Сімейна справа

Коли юнак у величезних окулярах, типовий хіпстер, закінчив промову, сімейна нарада досягла свого апогею. Семеро молодих людей азійської зовнішності хвилинку сиділи мовчки. Відтак інший хлопець, зі скуйовдженим чорним волоссям, у шкіряній жилетці смачно затягнувся цигаркою і торохнув кастетом по столу.

– Отже, Раф докладно виклав наш план. Тепер настала черга висловити своє ставлення… Щодо мене – то я обома руками за, тим більше, що це наш спільний план. Що ти скажеш, Рафе?

– А що я маю сказати, Рексе? – Раф зняв окуляри, похукав на скельця й почав протирати хустинкою. – План наш. Ми, здається, все врахували, і я цілком упевнений в успіху. Тож я за.

– Гаразд. А що скаже шановний Дага? – Рекс повернув обличчя до хлопця в бузковому кімоно, що методично тицяв у стіну то кулаком, то ребром долоні.

– Мені однаково, – буркнув Дага, не відриваючись від своїх вправ. – У вашому плані для мене ніякої роботи, тож я, радше, проти. Хоча, чого ви варті без мене у скрутній ситуації, коли все піде не за планом? Хай там як, ви завжди можете розраховувати на мої руки й ноги.

– То ти за чи проти? – знов грюкнув кастетом Рекс, але цього разу вже не так гучно.

– Вважайте, що я утримався, – не обертаючись, байдуже відповів Дага.

– Розчаровуєш ти мене, Даго, розчаровуєш… Та хай тобі грець, утримався, то й утримався. Переходимо до дівчаток, – Рекс випустив добрячу хмару диму в бік гламурно розмальованої дівчини з великими накладними чорними віями та довгими нарощеними рожевими нігтями. – Що, Регінко, вже й оченята на мокрому місці?

В ляльки Регіни й справді в очах бриніли сльози, чи то від диму, чи то від образи.

– Як ти можеш, Рексе? Ризикувати всіма нами заради якихось примарних вигод? Ніж витрачати такі кошти на переліт, щоб десь загинути… На ці гроші можна стільки класних речей придбати! В кожного ж із нас є свої інтереси! І їх можна задовольнити, без жодного ризику!

– Ну, звісно, нічого іншого я й не очікував від нашої нюні! – Рекс криво посміхнувся. – Навіть дурневі зрозуміло, що ти проти! А ти, Фолді, лялечко?

– Я тобі не лялечка, – суворо відповіла дівчина, що сиділа трохи осторонь, підкреслюючи свою незалежність. Обличчя Фолді, хоч і було розфарбоване значно простіше, ніж у Регіни, та виглядало помітно агресивнішим. Густо підведені очі розліталися хижацькими чорними стрілками, а яскраво-криваві губи скривилися в презирливій посмішці. – Навіть і не сподівайся, що я згаю можливість зайвий раз утерти носа самовпевненим пихатим чоловікам. Ненавиджу вас усіх, і тебе, Рексе, не в останню чергу!

– Брешеш, сестричко, ох і брешеш – із задоволеною посмішкою видихнув Рекс чергову порцію диму. – Ти мене обожнюєш. Хіба що трішки заздриш, та й ревнуєш! Та менше з тим, ти – за! Переходимо до наших сексуальних меншин.

– Самі ви всі збоченці, – флегматично зауважила особа у плетеному береті всіх кольорів райдуги, не припиняючи забивати «косячок». – Ми з Малюком Руффі тут, між іншим, найчесніші особи.

– Гаразд, Реґґі, гаразд, найчесніші, – нетерпляче скривився Рекс. – Давай до справи – ти за, чи як?

– Узагалі-то Регінка має слушність, – не змінюючи ритму й тональності, відповів Реґґі. – Який сенс викидати ці гроші на безглузду авантюру? Я не проти подорожей. Але ж тим коштом можна об’їхати з десяток колоній. Нові світи, нові враження, нові страви і трави…

– То ти що, проти?! – насупився Рекс.

– Атож. Та якщо мені не завадять зараз «вдути» як слід, я б міг і утриматися…

Рекс розплився в посмішці:

– «Вдуєш» скільки влізе, я гарантую!.. Що ж, питання вирішене – більшістю голосів…

– Хвилиночку! – зірвався з місця хлопець, схожий на Рафа, в таких самих окулярах, але з нервовим, майже істеричним виразом обличчя. – А я?! Між іншим, моє слово має бути останнім і вирішальним!

– Та невже?! – награно здивувався Рекс. – Руффі, малюче, а чи не спізнився ти років на десять? Твоя думка давно вже нікого не цікавить! Та навіть, з огляду на принципи демократії, твоє «проти»… А ніхто й не сумнівається, що ти проти… Дивись – троє за, двоє проти, двоє утримались. Усе чесно. Рішення ухвалено… Реґґі, братику, «дуй» свою дурню, дитя природи…

* * *

…Столиця метрополії викликала у «сім’ї» культурний шок. Усе бачене раніше відео про столицю не давало й малої частки уявлення про цей грандіозний мурашник. Багатоярусні розв’язки широких магістралей, монорейкових і пневматичних шляхопроводів спліталися в густий підлісок кам’яних хащів. На цьому рівні в найрізноманітніший спосіб буяла і квітла неймовірними барвами динамічна реклама, компенсуючи брак сонячного світла. А кому поталанило видертися вище цього шару гігантських ліан і задерти голову, ризикуючи скрутити в’язи, той у розривах між хмарами міг деінде розгледіти верхівки місцевих дерев-велетнів – запаморочливо високих суперхмарочосів. Там, у горішньому шарі «джунглів», наче дрібні комахи, роїлися гелікоптери.

Доки «сім’я» з роззявленими ротами ловила ґав, Раф пригадував вивчену раніше тривимірну мапу цього лабіринту і впевнено вів їх від переходу до переходу громадського транспорту. В першу чергу треба було зареєструватися. Так би мовити, легалізуватись…

* * *

…Його Бездоганність Верховний Координатор мав одну слабкість, хоча насправді в цьому була його сила. Він регулярно спілкувався з «народом». Не у спосіб мультиконференцій, як інші, ні. Наживо! На відміну від своїх попередників, він вдало використав цей давно забутий засіб, щоби швидко видертися на верхівку піраміди. Та й потім він не знехтував даним способом підтримки власного рейтингу, зрештою забезпечивши собі довічне панування над цим мурашником. Звісно, без фізичного усунення політичних опонентів і цькування найменших проявів інакодумства теж не обходилося. Але це все було в минулому. Зараз уже не залишилося жодної суттєвої загрози безроздільному пануванню. І тепер потрібно було тільки підтримувати всенародну любов. У тому числі й ось такими ілюзіями відкритого спілкування.

«Народ» для таких зустрічей ретельно відбирався, проходячи крізь щільне сито обох гілок потужної служби особистої охорони – «омеги» і «псі», співробітників яких іще неформально називали «фізиками» та «ліриками». Кожна зустріч була старанно зрежисована, репліки розподілені, всі проінструктовані. Окрім того, під час зустрічі «омегівці» вартували за численними моніторами системи спостереження, а «псі»-охорона сканувала психічне поле в натовпі. Зовнішні периметри також прочісувалися зведеними патрулями.

З документами на ім’я Флори Гербер, Фолді спочатку влаштувалась посудомийкою в дешевій забігайлівці на окраїні столиці, але завдяки порадам Рафа швидко зробила кар’єру, видершись в офіціантки престижного ресторану в урядовому кварталі. Не останню роль зіграли й консультації гламурної Регіни, хоч і зроблені під постійним тиском «сім’ї». І весь цей час «сім’я» чекала на свій виграш у лотереї – запрошення на зустріч Верховного Координатора з народом. Ставка була зроблена саме на Фолді. Дага, що працював нічним сторожем, хоч і видавався типовим представником народу, та виглядав занадто брутально й тупувато, щоби пройти «фейс-контроль». І змінюватися геть не збирався. Раф узагалі не розглядався як кандидат для «зустрічей» – занадто розумний, та ще гірше – з особливими псі-здібностями, які важко приховати від «ліриків» на прискіпливому кастингу. Тому він, а також – в інтересах справи – і Рекс, перебували на нелегальному становищі, а всі решта, хоча й забезпечені непоганими документами, були абсолютно непридатні для цієї справи. Тож залишалась тільки Фолді.

І ось, нарешті, цей день настав. Завдяки своїй привабливій зовнішності, розумному обличчю, відсутності зайвих речей у свідомості та старанному виконанню всіх вказівок Рафа, Фолді не тільки потрапила на кастинг і пройшла його, а ще й отримала репліку-запитання в загальному сценарії «зустрічі». Це був успіх! На першій стадії…

Гардеробом і мейкапом новоспеченої «зірки» займалася Регіна під прискіпливим контролем усієї «сім’ї». Врешті-решт, спільними зусиллями зупинилися на діловому зеленому костюмі і пишній зачісці з примхливо закрученими локонами. Та мінімумі макіяжу. Щоправда, над костюмом довелось добряче попрацювати, перетворивши його на справжнє диво шпигунського мистецтва.

В день «зустрічі» хол «Народного палацу» був нашпигований не тільки апаратурою, але й агентами «омеги» і «псі», які відчайдушно намагалися злитися з натовпом, але все одно впадали в око своєю особливою поведінкою. Рамки-сканери на вході виконували одразу дві функції: підтверджували право даної особи на вхід і обшукували на предмет зброї. За рамками «лірики» додатково сканували психопрофілі відвідувачів на відповідність до списків запрошених, а також на «чистоту помислів». Флорі Гербер не було чого хвилюватися – в неї все було гаразд. Тож вона, не затримуючись, упевнено попрямувала до свого місця в амфітеатрі.

* * *

Миловидна фарбована білявка – ведуча зустрічі – вже сиділа за широким масивним столом-тумбою, коли на сцену вийшов сам Верховний Координатор. Миршавий лисіючий чоловічок із маленькими бляклими очима й невиразним обличчям, щось середнє між старим ельфом і алігатором. Зала стоячи привітала Його Бездоганність оваціями.

Все шоу проходило чітко за сценарієм. Після кожної репліки з зали режисер, який знав усі фрази напам’ять, вичікувально переглядався з агентом-«ліриком» і полегшено зітхав.

Коли черга дійшла до репліки Флори Гербер, режисер із задоволенням вислухав бездоганно промовлену фразу і збирався вже в черговий раз полегшено зітхнути, коли побачив насуплений вираз обличчя «парапсиха». Що сталося, він зрозуміти не міг, але, отримавши у відповідь легку відмашку рукою, мовляв, «дрібниці», витер піт із чола й повернувся до своєї справи.

А трапилося наступне: наприкінці фрази голос дівчини занадто понизився, а очі підозріло примружились. Це було те, що помітили «фізики». Екстрасенси ж відчули легкий прорив захисту і ледь помітний заштрик на аурі клієнта. Жодної загрози здоров’ю та цілісності. Але ж сам факт! Загальний очільник охорони, гард-генерал Шугер, що ані на секунду не втрачав контролю над ситуацією, довів своє рішення до керівника «фізиків» радіозв’язком, а до «ліриків» – телепатично:

– Найвищий ступінь готовності. Нічого не робити. Це міг бути відтяжний маневр. Пильнувати свої сектори. Дівчину вести постійно, аж до виходу з будівлі. Там і затримаємо.

Далі «зустріч із народом» пройшла без несподіванок, чітко за сценарієм.

По закінченні, коли натовп повноводними потоками посунув із зали, «фізики» за моніторами, перемикаючись із камери на камеру, продовжували пильнувати, не втрачаючи з поля зору чорні кучеряві локони Флори Гербер над зеленим костюмом. Коли та в одному з потоків попрямувала до вбиралень, туди ж рушило двоє «фізиків» і двоє «ліриків». Але вони зупинилися біля входу-виходу. Не було сенсу заходити всередину і стовбичити там, як бовдури. Дівчині не було куди подітися. То був глухий кут. Навіть якщо вона – ас у гримуванні, та все одно, проскочити повз «ліриків», налаштованих на її психопрофіль, не мала жодного шансу…

Але час спливав, людське море міліло на очах, а дівчина все не з’являлася. Прочісування вбиралень нічого не дало. Її там уже не було.

На виході з будівлі затримати дівчину також не вдалося ані «фізикам» із їхньою фотографічною пам’яттю, ані «лірикам» з такою ж пам’яттю на психопрофілі. Прискіпливий обшук усіх приміщень також не дав результату. Дівчина просто розчинилась…

…Кілька годин потому очільник «фізиків» звітував гард-генералові:

– Мої люди перелопатили відеозаписи зустрічі з усіх камер і виявили одну особу, що, на відміну від нашої Флори Гербер, не входила до «Народного палацу» й не була присутня в залі. Натомість, вільно вийшла з убиральні після того, як туди зайшла Флора, і так само вільно покинула будівлю, – «фізик» потицяв пальцем у браслет на зап’ястку, і в повітрі поруч з обличчям Флори Гербер повисло зображення хлопця у великих окулярах, із прямим чорним волоссям. – Зверніть увагу – риси облич дуже схожі. Окрім того, ретельний аналіз міміки та рухів упродовж запису вказує на те, що окуляри для цього «хлопця» не є звичним аксесуаром. Вони йому просто заважали.

– То ви припускаєте, що дівчина просто загримувалась? – уточнив Шугер.

– Майже впевнений, – відповів «фізик», скоса кинувши короткий погляд на свого колегу «лірика».

– Не згоден, – одразу ж втрутився той. – По-перше, ніякий грим не допоміг би пройти дівчині повз моїх людей. Хоч мішок на голову вдягай. Та ви ж і самі все це розумієте…

– Розуміємо, – невдоволено перебив його генерал. – Але ж пройшла-таки! А як ви могли проґавити її здібності при відборі?!

– При відборі все було в нормі, – потупив очі «лірик». – Пояснення може бути тільки одне, – це різні особи. Один із моїх людей схематично запам’ятав профіль цього хлопця. Вони геть відмінні. Ще один аргумент… Колега тут згадував про ретельний аналіз міміки й рухів… Мої фахівці теж звернули на це увагу, а також на ходу. Жоден актор так не зіграє жінку, й жодна акторка так не зіграє чоловіка. Тож вони впевнені, що це різні люди.

– Хай там як, – сердито зітхнув Шугер, – але все це – лише припущення. А які факти в нас є на цих двох?

Генерал перевів запитливий погляд на «фізика».

– Щодо дівчини, – відповів той, розглядаючи зображення. – Флора Гербер прибула з провінції Боло півроку тому. Офіційно зареєструвалась. Працювала посудомийкою, нещодавно влаштувалась офіціанткою в ресторані «Сузір’я Хамелеона». Зв’язки відпрацьовуємо. На роботі поки що не з’явилась. Винаймувана кімната також порожня. За рестораном і житлом установлено спостереження. А щодо хлопця… Бази даних не дають стовідсоткової збіжності ані з місцевими, ані з візитерами.

– Негайно запит до провінції Боло, – насупився генерал. – На обох! І патрулі по всьому місту. Я вже не кажу про всі вокзали і взагалі будь-які шпарини для втечі…

– Вже зроблено, шефе, – поквапився відзвітувати «лірик», який відчував, що на ньому лежить значно більша відповідальність за провал, ніж на колезі. – Запит, звісно, на обох. І зведені патрулі «омеги» та «псі». Окрім профілю дівчини, всі мої люди вивчили ще й психоробот хлопця. Незабаром ми їх схопимо.

– Авжеж, схопите, – скривився Шугер. – Бо якщо ні – охороною Його Бездоганності опікуватимуться інші. А вам обом доведеться зайнятися встановленням камер спостереження в усіх вбиральнях та інших усамітнених місцях!

* * *

А «сім’я» тим часом святкувала успіх. Рекс самовдоволено посміхався:

– Ну й окуляри в тебе, братику, і як ти їх тільки носиш?

– Пробач, Рексе, – в свою чергу посміхнувся Раф. – Ти, звісно, найбільше від Фолді відрізняєшся. Але окуляри були не зайвими. Для впевненості…

– Шкода, що все пройшло так гладко, – втрутився в розмову Дага, похрустуючи суглобами. – А я так сподівався розім’ятися!

– Та ну тебе, Даго, не наклич! – обізвалась Фолді. – В тебе тільки одне на думці… До речі, розумнику, а як ти це зміг утнути? – звернулась вона до Рафа. – Такого не вивчиш за підручниками.

– Трохи брав приватні уроки, – ухильно відповів Раф, як завжди в таких ситуаціях, протираючи окуляри.

– А нам нічого не розповідав, – Фолді підозріло замотала головою.

– Я вам багато чого не розповідав, – споважнів Раф, зодягнувши окуляри. – Інакше ти б не пройшла кастинг, ба гірше – все б провалила. А так – усе гаразд! Узагалі ж ти трималась просто молодчиною! Красуня! Все чітко, впевнено, без жодної зачіпки!

– Хто б сумнівався! – пирхнула Фолді. – Далі – більше, аби решта не підвели.

– А що «далі – більше»? – округлила очі Регіна, озираючись на членів «сім’ї». – Хіба це ще не все?

Рекс реготнув:

– Крихітко, ти, як завжди, нічого не зрозуміла. Ми планували ЗУСТРІЧ. А то було лише запрошення. Як би ще ми змогли зачепити Верховного? Я правильно виклав? – запитав він, повернувшись до Рафа.

– Цілком, – Раф умить посерйознішав. – Це було лише зернятко. Тепер чекатимемо, коли воно проросте. Думаю, що невдовзі. Тільки наразі всім треба лягти на дно. Особливо Фолді, Рексові й мені. Даго, твій вихід.

– Нарешті, – пожвавився хлопець. – А то я вже геть занудьгував. Що маю робити, братики?

– На жаль, Даго, мушу тебе розчарувати, – жалісно скривився Раф. – Нічого нового. Працюй, пересувайся містом, ходи по маркетах. Тільки завжди тримай при собі картку. Головне – якщо зачепить патруль, не лякайся. В тебе з документами все гаразд. І з головою теж. Лише про нас зайвий раз не думай.

– Не думати? – Дага на мить замислився. – Не думати – це неважко. Буде зроблено.

* * *

Три дні потому, коли Дага вже почав скиглити, як йому набридли ті кляті патрулі, ті перевірки кілька разів на день з огидним відчуттям копирсання в мізках, Раф нарешті проголосив:

– Усе, точка кипіння досягнута. Думаю, істерика вже дійшла до потрібного рівня. Фолді, готова?

– Ти ще питаєш, Рафе! – азартно звузила очі дівчина. – Я завжди на бойовому чергуванні!

– Що ж, красуне, твій вихід «на біс».

Вдягати зелений костюм і робити пишну зачіску цього разу не було ніякої потреби. Кросівки, джинси та Рексова жилетка були значно практичнішими. А щодо впізнавання – можна було не хвилюватися. Вже перший зустрічний патруль навіть не гаяв часу на перевірку документів. Фолді вмить відчула сталеві лещата на своїй свідомості, й одразу ж її втратила.

Приходячи до тями, ще не встигнувши розплющити очі, дівчина почула незнайомі голоси:

– Я ж тобі казав, що це одна людина. А ти – хода, жоден актор, жодна акторка… А воно, виявляється, попросту гермафродит!

– А я й зараз наполягаю, що це та сама Флора Гербер! Мені байдуже, що воно гермафродит. Психопрофіль той самісінький. І жодних відхилень. Вона… воно не могло утнути такого вибрику на зустрічі!

– То ти готовий узяти всю відповідальність на себе? Верховний вимагає привести цю істоту негайно, а з генералом чомусь і досі немає зв’язку.

– Я відповідаю за «псі»-безпеку. Якщо ти гарантуєш фізичну безпеку, хоч у пелюшки її сповий, хоч у кайдани закуй, із мого боку застережень нема.

– Ох і слизький же ти! Гаразд, буди цього персонажа, я знаю, як його уповільнити.

Розбуджена Фолді, виявила в себе на зап’ястках кайданки й отримала ін’єкцію в шию. Відчуваючи слабкість і ледь волочачи ноги, вона довго просувалась в оточенні охоронців лабіринтами коридорів, ліфтів і ґрат, доки її, нарешті, не завели до невеличкого кабінету і всадовили в широке м’яке крісло…

* * *

…Тим часом гард-генерал Шугер знаходився зовсім поруч, у сусідньому крилі того самого палацу. Він неквапливо й байдуже переглядав отримані з провінції Боло матеріали на такого собі Руффолда Раґґалдама. Чудернацьке ім’я ще більш чудернацької істоти. Найменш дивним у цій персоні було те, що вона була гермафродитом. Далі – цікавіше. Це була мультиособистість. Шість індивідуальностей, і що найдивніше – всі знали одне одного й навіть спілкувались. І кожен визнавав себе Руффолдом Раґґалдамом, ба, навіть більше, кожен вважав себе єдиним справжнім.

Реальна ж базова особа, власне сам Руффолд, являв собою істоту вкрай інфантильну, життєвим кредо якої з дитинства було «це не я, я хороший». Мабуть, саме від цього й виникла друга особистість – Реґґі, нехлюй і ледащо, на якого можна було звалити будь-яку провину. Судячи зі статевої невизначеності, сформувалась вона ще в дитинстві. Всі решта виникли в період пубертатних сплесків – лялька Регіна і кремез Дага, фатальна жінка Фолді та владолюбний грубіян Рекс.

Найдивовижнішим було те, що особистості відрізнялися не тільки рухами, мімікою та виразом обличчя, а ще й тембром голосу. Індивідуальності були настільки сильними й самостійними, що могли впоратися навіть зі слабким зором Малюка Руффі.

Насправді фахівці не знали, що це лише Руффі не в змозі дати раду короткозорості, якої набув розумник Раф. Тому що саме на Рафа в матеріалах не було жодного натяку. Хитрий, негідник! Виявляється, Шугер знав навіть дещо більше від тамтешніх «психів».

Та й у цілому, досьє не містило нічого нового для генерала. Навіть те, що народився Руффолд у божевільні, де утримувалася його вагітна мати після зґвалтування, де й померла під час пологів. І тільки Шугер завдяки своїй посаді і здібностям розкопав, від кого це дитя. Власне, так генерал і вийшов на це диво природи, вишукуючи старі грішки свого патрона. Яких хоч і вистачало, та всі свідчення про них були старанно підтерті ще за часів стрімкої політичної кар’єри майбутнього володаря.

Служити довгий час такому покидькові, як його шеф, ставало дедалі нестерпніше. Тим більше, що весь час споглядати справжню мерзенну сутність Його Бездоганності доводилося тільки самому Шугеру. Кожного «лірика» генерал обдарував блоком від втручання в свідомість Верховного Координатора, а заразом і в його, Шугера, свідомість.

Та, зрештою, навіть не це було головним. Для генерала існувала ще й реальна загроза. Попри те, що всі потенційні конкуренти володаря вже пішли в небуття, його параноїдальна підозрілість нікуди не поділася. Тож Шугер чітко усвідомлював – рано чи пізно його теж буде усунуто. Тому слід було бити на випередження.

Проте як позбутися цієї ходячої гидоти? Генерал був один з небагатьох утаємничених, хто знав, що у правителя є декілька запасних тіл, а в мозок ушитий ретранслятор. Тож вихід убачався лише один – знищити особистість. І зробити це треба було так, щоб жодної підозри не впало на вірного охоронця – гард-генерала.

Так і виник у непідзвітній нікому свідомості Шугера геніальний план – прибрати мультитілесного негідника руками його байстрюка-мультиособистості… А самому з’явитися у вирішальну мить, розірвати смертоносний ментальний зв’язок між злочинцем і жертвою та вбити лиходія, рятуючи хазяїна. Особистість якого мала б згодом поступово розкластися. Навіть якщо й ні – можна буде допомогти.

До речі, годі байдикувати, що там коїться?

Генерал заплющив очі й зосередився. Так, Руффолда вже завели до Верховного… Саме час вирушати.

* * *

– Де Раґґалдам? – гаркнув Шугер, увірвавшись до приміщення, де сиділи в очікуванні керівники «омеги» і «псі».

– Хто? – в один голос розгублено перепитали вони.

– Ви що, досьє не читали? – щиро обурився генерал.

– Не отримали ще… А затриману Флору Гербер повели до Його Бездоганності. Він наполягав, а ви не виходили на зв’язок.

– Йолопи! Хоч вартових під двері виставили?! Ану, хутко за мною!

І, грюкнувши дверима, Шугер кинувся коридорами палацу. Підлеглі ледь устигали за своїм генералом.

Бідолашний шеф «ліриків»! Що з ним зроблять, коли досьє на Руффолда Раґґалдама потрапить до слідчих! Та ні, не встигнуть. Мабуть, накладе на себе руки…

Нудьгуючі вартові перед дверима кабінету вмить виструнчилися, вгледівши розлюченого генерала, який, не звертаючи на них уваги, вихором влетів усередину. Коли за ним прослизнули «фізик» із «ліриком», Шугер уже закляк, мов укопаний. Навпроти нього стояв і посміхався Великий Координатор, у якому тільки гард-генерал міг відчути іншу особу. А саме – Рафа. А в кріслі, перелякано вертячи головою, сиділа затримана «Флора Гербер». Чи то Руффі, чи то Реґґі.

– Вчителю? – награно здивувався Раф, не припиняючи посміхатися. – Чогось подібного я й очікував. Тільки велике цабе могло вигадати такий план з урахуванням усіх тонкощів системи охорони.

– Рафе? – Шугер не міг приховати своєї розгубленості. – Як тобі це вдалося? Я тебе такому не вчив.

– Можливо, для вас, моноосіб, це й важко. А для мене… Головне – залишити когось удома, на господарстві. А решта легко можуть піти «погостювати», принаймні з моєю допомогою.

– Що ти збираєшся робити?

– Планую поліпшити житлові умови сім’ї. Думаю затриматися в цьому тілі на деякий час.

– Я ж тобі показував твоє майбутнє нове тіло!

– Еге ж, дорогенька забавка, не кожен олігарх собі таке дозволить. А коли до того врахувати, що це – протизаконно… Жах, які кошти! Та менше з тим, ти ж не збирався мені його дарувати? Значно спокійніше просто мене прибрати… Та й негарна це була угода – підставити всю сім’ю, а самому перебратися в нове тіло. Ми ж більше, ніж рідня! Тож я вигадав дещо краще…

– Щеня! Я не дам тобі все змарнувати!

– Цікаво, як саме? Фізично вбити – не наважишся, а ментально… Мене знищити значно складніше, ніж попереднього власника. Буде бійка, а це теж помітять. Чи знімеш блоки, щоб усі побачили, хто я насправді? Що ж, тоді всім буде дуже цікаво дізнатися, хто є автором цього підступного плану.

– Ти не зможеш довго вдавати іншу особистість!

– Чому ж, спробую. В мене буде з ким консультуватись.

У свідомості генерала виник образ зв’язаного по руках і ногах Верховного Координатора.

– А ти хоч знаєш, хто це?

– Тепер знаю. Що вдієш, тепер доведеться його терпіти.

– Чого ти хочеш?

– Я ж казав уже – поліпшення житлових умов. Сподіваюся, ти ще не встиг перепродати обіцяне мені тіло? Воно якраз стане нам у пригоді… А тобі я б порадив гарно поміркувати – зі мною буде значно легше домовлятися, ніж із попередником!

Весь цей довгий ментальний діалог уклався секунди в три-чотири. Тож ніхто не встиг нічого помітити, навіть Руффі й Реґґі, що залишалися в рідному тілі. А вголос новий Верховний Координатор промовив:

– Що за істерика, охороно?! В мене все гаразд. Зніміть із людини кайданки і геть звідси!

* * *

Коли охоронці вийшли, Регіна пошепки сумно перепитала:

– Навіщо тобі інше тіло, Рафе? Ти що, збираєшся нас покинути?

– Смішна ти, сестричко, чого шепочеш? Ми зараз у найзахищенішій макітрі в світі. Нас тут ніхто не почує. А щодо тіла – гадаю, Дага з Рексом там досить комфортно розмістяться. Ви як, хлопці?

– Я за, – пробуркотів Дага. – Тільки, Рексе, якщо будеш нахабніти – натовчу пику!

– От дурень, у нас же пика спільна буде! – реготнув Рекс.

– Усе одно натовчу!

– А що з рештою? – попри втому, втрутилась Фолді.

– А з рештою… Ну, малюки хай залишаються вдома. Без нас їм буде значно вільніше. Може, почнуть, нарешті, дорослішати. А ви, дівчатка… Хочете переселитися в першу леді?

– Фі! – скривилася Регіна. – Вона ж застара!

– Які проблеми? Можна розлучитися і знайти підходящу топ-модель.

– Ну, тут уже я не згодна, – запротестувала Фолді. – Не хочу розпещеного тіла, придатного бути лише цяцькою!

– Ох, лишенько, – іронічно зітхнув Раф. – Наскільки з хлопцями простіше! Гаразд, знайдемо якийсь компроміс… Може, гімнастку, чи ще щось?

– А мені буде шкода ні в чому не винної дівчини, – раптом засумувала Регіна. – Може, як хлопцям – нове тіло, га? Ми почекаємо! Правда ж, Фолді?

– Гаразд, сестрички, вигадаємо щось, – махнув рукою Раф. – Це ж усе тепер – наша сімейна справа…