Лісове відомство: Мандрівник

Перше, що Алекс відчуває — запах моху й вологої землі.

Стовбури дерев тягнуться до неба й губляться у висоті. Промені сонця пронизують крони, а внизу панує напівморок.

Куди не глянь — самі дерева. Алекс відчуває себе дрібним і незначним, просто мурахою в траві. Голова ледве сягає перших гілок. Дух перехоплює.

А потім приходить дивна думка — чогось бракує. Тільки чого? Зрозумів: звуків. Немає ні звірів, ні птахів, ні навіть комарів. І зараз Алекс, мабуть, навіть комариному писку зрадів би. Лише шелест листя й шум вітру.

— Я б не радив тобі тікати, — сказав Марк, з’являючись збоку так раптово, що Алекс здригнувся. — Утечеш — тебе щось зжере. А ми потім вічність звіти писатимемо.

Він говорив спокійно, ніби обговорював погоду. У голосі не було загрози — тільки нудьга й суха констатація факту.

Ілля стояв трохи віддалік, вдивляючись у хащу. Його погляд рухався повільно, чіпляючись за найдрібніші деталі — наче він намагався вловити невидиму закономірність у хаосі дерев навкруги.

— Якщо тут день, значить, ми в правильному квадраті Лісу, — сказав він упівголоса, більше собі, ніж іншим. — Марку, визначай місцеположення. Думаю, нам туди... хоча, можливо, помиляюся.

Марк мовчки дістав Семикуб — скляну сферу, всередині якої вигравала складна геометрична постать. Її грані дробилися на все дрібніші, нескінченно заглиблюючись у себе. Здавалося, вона вбирає світло — або ж сама його випромінює. Дзеркальні поверхні відкидали короткі спалахи, розсипаючи сонячних зайчиків навсібіч. Варто було спробувати впіймати форму — і вона пливла, мінилася, наче жива.

У Алекса закрутилася голова. Повітря стало густим, у роті пересохло, з’явилося відчуття падіння. Він різко відвів погляд і видихнув.

Решта звично відвернулися заздалегідь — після довгого дня нікому не хотілося нажити ще й головного болю. Лише провидці могли вдивлятися в Семикуб без запаморочення.

Марк пильно вдивлявся у сферу, його очі бігали гранями, наче зчитуючи невидимі рядки; час від часу він «перегортав» лінії візерунків. Нарешті він промовив:

— Так, що й треба було довести: напрямок правильний. Ми просто біля межі. Пройдемо трохи вперед — і будемо на місці.

— Тоді не гаймо часу. Висуваємось, — коротко погодився Ілля.

Загін рушив уперед. Алекс намагався не відставати, пам’ятаючи про навислу загрозу стати чиїмось обідом. Перевіряти це на власній шкурі бажання не було. Він гарячково озирався, боячись навіть кліпнути, і напружено вишукував серед тіней того, хто міг би зазіхнути на його життя. За кожним деревом могло причаїтися таємниче щось і загарбати його тлінну тушку.

Раптом Ілля й Марк, що йшли попереду, зробили крок — і просто розчинилися. Спершу зникла половина тулуба, потім голова, і врешті — порожнеча. Ліс перед очима залишився незмінним, жодного сліду людей. Здавалося, простір проковтнув їх, наче вони випали за межі реальності.

Алекс різко зупинився й простягнув руку вперед, очікуючи натрапити на дерева або коріння. Натомість рука ковзнула крізь прохолоду й легке поколювання, зникнувши з поля зору. Він різко смикнув її назад, серце закалатало швидше.

— Потім іще награєшся, — поквапив Олег, буквально виштовхуючи Алекса вперед. — Ходімо.

Від страху Алекс міцно заплющив очі в мить дотику до межі, наче готуючись до стрибка в безодню невідомого.

Ліс усе ще оточував його, але ніби невидимий тумблер клацнув — і простір миттєво ожив. Серце Алекса пропустило удар і знову шалено закалатало. Світ вибухнув рухом, гомоном і світлом, на які він не сподівався. Було годі збагнути: чи то місто вросло в ліс, чи ліс поглинув місто. Перехожі снували туди-сюди, зливаючись у суцільний живий потік.

— Як же я втомився, — подумав Алекс, перш ніж відсахнутися від краю земляної бруківки. Повз на всіх парах проскреготіла гігантська дерев’яна гусінь. Вона оглушила тріскотом і обдала пилом, і Алекс, затамувавши подих, устиг розгледіти пасажирів у її нутрі, перш ніж вона зникла за рогом будівлі.

Напруга ночі почала спадати. Чіпкі лещата жаху розтиснулися, залишивши по собі важкість на плечах. Дивам не було краю; здавалося, це нова реальність… чи все ж таки сон.

— А хай там що… Неважливо. Хочеться спати, — подумав Алекс; думки ворочалися ліниво й важко, наче надважкі кам’яні брили.

Спершу будівля здавалася суцільними гвинтовими сходами, що здіймалися до самої крони дерев. Та придивившись, Алекс зауважив деталі: гігантський напис ковзав її бильцями, нескінченно повторюючись. Величезні літери складалися в «Службу Контролю та Нагляду за Лісовими Проявами».

Сходи, такі прості на перший погляд, тепер дедалі більше нагадували стовбур — або дещо, що лише намагалося прикинутися деревом. За кожними кількома витками відкривалися проходи до гарбузоподібних приміщень з кругляками вікон, хаотично вкраплених то тут, то там.

Марк з Іллею вже піднімалися вгору. Олег і Яніна супроводжували Алекса, уважно стежачи, щоб він не потрапив під дивні транспортні засоби й не перечепився, задивившись на людей, що летіли вгорі.

Вулиця ділилася на яруси, і на другому відбувалося те саме — тільки в повітрі. Завислі сфери світла блимали, змінюючи зелений на червоний і впорядковуючи рух. Гігантські дерев’яні птахи ширяли над мостовою, ведені потужними повітряними потоками. Слідом повільно пропливали різноманітні судна, схожі на дирижаблі; їхні неповороткі корпуси велично торували шлях у синяві неба. Алекс ледве встигав стежити за всім: удалині на мить виринув корабель під вітрилами. Сонячний промінь, мов прожектор, вихопив його з потоку, а за мить — він розчинився в хмарах.

Що вище вони піднімалися, то виразніше місто складалося в цілісну картину, мов пазл. На обрії виринали нові споруди, безладно розкидані серед зелені дерев. Межа, через яку вони пройшли, тяглася, коливалася й викривляла простір, відбиваючи все довкола, наче в кривому дзеркалі. Алекс відвів погляд, намагаючись осмислити побачене.

Повз снували службовці, піднімаючись і спускаючись із паперами в руках, а з вікон долинали уривки розмов.

На черговому прольоті Олег показав Алексу двері: «Головне відомство. Черговий загін».

Марк уже сидів, закинувши ноги на стіл, майже провалившись у напівдрімоту. Ілля вовтузився з паперами. Яніна ж перетнула кімнату й зникла за дверима.

— Сідай сюди, — посадив Алекса Олег, простягаючи анкету. — Заповнюй.

Алекс скоса глянув на папери й видихнув. Анкета розвіяла всі сумніви — це було надто абсурдно, щоб бути сном. У голові майнула думка: дива, схоже, поверненню не підлягають.