Молодик

«Молодик» – вихоплює Рая думку з рою інших, встромляючи ногу в неслухняну розтоптану туфлю.

Молодий місяць висить над грунтовкою, висріблюючи густу щетину трави по центру дороги. І Раю, що стоїть в колії.

«Ну й дурна, звісно, що молодик, чого б я іще перлася сюди?» – подумки сварить себе.

Туфля з тихим зітхання приймає у себе порепану п'яту, і Рая підтюпцем йде-біжить вперед. Місяць байдуже ллє на землю своє молоко.

Рая сердиться на себе, бо пізно вийшла і встигла лише на останню електричку. Сердиться на чоловіка, що напився, аби не везти її до цвинтаря. Сердиться на ногу, що важка, як колода.

Пакет шарпається від швидкої ходи, закручується довкола Раїного кулака, боляче тицяє в литку. Раї здається, що вона відчуває холодний дотик мертвої плоті, навіть через пакет і паперову обгортку. Їй уявляється жовта мертва шкіра з восковим полиском, помаранчевими патьоками йоду, старечі коричневі нігті з обламаними краями. В операційній ампутована нога – предмет, до якого не відчуваєш емоцій. Ампутована нога в Раїному пакеті – відходи, що викликають огиду.

Рая біжить, думає про вісімсот гривень, які отримала за ногу. Думає про сина, давно вже не бачила, всі ті рази приїжджала вдень, зараз же вечір, може й зустрінуться? Рая поспішає вперед, місяць пливе над її плечем.

Ворота цвинтаря стогнуть іржавим голосом, хрести блищать під місяцем, наче вологі. Рая прямує в свій закуток кладовища, там у дубі заступ. За огорожею темною брилою бовваніє ліс, поглинаючи місячне сяйво. Яму копає неглибоку, вкладає у неї ногу, засипає землею. Легкий підробіток. Ще багато людей, які не хочуть, аби частини їхнього тіла переробили, як медичні відходи, хочуть, аби прах до праху. І тут знаходиться добра санітарочка, яка ладна допомогти.

Хтось виходить із темного лісу, такий само чорний. Молодик вишкіряється до нього гострими ріжками.

Рая сидить віддалік, на лавці біля могили. Втомилася. Думає, як добратися до міста. Хіба попуткою, бо вже пізно. Чи ж заночувати у батька?

Хтось безшумно приминає траву і підходить до огорожі, застигає, принюхуючись.

Рая дивиться на свої руки, у місячному сяйві не видно зморшок. А були ж колись гарні руки, та й сама нівроку була. Робиться щемко у грудях, місяць закидає очі сріблом. Рая згадує багацько – оте інше, молоде, село, інших людей. Скільки їх вже полягало отут? Згадує справжнього свого чоловіка, з яким і побрана не була. Туто ляг він давно. Ходила до нього. Як в роботі до темна, то бігла отако по ночі, по місячній стежці.

Хтось стоїть на чотирьох, хоча і прийшов на двох, обнюхує свіжозриту землю.

– Хто за мертвим побивається, мертвого підніме, – так втішала її баба Євка.

Якби встав він з могили, хіба б Рая злякалася? Але не встав. Лежав у могилі запечатаний. Інший прийшов. Рая думала на сусіда – бачив, як бігає вона ночами, знав куди. Ото і скористався. Але син на сусіда не був схожий. Ні на кого з села не був схожий.

Хтось тицьнув мордою у пухку землю, підняв голову, понюхав повітря.

Рая почула запах, потягло мускусом, стійлом, звірячим потом. Стрепенулася, скочила, нога знову висковзнула з розтоптаної туфлі. Хтось вже не чекав, стрибнув уперед, збиваючи Раю з ніг.

Зуби ковзали по кістці, волого змикалися щелепи. М’ясо хрумтіло – жилава нога, бо стара. Діду чи не дев’яносто вже було. Рая поклала долоню на волохату голову, провела між вухами.

– Ич, радий. Давно не бачились, – хтось трясе головою, бризки слини летять Раї на ноги. – Синку, – тепло проказує вона, пестячи жорсткий загривок.

А потім сидить і дивиться поверх лискучих, масних хрестів на темну стіну лісу, відчуваючи полегшення. Ось ще трохи, та і зможе йди собі геть, до батька чи на трасу, ловити попутку. З легким серцем. Бо пам'ятає, як іншого разу була чорна розверзнута яма, що дихає сирістю, сите мурчання сина, вологий кістяк, що глухо гупається вниз, пекучий держак заступа, яким Рая ладнає горбик над могилою, аби не було знать, що та зачепана.

Та сьогодні на цвинтарі жодного нового покійника. Рая сидить радісна та легка, вона ніби знову вільна, ніби знову молода. Задумливо пестить липку спину з жорсткими волосками, доки син доїдає ногу старого діабетика.

А над цвинтарем молодик впивається срібними іклами в темне небо.