Спадщина Посоха

На виході зі шлюзу Павла зустрічав старий університетський приятель, а нині заступник керівника марсіанського проекту Зураб Ломідзе. Лице приземкуватого лисіючого чолов’яги розплилося в щирій посмішці. Він так широко розкинув руки, що, здавалося, зможе обійняти щонайменше двох таких, як сам.

– І кого ж це до нас сонячним вітром прибило?! Та це ж сам Посох-Паша, чорти тебе ніяк не вхоплять! Хіба що посивів геть увесь!

– Зуріку, дідьку лисий! Базікало ти старе, анітрохи не змінився!

Старі друзі міцно обнялись, а низенький Зураб навіть відірвав Павла від підлоги.

– Та ти ще міцний пень, ґенацвалє! – Павло насилу вивільнився з дружніх лещат.

– На Марсі це не штука!.. Ну, зізнавайся, який клопіт до нас заніс?

– Та зачекай ти! Тобі як мед, то й ложку! Дай хоч оговтатися!

– Ну звісно, вибач. Ходімо, поселишся…

За годину друзі вже сиділи за кавою на невеличкому оглядовому майданчику, спостерігаючи марсіанський захід сонця крізь велетенський ілюмінатор. У блідо-рожевому небі світило закочувалося за обрій в оточенні блакитно-фіалкового сяйва.

– Це ще тобі пощастило, друже, – замріяно протягнув Зураб. – Сезон пилових бур нещодавно закінчився. А то б милуватися взагалі не було б чим.

– А що, мальовничо… Ну, розповідай, як вам тут живеться-ведеться?

– Та працюємо потроху, – хитрувато підморгнув Зураб. – А якби ще наш віслючок Іа-Іа* не був таким скупердяєм, то ми хоч би й увесь Марс колайдером оперезали.

– От хвалько! – засміявся Павло. – Та ще й ненажера. На вас і так мало не пів-Землі гарує!

– А тепер уже ти перебільшуєш. Звісно, електроніка там, усіляка висока технологія, їжа, звичайно. Але ж метали та інші конструкційні матеріали ми тут самі видобуваємо й виробляємо. Переважно з астероїдів. До речі, й Землі перепадає. Жоден транспорт порожнім на Землю не повертається. Отже, не такі вже ми й дармоїди… Та годі вже про нас, ти тут у яких справах?

Посох на мить замислився.

– Транзитом. До Головного поясу. В розвідку. Взагалі-то інформація не для поширення, хоч і не таємна. Та й оприлюднювати наразі нема чого… Бачиш, одна зі станцій зовнішнього спостереження, а саме п’ята точка мсьє Лагранжа, зафіксувала в Поясі якусь аномалію…

– П’ята точка мсьє? – реготнув Зураб. – Ти завжди умів влучно формулювати! Ну, і яку ж загрозу вона відчула?

– Чорну пляму. Повне поглинання будь-якого випромінювання. Без жодного іншого гравітаційного впливу на довкілля. Та хтозна, локація ж в одній зі щілин Кірквуда, а там досить порожньо. Її вже й охрестити встигли – Бермудською плямою.

– Чого б це?

– Там уже три зонди зникло. Не зафіксувавши при цьому жодного об’єкта… Тож готуйтесь до команди про згортання робіт на астероїдах.

– Та отримали вже, причому без жодних пояснень. І навіщо така секретність?

– Та жодної секретності. Але ж ти знаєш медійників. Їм тільки натякни – роздмухають таке! Аномалія, та ще й у нестабільній зоні! Хтозна, куди її Юпітер виштовхне, і як це вплине на Пояс астероїдів? І як їм тут не згадати гучні фрази на кшталт «ефект доміно», «чергове Велике Бомбардування»?

– Так-так, – із розумінням закивав Зураб. – Апокаліпсис, паніка…

– Отож. А інформації бракує, щоби хоча б спростувати такі вигадки.

Зураб, нахиливши голову, уп’явся пильним поглядом у Павла:

– І керівництво, звісно, не знайшло нічого кращого, як спрямувати в пащу лева старого славетного «кіборга» Посоха, протезованого мало не на третину?

– Та годі тобі! – посміхнувся Павло. – Ти ж розумієш, у кабіні корабля не це головне… До того ж при мені цікава експериментальна апаратура. Свіжі розробки УФТІ** спільно з японцями. Маємо слушну нагоду випробувати.

– Ну, звичайно, і кому ж іще випробовувати? Хто в нас «у сорочці народився»?!

Вислів про сорочку знову викликав у Павла посмішку, змусивши мимоволі пригадати випадок майже сорокарічної давності…

* * *

…Прокинувшись удосвіта, Павло неквапом вибрався з намету, лишаючи позаду солодке сопіння друзяки Зуріка. Другий намет відгукувався богатирським хропінням іще когось із хлопців. Ясна річ, усі поки що міцно сплять після довгої ночі біля багаття. Випроставшись, Павло вдихнув на повні груди прохолодну свіжість липневого світання. В сірому небі ще й досі жевріли останні зорі, а схід уже поволі насичувався вранішньою блакиттю.

Ще навіть і птахи не прокинулись, тож крізь чарівливо німу тишу можна було вловити ледь чутний шепіт степової трави. В її хащах плутались і застигали білясті пасма туману, що плинули від річки, майже суціль вкритої молочним серпанком.

Казка, та й годі!

Але всюдисуща волога нагадала про спрагу. Закортіло пити. Павло сіпнувся до каністр. Порожньо. Ну звісно, рештки води пішли на гасіння вогнища. Бо ж бігти до річки всім було ліньки, тим більше в пітьмі. А тепер – «у джунглі прийшла посуха, і слон Хатхі просурмив водяне перемир’я»! Йолопи! Прокинуться й зажадають пити. І почнуть точити кров одне з одного, вишукуючи крайнього. А крайнім урешті-решт опиниться Зурік, бо сьогодні саме його черга бути «водовозом». Байдуже, не варто будити, сам сплаваю. Буде винен. Доречно прокинувся, коли ще й на світ не зазоріло!

Хлопець кинув обидві каністри в човен, і відштовхнувся від берега. Здавалося, що він пливе у фантастичному білому мареві, й тільки плескіт весел, розриваючи тишу, нагадував, що під човном усе ж таки вода. І хоч Павло веслував неспішно, милуючись казковим краєвидом, проте подорож однаково була недовгою. На протилежному, крутішому березі – треба лише трішки піднятися – біля великого чорного валуна било з-під землі чисте джерело, невеличким струмком стікаючи до річки.

Діставшись джерела, хлопець у першу чергу став навколішки й спрагло припав до життєдайного холодного водограйчика.

Досхочу напившись, Павло вже збирався занурити у струмок першу каністру, аж раптом закляк на місці. В кількох метрах від нього, по той бік джерела, на чорному валуні сидів по-турецьки справжнісінький запорожець. Як годиться – з довгими вусами, оселедцем і сергою у вусі. Тільки босоніж і з голим торсом. На шиї поруч із хрестом висів на шворці незрозумілий маленький мішечок. Замість шароварів – якісь сірі, схоже, шкіряні штани. До широкого клепаного пояса-череса приторочений кинджал у піхвах. Козак сидів і вдивлявся кудись у далечінь просто перед собою, гризучи довгу стеблинку й беззвучно ворушачи вустами. Павла, здавалося, він зовсім не помічав.

Від нереальності цієї картини хлопець не міг навіть поворухнутися, лише розглядав примару, затамувавши подих. Що то за козарлюга? Реконструктор? Але ж як він так непомітно з’явився, та ще й у такий вранішній час?

Наче відчувши на собі чиюсь увагу, козак хутко повернув голову в бік Павла й, примруживши очі, пронизав хлопця суворим пильним поглядом, нібито вдивляючись у щось позаду нього. Потім зробив різкий рух рукою, мовби ловлячи муху, і рвучко смикнув до себе. Павло і справді відчув потужний ривок. У голові на мить запаморочилося, а коли проясніло, довколишній пейзаж якось невловимо змінився. Проте козарлюга лишився той самий.

– Ну що, бісове кодло, гадав – вирячишся на козака, а сам непомітним зостанешся?! Теж мені, характерник!

– Та я… – ні в сих ні в тих пробелькотів Павло.

– Та що ж це за опудало? – похитав головою козак, роздивившись Павла з голови до п’ят і залишившись, певно, не в захваті від його гумових капців, джинсових шортів та заяложеної майки з малюнком кропу на все пузо. – Матінко божа! Кого ж це ти мені послала?! Ну і що ти за один?

– Павло… Посох… – автоматично відрекомендувався хлопець.

– Цікаво! – гмикнув козак. – Мене в полку теж Посохом кличуть… А чим займаєшся?

– Та ми тут рибу ловимо… А взагалі-то я студент…

– Студент, кажеш? А більше на жебрака чи юрода схожий. І що ж ти там студіюєш?

– Фізику твердого тіла…

– Кепсько, мабуть, студіюєш, – знов похитав головою козак, – бо твоє фізичне тіло щось не скидається на надто вже тверде. Ну, та то пусте. Кажи краще, звідки родом будеш?

– Із Полтави…

– Еге ж… – сумно кивнув вояк. – Я сам щойно звідти. Розгромили нас московити під Полтавою. На гамуз розбили.

– Як під Полтавою?! Оце зараз?! – у Павла очі полізли на лоба, а волосся мало не стало сторч.

– Е-е, – протягнув козарлюга, примружившись, начеб щось усвідомлюючи. – Та ти ж нічогісінько не добираєш. Який, по-твоєму, зараз рік… від Різдва Христового?

– Дві тисячі п’ятнадцятий.

Козак обома руками схопився за голову:

– Три століття! Боже милостивий! За що ж ти так нашу неньку караєш?!

– Три століття? – розгублено перепитав Павло. – То ви оце зараз про битву зі шведами?

– Хто зі шведами, хто з Московією, – скрушно зітхнув козак. – Та переможець один – московський цар… А що ж воно триста років потому, чи є ще Гетьманщина, чи й згадувати вже забули, що була колись така країна?

– Та ви що, в часі заблукали? – здивувався Павло, починаючи підозрювати лихе.

– Хто заблукав – ще питання, та нема зараз часу про це патякати. Кажи, чи є ще Вкраїна, чи всю вже дощенту пошматували ляхи з москвою й татарвою?

– Та чому ж, – знизав плечима Павло, – стоїть Україна… Поляки наші друзі, а татари і взагалі – співвітчизники… Щоправда, Крим Росія окупувала, тож їм там зараз несолодко… А хтось у нас, на материку рятується… А ще Москва частину нашого сходу захопила… Обороняємось як можемо…

– Оце тобі й маєш! – уражено, але й ствердно закивав козак. – Усе змінюється: і ляхи – друзі, і татари – браття… А ці навіть через триста років ніяк не вгамуються. От лихо-лишенько!.. Та хай там як, але раз уже доля обрала саме цю добу… Сиди, не втікай, я хутко!

Він стрімко шугонув горі схилом і зник у кущах. До Павла долинуло тихе кінське іржання, а за хвилину козак повернувся з невеличкою дерев’яною скринькою із мідними стяжками.

– Слухай уважно, тезко, й запам’ятовуй, – вихопивши кинджал, козак Посох почав моторно копати ямку під самісіньким валуном. – Це – не просто скарб, це – святиня… Я її тут сховаю, намовлю, скільки снаги стане… Ніхто не знайде… Тільки ти… І лише зараз…

Козак продовжував щось бурмотіти, а в Павла вже заклало вуха й запаморочилась голова…

Прийшовши до тями, хлопець усвідомив, що продовжує сидіти з порожньою каністрою в руках, а перед ним – той самий чорний валун, густо порослий мохом. І жодних козаків. Під каменем зеленіла незаймана трава.

Нічого собі глюк! Це що, від води? Та пусте, не перший же день п’ємо! Либонь, не виспався, а тут вимкнувся. Оце то сон!

Роззираючись і прислухаючись до найменшого шелесту, Павло швидко наповнив каністри й побіг, майже скотився до річки. І тільки в човні заспокоївся. Мовби той був чимось на кшталт якоря в реальному світі. Фу-ух!

Та в човні на нього чекав ще один сюрприз: Якраз поміж лавками задирливо розляглася саперна лопатка Зуріка. Взагалі-то нічого надзвичайного. Мабуть, Зурік плавав копати хробаків і залишив інструмент у човні? Але ж як Павло міг не помітити її раніше?.. А раптом це – знак? Кажуть же, що скарби відкриваються на межі дня і ночі. Та врешті-решт, чим я ризикую?!

Спокуса виявилася настільки сильною, що Павло, завантаживши каністри в човен і схопивши лопатку, гайнув назад до чорного каменя.

Вже через десять махів лезо цокнуло об щось тверде.

– Кхе-кхе, – почулося звідкись згори. – Мабуть, наживку на риболовлю копаєш?

Здригнувшись, хлопець підвів голову. Трохи вище схилом на купині сидів, спираючись на ціпок, старий дід, невловимо схожий на попереднього гостя. Хоча виглядав цілком сучасно – коротка сива чуприна і така ж сива щетина, картата сорочка, прості штани та сандалі.

Ще один привид? На протязі десяти хвилин – це вже занадто!

– Ну чого вирячився, мов на примару? Доброго ранку!

– І вам, діду, доброго… – Павло знову відчув, що впадає у ступор.

– То, кажеш, наживку на риболовлю? Ну-ну. А в отого хробака, об якого ледь лопату не зламав, ім’я та по-батькові, бува, не скарб гетьмана Мазепи? Не бентежся, я таких рибалок на наших берегах уже вдосталь надивився. Якби мені так город хтось перекопав! Хе-хе… Ну, чого закляк? Не лякайся, я справжній, хочеш помацати? – побачивши, що Павло заперечно хитає головою, дід поліз до кишені й дістав пласку металеву флягу. – Ковтнеш для хоробрості? Ні? Ну то й правильно. Це ж ліки, а тобі, молодому, що лікувати? А я хильну.

І старий, примружившись, приклався до шийки фляги.

– Ех, цілющий бальзам! Сам гнав, сам настоював. На місцевих травах. Куди там та «Бехеровка»! А вода? Це ж на нашій воді, найкращій у світі, особливо для тутешньої людини. А знаєш, вода ж пам’ять має. Вірніше, у води вона недовга, вся пам’ять – у землі нашій. А вода її тільки назовні виносить. Якщо перед землею навколішки вклякнути, низько вклонитися й пити з самісінького джерела…

– І що тоді? – нагадав про себе Павло, помітивши, що старого занадто вже заносить.

– Тоді земля почне до тебе промовляти, про минуле розповідати. Тільки для цього ще той потрібен, як його, в біса… резонанс, о! Щоб земля тебе своїм визнала.

– Ага, – трохи осмілів хлопець і зауважив скептичним тоном: – Тоді й видіння всілякі почнуться, і козаки до тебе промовлятимуть.

Дід нахилив голову й уважно придивився до Павла.

– А ти, либонь, так і зробив? От молодець! Аж тут тобі скарб себе й відкрив! То чого ж ти, ріднесенький, зволікаєш? Діставай уже свій скарб. Не переймайся, я на частку не зазіхатиму. Коли вже доля так вирішила, то що твоє – те твоє!

Хлопцеві нічого не залишалось, як продовжити перервану роботу. За хвилину він уже витягнув на поверхню невеличку скриньку, достоту таку, як бачив у видінні. На диво цілу-цілісіньку, навіть бронзові стяжки не надто потьмяніли. Відкинувши віко, він дістав зі скриньки шкіряний мішечок. Легкий, майже невагомий. Що то за скарб?

Розв’язавши шворки, Павло не знайшов у клунку нічого, крім білої ганчірки. Вийнявши й розгорнувши її, він побачив, що це сорочка. Настільки подерта й пошарпана, що майже не було живого місця. А там де залишилося – у безладі купчилися геометричні візерунки білої лиштви. З тих символів хлопець упізнав хіба що восьмикутний Алатир та схожий на тризуб Руєвит, усі решта, що так чи інакше нагадували комбінації свастик, були незнайомі.

– Оце то скарб! – розчаровано прошепотів Павло. – Подерта сорочка, та ще й така старезна, що навіть вишивка зблякла.

– То це не вишивка зблякла, – відгукнувся дід, що пильно стежив за діями хлопця. – Просто в когось, мабуть, тями не вистачає. Білим по білому – це стиль такий. До речі, нашим, полтавським прозивається. Хоча насправді він набагато давніший.

– Білим по білому? – перепитав Павло. – А сенс?

– А ти гадав, що задля краси? Причепуритися й хизуватися? Овва! Кожен символ глибинний сенс має… А що подерта – то зрозуміло, якою ж вона в наші часи має бути? Е-хе-хе, – раптом зітхнув старий. – Та ти ж усе-одно нічогісінько не розумієш. Доведеться розповідати все од самого початку. Ну то слухай.

У давні-прадавні часи, коли ще й самого часу не існувало, великий ткач Род виткав полотно світу. Нитка до нитки. Але здалося йому воно надто одноманітним і нудним. Тоді до справи стали його сини-кравці. Чорнобог заходився краяти полотно на шматки, а Білобог – зшивати ті шматки між собою. Але й тоді, не було в тих витворах життя, бо не було долі. Тоді доньки Рода – вишивальниці Доля й Недоля взялися вишивати всьому сущому його долю. Отак і з’явилися вишиванки. Була така і в нашої землі. Та тільки люди, нерозумні й жадібні, увесь час тягнули полотнину кожен до себе, роздираючи її й дірявлячи. І хоч як вишивальниці латали й церували, а люди знов і знов дерли-шматували рідну вишиванку. Аж якось один славетний гетьман прикликав до себе козака-характерника й наказав йому надійно сховати ту подерту сорочку від ворога. Щоб ніхто до неї не дістався аж до кращих часів. Відтоді нічого не чутно ні про козака, ні про вишиванку. І нема в цієї землі своєї долі. Вона нібито є, а нібито й нема. Неначе заснула десь довіку. Така от історія, хлопче…

– Цікава легенда, – дослухавши до кінця, зауважив Павло. – Та тільки що мені з цим скарбом робити?

– Тримати і берегти, – знизав плечима старий. – Урешті-решт – дати раду.

– Та як же тут даси раду?! – запротестував хлопець, знову розглядаючи дрантя. – З таким занепадом жодна швачка не впорається.

– А ти не квапся, синку, не квапся. Всьому свій час. Річ у тім, що тут не швачка потрібна, такі дірки латаються не шиттям, а життям.

– Тобто? – не зрозумів Павло.

– Тобто як дерли, так і латати – справами. Якщо житимуть люди у злагоді, одне одному не заважаючи – вже й тоді хоч якась користь буде. А якщо ще й допомагатимуть, ниточку до ниточки складатимуть, гляди – і стане наша вишиванка до ладу. Як там на нашій Білій альтанці написано? «Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона».

Останні слова дідусь промовив, замріяно вдивляючись кудись у далечінь. А потім посміхнувся:

– Збудували її, до речі, до двохсотої річниці Полтавської битви, а відбудували на честь трьохсотої річниці приєднання до Московії. Ротонда дружби народів. Така от іронія… Долі… Ну, годі вже, що мав – те сказав, час мені вже й рушати. Щасти тобі, хлопче!

Дід важко піднявся, спираючись на ціпок, і пошкандибав горі схилом. Уже коли він майже зник у галуззі кущів, Павло із запізненням вигукнув:

– І вам щасти!

– Дякую, – озвався старий. – А щодо лахміття – сам вирішуй, це ж твоя спадщина. Хочеш – викинь на смітник, та й тікай світ за очі. Бо не буде тут долі. Але спершу спробуй уявити собі, як би мав виглядати стародавній к’ю-ар-код для божого сканера?

К’ю-ар-код? Для божого сканера? Нічого собі просунутий дідусь!

Хвилину потому хлопцеві причулося звіддаля тихе іржання й кінський тупіт.

Ошелешений і розгублений, Павло обернувся до річки, втупивши в неї розсіяний погляд. Там, над водою, суцільний потік білого серпанку вже майже розвіявся, перетворившись на неквапний плин окремих хмаринок. В одній із них хлопець упізнав козака-вершника, що беззвучно летів над водою, за течією – кудись у бік Дніпра. А в голові тим часом де не взявся й тихо, але наполегливо залунав «Козацький марш»…

* * *

…Готуючись до вильоту, Посох дістав свою вишиванку і прискіпливо роздивився. Він завжди вдягав її в найважливіші миті життя. Тим часом сорочка впродовж десятиліть непомітно для ока змінювалася так, що тепер навіть і не пригадати, якою вона була спочатку. Та допевне, вже точно не такою, як зараз. Дірки та розриви геть зникли, навіть жодної латки не залишилося. Тканина виглядала цілою й неушкодженою, мов нова. Та й візерунки-символи вишикувались більш логічним ладом, милуючи око своєю гармонійністю.

«Кажеш, у сорочці народився? – посміхнувся Павло, пригадавши слова Зураба. – Та не так уже це й далеко від істини. Не народився, звісно, але ж скільки разів ми одне одного рятували!»

Залишившись задоволеним оглядом, чоловік натягнув сорочку на голе тіло, відчувши, як усі протези стають більш живими, наче рідна плоть. І нехай під комбезом, а тим паче під скафандром її ніхто не бачить. Ну то й що? Вишиванка ж не для того. Вона ж для сканера божого…

Думки Павла перервав відеовиклик. Це був Зураб.

– Ну що, супермене, не передумав? А то б навісили твою апаратуру на наш автомат, і горя б не знали…

– Зуріку, друзяко, – перебив його Посох. – Я ж тобі казав. Там уже три зонди зникло. Навіть якщо в тебе є зайві автомати, то в мене немає зайвого обладнання. І взагалі, не переймайся, все буде гаразд!

– Ну й грець із тобою, чортяко впертий! Тобто, щасти… Тобто, ні пуху…

– Під три чорти, Зуріку, під три чорти!

Переліт до Головного поясу астероїдів виявився, як і очікувалося, нудним і нецікавим. Навіть гра з бортовим комп’ютером у тривимірні шахи встигла набриднути, хоч і чергувалася з читанням фантастики і перечитуванням класики. Аж ось нарешті й місце призначення.

Сконцентрувавшись, Посох увімкнув усе спостережне обладнання і став чекати. Спершу апаратура нічого не фіксувала, і Павло знов занудьгував. Аж раптом в одну мить усі прилади наче показилися й почали верзти якусь нісенітницю. Навіть суперзахищений і безвідмовний навігатор загубився в просторах Усесвіту й панічно видавав «на-гора» повну маячню.

Посох гальмував на межі фізичних можливостей, ба навіть за межею. Врешті-решт, чи то від перевантажень, чи з якихось інших причин, перед очима попливли темні кола, і він утратив свідомість.

* * *

До тями Павла привело радіо, що волало гімн Російської Федерації, щоправда, з незнайомими словами:

«Союз нерушимый республик свободных…»

І одразу голос шефа:

– Ё-моё, Посох, ты опять дрыхнешь на работе! С бодуна, что ли? А вчера опоздал. А в последней отгрузке на Белгород сразу два пересорта! На складе срач, на полках пылища в три пальца!

– Так я же один, я не успеваю! – не впізнаючи свого голосу, відповів Павло. – Вы же месяц назад второго кладовщика сократили. И помощи никакой!

– Напарника тебе? Будет тебе напарник! За половину твоей ставки. Как раз на минималку выйдешь. А ты на большее и не нарабатываешь! Вон, гейропцы с пиндосами уже Марс осваивают, а мы буксуем и буксуем. И всё из-за таких работничков, как ты! Протри хотя бы стол приёмочный, через час сдача готовой продукции.

І шеф жбурнув Павлові якусь сіру ганчірку. Придивившись, Посох розгледів у брудному лахмітті розкошлані залишки вишивки…

І опритомнів.

Гальмівні двигуни продовжували розмірено працювати, потроху відносячи корабель від небезпечної зони. Фу-ух, оце то зачепило! Ну, хоча прилади й мало що добули, але ж маємо тепер прийнятну робочу версію. А там, гляди, з божою поміччю й допетраємо, як нам цю діру залатати. Ось тільки братів-паралельників шкода. Щось у них там не все гаразд. Але що вдієш? Зрештою, кожен сам свою долю обирає…

*IAIA – International Aeronautics and Interstellar Administration (Міжнародне управління з аеронавтики і дослідження міжзоряного простору)

**УФТІ – Український фізико-технічний інститут (нині – ННЦ ХФТІ – Національний науковий центр «Харківський фізико-технічний інститут»)

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.