Пригоди Рибалки

Частина 1.

​Аромат портового району вдарив у ніс, наче кулак вантажника. Від цього з ніздрів пішли соплі, а з ока викотилася скупа сльоза. Після тяжкого дня на морі — хай «славиться» ім'я портового начальника! — я лиш плюнув на камінь від однієї згадки про нього.

​Я йшов до таверни, а гаманець, прив'язаний до штанів, тихо звякнув. Грошей було обмаль. За таку пекельну працю мали б платити більше, але ні — рибалкам завжди платять менше, ніж фермерам. Чайки голосно волали, а з далекого порту лунав важкий шум хвиль. Двері таверни голосно рипнули.

​— Гей, хазяїне, найгіршого пійла, що в тебе є!

​Я кинув гроші на стійку, і шинкар швидко перехопив їх на льоту. У таверні смерділо не краще, ніж на вулиці: суміш поту та тухлого алкоголю створювала свою, особливу атмосферу. Це було найгірше кубло в місті, де збиралися всі можливі покидьки, кримінальні елементи й контрабандисти. Не просто так сюди частіше за інші місця зазирала таємна поліція князя.

​— Щоб тебе клан Червоної Руки забрав, — пошепки пробурмотів я. Пійло виявилося настільки мерзенним, що з очей знову потекли густі сльози.

​— Як справи? — раптом спитав хтось поруч. Це був представник так званих «червоних капелюхів», усім відомий як Остання Посмішка.

— Та нічого, кораблі плавають, вистачає на пійло і їжу, — відповів йому старий моряк за сусіднім столом, заплющуючи очі, аби тільки не бачити обличчя бандита.

— Ти дещо забув, — відрізав Червоний Капелюх. — Ти винен мені десять пріонів за допомогу в відновленні будинку. Ти офіційно взяв у мене гроші.

​Я не мав жодного бажання слухати ці розбірки, але й піти зараз не міг — зайва увага мені ні до чого. Серце шалено калатало, а мої руки, немов маючи власну волю, самостійно вчепилися в рибальський ніж під курткою.

​І тут почалося магічне лайно. Я на власні очі побачив, як із пальців Останньої Посмішки вирвалося щось схоже на зеленувату блискавку й урізалося прямо в голову старого моряка. Чорт, чорт, чорт, що робити?! Поки всі витріщалися на старого, треба було тікати.

​Я почав підводитися, і в цей момент волосся на моїй голові та руках само по собі стало дибки — наче воно перетворилося на залізо, яке якийсь потужний магніт тягнув до стелі.

​— Ні, ні, тільки не голова, прошу! — кричав старий, але було пізно.

​Я й подумати не міг, що серед портового криміналу ховається псіонік. Вони ж ніби всі під Інквізицією, а ті добре вміли перетворювати нормальних людей на бездумних рабів. Я щосили намагався проскочити до виходу. Вже взявся за ручку дверей, як раптом:

​— А ну стій ти! — Остання Посмішка звернув увагу на мене. — Хлопче, ти ж нічого не бачив, так?

— Т-т-так… — видавив я.

​Від жаху руки смикалися самі по собі, а зуби цокотіли з такою силою, що ледь не кришилися. В голові крутилися дивні, абсолютно не мої думки.

​— Добре, вали звідси, щоб я тебе тут більше не бачив.

​Боже, краще я піду в таверну в Храмовому районі. Там, може, і смердить лайном, але принаймні немає Червоних Капелюхів.

​Я забіг до своєї халупи. Риба так і валялася на столі, очікуючи, поки її почистять. Сморід стояв такий, що пробирало до кісток; вся вона була покрита лускою і запеченою кров'ю. Я впав на ліжко — звичайний мішок, набитий сіном — і тривожно заснув. Навіть не пам’ятаю, що мені снилося. Ранок виявився похмурим, а дощ лупив по даху з такою силою, що про роботу в порту не було й думки. Як і вирішив, я рушив до Храмового району.

​Частина 2.

​Храмовий район привітав мене гротескними, жахливими горгуліями з кривими рогами, що сиділи на стінах, вичікуючи гостей. Під ногами чавкав бруд. Відсутність нормального дорожнього покриття проявила себе у всій красі: моє взуття, зроблене з мішка, миттєво наповнилося водою. Кожен крок — це огидне булькотіння і холод.

​— Щоб вас ті кляті горгулії пожерли, — тихо буркнув я і одразу замовк. Сам же знав: у Храмовому районі вуха є навіть у стін.

​Повз мене карбованим кроком пройшов патруль храмової варти. Дорогі начищені обладунки виблискували на сонці, а обличчя були приховані в шоломах із червоними гребенями. Я поспішив якнайшвидше зникнути з їхніх очей.

​Таверна «Червоний півень» зустріла мене тишею та похмурими фізіономіями. Смерділо тут туалетом і мокрим взуттям. Більшість жителів цього району були далеко не священиками — звичайна біднота, яка гнула спину на храмових виробництвах.

​Я тихо підійшов до стійки й виклав останню монету перед хазяїном.

— Пива, будь ласка.

Шинкар подивився на мене як на навіженого.

— Едиктом верховного священика продаж та вживання алкоголю в цьому районі заборонено. Тільки ягідна брага. А вона має таке відношення до нормального алкоголю, як я до князя.

— Тільки брага?

— Так, храм сам її гонить. Вони ще й заборонили та вирубали всю шовковицю по району, бо, бачте, з неї люди примудрялися спирт гнати.

​Смак у браги виявився нудотно-солодким. Від першого ж ковтка захотілося блюванути прямо на самого хазяїна.

— Боже, навіщо таке робити?

Шинкар, спітнілий і знервований, швидко озирнувся на людей у сірих рясах, що сиділи в кутку.

— Хлопче, ти б краще стулив пащеку. Мені наряд храмової варти тут зовсім не потрібен.

​Раптом один із відвідувачів збоку сильно закашлявся. Нервозність хазяїна стала ще помітнішою. Чоловік прикривав рот рукою, але я помітив, що вся його долоня була в крові та якомусь червоному слизу. «Пора тікати», — подумав я. Тим паче, дуже «милі» служителі нашого бога в сірих рясах уже звернули на мене увагу, і мені це вкрай не подобалося.

​Я майже підвівся, коли за плечем пролунав тихий, холодний голос:

— Тікати немає сенсу, сину мій. Усе видно по твоєму обличчю. Тобі не завадить покаяння.

​Один зі служителів церкви повільним рухом скинув сіру рясу. Під нею виявився криваво-червоний одяг.

«Інквізиція, чорт», — усе, що встиг подумати я.

​Храмова варта разом з інквізитором провели мене в старий підвал. Старий кат дістав свої інструменти — один їхній вигляд змусив би покаятися самого диявола. У підвалі хтось глухо стогнав, повсюди стояла сирість.

​— Я все скажу! Все, що забажаєте!

— Мені не цікаві твои гріхи і єретичні слова проти князя нашого, та ти їх і не казав, — спокійно відповів інквізитор. — Завдяки моєму ручному псіоніку я знаю, що ти бачив беззаконного. Де?

— Т-таверна «П'яний моряк»... Там він завідує борговими справами і видає гроші.

— Це правда? — запитав майстер у свого псіоніка.

— Він не бреше, — процідив той, — але та сволота щось зробила з його розумом. Підчистив картинку, тож як він виглядає — невідомо.

​З носа підручного лорда-инквізитора раптом потекла густа кров.

— Що ж... Зітри йому пам'ять про наше існування і відпусти. Можливо, ми скоро навідаємося в ту таверну.

​Що це було? Де я був? Чому?.. В голові роїлися питання без відповідей, немов із мого життя просто видерли шматок. Я повернувся за стіл у таверні й допив брагу — і, що дивно, зараз вона здавалася мені

напрочуд приємною.

​Частина 3.

​Рідний портовий район знову зустрів мене смородом гнилої риби, криками чайок і шумом хвиль. Я якомога швидше пішов до своєї халупи: завтра рано вставати, бо керівник гавані може і корито забрати. Вдома панувала темрява. Великий мішок, набитий соломою, заміняв мені ліжко — я фактично впав на нього й швидко заснув.

​Сон... Мені снилося, ніби смарагдові блискавки гатять прямо всередині моєї голови. Прокинувся я від дикого болю, наче справжній розряд пройшов по тілу. Все волосся стало дибки. Що це?

​Я відчув запах гару й схопився на ноги. Горів стіл! Його розкололо надвоє, ніби справжня блискавка вдарила в нього. Тхнуло магією і чимось таким, чого звичайній людині не зрозуміти. Поки я гасив пожежу, у двері наполегливо загрюкали — наче залізною кувалдою по гнилому дереву.

​— Хто там? Щоб вас біси смажили!

За дверима стояв районний патруль із довбнями та невеличкими щитами.

— Що у вас сталося?

— Та, невеличка пожежа, вже загасив.

— Ми повинні оглянути все й доповісти начальнику порту.

— Так, так, авжеж, дивіться...

​Патрульний оглянув розколотий стіл, який ще трохи димів.

— Я не маю права доповідати Інквізиції, — мовив він, — але начальник порту дізнається про все, що я тут побачив, у письмовому вигляді. Рекомендую тобі самому поговорити з Інквізицією... або взагалі зникнути з міста.

​Важко дихаючи, я побіг до «П’яного Моряка». Єдиний, хто міг мені допомогти — це Остання Посмішка. Якщо його, звісно, ще не згноїли в підземеллях.

​У таверні пахло дешевим пійлом, свіжим хлібом і солоною рибою. Остання Посмішка у своєму червоному капелюсі сидів і розмовляв із побратимами по банді. Він швидко помітив мене. Від його посмішки серце закатало в грудях, а шкіра взялася сиротами. В його очах виднілися заграви смарагдових блискавок, а вираз обличчя гарантував ніж у спину. Він підвівся.

​— Пішли побазікаємо.

Інші Червоні Капелюхи супроводжували нас похмурими поглядами.

​Він провів мене через залу, і ми опинилися в підвалі будівлі. Як виявилося, це було не просто місце збору криміналу, а справжній схрон контрабандистів.

​— І що мені з тобою робити? — процідив Остання Посмішка. — Все ж було чудово. А зараз через тебе буде наплив Інквізиції, яка перериє кожен куток у порту.

Він не став чекати і просто вліпив мені смачного удару в щелепу.

— Поки поспи, ідіоте. А потім розберуся.

​Коли я прокинувся, голова тріщала, наче по ній лупили молотком. Руки були зв'язані, а на моєму пальці з'явився дорого прикрашений перстень.

​— Вставай, облава пройшла, — почув я голос Останньої Посмішки. — Я і ще декілька вільних хлопців вирішили відправити тебе на Гнилі болота. Перстень покажеш одній бабці, вона там живе. Може, навчить тебе чомусь, як колись навчила мене. Сподіваюся, ти швидко здохнеш.

​Мене кинули на човен контрабандистів, і ми попливли на північ. Годували раз на день огидною кашею з салом і цибулею. Але гіршим за кашу був перстень. Він тьмяно світився і карав мене болісними ударами струму за кожну негативну думку. Я не розумів, як це працює, тому просто провалювався в глибокий сон, де смарагдові блискавки продовжували бити в порожнечу.

​Нарешті — тонка коса землі, що відділяла море від солоного озера. Мені розв'язали руки й дали добрячого стусана під зад. Човен пішов своїм шляхом в інші землі, а шукати дорогу до старої відьми мав я сам.

​Частина 4.

​Я тихо зітхнув і рушив углиб болота. Повсюди чувся рокіт жаб, а трава росла лише на вузьких смужках суші між гнилими проваллями. Я йшов обережно, але швидко втомився — повітря було надто спертим і вологим.

​На широкій галявині стояла халупа на високих палях. Раптом хрипкий старечий голос пролунав прямо в моїй голові:

— Ну що, голубчику, чого стоїш? Проходь уже, я зачекалася.

​Бабця чекала на мене, сидячи на пні.

— Ну що, хлопче, йди поспи. Тренування — якщо вони взагалі будуть — почнуться завтра. Сьогодні вже пізно.

​Я піднявся до хати. Всередині все виглядало убого, якби не полиці: на них стояла дика колекція черепів та в’язанки трав. Від вигляду тих черепів я ледь не впав — на кожному був інквізиторський чепчик червоного кольору.

​Сни. Кляті сни. Блискавки гатили по каменю. Снилися кат, інквізитори й підземелля Храмового району, в яких я через стерту пам'ять ніби ніколи не бував. Спогади поверталися короткими спалахами. Я різко підхопився від чергового шокового удару персня. Бабця вже стояла поруч.

​— Ну що, молодче, почнемо навчання? — просипела вона. — На твоєму пальці перстень, який ми називаємо «Могильним каменем». Їх небагато, але дехто вміє їх виготовляти. Його задача — глушити зв’язок із психічними силами. Він перетворює тебе на звичайну маленьку людину. Інквізиція та її посіпаки не бачать тебе, поки ти використовуєш лише власні емоції для псіоніки. За неправильне використання сил він карає. Тобі зрозуміло? Почнемо з контролю емоцій. Ти ж бачиш сни і блискавки? Так, ми їх усі бачимо. Їх треба тримати при собі, контролювати, бо безумство гарантовано. Сідай у медитацію, але попереджую: за кожну дурість отримаєш палицею по спині.

​Бабця мило посміхнулася, перехопивши міцніше свій посох.

— Знай: кожен твій неуспіх для мене — чиста радість. Колись я лупила Останню Посмішку... тепер черга за тобою, йолопе. Більшість із нас пізнають силу в дитинстві, тоді сприйняття світу легше, особистість ще не сформована. А ти у нас — як кажуть, переспілий плід. Це найгірший варіант. Величезний шанс втратити голову — і це я дослівно. Ану спину рівно тримай!

​Раптом предмети в хаті злетіли в повітря. Я не бачив цього очима, але відчував шкірою. Палець пронизав жахливий біль від кільця, і водночас палиця бабці смачно, з хрустом влетіла мені між лопаток.

​— Ха-ха-ха! — сухий старечий сміх пролунав за спиною. — Ну ти даєш! Телепатію тобі ще рано відчувати. Ще раз! Сконцентруйся.

​Нарешті блискавки в голові перестали тріщати, і я зміг розслабитися, повністю пригнітивши емоції.

​— Знаєш, хлопче, — спокійніше додала вона, — емоції як інструмент — це чудово, але краще працювати на холодну голову. Емоції добрі, коли по площині треба когось убити, ха-ха! Відпочивати нема часу. На вулицю! Сильне тіло — сильний дух, так що вперед, будеш мені відра з водою тягати.

​Кожне відро важило стільки, наче було налите свинцем — я ж бо в житті не тримав нічого важчого за рибальські сіті. Дуже скоро, після двох відер, які я якось зміг донести, я просто впав макітрою в якесь гівно.

Тикаючи палицею мені в спину, бабця лише кинула:

— Хлюпик.

​Розум затопила всеблаженна пітьма. Всі мої душевні і фізичні сили були вичерпані, і навіть блискавки більше не спалахували в думках.

​— Вставай, йолопе! — старий голос пролунав над моєю головою, здається, вже за хвилину. — Ти валяєшся в лайні болотних кабанів, і скоро вони прийдуть. Голодні.

Я ледь підвівся на ноги й поплентався до хати.

— Куди в хату в лайні?! — заверещала стара. — Іди до моря, омий тіло, в хату не пущу!

​У північній частині цих земель була коса, що відділяла море від основної суші; між косою і болотом розкинулося солоне неглибоке озеро. Зайшовши на найширшу частину коси, я зміг нарешті змити з себе весь цей бруд. Після обмивання відьма підійшла ближче, і її єхидна посмішка знову змусила мене напружитися.

​— Ну що, голубчику, може, ти голодний? Але я тобі не мамка. В тебе є вибір: або смажені жаби, або риба. В жабах ти не тямиш нічого, зате в мене є вудка і лопата. В цій гнилій землі черв'яків досхочу, ха-ха-ха-ха!

​Живіт зрадницьки заурчав. Я згадав, як ловив рибу на вудочку, коли був зовсім малим і ще був живий батько. Що ж, іншого варіанту не було. Земля тут справді виявилася жирною, повною червів... а іноді — і людських кісток. Щедре море дало мені можливість зловити три невеличкі рибини, які я засмажив і з'їв. Я повернувся до халупи ввечері і заснув як мертвий. Блаженна пітьма знов відвідала мене.

​— Вставай! Вже п'ята ранку, пора вчитися і тягати воду!

​Я застогнав, за що миттєво отримав легкий удар по потилиці. Повага і якісь кордони? Ні, про них тут не чули. «Та про що я взагалі думаю, якщо в місті я був повним ніким...» — промайнуло в голові, і цієї ж миті удар прилетів знову, але вже сильніший.

​— Тобі зарано відволікатися під час концентрації. Остання Посмішка, якщо хочеш знати, носив по чотири відра за раз, хоча був молодший за тебе. Тож спочатку — тіло, потім — думки. А кільце тебе і так покарає.

​Поки я намагався носити відра, моє тіло і палець пронизував постійний біль. Бабця жорстоко карала: пролив воду — йди і набирай заново. За весь день я зміг принести лише три повних відра. Я так втомився, що навіть не думав про їжу, і тільки на ранок мій порожній живіт повідомив про своє незадоволення.

​Лише через два тижні пекельних мук я зміг дотягнути до рівня Останньої Посмішки — чотири відра за день. Але життя від цього легшим не стало. Стара карга заявила:

— Все, йди на старе кладовище біля болота і медитуй там. У гіршому випадку — мертві встануть і тебе вб'ють, у кращому — поговориш із привидами. Милота!

​Цвинтар зустрів мене гробовою тишею і густим туманом. Старі постаменти, присвячені древнім королям палого королівства Суртенів, похмуро дивилися на мене, від чого в мене затремтіли руки. Лише у суртенів була традиція ховати небіжчиків у землю; в нашому ж місті вогонь зазвичай поглинав усе.

​Медитація ніяк не йшла. Туман, наче з гір, заповзав у саму душу, а викарбувані в камені обличчя королів, здавалося, гнівалися ще сильніше. Мені привидилося, ніби деякі з них почали піднімати свої сокири. Страх скував тіло, я навіть поворухнутися не міг.

​— Що, страшно? — раптом прошепотів чужий голос прямо над моїм вухом.

Від несподіванки й жаху я просто знепритомнів.

​Частина 5.

​Отямився я в якомусь будинку на окраїні кладовища. За вікном виднівся густий ліс, що ріс на піках Туманних гір. Перше, що прийшло до голови: де я і чий то був голос?

​У кімнату зайшов міцно збитий чолов'яга з сокирою на поясі й довгою сивою бородою.

— Ну ти, хлопче, мене й налякав, — він спокійно погладив свою бороду.

— А ви хто, дядьку?

— Я? Могильний сторож.

​Я важко видихнув і трохи заспокоївся. Але, придивившись до його неприродно блідої шкіри та крижаних синіх очей, швидко зрозумів, що цей сторож далеко не звичайна людина.

​— Дядьку... А є що поїсти? Голодний — страшно.

— Є. Хліб, вода і шмат сала. Що, стара клята баба продовжує посилати своїх учнів на цвинтар? Уже б краще відправляла своїх йолопів на Залізний Курнан, там теж місце дуже веселе. Ти поки їж, а мені треба йти обмити королів... бо ти там обісрався. Буквально.

​Я сором'язливо опустив очі донизу, аби тільки не дивитися в обличчя охоронцю.

— Стривай... Коли я був там, я відчув тисячолітній гнів королів. Невже вони й справді могли мене вбити?

— Земля має пам'ять, забув? — обернувся сторож у дверях. — А ти — псіонік. Такі, як тобі подібні, дуже чітко відчувають чужі емоції, навіть якщо вони на віки поховані в землі. Потім поговоримо, зараз — справа.

​Охоронець пішов, залишивши мене наодинці з моїми думками. «Клята бабця... Цікаві у них, однак, відносини із цим могильником», — подумав я.

​У кутку хати я раптом запримітив шолом храмової варти. І що він тут робить? Принаймні, ця хата була набагато чистішою і приємнішою, ніж халупа моєї наставниці. Двері тут були прикрашені химерними візерунками. Вони дуже нагадували ті, що я бачив на постаментах древніх королів, і тоді я здогадався: це не просто малюнки, це їхня забута писемність. Хоча сам я, звісно, нічого не розумів.

​Я обережно торкнувся пальцями ліній, намагаючись бодай щось відчути, і тут за моєю спиною знову пролунав голос сторожа:

— Що, цікаво? Зараз цю писемність використовує лише клан Мандрівників Тіні. Всі інші взяли за основу ваше письмо, бо воно простіше. Ладно, можеш повертатися на кладовище і продовжувати медитацію. Тільки, будь ласка, не обісрися знову. Намагайся фільтрувати чужі емоції, бо інакше голова зробить «бум-бум». І до речі: якщо колись захочеш відчути реальний, первісний страх — запрошую в гори Мундаг. Кажуть, там стоять величезні древні ворота в царство мертвих. Хто їх збудував — невідомо, але точно не ми.

​Я повернувся на цвинтар. Цього разу мені нарешті вдалося повністю відсторонитися від зовнішнього світу. Вся концентрація була спрямована всередину себе. Але раптом я шкірою відчув, як щось важке й холодне піднімається прямо з-під землі.

​Я розплющив очі. Переді мною стояв напівпрозорий, розлючений привид, а на його голові виблискувала кам'яна корона.

​«Боги, як же ви нас дістали!» — скоріше почув я цей голос своїм розумом, ніж вухами. — «Можна сюди не приходити?! Ви заважаєте спати! Вали звідси, поки ми не віджали твоє тіло і не почали творити всяку срань!»

​Я підхопився на ноги й полетів геть так швидко, як тільки міг. Цього ще не вистачало — щоб мертві королі захопили моє тіло! Ні-ні, дякую, нехай краще мене бабця своєю палицею відлупцює.

​Коли я захеканий прибіг назад до халупи, єхидна посмішка відьми одразу підтвердила: вона про все чудово знала заздалегідь. Навколо гули комарі та кумкали жаби, а десь у глибині болота кабани з рохканням шукали поживне коріння.

​— Ну що, як кладовище? Старі королі не зжерли твою маленьку душу, м-ха-ха-ха? Як там поживає старий хтивий дід-могильник? Сумую за часами, коли ми жили на півдні і вирощували ріпу... Ех, були часи, коли Інквізиції ще й в помині не було, а життя залежало лише від власної праці. Чого мовчиш? Кабанячого лайна з'їв?

​Але відповісти їй я не міг — мене повністю заціпило, а руку знову пронизав дикий біль через бурхливі емоції та хаотичні думки. Бісова баба... Мабуть, той хтивий дід пішов від неї не просто так.

​— Чудово! Твій біль для мене — як солов'їна пісня, — зареготала вона. — Ну ладно.

​Палиця миттєво прилетіла мені прямо по голові, вкотре вирубаючи мене від світу, і я знову з розмаху впав обличчям у багнюку.

— Клятий дурень. Ну, хоча б комарі наїдяться, — донеслося крізь темряву її бурчання. Вона гучно гупнула дверима і зайшла до хати, позіхаючи.

​Наступний ранок почався зі стогону. Все тіло нещадно свербіло від укусів, а в деяких місцях руки просто не доходили почухати.

— Чортова баба... — просичав я.

Руку тут же пронизав струм. Чортове кільце! Але зняти його я не міг — для цього потрібен був ідеальний контроль над емоціями.

​Хата зустріла мене тишею, сушеними черепами і відьмою, яка сиділа за столом і читала якусь товсту книгу.

— Ну що, голубчику, виспався? — пробурмотів старечий голос, і вона вперила свій важкий погляд прямо в мене. — Знайшла тобі чудову книгу. Я сподіваюся, ти, телепню, читати вмієш?

​Мені миттєво згадалося дитинство і те, як наставник у храмі буквально вбивав у мою голову кляті букви. Батько чомусь тоді вважав, що знання грамоти мені колись знадобиться. Як у воду глядів.

— Так, я вмію читати і навіть писати.

— Чудово. Ось тобі підручник. Він допоможе тобі зрозуміти, чому емоції — це отрута і як саме вони змінюють світ навколо. Можеш вголос не читати, в мене є свої справи.

​Бабця вийшла з хати, весело насвистуючи якусь мелодію, а я занурився в читання. І це було справжнє божевілля: літери на сторінках переміщалися самі по собі, складаючись у химерні, мінливі слова, а руку через це постійно пронизував тупий біль. Я закрив книгу, відклав її вбік і закрив очі. Тільки коли я повністю заспокоїв свої думки, загасив емоції та увійшов у стан повної пустоти — я відкрив підручник знову. Тепер текст стояв нерухомо й був цілком зрозумілим, хоча деякі терміни залишалися абсолютно невідомими.

​Бабка повернулася аж пізно ввечері. За спиною вона тягнула важкий мішок, а її неприродно гарний настрій відверто лякав мене.

— Ну що, голубчику, я принесла гостинців! Дивись, які красені!

​Вона перевернула мішок, і на підлогу з глухим стукотом випали закривавлені голови двох вартових храму та одного інквізитора.

— Давно ці вилупки не заходили до мене в гості, а я ж жінка дуже гостинна, ха-ха-ха!

​Наступного дня стара карга підійшла до мене, закинула свій мішок на плече і спокійно сказала:

— Я дала тобі всі можливі знання для

виживання. Тобі пора йти геть.

Частина 6

Як я і думав, клята баба в дорогу фактично нічого не дала. Вона прямо сказала: «Вали звідси, а як захочеш їсти — склад контрабанди в кроковій доступності». Тож, не маючи особливого вибору, я пішов до тонкої коси — місця, де колись почався мій шлях навчання у відьми. Лізти на південь через болота було б справжнім безумством, а тонка коса — це надійний шлях і гарантія, що мою жалку тушу не поглине трясовина. Ставати кормом для кабанів бажання я не мав.

Вдалині виднілося озеро Марв. У древні часи воно було частиною моря, тож не дивно, що вода в ньому солона. Торгівля сіллю — одне з головних джерел прибутку контрабандистів, адже це вишукана спеція для багатих лордів. Було дуже дивно не бачити в морі човнів, що пливуть на північ. Невже торгівля зупинилася?

Нарешті води озера Марв залишилися за моєю спиною. Прийшла ніч, і сяйво місяця линуло до землі. Я давно вбив собі в голову, що ніч — це час для медитації. Але, як завжди, спокою мені ніхто не гарантував. Навколо чулося лише гомінке шепотіння тіней, які колись тут жили.

— Гей ти, ти занадто голосно думаєш і заважаєш спати, — пролунав голос із темряви.

Я лише усміхнувся і подумав про себе, згадуючи, як пріори церкви брехали на проповідях: «Живіть достойне життя і потрапите в кращий світ». Ага, авжеж.

— Хто ти такий? Наскільки я знаю, на території південніше коси поселень не було.

Привид не здивувався моєму питанню.

— Коли Гавенор був ще невеличким містечком, на цій землі стояло село Варназ.

— Цікаво. І що з ним сталося? Ніколи про нього не чув.

— Один могутній лорд, Єдвін Арделот, знищив його, а декого з людей увів у рабство. Фактично ти медитуєш на місці різанини. І прокинутися можу не тільки я.

— Кажеш, лорд Арделот? Цікаво... Я лиш чув, що на півдні є ферма Арделот. Я там ніколи не був, але товари звідти шикарні.

Повсюди почало лунати глухе завивання та схлипування незадоволення.

— Досить базікати! — обірвав привид.

На щастя, то були не душі королів. Королі мали величезну могутність і могли в реальності захопити чуже тіло. Король у житті — король і після смерті.

Частина 7

Після бурхливої на розмови нічної пори я нарешті зібрав речі й вирушив далі. До стін міста було ще далеко, і я навіть не очікував, що мене чекає попереду. Я дуже сподівався, що місто живе своїм звичним життям і не сильно змінилося, але як же я помилявся...

Перше, що я відчув — це сморід. Наче важкий кулак із усієї сили вдарив по носу. Хоча стіни виднілися лише вдалині, запах стояв такий, що я впав на коліна, і мене дико звивернуло. Мури зустріли мене жахливим видовищем: під ними роїлося велетенське скопище мух-харілів. Одна справа, коли бачиш їх у невеликій кількості на болоті, і зовсім інша — біля міських стін. Харіли з задоволенням ласували плоттю мерців і відкладали яйця в тіла людей, які ледве дихали. Мене знову знудило.

Я просто не розумів, що могло статися. Мені треба було потрапити в місто, але точно не ціною власного життя. На стінах я чітко розгледів чорно-зелений стяг — знак хвороби та карантину. Що ж, єдиний вихід — йти до гір. Буде дуже добре, якщо я зустріну бодай когось із горян.

Шлях був довгим, їжа фактично закінчилася. Нарешті я відійшов достатньо далеко від проклятих стін, тож сморід повністю зник, а гул клятих мух перестав докучати. Проте вдалині все ще виднілися силуети туманних веж.

Східні рівнини стояли пусткою: ні доріг, ні поселень. По землі, наче тканина, стелився туман із найближчих гір. Ніхто не знав, звідки він береться і яку таємницю приховує від людських очей. Холод і вологість — це все, що тут було. Крізь густу пелену ледь проглядали гірські піки. Я не мав жодного бажання лізти на скелі: без нормального взуття смерть прийшла б дуже швидко. Поки я вишукував прогалини у хребті, крізь які можна проскочити, сили остаточно покинули мене.

Гірська долина — одна з багатьох на шляху, але саме тут я вирішив відпочити. Проте поспати не довелося.

— Nar_arak! — прогримів над вухом голос кремезного воїна, який уперся списом прямо мені в шию.

— Я... я не розумію твоєї мови, — вичавив я.

Велетень плюнув на землю і трохи відвів зброю.

— Ти хто такий, щоб тебе Мунад взяв?

— Я лише мандрівник.

— Ну що ж, тепер ти мій полонений. В горах діє тільки право сильного. Хоча вождю я тебе все одно покажу.

— Чи можна поцікавитися, з якого ти клану?

— Ні.

Частина 8

Їжу мені не давали, обходилися тільки водою. Я ледве-ледве переставляв ноги, хоча людина може досить довго жити вголодь. Ніч у горах наступила швидко. Я не мав жодного бажання медитувати, але те, що вбили в голову відьомською палицею, вже і сокирою не виб'єш. Тож я сів у звичну позицію, плекаючи єдину надію — щоб у цих клятих горах ніхто нещодавно не здох.

Мій охоронець із цікавістю спостерігав за мною. Особливо його приваблював химерний перстень на моєму пальці.

— Ти що, шаман? — раптом запитав він.

Я подивився на воїна зі здивуванням.

— В якомусь сенсі так. Той, хто говорить з мертвими... Хоча, скоріше, це вони говорять зі мною, хех.

Згадка про клятого Червоного Капелюха розпалила всередині лють. Як же я хотів прибити його! Я ніколи не просив про цей дар чи прокляття. Від бурхливих емоцій руку миттєво обпалило диким болем — кільце чудово виконувало свою роботу, караючи за те, чого у справжнього псіоніка бути не повинно. На щастя, на цих скелях мерців не виявилося, і жоден дух до мене не з'явився.

Нарешті в гірській долині здалося селище.

— Спочатку підемо до вождя, — скомандував конвоїр. — Потім, якщо вождь тебе не вб'є, покажемо шаману.

— То, може, тепер скажеш, що це за клан? Якщо я помру і не знатиму цього, моя душа вічно шукатиме відплати. Або взагалі стану зіалом — вічно голодною істотою, яка з радістю жертиме людське м'ясо.

— Добре. Ми з клану Кам'яних Списів.

— Неприємно. Я сподівався потрапити до Мандрівників Тіні.

— Мандрівники Тіні куди південніші, а ми — один із найпівнічніших кланів.

Я лише подумав, що, можливо, воно й на краще, що я опинився саме тут.

Частина 9

Селище мене неабияк здивувало: майже всі будівлі були зведені з каменю. Що й казати, якщо в моєму рідному порту єдиною кам'яницею був будинок начальника гавані.

— Там, звідки я родом, більшість вважає, що гірських кланів узагалі не існує. Мовляв, це міфи та казки. Але у вас тут кам'яні будинки...

— Чому ти здивований? — буркнув воїн. — До того, як твоє плем'я вигнало нас у гори, ми вже мали глибокі традиції каменярства. І, як бачиш, ми їх не втратили. Раніше ми мали гордих королів, які правили нами.

Я чудово пам'ятав це. У пам'ять на віки врізалося те, як могутні привиди в кам'яних коронах погрожували віджати моє тіло на цвинтарі.

— О так, це я пам'ятаю. Таке забути неможливо.

Ми пройшли крізь могутні кам'яні ворота й попрямували до найбільшої будівлі в селищі. Всередині стояв поміст — навряд чи це можна було назвати троном, але на ньому сидів кремезний чоловік у шкурі Мунада. Як я зрозумів, Мунад — це великий гірський кіт із розкішною гривою, якого я ніколи в житті не бачив. Поки місцевий вождь і мій полонитель вели бесіду своєю мовою, я з цікавістю розглядав оздоблення дому: повсюди звисали яскраво пофарбовані полотна з тонкими візерунками.

— Гей ти, вождь кличе тебе до себе! — висмикнув мене з думок конвоїр.

— А, так, авжеж.

Вождь утілював у собі ту первісну могутність і фізичну силу, яка притаманна всім справжнім володарям.

— Протягни руку, чужинцю, — наказав він.

Я підкорився, бо не мав сил перечити. На моє зап'ястя нав'язали синю стрічку. Я не зовсім розумів, що вона означає, але вождь одразу пояснив:

— Тепер ти гость. Не друг, не брат — тільки гость. За твою жалку душу попросив сам шаман, тож тепер він за тебе і відповідає.

Мене вивели на вулицю й повели до іншої будівлі, яка була куди скромнішою за дім вождя.

Частина 10

Дім шамана був невеличкий і чимось нагадував халупу старої відьми, яка вчила мене розуму: ті самі в'язанки трав, невідомі мені гриби, колекція ножів і стара мантія з овечої вовни. Особливо мою увагу прикували полички, де стояли зроблені з каменю та глини таблички з текстами невідомою мовою.

«Невже у них замість папірусу глина?» — промайнуло в моїй голові, і цієї ж миті відповідь пролунала прямо в моїх думках:

— Так, глина. Тут і ще в кількох місцях ми маємо багаті родовища.

Я аж підстрибнув від несподіванки. Оце я розумію — майстер! До будівлі неспішно зайшов старий вусатий дідок.

— Тобі хіба не казали, що ти занадто голосно думаєш? — хитро примружився він.

— Так, поважний, казали. Що б я не робив, я постійно комусь цим заважаю.

Старий вусань лише схилив голову, почухав вуса й мовив:

— Ну, по-перше, ти мені розкажеш, хто тебе вчив. А по-друге — які в тебе плани. Можливо, я зможу тобі допомогти.

Ми сіли біля вогнища з металевими чашами, наповненими міцною бормотухою (інакше це пійло назвати було важко). За ковтком цього алкоголю я розповів старійшині про свої пекельні тижні на болоті у злісної відьми. Вусатий дідок лише посміхався, наче згадував щось дуже кумедне й близьке серцю.

Частина 11

— Все з тобою зрозуміло, хлопче, — засміявся шаман. — Баба з болота — відома нам особа. Огидна й злюща, як сука. Лупити учнів ціпком — о так, це в її стилі, знаємо! Що тут казати, ця клята відьма старша за мене, але як учитель вона просто жахлива.

— Ну, якісь знання вона мені все ж дала, — похмуро відказав я, — але від її «навчання» у мене спина болить і досі.

— Я не можу взяти тебе в учні офіційно, бо ти не з мого клану і не мій родич. Але я можу дати тобі почитати кілька книжок. Вони написані вашим письмом, проте нашою мовою. Тож деякий час тобі доведеться повчити говірку Кам'яних Списів.

Старий майстер виділив мені куток і мішок, набитий свіжою травою, яка мала приємний аромат, а також м'яку овечу шкуру замість ковдри. Я мимоволі згадав своє колишнє життя в місті: брудний матрац із гнилою соломою та вічний рибний сморід.

— Ніч тут холодна, — тихо промовив шаман, прямуючи до виходу. — Нехай тобі нічого не насниться.

Уранці біля мого ложа вже лежало шість глиняних плит, які я мав прочитати й осягнути. Плити були важкими та за розміром нагадували Святе Письмо в міських храмах. Дідок кудись зник у власних справах — він все-таки був головним шаманом племені.

Частина 12

Хоч як я намагався вчитатися в символи, сенсу було мало. Те, що для мене означало одну літеру, в їхній мові перетворювалося на зовсім інше. Зрозумівши, що просто так код не зламати, я сів у медитацію і закрив очі, фокусуючи псіонічну енергію.

На моє диво, коли я знову поглянув на глину, знаки почали свій таємничий танець. Вони перешиковувалися, вибудовуючи знайомі мені слова. Я аж присвиснув:

— Оце так технологія!

І хоча тепер я міг розібрати слова, незрозумілих термінів усе одно не бракувало. Я гостро потребував пояснень від досвідченої людини, яка ці плити вивчала або й писала сама. Невідомі поняття мучили мій розум, а в голову знову почали лізти чужі емоції. Від сильної психічної втоми я заплющив очі... але розплющив їх зовсім в іншому місці.

Я опинився на безкраїй, затягнутій туманом галявині між пагорбами. Навпроти мене стояв могутній чоловік, чиї зіниці постійно змінювали колір і форму з якихось невідомих причин.

— А хто ти такий? — злякано запитав я.

— Ми є, — пролунав розкотистий голос. — Я — книги. Ти читаєш нас, а ми... я... читаємо тебе. Так здавна, з часів кам'яних королів, учили нових шаманів. Ти ж — нікчемна особина, яка прийшла до нас. До мене.

— Я прийшов? Чи це ви мене витягли?

Його сміх гучно розлігся над пагорбами.

— Ми навчимо тебе. Але це буде дуже боляче і жорстко.

Від цього потойбічного реготу мене почало дрібно трусити.

— Колись нас було шість, — продовжувала істота, — але ми втратили свою індивідуальність. Наші душі злилися в єдине створіння без імені й особистості. Хоча ми... я... називаємо себе Книгами.

Я спробував поворухнутися, але тіло повністю закоцюбло. Все довкола завмерло, наче час зупинився. І для мене він дійсно зупинився, але не для володаря цього ментального простору. Він спокійно, з упевненістю знавця, підійшов ближче.

— Знаєш, скільки таких, як ти, намагалися отримати знання від нас? І як багато з них померло?

Його рука з неймовірною швидкістю схопила мене за голову. Біль. Дикий, невимовний біль — це все, що я встиг відчути перед тим, як закричати. Тисячолітні знання, яких я, можливо, й не дуже прагнув, хлинули в мій розум розпеченою лавою. Я панічно боявся, що цей потік просто зітре мою особистість і я сам стану черговою сторінкою Книг.

Прокинувся я у хаті старого вусатого шамана. Голова розривалася від пекельного болю, а з моїх грудей виривався лише безсилий стогін.

Частина 13

Вусатий дідок сидів навпочіпки біля мого ліжка. На його старому обличчі грала хитра, лиха посмішка...