Ехо.

Кажуть, кожне невимовлене слово нікуди не зникає.

Воно лише шукає місце, де його почують.

Ехо не знало, коли народилося.

Воно не пам'ятало першого дня.

Лише перший голос.

— Пробач...

Слово прозвучало подумки.

Людина так і не наважилася вимовити його.

Та воно однаково дісталося сюди.

Потім було інше.

— Люблю...

І ще одне.

— Не йди...

З роками їх ставало більше.

Мільйони.

Мільярди.

Невиголошені освідчення.

Не сказані вибачення.

Останні слова людей, які не встигли попрощатися.

Кожне речення осідало тут тихим світлом.

Ехо не мало обличчя.

Не мало голосу.

Воно лише слухало.

І пам'ятало.

Одного дня сталося те, чого ніколи не було.

До нього потрапило слово, якого ніхто не подумав.

Воно народилося вже тут.

— Дякую.

Ехо здивувалося.

Кому?

За що?

Слово мовчало.

Лише світилося тепліше за інші.

Минуло багато часу.

Ехо зрозуміло.

Люди залишали тут лише те, чого не змогли сказати.

Але ніхто ніколи не залишав подяки.

Бо подяку зазвичай встигають вимовити.

Тому це слово було особливим.

Ехо довго дивилося на нього.

Якщо це можна назвати поглядом.

І вперше захотіло зробити те, чого не робило ніколи.

Повернути слово.

Лише одне.

У далекому місті стара жінка сиділа біля вікна.

Вона давно жила сама.

Її чоловік помер багато років тому.

Перед смертю він довго дивився на неї.

Хотів щось сказати.

Але не встиг.

Вона все життя думала, що саме.

Тієї ночі їй наснився дивний сон.

Вона стояла в молодому саду.

Чоловік усміхнувся.

І сказав лише одне слово.

— Дякую.

Прокинувшись, вона вперше за багато років заплакала.

Не від болю.

Від полегшення.

Наче почула відповідь, яку чекала все життя.

Десь дуже далеко Ехо відчуло, що стало тихіше.

Одного слова більше не було.

Його нарешті почули.

І тоді Ехо зрозуміло.

Невимовлені слова не хочуть, щоб їх пам'ятали.

Вони хочуть одного.

Бути почутими.

Відтоді іноді людям снилися дивні сни.

Хтось чув:

«Пробач».

Хтось —

«Я пишаюся тобою».

Хтось —

«Я завжди був поруч».

Уранці вони прокидалися зі сльозами.

І не могли пояснити чому.

А Ехо лише слухало.

І чекало.

Бо знало:

у світі завжди залишатимуться слова, які люди не встигають сказати.

І хтось мусить берегти їх до тієї миті, коли вони нарешті знайдуть свого слухача.