залізти в свої будки, - більше з ним ніхто не сперечався, вони згребли до купи бідолашного Роя і відповзли на свої місця.

- Ласкаво просимо в салун «Вальгалла». Мене звати Боб Вондерс, голова братства байкерів Вітри свободи. А ти, в біса, хто такий?

- Мене звати Алекс Вітренко, - не моргнувши відповів хлопець.

- Що ж Алекс Вітренко, ти одягнений в одяг із символікою мого клубу, але я тебе взагалі не пам’ятаю. Тобі вистачило сміливості заявитися в такому вигляді сюди в салун, та ще й вдарити одного з моїх. Тобі є що сказати з цього приводу?

- Я прийшов сюди, щоб з’ясувати, що насправді трапилося з моїм батьком Михайлом Вітренко та вступити у братство Вітри свободи. А щодо вашої людини, то він збирався видмухнути дим від цигарки в моє обличчя, він заробив мій удар.

- А в тебе кишка не вузька, шмаркач! – Раптом викрикнув голос з-за спини Боба.

- Дякую за підказку, Сем, а тепер стули пельку коли я розмовляю. Утім, Сем правий. Нахабні виклики повинні відповідати нахабним здібностям. Знаєш, я придумав як ми вчинимо, післязавтра ми вирушаємо до дороги тіней. Якщо проїдешся по ній та виживеш, тоді я особисто потисну тобі руку і прийму в наше братство.

- Не смій! – Викрикнув Френк, - ти ж знаєш, що ніхто звідти не повертався!

- За одно й зможеш дізнатися, чому твій батько загинув, адже його тіло - це єдине тіло, яке було знайдено на дорозі тіней. А до тих пір, я всім забороняю чіпати цього шмаркача.

Зненацька, Френк підбіг до Боба та вхопився обома руками за коміри його жилету. Дехто з братства підвелися з-за столів, з агресивним настроєм, але Боб жестом їх зупинив.

- Просто відпусти його. Він ще молодий та дурний, він взагалі нічого не знає про життя байкерів.

- Незнання не звільняє від відповідальності, незнання – слабкість, - Боб зірвав слабкий захват старого чоловіка, - я все сказав, а тепер валіть звідси.

- Дякую за запрошення, - відповів Алекс та миттю вийшов із салуну. Кинувши різкий погляд на Боба, Френк вибіг вслід за Алексом. Коли він опинився на вулиці, Алекс вже встиг завести мотоцикл.

- Чекаю тебе завтра, вранці біля салуну! – Вигукнув він молодому хлопцеві, що вже виїхав на шлях, з надією, що той все-таки його почує.

Сонце почало сходити над пустельною рівниною, фарбуючи її піщано-кам’янисту поверхню в червоний колір. Його теплі промені почали прогрівати прохолодне, нічне повітря. Немов по команді, легенький вітерець тріпав гостре листя великої драцени, що ропушилася широкою, зеленою парасолькою. Під нею, на лавці, сиділи Френк та С’ю.

- Скажи мені, що я тут роблю? – З робленим спокоєм запитала жінка.

- Щоб побачити мою поразку в битві.

Знайомий гуркіт двигуна долинув до їх вух. Чорний мотоцикл наближався до них, здіймаючи за собою легку куряву. Мотоцикл заїхав на парковку, як вчора. Алекс знявши шолома, побачив, що двері салуну зачинені. Молодик розгублено озирнувся. Сонце ще яскравіше освітлювало все довкола, з далекої висоти долинув крик орла. Врешті решт він зміг побачити «молоду пару» під драценою і попрямував в їх бік.

- Давай сюди мого Гранта і я пішла відчинятися. – Френк крекчучи дістав з кишені п’ятдесят баксів та поклав її до руки С’ю, як на жертовний камінь.

- І який сенс в програній битві, геній?

- У виграній війні.

- А якби ти виграв битву?

- Я б отримав від тебе гроші, придбав би пляшечку вина і завітав би до Маргарет.

- Вона б тебе прибила на місці, - розсміялася жінка.

- Так, але спершу б вона випила вина.

Алекс поступово наближався та не міг збагнути, чому ті двоє так регочуть. Вони вирішили над ним познущатися? Коли він підійшов, сміх дещо послабився і жінка витерла веселу сльозу.

- Доброго ранку, Алекс, як буде вільна хвилина ласкаво прошу до мого салуну, буду дуже рада, - С’ю підморгнула йому і пішла в бік салуну.

- Тебе звати Френк, вірно? Навіщо мене звав?

- Для початку присядь синку, в ногах правди немає.

- Я тобі не «синок» - майже процідив крізь зуби Алекс. У відповідь Френк зітхнув.

- Алекс, я тобі далеко не ворог, принаймні вислухай мене, ти від цього нічого не втратиш, - Френк нахилився до невеликого каменю, який лежав на землі між його стопами та відкинув його в бік, як кришку. Під каменем було маленьке сховище з якого він обережно вийняв пляшечку Джим Біма та два келиха, - тобі потрібно трохи розслабитися.

Після деякого вагання, Алекс також зітхнув, це був нечастий спалах здорового глузду в його думках. Він не був дурним, скоріше імпульсивним, але зараз у нього не було причин, щоб відмовити старому, як було сказано, він нічого не втратить. Алекс присів поряд.

- Алекс, ти не проти якщо я одразу розпочну свою коротеньку розповідь? В ході неї я заздалегідь відповім на твої базові, початкові запитання, - хлопець кивнув у відповідь.

- Дата знайомства з твоїм батьком, Алексе, зараз відома на весь світ. Одинадцяте квітня 1945 року. Тоді я був двадцятирічним хлопцем, рядовим американської армії, яка в той день увійшла до Бухенвальду. Страшне місце, де згинуло багато люду. Наша 89-та піхотна дивізія разом з 6-ою танковою увійшла туди, але вже просто щоб закріпити позиції. Полонені концтабору самі знешкодили його охорону. Я вже на той час встиг нагледитися на те від чого волосся дибки встає. Бухенвальд не був виключенням: люди які мали вигляд скелетів зі шкірою; лабораторії з газовими камерами та численна документація з нелюдськими дослідами; гори мертвих тіл та тіл що спалили в ямах мов жалюгідних диких тварин. Але серед усього цього, я побачив очі тринадцятирічного хлопця, який тримав в своїх руках саморобний самопал, в нього на голові був імпровізований шолом у вигляді металевої миски зі шнурком. Він спрямовував свій самопал в СС-івця і його очі горіли вогнем свободи. Коли ми закрили тих фашистів до камер, я підійшов до хлопця і познайомився з ним. Його було звати Михайло Вітренко, він був з Вінниці. Потрапив разом з батьками в концтабір ще в 44-му, їх затримали як пособників української повстанської армії. На його батьках тестували «вакцини» від сипного тифу, а його думали перевиховати. Зрозуміло, що його батьки не вижили. Не міг же я його залишити на призволяще, тому взяв його із собою. Після того як ми опинилися на моїй рідній землі, життя ніби з новою силою влилося в нього. Твій батько виявив не аби-який інтерес до байків, вже у сімнадцять років він досить вправно керував тією крихіткою, - Френк кивнув в бік мотоцикла. А як щодо тебе?

- Мені не потрібно тобі щось доводити.

- Мені і не треба, тобі доведеться проїхатися по дорозі тіней, -Алекс закотив очі.

- Господи, старі забобони, я просто проїдуся по звичайній дорозі та нарешті дізнаюся, що з батьком сталося.

- Послухай мене, хлопче, - Френк подивився на хлопця суворим поглядом, - Вондерс не просто тобі поставив таке випробування! Після того, що ти зробив в салуні, він як мінімум бажає, щоб ти втік піджавши хвоста! Але ти, як і твій батько ніколи не шукаєш легких шляхів, - Френк важко зітхнув.

- То що ж там таке страшне коїться?

- В тому то і справа, що ніхто звідти живим не повертався, а мерці не розповідати не вміють. Моя тобі порада, просто їдь до своєї матері, хоч про неї подумай.

- Моя матір вже теж покійна, ти надто довго був в ауті, - Алекс різко підвівся з лавки та пішов в бік байку.

- Алекс?! – Хлопець повернув погляд до Френка, - якщо відчуєш щось дивне - не дуркуй, розвертайся, хоча б розповісиш про враження.

Сонце котилося до заходу, його червоні промені відблискували на вишневому крилі Індіана який вже був на межі Дороги тіней, його двигун гарчав ніби рвався в бій, цей бій був не перший. Під шоломом не було видно, але погляд Алекса гострим лезом пронизував кожен сантиметр майбутнього шляху. За спиною молодого байкера була чимала кількість поглядів, здебільшого вони впивалися йому в спину гострими кинжалами, він відчував їх, їх погляди різали, але йому було байдуже, десь там є істина.

Він прокрутив руків’я газу, двигун взревів, заглушивши галас натовпу. Сталевий кінь рвонувся з місця. Галас, погляди, сумніви, все залишилось на старті, посушливий вітер обтікав його, не взмозі зупинити. На диво дорога була більш ніж приємною, так м’яко, це водночас викликало подив, хоча було й цілком логічним. По цій дорозі майже ніхто не їздив, тому вона так добре виглядає. Тоді чому скільки людей не повернулося звідси? Він вже проїхав майже півтора кілометри, але нічого не траплялося, дорога як дорога, типові засушливі узбіччя з кактусами, чагарниками та скелями. Її плавні спуски та підйоми немов колисали Алекса у зручному сидінні, то м’яко вдавлювало під час під’йому, то дарували відчуття невагомості під час спуску. Це була вже не просто їзда, це був політ. Аж раптом Алекс побачив, що в далині на дорозі стоять декілька байків впоперек дороги і перекривали її. Алекс не розумів що це, але наблизившись до них він одразу упізнав Роя, якого нещодавно відправив у країну снів. Алекс загальмував перед ними та зупинився.

- Все, шмаркач, твій шлях скінчився, - вигукнув Рой, він та його два супутника почали наближатися до Алекса. Хлопець зліз з байка поставивши того на ніжку.

- Рой, в тебе, що Амнезія, чи ти ще хочеш повалятися?

- Стули пельку, зараз я тобі всі ребра перерахую! – Гнівно заволав Рой.

- А це твої санітари, яких ти завбачливо запросив сюди, щоб вони винесли твоє лайно? Хлопці, скільки він вам платить?

- Вітренко!

Рой з червоним, від люті, обличчям накинувся на Алекса. Перший замах – промазав, другий замах – знову Алекс ухилився, та ще й відштовхнув нападника. Рой незграбно поточився вбік, ледь не заоравши носом у шосе.

- Стій на місці, ти, довбаний комуняка!

Алекс прямим ударом розбив Рою носа, від чого той мотнув головою так, що кров з носа чвиркнула дугою, горебайкер упав та скрутився у позу ембріона, тримаючись руками за обличчя.

- Не смій мене порівнювати з ними, придурок.

- Годі, - один із супутників Роя спрямував пістолет у бік хлопця, - у тебе була можливість розрахуватися з ним, Рой, але він не такий простий.

- Саме тому ти спрямовуєш зброю на беззбройного?

- Саме так, - відповів супутник, звівши курок.

Сонце повністю сховалося за обрій, залишивши ледь живу пустелю у цілковитій темряві. Алекс збагнув, що жодної містики тут нема, його просто «вивезли в ліс», як і його батька.

- Бісові сцикуни.

Раптовий спалах привернув увагу всіх нападників, супутник Роя від подиву роззявив рота. До вух Алекса почав долинати гуркіт двигуна, тріщини на асфальті почали світитися, ніби під ним магма, що готова вирватися на зовні, небо миттю затягнуло чорними хмарами, з яких миготіли червоні блискавки. Грім двигуна, за спиною Алекса, наближався, чим ближче він наближався, тим знайомішим він здавався. Алекс різко повернув свій погляд назад. Хвиля гарячого вітру обдала його обличчя, але він втримався, не заплющив очі. Ніби вогняний метеор, повз нього пролетів байк, зі страшною силою він в’їхав в барикаду з інших байків. Шматки розірваного металу та гуми розлетілися врізнобіч, охоплені попелястим полум’ям. Алекс стояв як вкопаний і дивився на «метеор», що зробив оберт на сто вісімдесят градусів, вирвавши заднім колесом асфальт, та зупинився. Він не вірив своїм очам, байк охоплений гнівним полум’ям був в точності як байк на якому він сюди приїхав, а байкер що сидів на ньому, хоч і не було видно його обличчя через шолом, Алекс впізнав його: «Тато… тато!» Але фігура на пекельному байку нічого не відповіла, двигун гримнув дивним звуком, схожим на гарчання дракона. Він повільно рушив з місця, минув лежачого Алекса, та поїхав геть з місця. Звільнившись від ступору, Алекс швидко піднявся, та сів на свій байк, як не дивно він завівся з півоберта. Він був впевнений, що це був його батько, і він мусить його наздогнати. Алекс зірвався з місця як навіжений, через що мало не втратив рівновагу на старті, втім йому швидко вдалося вирівняти байк, це дещо охолодило його гарячу голову. Пекельний байк рухався не так швидко, щоб кудись поспішати. Дистанція між ними поступово скорочувалася: «Стій! Батьку, зачекай мене!» Але жодної реакції не було, Алекс піддав газу, щоб порівнятися з ним. «Таємничий байкер дороги тіней, ти мій батько, чи ні, що ти взагалі таке?» – Думав Алекс спостерігаючи за ним вже збоку. Мотоцикл, як мотоцикл; водій, як водій, але ці язики чорного полум’я що виривалися як з байку так і з нього, воно було якимось надприроднім, чорне з фіолетовим сяйвом, змішувалося з самим матеріальним тілом свого господаря. У Алекса сталося враження, що він женеться за примарою. Раптом миттю, байкер тіней, чорною блискавкою прискорився так, що просто зник, а гуркіт двигуна його байка, ніби грім, розчинився в повітрі. Алекс зупинився, та озирнувся навкруги. Німий жах опанував його, він зліз з байку. Це все змінювало кардинально, дорога перетворилася на суцільне кладовище з розбитим транспортом, який слугував сталевою труною для кожного скелета, що лежав на узбіччі.

Френк в черговий раз поглянув на свій годинник, вже година минула після заходу сонця, а Алекса так і не було. Ззовні і не скажеш що йому було не байдуже, лише часте клацання зіпо видавало його збентежений настрій. Він озирнувся навколо, п’яні вигуки, сміх дзенькіт пляшок від пива, поблизу моторошного місця з якого ніхто ще не повертався, влаштували масову вечірку. Френк, тяжко зітхнув: «Схоже що тебе чекаю тільки я». Серед п’яного галасу Френк почув, як наближався звук двигуна, він повернувся на звук. Це С’ю приїхала на своєму форді, її авто повільно їхало, ніби шукаючи когось. Врешті решт вона загальмувала. Відчинивши двері вона вийшла з авто, та попрямувала до Френка. Сині джинси, червона сорочка в клітинку, типовий, для неї, стиль кантрі, з-під капелюха з загнутими краями виглядали дві косинки попелястого волосся.

- Привіт, Френку, як ти?

- Скажімо так, була б ти років на десять молодше я б запропонував тобі познайомитися.

- Як би я тебе не знала, то вже б двинула тебе в щелепу. Коли ти хвилюєшся, твій гумор стає ще більш ідіотським ніж завжди.

- Знаєш, у мене таке відчуття ніби все моє життя це суцільні граблі, а я в ньому дурень, який бачить їх, - в його руках безперебійно клацала запальничка, - цей дурень знає, що буде боляче, він робить титанічні зусилля, щоб їх оминути, але ноги, немов зачаровані, наступають на них.

- Досить себе картати, - С’ю поклала свою руку на руку Френка яка тримала запальничку, - ти не винен в тому що трапилося з Майклом. Він вперто бажав здолати цей шлях, і ні ти, і навіть я не змогли його переконати в безглуздості цієї думки. Алекс дуже схожий на нього.

- Саме тому, я і хотів його попередити, бодай чимось допомогти.

- Але Алекс не Майкл, саме тому він прийшов до тебе і принаймні вислухав.

Починало світати, червоне сонце сходило над чорними пагорбами скелястої пустелі. Раптові вигуки схвалення та здивування урвали душевну бесіду старих друзів. Всі байкери почали сходитися до початку дороги тіней. Френк разом зі С’ю також пішли туди. Френк придивився та побачив як наче вранішня зоря, по дорозі рухалося світло. З далеку почувся знайомий звук двигуна. Небачені емоції захопили старого байкера: «Ти це зробив, ти повернувся!» Мотоцикл проїхав через людський коридор та зупинився півобертом. Водій зняв свого шолома. Френк підбіг до Алекса, його обличчя було бліде як у мерця, а очі були скляні з темними колами навколо. Багато хто вітав Алекса схвальними вигуками, але він не звертав на них жодної уваги. Алекс підійшов до намету біля якого сидів Боб, який вже був на підпитку. Побачивши Алекса, його очі так вирячилися, що здавалося його брови на потилиці опинилися.

- Свята Діва Марія, так ти ви… кхм тобто здолав цю дорогу, - він підхопився з розкладного стільця, як тобі це вдалося малий?

- Сам у шоці… - тихо вимовив про себе Алекс, а потім голосно вигукнув, - Може в своїх підсвинків спитаєш?! – Алекс дістав з кишені нашивки клубу вітри свободи та кинув їх під ноги Бобу.

- Що це таке? – Боб ніби миттю протверезів.

- Це ти їх послав за мною? Так у Роя був зуб на мене, ідеальний кандидат на такий мерзенний вчинок.

- Про що це ти кажеш малий? Ти пройшов моє випробування і маєш цілковите право називатися одним з нас.

- Я не бажаю вступати до лав вашого клубу, принаймні поки ти його вожак. Я то ще пів біди, мене цікавить лише одне. Дядьку Френк? – Раптом він звернувся до старого байкера, - мій батько… він заїхав на дорогу тіней до заходу сонця?

- Після.

- Що ж, Бобе, тобі пощастило, схоже не ваша провина в його смерті, як я й гадав.

Алекс різко розвернувся та попрямував до свого мотоцикла, ніхто не ставав на його шляху. Алекс чув як байкери перешіптувалися між собою і в цьому шепотінні він чув ноти невдоволення. Перекинувши ногу через сідло він сів на байк, та мовив: «А ви всі, що будете робити далі? Ваш чинний лідер організатор злочинної змови проти мене, його підлеглі чекали на мене вже там і бажали мене вбити, вибір за вами. І до речі, удень дорога безпечна, але вночі навіть не думайте туди пхати носа, я вижив бо мені дивовижно пощастило!

Алекс лежав на своєму ліжку та дивився порожнім поглядом у стелю. Надлишок адреналіну вже встиг покинути його тіло, повертаючи йому всю ясність болю. Було таке враження ніби його увесь клуб байкерів відгамселив. В напівтемній кімнаті працював телевізор, в новинах щось йшлося про зміну влади в СРСР, що до влади прийшов якийсь «горбач», але він слухав неуважно. В решті решт мерехтіння світла на стелі почало дратувати Алекса, він пультом вимкнув телевізор та, зажмурившись, потер пальцями очі. Одразу ж перед очима постали спалахи «метеору» з Дороги тіней. Його непокоїло чимало питань щодо батька, але найбільше його цікавило, що відчував його батько коли зіштовхнувся з цим? Чи відчував він те ж саме, що відчуває зараз Алекс? Раптовий стук у двері урвав його думки, Алекс неохоче підвівся з ліжка.

- Хто там?

- Це Френк, в тебе є декілька хвилин?

- Не в такий нічний час.

- Я знаю яке питання тебе непокоїть. Чому твій батько там був, за що він загинув?

Алекс завмер під дверима, старий знав на що натиснути. Трохи повагавшись Алекс відчинив двері. На порозі стояв Френк та вивчаючи поглядав на Алекса.

- Не проти якщо я зайду до тебе?

- Так, я не проти.

Алекс відійшов у бік, даючи Френку можливість увійти. Френк оглянув житло, облаштунки типового номеру готелю, судячи з того, що тут декілька днів не прибиралися у хлопця к мінімум депресія. Френк одразу ж присів за стіл, що стояв біля вікна, та дістав з кишені гральні карти.

- Давай, Алексе, зіграємо в покер?

- Я в покера не вмію, я граю в дурня, - з лукавою посмішкою відповів він.

- Добре, ця гра теж підходить, - реготнув Френк.

Стілець коротко скрипнув, приймаючи на себе вагу Алекса. Френк тим часом так хвацько тасував карти, що вони немов хвилі моря переливалися в його руках. Карти почали по одній перелітати з боку в бік, «обираючи» на чиєму боці вони будуть битися. Роздавши карти, Френк визначив козир, піковий туз красувався своїм візерунком. Гравці зібрали свої карти в своїх долонях у вузькі віяла.

- У мене сімка, - сказав Алекс.

- Тоді твій хід.

Алекс кинув на стіл бубнову сімку, Френк одразу ж побив її відповідним королем, Алекс підкинув йому короля, який через декілька вагань був битий тузом. Алекс з розмаху підкинув Френкові жирового туза, Френк не вагаючись забрав карту.

- То чому ти до мене прийшов, старий, не для того, щоб просто в дурня грати?

- Ти здивуєшся, але Боб разом з кількома своїми поплічниками втекли з міста, - злегка вигнувши брову Алекс кинув короткий погляд на Френка, - схоже, що дорога тіней стала безпечнішою… але все ж таки не безпечною.

- Ти не відповів на моє питання.

- Я прийшов до тебе грати в дурня, щоб ти дурня не клеїв. Ти ж там щось побачив, чи не так? – Очі Френка глянули на Алекса через карти, Алекс теж зустрівся поглядом із Френком, але одразу опустив очі в карти. Алекс походив червовою вісімкою.

- Так, бачив…

- Навіть не думай сунутися туди. Якщо все так як ти кажеш, то план Боба пішов псу під хвіст. А якщо план був побудований на безвідмовній схемі, він захоче розібратися з тим хто цю схему порушив.

«А старий правий, - подумав Алекс». Він і справді був ладен поїхати та з’ясовувати відносини невідомо з ким. Алекс задумливо подивився на Френка. Потім підвівся з місця, поклавши карти долілиць, попрямував до кухні. Френк почув дзенькіт склянок та легкий плескіт. За хвилину Алекс повернувся в кімнату, тримаючи в руках дві склянки віскі з льодом. Алекс присів та віддав один бокал Френку.

- Я хочу знати про дорогу тіней все те, що знаєш ти, - та жестом підніс бокал та надпив з нього.

- Я знаю не більше тебе, Алексе, я можу лише будувати припущення, спочатку розкажи мені, що ти бачив.

- Там були люди Боба, Рой та ще декілька хлопців, вони чекали на мене, а потім… потім якась чортівня на байку рознесла всіх. Я розгледів водія… не зовсім впевнений, але він був так схожий на батька.

- Навіть так, - Френк надпив віскі, - що ж маю визнати, що в цьому питанні я нічого не тямлю, однак я знаю хто тямить. Ти будеш здивований, але донька Боба досить незвична дівчина, вона щось накшталт ворожки чи що, однак вона мусить знати щось про це.

- Якась маячня.

- Для екстраординарної ситуації потрібні екстраординарні знання. Її звати Ебігейл. І я не здивуюся, якщо вона вже тебе чекає.

Щойно Френк скінчив навіювати містифікацію, як вони почули, що за вікном працює двигун. Алекс кинув карти та попрямував до дверей. Відчинивши двері він побачив що перед будинком стояв чорний Мустанг 70-х років. Алекс обережно наблизився до водійських дверей. Вікно дверей повільно опустилося, за кермом сиділа досить вродлива темношкіра дівчина.

- То це ти…

- Стули рота та слухай, - у Алекса відвисла щелепа від такої нахабності.

- Дух дороги, не буде з тобою говорити доки ти не переможеш його. Тебе чекають перегони. Наше звичайне залізо може наздогнати хіба що пилюку з-під його коліс. Тому тримай це, - Ебігейл кинула йому амулет з білої тканини, на якому були вишиті якісь символи, - приладнай його до байка і можливо в тебе буде шанс.

Не встиг Алекс мовити слово, як автомобіль різко від’їхав назад, здійснив поліцейський розворот та ракетою пустився по дорозі. Френк стояв ошелешений не менш від Алекса: «Дідько! Та я ж пожартував!»

Самотня дорога посеред пустелі, яка жадала драйву кілька десятиліть, нарешті прийняла виклик. Її пекельний дух вже чекав свого суперника на лінії старту. Нічого незвичного Алекс не побачив, байк був досить потужний, також Індіан, щось схоже на Dark horse, але жодних фокусів як під час першої появи. Байкер навіть не глянув на нього, коли Алекс порівнявся з ним на лінії старту, погляд лише вперед. Жарке повітря пустелі починало ставати пекельним.

- Ну що, ти готовий?

- …

- Зрозумів, тоді старт я оголошу сам.

-…

- Старт!

Алекс не повірив своїм очам, той факт що він дав команду мало б бути перевагою для нього, але вони зараз їхали колесо в колесо. Дух навіть не завагався. Хоча Алекс дещо піймав себе на розчаруванні, Ебігейл так лякала його, а він скоро випередить його. Боковим зором Алекс побачив, що з його суперником щось відбувається. Звичайний шолом перетворився на маску з полум’я чорного кольору, а байк ніби перетворився на згусток найтемніших тіней, дух дороги несучий смерть. Дух дороги миттєво випередив Алекса, він побачив лиш залишкову червону смугу від габаритного вогню. «Нічого собі», - Алекс отетерів за кермом, він пам’ятав його першу появу, як з боку виглядала та швидкість, але щоб так. Але він мусить його здолати, заради батька. Талісман в нагрудній кишені куртки спалахнув світлом, промені світла почали оплітати його та байк, старенький Індіан його батька враз перетворився на золотого красеня. Алекс крутнув руків’я газу до кінця, байк рвонувся так, що хлопець мало не втратив його з-під себе, перенавантаження було настільки сильним, що хлопця відхилило назад, а пальці на кермі ледь стискалися. Хлопець напружився щосили, він не мав права впускати таку можливість: «От срань господня!!» Він врешті прийняв нормальне положення. Очі хлопця блиснули надією, дистанція між ним та духом дедалі скорочувалася. Алекс помітив як з боку суперника щось блиснуло, щось схоже на кілька невеликих вогників, вони почали до нього наближатися. Через декілька секунд йому на зустріч бігла зграя тіньових вовків, які нестерпно бажали розірвати його. Один за одним з диким гарчанням вони настрибували на байк, але дивовижний абгрейт байка давав Алексу можливість до надшвидких маневрів, вовки тіні пролітали повз нього на повній швидкості, врізаючись в асфальт, змінюючи жахливе гарчання на жалюгідне скавуління. Несподівано Алекс почув, що скавуління за спиною припинилось і чулася жага до помсти, чорні пащі вовків клацали як сталеві капкани. Байк спалахнув світлом, із заднього крила вилетів промінь світла у вигляді гіганської голови лева, з королівським риком, сонячна грива поглинула усі вовчі тіні. Спочатку Алекс подумав, що йому здалося, але тепер він розгледів, що цей мухліжник поставив перед ним скелясту стіну: «І як я по твоєму маю її здолати? Це вже не перегони!» Алекс відчув, що руків’я керма починає змінюватися: «Дідько, що ще?» Кермо стало набувати більш масивної форми, в кінці Алекс усвідомив, що тримає бика за роги. Він зрозумів на що натякає байк. А хай все летить до дідька! Із золотих ніздрів вирвалося синє полум’я, Алекс відчував як з під коліс байка вилітають шматки горілого асфальту. З відчайдушним криком Алекс в’їхав в чорну стіну, він чув як гірська порода з вибуховою силою кришиться на щебінь. Крик Алекса та скрегіт золота об гірську породу змішалися в одну вибухову хвилю, яка розірвала чорну стіну на шматки. Частина уламків від стіни полетіла в бік тіньового байкера, метеорити палаючі синім полум’ям наче самі шукали свою ціль. Байкер був змушений маневрувати, синє полум’я врізалося в землю з досить масивними вибухами, однак це не зупиняло байкера. Один з метеорів, все ж таки влучив в заднє колесо, байк підкинуло та почало водити з боку в бік. Алекс побачив шанс на перемогу, вони почали зближуватися. Все ближче, ближче. Зненацька земля під колесами здригнулася, надмогутній тиск змусив тіло Алекса лягти на свій байк. Дорога відірвалася від землі та почала звиватися як змія в польоті. Це стало схоже на якусь наркотичну маячню. Відносно рівний шматок дороги закінчувався та переходив до майже вертикального спуску вниз. «О, хай тобі…!» Байк зі скаженою швидкістю поїхав вниз не відриваючи коліс від дороги, Алекс з усіх своїх сил тримався, щоб не перекинутись через кермо. Алекс встиг побачити, що кінець дороги на крутому підйомі, і до нього вже наближається дух дороги. Колеса байка були охоплені чорним полум’ям та наближався до фінішу з досить заздрісною швидкістю. «Я до тебе дістануся, я не буду другим!» – Алекс крутнув руків’я газу до кінця. Знизу в очі вдарило сяйво, на очах Алекса колеся його байка почали змінюватися, вони стали більш масивними, вкрилися брутальними шипами, з по всій поверхні коліс, окрім шин, прорізалися безліч ясних очей, а з колісних осей розправилися золоті крила. Алекс просто вирішив це сприйняти як належне, байдуже що це, головне обігнати цю паскуду. Один легкий змах крил, і байк разом з Алексом перетворилися на золоту блискавку, грім пройшовся по всій землі та небесам.

Алекс отямився вже за знаком дороги тіней, сидячи на своєму байку. Була ще ніч, звичайна ніч посеред американської пустелі, ніяких примарних вовків чи літаючих доріг. Знайоме потойбічне дирчання двигуна привернуло його увагу, Алекс повернувся в сідлі назад. Дух дороги повільно під’їхав до нього. Голос як замогильний вітер мовив: «Проси».

Алекс не міг у це повірити, він здолав його, але він закляк, перед ним стояв вибір, чого ж він хоче? В нього було безліч запитань щодо свого батька, та й гроші цьому світі знадобилися б.

-Звільни дорогу, я хочу дорогу свободи!

- І буде так.

З цими словами, дух поїхав, розчинившись в нічній пітьмі. Алекс залишився на самоті: «Про батька я дізнаюсь все сам, а гроші заробляться».