Кров країни Морської королеви

- Oboedi ei, deinde mihi, - процитував старий, - це їхній девіз. Ти ж маєш свій девіз?

- Ні, - відповів я.

- Життєвий?

- Я тут, як наче тіні народили мене, так і залишили гнити.

- Господь не міг тобі це дарувати, а їм дарував Він - легенди.

Трохи наточивши з кінцем невеликий кинджал, я поклав гострий камінець в сторону.

Ще знадобиться.

- Середземноморські - жадібні люди. Однак, що може бути гіршим уже, коли тобою і твоїми землями править одна сім'я? Одна єдина.

Про сім'ю Лідів я чув дуже мало, і то - це майже байки. Хоча б епос напишіть, бо написане залишається. А ніхто і не робив, як і мій батько.

Він був підкопувачем.

- Першим був Калікс Срібний. Джерела оповідають, що був він байстрюком одного з варварських королів. Усі ледь не тлумачать його як варвара, триклятого збоченця, що мав по три наложниці на місяць, людини з туманним розумом. Однак, Цинліте, варварська кров тече у нас, як і римська, але Ліди - успадкували іншу кров - морську. Усе через дружину Калікса, Ель-Алісбі, або просто Альбìя, - вона проста рабиня, була нею з народження. Калікс знайшов її на узбережжі Срібного мису.

- Подумаєш, русалка... - думав я, так усміхаючись.

- Ні. Джерела оповідають про вознесіння з води. Посланка Божа з єгипетського села, що затопило, коли вона на світ з'явилася. Їй було всього лиш сімнадцять, коли вона захопила серце Калікса своєю вродою і те, як вона красномовно співала і розмовляла, - справді як русалка, побачив у ній чудотворку. Вони одружилися по-християнськи. Рід починав набувати свою могутність.

Проте наскільки?

- Подружжя захопило Віллу-на-Кальсото - це на іспанському узбережжі. Вони не мали одного єдиного дому, однак Калікс був найамбітнішою людиною у світі. Завдяки Алібії він надихав безземельних воїнів підкоритися їй, а потім йому. Звідси і їхній девіз. Вони назбирали близько сорока тисяч. Вони грабували, Калікс щедро їм платив, він виторгував кораблі у інших держав і творив власний флот. Він не порівнював себе ні з ким більше, ні з ким менше. Однак Альбія померла, коли їй було всього лиш дев'ятнадцять. Калікс був розтрощений, що він дав своєму Вільному війську перерізати усю Іспанію під маврами. Він поплатився, адже Серджіус Упокійний, його син, мріяв заволодіти Римом, а не Іспанією, він вірив, що йому дано стати імператором. Маври зробили це самі на своїх кораблях. Він вийшов звідти пораненим, - «збліднілим від сказання Божого, що він повернеться до свого світу, якщо він поверне меч проти батька, і з заляпаною його кров'ю на лезі він поставить свій меч там, де буде тепер його дім». Так, встало з каменю по каменю Череп-над-Мечем. Череп - символ того, що ні смерть, ні Господь, ні вороги не здатні нікого знищити. З тих пір їм не страшна смерть - хоч сліпо вірили у свої шляхи та ідеали - це успадковувалося з покоління в покоління. Не боялися смерті.

«З покоління в покоління...» - почав роздумувати, споглядаючи крізь грубу тріщину темно-синє небо. Ми у Галеосýді - найстарішій темниці Коїну. Господь дав ключі герцогу Пагаасоуському, який засудив мене до шибениці через мого батька. Я і сам був батьком. Герцог змінюється як гієна - здатен міняти свій облік - зі злобної на радісну морду. Відтепер мого однорічного сина хочуть відправити у Рим: ближче до Господа. Це метафора: його повісять разом зі мною. Спочатку батько... потім син...

Спочатку батько... потім син...

- Але Серджіус добре знав свою матір...

- У два роки?

Старий Сірм з Арґлазо кивнув. Тоді мій син ще не забуде свою матір.

- На Срібному острові, де розташовується Срібний мис, він відправив на упокій батька, де лежить і труна Альбії. Разом з тим він зняв з його голови блакитну корону. До цього Калікс захопив у полон варварського короля, забрав його корону, але наказав пофарбувати її у блакитний колір - колір моря в ім'я Альбії. Це ще один символ небоязні смерті. Разом зі золотом і сріблом, усе було заховано їм на вічне життя.

А потім політика. Заснувавши столицю, Серджіус Упокійний затвердив своє королівство Морської королеви, не чекаючи на Папу, - за батьковбивство і бачення відьомства він відлучив його від Церкви - Серджіус вірив у силу Бога, а не у силу Церкви. Тож, сім'я Лідів на все життя лишається відлученою. З покоління в покоління.

Я трохи застав своє мовчання, як і Сірмове. Його коричнева борода заросла відповідно до свого віку. Ми з ним бачилися ще давно. Тоді ще дванадцятирічним я застав суд герцога над писарем у центрі Пагаасоу. Він опублікував якийсь трактат, який я до чотирнадцяти років не міг прочитати нормально, а він роздавав його усім охочим. На суді він казав, що писав трактат «Життя Калікса Іспанського» на замовлення якогось ученого з Черепа-над-Мечем, однак той за рік як помер. Хто б міг подумати, що за історію тепер каратимуть людей? Вже у казематі він коротко переповів мені написане. Його благо не стратили, бо інакше ми з ним не розмовляли б віч-на-віч.

- Ти розумієш, про що я кажу?

Знову я схаменувся. Я відповів: «Так, авжеж».

- Цинліте, прошу. Скажи, що у тебе є план як звідси втекти.

Кинджал же не мій. Я його наточую, бо я був зброєносцем у брата герцога, а мій батько прибивав коню, як і герцоговому, найкращі срібні підкови. Одного дня кінь спіткнувся і брат герцога загинув, не вступивши у бій. Це був просто турнір. Просто турнір, у якому я теж хотів би брати участь! Не збулося. Варта герцога вирізала глотку батькові, але цього було невдосталь, адже герцог пронюхав запах змови. Його брат куди був благороднішим, ніж він, і я вважаю, що це саме він його убив.

- Я думаю, - усміхнувся.

- Звісно. Ти вправний і розумний, от у тебе очі кольору моря. У Калікса очі були сірі. У Альбії - сині. У кожного члена Лідів - сірі або сині очі. Сірий - непокірний, синій - праведний.

- Звідки ти це все знаєш?

Мов сам диявол йому усе це переоповідав.

- Я бував у Черепі-над-Мечем. Тобі б сподобалось там.

- Мені і тут затишно було, якби не герцог.

- Я тобі кажу про можливості. Якщо так, то на Срібному мисі досі їхні скарби чекають на їхніх господарів.

- Але ж Ліди...

- Вони не зникли. Л-либонь.

- Вони відлучені, та й прокляті ледь не усім світом.

Сірм підняв камінець, яким я наточував кинджал. Він взяв його двома пальцями - вказівним і великим. Кинджал з роду віку тут лежить. Може, вартовий його загубив.

- Хай там як, але ти жити хочеш.

- Бо в них мій син!

- І треба звідси тікати.

Я встав, майстерно покрутивши кинджалом, як брат герцога.

- Якщо вбивати, - то тільки на благо. Ми можемо їх покликати. Вб'ємо, заберемо одяг і перевтілимося у вартових.

- Стара забаганка для самих тупих, Цинліте. Постучи і... У тебе коли страта?

- Завтра вранці.

- Тоді вже зараз треба.

Зараз означало зараз. Ключі темниці може у герцога, та Бог підкинув нам кинджал, - з мудрістю його використовувати. Зараз ніч добра. Місяць добрий, молочне сяйво не сяяло яскравіше, ніж на повному, тому ми хотіли почати діяти. Вже зараз.

Тук-тук-тук.

Не озиваються.

Тук-тук-тук.

- Тобі не відчинять! - підсумував Сірм.

Ми хоч в ізоляції сидимо. Здається, що тут навіть безпечніше, ніж цілий світ. Не треба платити податки, не треба в носі колупатись в домогосподарстві, не треба жебракувати, хоч рабом стань, та краще либонь стати першим у камері, ніж рабом Людським, а не Божим. Їжу мені не дали. Нащо вона мерцю? Я мрець, не те слово. Мій син мрець, якщо не зроблю усе, що треба. Мати кинджал - це одне, проте дожити до свідомого віку - це перше.

Може, варто змиритись і самому дати на собі накинути петлю? Краще, ніж розіп'яти. Краще, ніж втопити. Краще, ніж померти з голоду і від хвороби. Тільки чомусь більшість обирають померти від кинджалу і меча з забаганки однієї людини, яка думає що вона може робити усе, що захоче. Як і ми зі Сірмом у казематі. Ми от робимо те, що захочемо. А він? - герцог Пагаасоуський, раб Божий. Дзуськи! Такий же смертний, як і я!

Тук-тук-тук.

- Блазень в мантії, - так встигли прозвати Сірма, - тобі погано?

Насмішка?

- Буде і цей блазнювати, ми відправимо його раніше.

І замовк глухий голосок.

- Тож?

- Почекаааай!

Я притулив праву вилицю до дверей і крикнув:

- Ти перевіряв піхви?

- Що?

- Менше стало на одного, що!

Пару хвилин пройшло, як загули свої кроки. Я відійшов ліворуч від дверей, тримаючи кинджал за спиною. Сірм стояв на місці, як той мудрець зі східної філософії. Ми чуємо як вони дзвенькали ключами. Сірм знає, що у них один ключ на всі каземати. Він навчився розбирати по жорсткому звуку щілини. Вартові бубоніли уголос, поки не прочинилися двері і не повитягали довгі клинки:

- Дістали, - каже своєму компаньйону, - ламай обом черепи!

Вони підійшли близько до Сірма, а я ногою грюкнув дверима, щоб встигли вони різко зачинитися. Нас у казематі четверо. Двоє вартових на писаря та зброєносця.

Одному я відразу встромив у шию до кадика. Він поблював, постогнав, я сам ледь не осліп кров'ю, як інший, теревенька пузата-голомоза, встиг прочунятись і махнути мечем мені убік, не дивлячись на товариша. Сірм за нього взявся, та пузатий-голомозий його притулив до стіни, поки я накинувся на нього, прикриваючись тілом мертвого. Він, виявляється, ще живучіший.

Каземат невеличкий за розміром, для чотирьох - це достатня кількість, щоб вмістити; а стіни - достатньо товсті напрочуд, дай Боже наші розголоси ніхто не чує ззовні.

Пузатий-голомозий сліпо розпорошив торс компаньйону, а я його ледь притулив до стіни, лоб до лобу. Вдало усе, поки він своєю гримучою силою не дав мені по лобу, і я здригнувся, ледь не впавши назад, але опустивши кинджал. Меч ще тримав, кинув мертвяка додолу, і навів меч прямо до моїх грудей. Я оскаженіло впритул до стіни хотів витанцьовувати, як Сірм з мечем дав йому лисій макітрі.

* * *

- Ти знаєш, де твій син?

- Так, - вартовий як раз застібував ремінь з двома піхвами - для меча і кинджала, - я бачив. Його ввели по той бік моста.

Вийшли як ні в чому не бувало. Пусті тіла залишили у сплячку. Ми узяли смолоскипи і тихими кроками попрямували до гладкої кам'яної драбини, що вела вгору до мосту. Галеосуд складається з двох величезних веж, яких розділяє міст, створений найкращими інженерами. Механізми дозволяють їй розділити навпіл і половинки піднімаються вгору. Створено це як механізм розділення у випадку бунтів через нестачу вартових.

Зазвичай він опущений, і ми переконалися. Він не освітлений смолоскипами. Вежа перед нами закривала місячне сяйво, і ми поспішали, але нас зустріли двоє вартових. Один з них завів до нас розмову:

- Вітаю, дорогі, - він підняв руку.

Це пароль. Їх змінюють раз на місяць. Для мене це перше почуте, але Сірм про це подбав.

- Вітаю, дорогі, - відповів він.

- Тримаєте курс на схід?

- А чого це? - невпинно запитав я.

- Ну, це добре значить. Мов капітан каже: «Якщо не тримаєте курс на схід - здійми свій зад на доленосний захід».

Вони прореготали. Це був жарт та відпустили нас.

- Я знав одного чоловіка, - невчасно, як на мене, своїм старим голосом розповідає Сірм, поки ступаємо по мосту. - Він постійно усіх смішив своїми тупими жартами. Він пив і стрибав, чистив хату і виносив смолоскипи для спалення лісів, бо в них, як він казав, заводилися відьми. Його ж за відьомство і псування природи спалили. Ще до твого народження.

Міст позаду нас. Попереду безчесна темрява. Звернули наліво. У Галеосуді немає окремих «дитячих казематів». Оминули тортурні відділи. Це взагалі окрема історія, а крики крізь десяток прочинених дверей не видавалися. Ми помітили лише вогники в кімнатах. Тут не баряться використовувати смолоскипи, щоб підпалювати окремі кінцівки.

Я різко зупинився. Чую інші крики. Пескливі, маленькі - дитячі.

- Я теж чую, - каже Сірм, озираючись позаду, чи не одні ми тут.

Звук йде далі. Ми пройшли крізь вартових, які стояли біля портрету герцога, а навпроти нього вишита на полотні мозайка Діви Марії і малюка Христоса. Ми привіталися з ними: «Вітаю, дорогі», і рушили далі на північ коридору.

- Я відчуваю, - прошепотів.

Я відчуваю, як мій син корчився, бо плакав. Ненадовго взяв до уваги Сірмові очі.

- Ти, як я бачу, вмієш битися.

Він так пригальмував свої коричневі чоботи, як копита, що я ледь різко не відповів тим же.

- Свята Марія з Ісусом дивляться на все це пекло. Н-не д-дай себе обдурити.

Я зрозумів, як він хотів спочатку уголос сказати «Цинліте», але не став. Ми продовжили вести світло до крикливої кімнати, яка у відповідь горіла темрявою. Дуже несподіваним чином з очей моїх потекли сльози. Я помщуся виродкам пекельним за його матір і його діда. Ми звернули уліво. Грандіознішого значення немало бути і кінця.

Ліжечко у центрі кімнати. Ми його б не помітили відразу, якби не смолоскипи. Настільки темно, що мій син дуже наляканий. Він тут. Без шрамів і каплі крові. Очі закриті. Руки на розбіч. Ноги як стихли, наче не ворушаться взагалі. Крики розчуті так, що тепер мені треба було самому розплакатися, щоб нас не викрили. Я віддав смолоскип Сірму у ліву руку, а я взяв дитину. Ось як виглядає однорічне дитя. У нього волосся батькове, - темне, як і у мого. Я тут, синку. Я тут.

- Треба йти...

- Ви що?..

З'явився з тіні один вартовий. Вогонь добре освітлив його каску. На ньому викарбувано шолом і горжет. Герб герцога, а отже він офіцер.

- Смерть герцогу! - це на емоціях.

Я ідіотом поступився, а не батьком. Офіцер дістав з піхов меч. Малий плакав, я тримав його, і не міг тримати меч. Сірм зажадав помсти. Його трактат спалювали у центрі міста на очах у всіх, як і на його карих очах. Сірм розмахував перед офіцером смолоскипи. Відганяв від себе лева. Від цього офіцер нервово відступав, але не тікав. Тільки плануючи розірвати навпіл смолоскипи, Сірм запалив дерев'яне ліжечко сина і ногою штовхнув в офіцера. Він бачив, що я відходив, він за мною, не опускаючи смолоскипи, шарудіючи піхвами.

Під риданнями сина ми звернули, куди гляділи очі, - направо. Туди, де-не-де, виявляється кухня.

- Схопити утікачів! Схопити мерзотників!

Хоч не лук і стріла. Хоч би не лук і стріла нам у спину! Сірм продовжував заганяти вартових туди, звідки вони виходили, як леви. Ми забігли на кухню, яка огорожувалася великими дерев'янами дверима, як воротами. На кухні сидить один з герцогових - кухар. Ростом трішки нижчий за нас обох, довгий за русявими волосками і з попільною овальною голівкою. А на голові у нього ковпак. А я від темряви на кухні встиг задуматися, що це багряна блазенська шапка.

- Зачиняй двері! - наказав йому Сірм. - ЗАЧИНЯЙ ДВЕРІ!

Кухар витріщився на мене і дитину, підкорився, кивнув. Я щось міг удіяти, тож своєю правою зачинив праві дверцята, а він ліві і пересунув залізний засув. На двері відразу вломилися, стучали, тикали мечами і двері живуть нормально. Син до речі припинив ридати.

- Робіть, що хочете, - ковтнув на колінах з піднятими руками, - мене і так вб'ють.

- Тоді ти з нами, - благородно сказав Сірм.

- Куди?

Він не відповів, а лише вимагав, щоб той показав як можна втекти через кухню. Єдиний шлях - це вікна. З видом на ліс. Вони слугують чудовим місцем, звідки недоїдки падають скотинам прямо в пащі.

- Між нами чотири поверхи. Ми розіб'ємося!

Я глянув у вікно. Під нами, наче Господь подав з неба, скирта соломи.

- Сюди, - кивнув головою; Сірм до мене почимчикував. - Ось. Солома.

- С-с-самагубство! - панічно мовив кухар.

Двері довбали. Я чую їхні «І раз. І два. І три».

- А є краща ідея? Ти і перевіриш.

- Н-н-ні! - протестував він.

Сірм вмовив його вогнем. Я обов'яково прозву його «Сірмом Смолоскипом».

- Або ти тут і тебе порубають на шмаття, а герцог з радістю розвісить по місту твоє м'ясо. Було б непогано, якби не наші душі з тобою...

- Господь допомагає нам, нумо, кухарю!

- І раз!

Бах!

- Два!

Бах!

- Три!

Бах!

Кухар крикнув і перекинувся через вікно на скирту соломи. Він акав добре. Поглянули, солома шурхоче. Злізає швидко. Наша черга. Сірм кинув смолоскипам горіти у бік дверях. Він переліз і впав. Теж акнув. Тепер - ми. Я поцілував у лоб сину і кинувся з ним так само.

Це гірше, ніж з другого поверху. Але ми живі, хоч син знову заридав.

- Хутчіше в ліс, - Сірм вказав туди пальцем.

Кухар біг швидше. Та я боявся, що як побіжимо у поле до дерев нас поливатимуть стрілами. До того ж ми добре чули звук труби.

Я не помилявся. Вони жадали нашої крові і просто так не відпустять. Ми тікали як леви, хекали, стогнали, та кухар біг без запинок: парубок ще той - молодяк.

Стріли з пекельними наконечками. Це добре, краще освітлювати нам шлях стрілами, аніж нас примарами живцем у спину попасти. До лісу ще двадцять футів. Він видний на очах, бо його кухар скановував, а Сірм і я тікали за ним. Можливо за деревами відпочинемо, якщо вони не пришлють головорізів.

На нас попадало більше двадцяти горілих стріл. Майже як під час облоги. Тільки ми наступали не на темницю, а від неї подалі. Одна з них полетіли низько над моєю макітрою і приземлилася на землю за два аршина* переді мною. Вони там, звісно, стріляти не вміють, та я неінстинктовно на неї наступив, як і на всі інші.

-----------------------------

*Це на кожну по 71,12 см.

Більше стріл не попадало в дерева. Ми за них сховалися. Відхекались. Дитина... теж. Але сльози трималися. Хоч більше не кричав. За цим я подивився на кухаря.

- Скільки тобі? - запитав.

- П'ятнадцять.

- Тебе як звати?

Кухар ковтнув від потрясінь.

- Ві... Вільгельм.

- Саме звідки?

- З Палкрузо, селищ таке...

- Ясно-ясно! - зупинив його язик. - Я Цинліт Мерк.

- Ваше дитя?

Я не відповів, лише обернув голову на старого. Сірм тримався за товстий стовбур і дивився правобіч до мене у бік веж, де має статися наступне і передбачуване.

Зрештою повернувся до Вільгельма.

- Ти втік з нами. Вирішуй куди тобі, - а нам треба коні.

- Й-й... є тут коні! - розстянув долоню у далі вглиб лісу. - Там шатра для купців з ринку. І їхні найманці. І фургони. І коні.

- Скільки туди бігти?

- Сто ярдів, через ліс. Я там був! - з хвилинною паузою він пав на одне коліно, стиснув кулаки і додав: - Візьміть мене з собою, панове. Й-я не буду абузою.

- Тоді ким?

- Кухарем! А-а ще хурманом. Мене з десяти навчили керувати конями з фургонами. Лише куди.

- Значить проведеш нас.

- Я з вами?

- Так.

Він опустив ніс на землю.

- Вельми дякую, пане.

- Дякую не йому, а Господу, - озвався Сірм. - Вони йдуть сюди. Якщо кавалерія - нас доженуть легше.

- Ні, якщо ми будемо тут сидіти і далі.

Віддав йому на руки дитину і взявся за Вільгельма.

- Вставай. Нам треба жити.

* * *

Мабуть ранок і нестача їжі. Я зголоднів по-справжньому. Тільки по-справжньому доведеться їсти коней, а не споюватися елем з діжки. Ціла діжка у фургоні стовбичиться на нас з сином. Фургон дрижав від ходу, тому я не посадив дитину на неї, хоча я думав дорога біля скель і моря дуже красива, що не одна голова за нами не скаче. Це не римська дорога, і я вже не знаю, де краща, а де небезпечніша їзда.

Я слухав обох, що сиділи на облучці і теревенили з ночі до першої вранішньої зірки.

- ... Мабуть тобі треба навчитися буди лицарем. Ти вже чоловік, а не дитина.

- Лицарі вмирають частіше за людей з голодними шлунками, - у нього промайнулась усмішка з цим чорним жартом.

- Ні. Нечастіше за мертвяків від бубонної чуми.

А від цього я поглянув на Вільгельма, і він сжав віжки від останніх слів. Сірм це зрозумів наочно.

- Лицарі не мусять боятися із всього цього, як і бубонну чуму.

- М-мої батьки...

- Сірме, не питай, - кажу я, - усе ясно. І завдяки цим виродкам він то живий, а то й ні.

- Так, пане, ви праві. Мої батьки померли від неї.

- Це століттям тому було. Я зараз нікого не бачу з бубонами.

- Не кажіть такого! Смерть знайде будь-який привід від слів. Скажете і буде резуль-тат.

- Добре, не буду.

А ось настала черга синові пізнати смерть близької людини. Принаймні доленосно з моїх вуст.

- Ентоцìю. - Так я його назвав. Тільки що. - Ентоцію, нам обом треба поговорити. Батько і син, без коханої і матері. Знаю, що ти з цього наврядчи щось зрозумієш - я теж вряд чи з цього усього задумаюсь над життям, але кращ непізно, ніж ніколи. Даєш слово, Сірме?

- Твоє слово чує Господь.

- Так... - схаменувся я, - так, сину. Ми їдемо в республіку Морської королеви. І там буде наш дім. Проте спочатку ми зупинимося... закінчимо справи, щоб ми могли жити так, як не змогла твоя мати. Вона мертва і тобі це треба знати. Вже зараз.

Дитина сиділа. Дивилася уперед і тільки уперед як Вільгельм керував конями.

- Вона мертва. - Повторив. - Зрозумів? Її не чума забрала. Її забрали виродки герцога, які вирізали горлянку твоєму діду. Перед лицарським турніром. Якби мій господар був живий, то... можливо цього б не сталося... Однак, ти маєш бути сильним. - Його мої очі навіть не скидали сльозу. Хоч слухав він. А може і ні. Божа сила надасть йому ту магію, що забороняють прості смертні. - Проникливим. Терплячим. Витривалим. Холоднокровним. І знати своїх ворогів в обличчя. І мати найясніший розум. Зрозумів?

- Так можливо? - поставив свої копійки Вільгельм. - Відразу усе це мати?

- Злими не народжуються. Ними стають, - оповів Сірм.

- Але я не про злих. Я про... людей з такими то... перевагами.

- Відразу видно, що тобі самому їх бракує.

- Але я краще стану кухарем і годуватиму патриціїв. Буду мовчати. І я житиму. Не рахуючи те, що вже сталося.

- Я чув лицарі Республіки вправні воїни. Я був там і запевнюся, що не тільки вони блискучі по обладункам, а й розум і відданістю перед усіма громвдянами. Може настав час бути «кухарем» перед усім світом, а не лише для патриціїв?

* * *

Ось і цей Срібний мис на горизонті. Це невеличкий кам'яний острівець. Увесь сірого кольору у формі як омлет, а десь там і сяють срібні монети Лідів.

Ми зупинилися. Кінь заіржав і опустив морду майже на землю, ворушачи білявим хвостом.

Єдина проблема була лише у порядку. Я і не хотів відпускати сина, та здається я просто що не тільки не довіряв Вільгельму, а й Господу. А раптом головорізи знайдуть втрачений фургон? Усе таки: просто шляхом назвати, який ми пройшли, - поосто так нічого не відбувається.

Вогонь я наказав Вільгельму не запалювати. Він пригляне за конем, а якщо будуть проблеми з «нежданими гостями», я дав йому відбразу усі піхви: і кинджал, і меч. Буде, що з цього почати тренування.

Сірм узяв Ентоція на руки, а я забрав його піхви. На нас досі ці заляпані кров'ю кольчуги. Я їх би зняв, та не поспішатиму.

Ми пішли. Точніше опускалися вниз по траві. Срібний мис не огороджували з суші скелі, це пляжі без піска. Спочатку усе добре йшло. Ми плавно опустилися і дійшли до пляжу. Проте цей мис - це острівець. Він наче в облозі. З моєї точки зору ввести бої на ньому не поталанить щастя.

Купа камінців. Маленьких. Серед них є блискучі. Я узяв один. За кольором схожий на мідь, такі з десяток тут серед мільйону сірих, чорних та срібних. І що з цього почати. Звісно. Огорожа - вода.

Від невпевненості я кинув «мідний» камінець у воду. Серед блиску води я бачу, що міл - ті ж самі камінці, тому Калікс тут точно помочив ноги.

- І скарби беззастережно там зназодяться? - запитав у Сірма.

Він з Ентоцієм на руках зробив гримасу, по якій я зрозумів, що він не знає точно де саме.

- Але нам треба туди, - врешті якось відповів він.

Воду перейшли без запинок. Тільки тепер диск сонця почало виходити з краю моря. Покрокували далі. Навколо ніщо як не порожня земля. Ні, дерева, ні піска, камінці та й годі. Пару мушлів я зустрів, як і краба. Пахло морем, і точно не рибою.

Ми дісталися до центру острівця. Так вийшло, що з дитиною у руках ти стаєш віслюком, а не левом.

- Копати чи ні? Все рівно лопат немає. А голими руками років сто не викопаєш.

- Ну може треба шукати не під нами, а серед нас?

- Ти хочеш сказати, що... - щось з язиком сталося. Слова найкращі підбрати важко, - Калікс зустрів Альбію...

- На березі.

- Отже шукаємо у бік сонця.

Це думаю вдала ідея. Проте де ще модна поховати як не під нашими ногами? Хоч встановити тут пробеліск, якщо вже це Срібний мис. Ну ми ж все таки на Срібному острові. Залишається тільки правильний шлях.

Берег ми хрустіли. Обійшли. І ще раз обійшли. Мої ноги ще не втомилися. Крім нас тут нікого не існує. Ми стомлені, але вперед, то тільки з легендами в руках.

Тоді нащо мені це? Нащо мені здалась та легенда про те багатство, яке належило відлученим?

Я теж може відлученим став. Мене засудили до страти, я убив одного вартового, а святий Сірм іншого. Я міг убити Вільгельма на кухні. Проте я пішов на все заради Ентоція. Я витріщився на сина, і зрозумів: це Господь мені дав волю і можливості. Якби ж я чув його голос. Бо уві сні мені сняться лише жахіття з сім'єю і чумою, а інколи - золотом і багатством. Я заздрив усім герцогам, лордам і патриціям, що мають усе це. Королі ті ще люди. Хтось святий, хтось божевільний. Проте якщо Калікс Лід став багатим і шанованим в армії, бо рубав маврів і хапав їхні коштовності, то не сумніваюсь, що так різали і хапали усе можливе в одне-одного і усі вони. Дайте мені приклад хоч одного багатія, який пояснить як він і його пращури заробили своє чесне золото? Немає його! Як і срібло, і мідь. І камінці, і мушлі. І риба! Монети не демони. На них так хтось подумав, бо їх ні разу не тримав у долоні. Я так подумав, якщо вже почав.

І якщо почав, - тоді нащо зупинятися? Ентоцій єдиний, хто в мене залишився. Я не чую голос Господа, то почую перше слово від сина. Я прийму це як дарунок від Господа. Дякую йому. Однак, це лиш життя. А далі і далі, - хто його знає, що далі буде...

- Стривай! - озвався Сірм позаду. Наша відстань на сім футів поздовж шумного берегу. - Чуєш? - Здається мій син теж чув, але не я.

Я скривив брови.

- Що саме? Пісню русалок?

- Жартуєш ще...

- Та крім моря нічого більше!

- Т-с-с-с, - шикнув вільним пальцем.

Я либонь і підкорився. Та що з цього? Тільки шум моря! Простояли скільки-то хвилин, і ніяк неначе...

- «Заборонила мені душа одна...».

- Королеви? - незбагнено вимовив я це.

- «...Заволодіти мала вона. Захотіла міцці трохи. Затримàли днищі споки. До покою не стягли. До небес прозви. Одна монетка спала. А з нею сім'я - спочинь».

- Це гімн упокою Лідів. - Та що зі мною? - Його вимовляють, коли ховають Лідів. Усіх їх, крім Калікса і Альбію, ховають на морському дні. Щоб море не забуло їх.

- Щоб море не забуло їх, - вимовив Ентоцій! Його перші слова!

- Шум моря і є піснею, - пояснив Сірм.

Аж тоді, наче нас засипало з неба. Не монетами, а камінцями. Дощь з камінців. А ні. Це шматочки срібла! Не монети. Земля, яка поруч з берегом почала розставити як сипучий пісок. Треба відступати.

- Хутчіш. До води! - крикнув Сірм.

Вода по коліна. Але сіра земля розставала. Утворювалася яма. Наче срібні шматочки пронзали землю, щоб та відкрила прохід. За пару хвилин так це і сталося.

Закінчився «дощ». Ми вийшли з берега. Ми вийшли і заклякли від побаченого. Всередині темрява, та ми зайшли. Смолоскипи знадобилися б. Однак на вході він лежав на сходинках. Всього лиш п'ять сходинок. Я знайшов сухі гострі камінці і запалив смолоскип. Попереду стіни з кам'яної цегли, які не видавали своєї форми ззовні. А попереду двері. І вони блакитні, в ідеальному стані без пилинок. Я підійшов зі смолоскипом. Доторкнувся вільною лівою за ручку, а тоді на силу довелось їх відчиняти. Сірм узяв мій смолоскип, Ентоцій спостерігав, а я врешті відчинив двері.

І? Як тільки зайшов вогонь розвіяв повітря кімнати і освітило її половину.

- Боже ж ти мій.

Затнувся і дивився на срібло. Ці монети. Вони з Іспанії точно. З десяток мішок їх переповнено. Меч ще чийсь. Мабуть Каліксовий. Я не торкався його. Ось у центрі уваги - кам'яні труни. Вогнем посвітив, латиною написано:

CALIX LID

ALBIA LID

Я, Цинліт Мерк, а тепер зрозумів, що забезпечив себе і сина багатствами людей з морською кров'ю.