Дзюрко

Десь на спині сильно свербіло, а досягти того місця ніяк не вдавалось. Він пробував і так, і сяк, та дотягнутися до місця сверблячки не міг. Через це нервував і злився. А коли він злився, неодмінно починав дзюрити. От і тепер підняв одну з лапок і зробив свою мокру справу прямо на купку безладно накиданого картону.

– Ой, а що це, дощ був? Звідки калюжа? – почулося з-під купи паперу, й за мить звідти вигулькнула пом’ята постать сивого чоловіка. Оглянувся й побачив перед собою маленьке – з долоньку – кошеня вугільно чорної барви й видовженою білою плямою на животику. – Аааа, то це ти ото наробив тут?

Тваринка від несподіванки кинулась навтьоки, та швидкий рух чоловічої руки схопив кошеня, не дозволяючи зникнути поміж інших куп паперу й сміття. Сивочолий чоловік усміхнувся, погладив кошеня по голівці й почухав за вушком. Та мале чудо навіть не думало віддячити звичним «мур-няв». Натомість старий почув обурене: «Та спина мені свербить, а не вуха!» Від несподіванки взагалі облишив тваринку, та вона навпаки підійшла ближче: вирішила, мабуть, що знайшла собі вірного слугу, який буде їй щоразу чухати спинку.

– Та почухай же, ану ж бо! – муркотіло кошеня, лестячись біля ніг безхатька.

– Тьфу… Та ну тебе! – вилаявся дідок. – Ану геть! Киш! Ото приверзеться…

Кошеня вискалило зуби й засичало, а тоді раптово… знов надзюрило там, де стояло. «Аааа! – заверещала тваринка. – Терпіти не можу цього світу і цієї подоби! За що мені таке?!» Дідок дивився на приблуду великими круглими очима, досі в заціпенінні від здивування: ніби й не пив нічого – бо ж за що?! – а тут причувається всяке…

– Ти справді говориш по-нашому? – нарешті спитав чоловік.

– Ага… – кошеня відійшло вбік від щойно створеної ним калюжі. – По-вашому… Та вже мусив навчитися, раз потрапив сюди. Хай йому!

– Чекай, чекай… – чоловік погладив свою давно нестрижену сиву бороду. – Потрапив сюди? Що ти маєш на увазі? Звідки ти?

Кошеня позіхнуло, розуміючи, що доведеться розповісти, що і як цьому бідоласі, інакше не позбутися того незносного свербежу. Та все ж вирішило переконатись, щоб вже точно: «Коли розповім, почухаєш мені спинку?» – і нявкнуло, споглядаючи на чоловіка великими зеленими очиськами.

– Та я вже почухаю, – всміхнувся дідусь і таки взявся виконувати прохання-благання чорнявої тваринки. – Ти вибачай, я просто… ну… здивувався сильно. Коти не часто балакають по-людськи, та й сьогодні не святвечір.

– Бо я не кіт! – кошеня вирвалося з-під руки й знов готове було розізлитися, але згадало про свою біду й натомість глибоко вдихнуло й видихнуло.

На тих словах чоловік вдруге зробив круглі очі, як кавуни. Кошеняти з розладом особистості він ще досі точно не зустрічав. «Ну, гаразд, – м’яко мовив дід і простягнув долоню до тваринки. Кошеня всілося на неї, скрутилося клубочком, а за мить вляглось на спинку, тручись об шорстку долоню. – Що тебе там так доймає? І чого це ти не кіт? Виглядаєш цілком нормальним котом, ну, крім того, що балакати вмієш…»

– Я не кіт, – торочило своє вперте кошеня. Тепер нарешті сиділо спокійно на колінах у чоловіка. – Мене звати Дзинґро Триста Тридцять Третій.

– Як, як? – голосно засміявся дід.

– Дзинґро Триста Тридцять Третій, – з притиском повторило кошеня. – Що тут дивного?

– А цифри такі страшні навіщо додавати? – зацікавився чоловік.

– Така традиція, – поважно відповів Дзинґро. – Скільки драконів у роду, таку цифру й додають до основного імені.

– То в тебе триста тридцять два родичі? – здивувався дід. – Огооо!

– Ага, у нас в сім’ї сто вісімдесят три дракони і сто п’ятдесят драконійок. Мої любі сестрички й братики, – мовив Дзинґро, примруживши очі від задоволення. – Як же я за ними скучив…

– То ти ще й дракон, – перебив приємні спогади про родину чоловік. – Ага, зрозуміло, я ліпше піду… Щось, видно, добре на сонці перегрівся. Примариться ж таке… Кіт, що є драконом, і має триста тридцять двох членів сім’ї…

Дідок почав було підійматися з твердої, нагрітої сонечком, землі, коли кошеня зупинило його своїм зловісним шипінням: «Ти мені не віриш? А сам хотів знати, що й до чого! Тепер слухай. Мені треба комусь виговоритися. Я тут вже у вас три тижні… Не зли мене, а то…» Дзинґро задумався, чим би можна було налякати старого, але дідок сам закінчив кошачо-драконячу погрозу: «А то що? Знов надзюраєш на мене?» – й розреготався, але таки сів на своє нагріте місце.

– То від злості, – кошеня насупилось і тепер говорило похмурим голосом. – Коли я злюсь, починається оте, ну, дзюрання, як ти кажеш… Якийсь супер дурнуватий побічний ефект від подорожі між світами.

– Ого, чим далі, то цікавіше, – чоловіку вже навіть не хотілося кудись іти: як здурів, то хай там, але ж цікаво! – Що ще я від тебе почую, котодраконе Дзинґро?

– Хотів знати, як я тут потрапив? Ото слухай, може щось порадиш. У нашому світі таких сивоголових вважають мудрецями й дбають про них. Але у вашому, бачу, все не так… – кошеня замовкло, зрозумівши, що влучило в ціль. Чоловікові очі потьмяніли й кутики губ опали вниз. Вирішило таки продовжити свою розповідь: – Ну, що ж… У моєму світі є така традиція – а ми, дракони, дуже цінуємо наші традиції! – коли дракону виповнюється перших триста років, він повинен викрасти принцесу. Потім вже можна робити з нею, що завгодно: можна з’їсти, можна взяти собі за прислугу, можна й одружитись, якщо вона не проти…

– І що, є такі принцеси, що не проти одружитися на драконі після викрадення? – перебив Дзинґро дідусь.

– Аякже! – радісно повідомив котик. – В нас принци не завжди на казкових джентльменів схожі, тож принцесам вже краще бути з драконом: тепло, затишно й безпечно.

– Ну, в нашому світі те саме. Всякі принци бувають, то правда.

– Еге ж. Ну, ото я викрав принцесу. Все, як має бути. Все за планом. І вона в мене закохалась, то ми й почали зустрічатися. Моя мила Долориана Перша… – котодракон примружився й замуркотів від приємного спогаду.

– Принцеси у вас теж мають традицію додавати цифру до імені через кількість родичів? – уточнив дідусь.

– Та ні, в них цифра залежить від кількості саме принцес у роді, – пояснив Дзинґро.

– То ти собі вибрав унікальну принцесу, я так бачу. Єдину в роді, – тепло всміхнувся чоловік.

– Та ні, не цілком, – кошеня пчихнуло. – Мою Долориану насправді звати Кракенція Двадцята. Але вона вирішила, що не хоче такого імені – Кракенція – й от після того, як я її викрав, пішла до королівського писаря й змінила ім’я. Сказала, хоче бути єдиною в своєму роді для мене – її любого дракосика. А традиції треба ламати, для цього існує поступ.

– Дуже цікаво, – задумався дідусь. – Ну, гаразд, а до чого тут твоя люба? Чи їй забажалось якихось витребеньок з нашого світу, а ти й побіг виконувати забаганки коханої?

Дзинґро похитав чорною мордочкою і знову пчихнув.

– Ні, та де там, – продовжив розповідь котодракон. – Ми собі жили й горя не знали, аж потім раптом вона вирішила вчитися на фею. В нас курси є при Королівському університеті магії. Ну і вибрала собі вона дуже непросту спеціальність – «Чорна магія». А там знаєш скільки практичних задають? Чортову дюжину й ще трошки. Ну, і що робити? Попросила вона допомоги й відтоді виконувала практичні завдання на мені…

– Нічого собі, – щиро здивувався дідусь. – Ото принцеса! І що вона, навчилася чорної магії?

– Ну, це як сказати? Я не знаю. Коли вона перед своєю магічною кулею останнього зразка читала заклинання з Книги темних знань відправила мене в цей світ. Тож звідки мені знати, чи вивчилася… Але факт такий, що я тут і не знаю, як вибратись. А ще й ті зміни! Ну от ти бачиш, в кого я перетворився?! У кошеня! Ще й чорне! Знаю я, як у вас тут реагують на таких. У нашому світі мене б на руках носили, спинку чухали, а тут… Ех, ото не пощастило ж мені…

– Та почухаю я тобі спинку, давай, ходи ближче до мене, – дідусь знову притягнув до себе кошеня й почав чухати йому спинку, шию, під мордочкою, й за вушками.

– А тебе як звати? – спитав Дзинґро після релаксуючих процедур. – І чого ти тут, на цьому смітнику?

Чоловік довго мовчав, а тоді сумовито мовив: «Мене звати Петро Іванович… Я тут вже десь три місяці… Якщо чесно, не можу згадати, де мій дім. А поліцейські якось не реагували на мої запити, тож я й перестав їх що-небудь прохати… Знаю, в мене є маленька онучка. Гарне таке дівчатко, рочків чотири. Веселунка маленька… А як до неї потрапити?.. Ех…»

– Може, я якось допоможу?.. – підстрибнув Дзинґро. – От була б тут моя Долориана… Вона б начарувала все, що треба. Або ж попросила би своїх подружок, і вони всі разом миттю знайшли б твою онуку!

– Ти, звісно, вибачай, – кахикнув Петро Іванович. – Але чи не занадто ти обожнюєш свою чарівну принцесу?

– Ти що маєш на увазі? – нахмурилось кошеня.

– Тихо-тихо… – заспокоїв його дідусь. – Тільки не дзюри на мене. Не злися… Але ти лиш подумай. Твоя Долориана спершу каже, що традиції треба ламати, а потім вирішує стати феєю зі спеціалізацією «Чорна магія» – і раптом «випадково» відправляє тебе в наш світ… Не думаєш, що це таки дивно?

Дзинґро замислився й чим довше мислив, тим сумнішим ставав.

– Хочеш сказати, що моя Дол насправді просто хотіла мене позбутися? – сумно констатував свої глибокі роздуми котодракон після довгої мовчанки.

– Я нічого не стверджую… – підбадьорив Петро Іванович. – Та все ж на те скидається. Мабуть, Кракенція мала інші плани щодо свого життя й вирішила отак позбутися свого викрадача-чоловіка. Мабуть, і до вашого світу докотилася хвиля фемінізму…

– Фемі-що? – скривився Дзинґро.

– Фемінізм, – пояснив старий. – Ну, це коли жінки вимагають рівності, визнання прав і таке інше.

– Та я їй все дозволяв! – запротестував котодракон.

– Ну, ніколи не знаєш, що в тих жінок на думці… – задумався Петро Іванович. – Але ти не сумуй. Я ж тільки припустив таке. А я шо, мудрець який чи шо? Може твоя кралечка зараз робить все, аби вернути свого дракосика назад. Треба лиш почекати.

– І скільки чекати? – засумувало кошенятко. – Я хочу в своє тіло. Хочу відчути крила, висоту польоту, пекучий віддих в собі, зрештою, а не оте вічне дзюрання, коли злюся!

– Не знаю, кажуть, коти мають дев’ять життів. А скільки живуть дракони? – поцікавився дідусь.

– Тисячі років. У нашому світі, – відповів Дзинґро, блиснувши очиськами.

– Ну, то певно, в нас буде дев’ять тисяч чи як? Круто… Це ж на вісім тисяч дев’ятсот дев’яносто дев’ять більше, ніж у мене… Маєш купу часу, щоб дочекатися повернення додому.

Дзинґро трохи засумував: старий і справді мав мало часу, щоб знайти дім і рідних… «Жаль, що в людей тільки одне життя…» – подумало кошеня, але вголос лиш нявкнуло.

– Якби я знайшов свою онучку, ти не проти погостювати в дівчинки, яка дуже хоче мати котика і підтирати йому попу, – старий зареготав. – Це вона так говорить, не дивись так на мене і не злись!

Кошеня нявкнуло й привітно всміхнулось: «Ну, таке. Я не проти, щоб мені підтирали попу. Але додому би…» Петро Іванович нічого не сказав. Він теж хотів додому.

***

Вечірню благодать перервав голосний звук поліцейської сирени. Петро Іванович прикрив очі від яскравого блимання синьо-червоного світла автомобіля стражів порядку, зробивши долонею дашок над очима.

– Я ж не заважаю нікому, – почав захищатися старий, коли до нього підійшов чоловік у формі. – Я тільки собі тут сидів… Нікому не заважав…

– Петро Іванович Доличний? – спитав поліцейський і глянув на фотокартку, яку вийняв з кишені. – Пройдіть зі мною. Вас розшукує дочка.

– Дочка? – здивувався старий.

– Так, дочка. Мабуть, ви таки не пам’ятаєте… – намагався пояснити молодик. – Ваша дочка казала, що у вас таке буває. Ну, провали в пам’яті… Нічого, зараз ми вас завеземо додому. На вас там чекають.

***

Невелика хатина потопала у рясному яблуневому цвіті. Терасу освітлювала неяскрава жарівка. Поліцейське авто зупинилось навпроти хвіртки, і з нього вийшов підстаркуватий сивочолий дідусь з чорним кошеням на руках. Вхідні двері відчинилися й звідти виглянула невелика дівчача голівка з русявими кучериками. Дівчинка вибігла назустріч дідусеві, голосно сміючись, і міцно пригорнулась до старого.

– Де ти був, дідусю? – крізь сльози спитала дитина. – Я так скучила!

– Та от, котика тобі шукав, – тепло всміхнувся дідусь. – Його звати Дзюрко. Піклуйся про нього гарненько, це дуже незвичний котик.

– Дякую! – радісно вигукнула дівчинка. – Мамо, мам, дідусь мені котика приніс! Він незвичний і чарівний!

Дзинґро Триста Тридцять Третій нявкнув у відповідь. Краще хай йому підтирають попу, ніж ото тинятись поміж сміттєвими баками в пошуках їжі й тепла. Старий мудрець правду казав, він має цілих дев’ять тисяч літ, щоб повернутися додому. А раптом за тих пару років, поки дівчинка підросте, його Дол вивчиться на справжню фею і таки знайде потрібне заклинання, щоб повернути його назад, у його світ, у милу Драконію…