Батальйон ненароджених

Злива била суцільною стіною. Горизонтально, тому що була свинцевою. Дивлячись у блакитне небо, розкреслене примарними слідами куль, Марко валявся поміж зелених горбочків буйної весняної трави, відмовляючись реагувати на пожежу в лівому боці. Небо! Блакитне дзвінке безмежжя з мирними отарами ягниць-хмаринок… Ні, Марко не лежав, він пластував, точніше, його тягнули.

– Камон, діду, не засинай, ти ще стільки мусиш! – почув він дзвінкий дівчачий голос, що переривався тяжким упертим сопінням.

– Нічосі, дід! Та мені знаєш скільки? – обурено пробурмотів Марко. – Як не голений, із бородою, то вже й дід! Мене, між іншим, Марком звуть. А тебе як?

– Мене зви, як сам собі забажаєш. Хочеш, Софією? Мені подобається! А ти – молодчага, ну ж бо, не спи, кавалере ти мій неголений! У самого ж, либонь, дружина, діти вдома?

– Дружина є, брехати не буду. А дітей, слава богу, немає… Нахрін сиріт плодити?

– Ох і дурень же ти, ох і дурень! – крізь хрипіння й задишку витиснула Софія. – Діти й онуки – це ж твоє безсмертя! То ж давай, дихай, і спати не здумай!

Раптом засвистіло. Міна. Стодвадцятка.

Софія плюхнулася всім тілом на Марка.

«Проти правил», – устиг подумати він. Аж тут рвонуло.

В рамені вибухнув вулкан. «Аби джгутом…» – спалахнуло в мозку й потонуло у в’язкій чорній ваті…

* * *

Марко повертався зі шпиталю в рідну частину на попутному броньованому «Каракалі». У вікно з опущеним склом вітер вливав запах мокрої зелені з присмаком прибитого дрібним дощем пилу. Мирний запах із далекого минулого… Мовчали. Водій зосередився на дорозі. Броньовик виляв поміж вирвами роздовбаного асфальту. За вікном пропливали колишні лани. Тепер це – дикий, пишний степ. Який божевільний візьметься обробляти лан, де між вирвами причаїлася досі не підірвана смерть? Та й нема кому…

В чистому блакитному небі дзвенів жайворонок.

Тихий, мирний пейзаж. Майже ідилія. Якби не напівзруйновані будівлі там, за полем. Наче черепи з порожніми очницями. Понівечені, зламані кістяки. Все це було знайоме Маркові, він уже бачив це раніше. Саме це, саме тут. Але тоді тут ішли бої, вибухи, стрілянина, ревіння бронетехніки. І в цьому хаосі руїни видавалися цілком природними декораціями.

Цього ж разу – тиша. І тиха смерть. Уже без постійного гуркоту… Чомусь це било по нервах дужче, ніж активні бойові дії. Вивернуті з корінням дерева в лісопосадках, немов тут промчала буря. Вибірково… Вирви – видерті шматки землі, наче хтось хотів убити цю землю, розірвати її зв’язки, розшматувати її пам’ять… А скільки ще розтяжок, «чорних удовиць»*, нерозірваної вибухівки… Зачаїлися й чекають свого часу.

Попереду, куди рухався броньовик, небо наливалося свинцевою чорнотою грозових хмар. Там ішла буря. І там був ворог… Проміння призахідного сонця витворювало зі струменів зливи райдугу на антрацитовому тлі. Стріли блискавок, пронизуючи веселку, осяювали клаптики ширяючого в небі тополиного пуху. Липень – і все до купи. Чи липень тут ні до чого?..

* * *

– Ти тільки поглянь, кого до нас привезли! – почув Марко, щойно вийшовши з броньовика. – Маро, блудний сину! З поверненням!

Озирнувшись на голос, він побачив старину Берендея, що летів до нього на всіх парах. Не впізнати його було неможливо – все та ж сива тижнева щетина, одвічна полиняла камуфляжна бандана і той самий незгасний шалений погляд. Берендей, схоже, спершу намірявся задушити Марка в обіймах, та в останню мить пригальмував і обійняв його, мало не з ніжністю.

– Ну, що, живий? Оклигав? Як рани?

– Та, – відмахнувся Марко. – Залатали… Як на собаці.

– Красунчик! Поголений, чистенький, весь у новенькому. Прям хоч зараз на парад! – Берендей заметляв головою, єхидно вишкіряючись. – Та, нічого, це ненадовго, справа виправна! Зітремо по-пластунськи! А «комок»*-бо який хитровивернутий! Новий імпортний «мультик»*?

– Ні-і, Бере, відстав ти від життя. Це ж «Пітон», наш, власний. Якщо приживеться – всіх так понаряджають.

– Та заради бога, нехай наряджають… Аби не в білі капці!

– Та ну тебе! Краще розповідай, як ви тут?

– Плюс-мінус, – скривився Берендей. – Стоїмо. Як мішені на стрільбищі. Сам усе побачиш. Гаразд, вали, доповідайся, потім до нашої «нори»* заповзай, чайку поп’ємо, – Берендей підморгнув. – За приїзд.

– Та я не проти «за приїзд», – посміхнувся Марко. – Тільки мені б спочатку дівчину ту розшукати, що мене витягла. Як її, Софія, здається. Не знаєш, що з нею?

Берендей підозріло примружився:

– Тебе точно гарно підлатали? Психологи мізки обробляли?

– А в чому проблема?

– Та нема в нас ніякої Софії. Та й тоді ніякої дівки не було. Ти ж сам виповз!

– Як сам? – Марко округлив очі. – Я точно пам’ятаю… Розмовляли… Голос пам’ятаю.

– А ти її бачив?

– Та ні, я ж кажу – вона мене тягнула. А потім я взагалі вимкнувся.

Берендей задумливо похитав головою, а згодом, сумно посміхнувшись, запитав:

– Маро, а ти одружений?

– Ну, так.

– А діти є?

– Нє-а.

– Будуть! – енергійно кивнув Берендей і ще більше розплився в усмішці.

– Та ну тебе, гуморист чортів, – покривився Марко. – Знову твої бородаті анекдоти про Штірліца!

– Які анекдоти?! – вдавано обурився Берендей. – Серйозна теорія. На дисертацію потягне! Завалиш до нори – розповім. Ще й із наочними посібниками.

* * *

В «норі» пахло сосновою живицею та легкою затхлістю. А ще чай зрадливо розпросторював аромат коньяку.

Марко насолоджувався таким простим, але ж таким знайомим і рідним «творчим безладом». На хиткому столику з підсунутим під ніжку осколком мостилися різнокаліберні банки, гільзи від АГС замість чарок, попільниця з піддону танкового пострілу. На стіні, як годиться – прапор з автографами. І тих, хто ще є, і тих, кого вже… Дитячі малюнки у файлах. Незграбні, кумедні, але від цього ще більш зворушливі…

Навіть запах, який не можна було назвати вишуканим, викликав почуття захищеності. Як ніде більше… Я вдома…

– Рясно живете! – зауважив Марко. – З балабасами* – з коньячком!

– Ну, це так, для особливих випадків… до чаю накапати, – відповів Берендей, хрумтячи галетами й прицмокуючи чаєм. – Ми ж не «аватари»*… До речі, прикинь, як коньяк зветься – «Кримський відбірний»!

– І шо? – не розуміючи, перепитав Марко.

– Маро, не тупи! Кримський!.. Відбірний!..

– А-а, відбірний! – Марко ляснув себе долонею по коліну, від сміху ледь не розхлюпавши чай із кухля. – Стопудово, «відбірний»!

Доки Марко відходив від сміху, Берендей із натоптаним печивом ротом продовжив ділитися спогадами:

– …Воно, може, й на краще, що ти тоді одразу впав. Потім як почали нас із кулеметів поливати… Ну, ми, звісно, теж у боргу не залишилися… А я краєм ока дивлюся – звалився наш Мара, але, повзе! Наче танк, хрін зупиниш! Покер за тобою, було, поліз, на бруствері його за ремінь ледь устиг ухопити… Пробач, сам розумієш… Аж тут – занявчало… Ну, звісна річ, попригиналися. Чую – жахнуло там, де ти пластував. Ну, думаю, прощавай, брате Маро. Вигулькнув – ворушиться чорт, ще й джгутом собі руку перетягує. І знов – бочком, та все одно, мов танк… Через бруствер перевалив – достоту труп. Просто тіло впало. Ми з Покером до тебе – живий! Хоч і без свідомості… Згодом тебе Харон до шпиталю вивіз. Тебе і ще двох… важких… Сорбонну з Кодером… Сорбонну не довіз… Давай, не чаркуючись і без зайвих слів…

Декілька секунд пили мовчки.

– Ось такечки… А дівок ніяких не було.

– Маячня якась. Я точно пам’ятаю – дівчинка мене витягла… Я ж взагалі мов колода був!

– Еге ж, подібно й танк міркує, сам себе витягнув лебідкою, а тоді не віддупляє – хто ж це мене виволік?

Берендей зиркнув на годинник і підсумував:

– Доки «білі»* тут – виродки не бомбитимуть, та й потім – як мінімум годину дадуть на «вікно» для «контрабасу»*. Тож часу в нас навалом. Тільки «кікімору»* натягни, береженого, сам знаєш…

* * *

На верхівку пагорба виповзли дві безформні купини сіро-зеленої трави.

– Дивись, там, на нейтралці, о пів на одинадцяту, – промимрив Берендей, прикладаючи до очей бінокль. – У районі посадки.

Марко наслідував прикладу товариша і справді між дерев добряче прорідженої лісосмуги та на прилеглих пагорбах розгледів у бінокль декілька одиниць згорілої техніки – переважно бехи, беемдешки, бетери*, але також і декілька танків. Лише саушок* бракувало.

– Це що ж тут за «танкове побоїще» сталося? – поцікавився він у «екскурсовода».

– Краще спитай, хто з ким! – виправив його Берендей. – Коли ця м’ясорубка тут шуміла, ми всі як миші по норах сиділи, ні сном, ні духом. А згодом наші офіційники проголосили, мовляв, це бандюки поміж собою чогось не поділили.

– І просто на нейтралці розбірки влаштувати? – засумнівався Марко. – Хоча від цих дурноверхих усього можна чекати. З них станеться…

– Отож, тільки з того боку пропагандони майже слово в слово за нашими повторили, – зі сміхом у голосі продовжив Берендей. – Кровожерливі фашики чи то сп’яну, чи то з нудьги влаштували «міжсобойчик».

– А може, партизани? – невпевнено запропонував Марко.

– Маро, ти де таке чув, щоб у партизанів стільки броні було? – Берендей, сховавши бінокль, перевернувся на спину й утупився в безмежжя блакитного неба.

– Але ж техніку-бо можна вирахувати, де – чия?! – заперечив Марко.

– Можна, – скептично скривився Берендей. – Тільки не зараз. На відстані все однакове. А от коли зайдемо… За номерами… Тільки, хто ж буде розбиратися? Комісії утворювати… Тим більше, що офіційна версія вже процвірінькана… Не спростовувати ж самих себе!

– Авжеж… – Марко замислився. – А ти мені цю екскурсію до чого влаштував?

– До твого випадку, – Берендей знов перевернувся на живіт. – Але про це – вже в норі. Повземо додому, годі снайперів дражнити.

* * *

В «норі» їх зустрів відпочиваючий після чергування Покер – боєць, років на десять старший від Марка й на стільки ж молодший від Берендея, у своєму незмінному в бувальцях єнотському тільнику*.

Обнялися.

– А я дивлюсь – що за нове опудало?! А це наш Мара! Не встиг повернутися – і вже в кікіморі!

– Та це мені Берендей екскурсію на нуль улаштував, – винувато відмахнувся Марко.

– А-а, все ясно! – Покер із розумінням закивав головою. – Старий добрий казкар. Про вбитого дідуся розповідав?

– Не встиг, – удавано сердито буркнув Берендей. – Тобі залишив. Це ж ти в нас найкрасномовніший!

– Еге ж, зара я за тебе твої байки озвучувати стану! – жартома обурився Покер, заварюючи три чашки чаю.

– Які «мої»?! – запротестував Берендей. – Ця легенда вздовж усього фронту гуляє!

– Гаразд, хай там як, – змилосердився Покер. – Розповім… Роздягайтеся, і запрошую до столу. Сьогодні в нас вареники з грибами…

Покер закурив і почав із питання:

– А ти, Маро, про парадокс убитого дідуся чув?

– Часова петля? – зі знанням справи відгукнувся Марко. – Потрапив у минуле, випадково вколошкав дідуся – виходить, не народишся, тож, не зможеш дідуся упокоїти, виходить, народишся… І так по колу…

– Еге ж, щось на кшталт того, тямиш, – Покер задоволено затягнувся. – Простіше буде пояснювати. Уяви собі той самий парадокс, тільки навиворіт.

– Це як?

– А ось так! Убили твого діда, і ти не народився. А жити хочеться. І вирушаєш ти в минуле, щоби предка свого, виходить, урятувати. Тобто, врешті-решт, себе.

– І що?

– А те! Дід Берендей вірить, що вони з’являються. Воюють за своїх предків. Із завданням упорався – щез. Тому що там з’явився, в майбутньому. Народився, тобто. І таких тут, начебто, цілий батальйон назбирається, а то й декілька…

– Бере! – Марко припинив жувати й обернувся до старого. – Ти казав, психологи мені дах кепсько залатали?! А у вас у самих-бо, зі стріхами що?

– У плюсі в нас усе зі стріхами, – впевнено відповів Берендей, не відриваючись від вечері. – Ти вже нам повір! Старий воїн – мудрий воїн!

– А ти, Покере, сам-бо в ці байки віриш? – перекинувся Марко на, здавалося б, більш тверезомислячого співрозмовника.

– Хтозна? – філософськи відповів Покер. – Тут і в бога, і в чорта повіриш… Ось, до речі, сусіди нещодавно розповідали… За що купив – за те й продаю… Задовбалися вони якось стояти й «подарунки»* приймати. Ну й вигавкали в комбрига згоду на одвітку*. Приготували всю арту*, дочекалися нальоту, та як ушкварили з усіх дул! Накрили капітально. А в «білих» – істерика. А наші їм – «нас обстріляли – ми відповіли»… Але суть не в тім. Після цього дехто на куражі навіть уперед посунув. А перед ними – танчик. Чи то приблудний, чи то приданий. Але ж так вони гарно за ним ішли, бадьоренько… Два села пройшли… Доки не підбили «ведмежатко»*. Вони до люків – раптом хтось уцілів… А там і натяку на людей нема. Ані живих, ані мертвих, ані решток якихось…

– Але ж танк не сам по собі? Є частина, є екіпаж?

– Авжеж, тільки чи був той екіпаж, чи ні – тепер уже ніхто не взнає. Заберуть «прасочку»* на ремонт – та й по тому. Хто тобі доповідатиме?

На хвилину в «норі» запанувала тиша. Покінчивши з варениками, Марко закурив, відсьорбнув чаю і заходився просторікувати:

– Нам би таких потойбічних батальйонів – давно б уже війну виграли! Але, з іншого боку – а чого на тому краю таких нема?

– А хто сказав, що нема? – підхопився Берендей. – Я тобі що за бойовище показував? По той бік нащадки теж хочуть жити!

Покер задумливо затягнувся:

– Та менше з тим, маячня все це. По-перше – гармидер несусвітенний, а по-друге – дахи у всіх повзуть, ти, Маро, це слушно зауважив… Ось на цьому ґрунті й народжуються всілякі байки.

– Ну, ви, хлопці, як знаєте. Хочете – вірте, хочете – ні, – стомлено потягнувся Берендей. – Справа ваша. Мене, хай би там як, усе це не стосується. В мене ненароджених немає. Донька виросла, невдовзі онука подарує. Тож воювати за мене нема кому. Навпаки, це я їх тепер заступати маю. А ось у тебе, Маро, завдання складніше – тобі не лише перемогти, тобі ще й вижити треба! Але тепер усе буде гаразд, – старий знову розплився в посмішці. – Я ж тобі казав – діти будуть!

А місяць потому Берендея не стало. В такій самій відвітній зачистці… Все одно, дарма. Всіх повернули на вихідні. А він не повернувся. Вірніше, повернувся, але вже… Й онука не встиг побачити. Якусь дещицю не дотягнув.

* * *

Свій другий, весняний день народження Марко святкував щороку. Тихо, без урочистостей і зазвичай без гостей. Ходив до Меморіалу. Згадував війну, побратимів… Не всі повернулися… А з тих, що повернулися – багатьох війна однаково наздогнала й не дала прожити відміряного. Зробили свою справу рани, і не тільки тілесні.

Але життя тривало. Зачаєні міни – відгриміли. Пустирі знову стали нивами, на колишніх румовищах давно вже повиростали нові будинки… Онук Берендея вже дослужився до полковника. Та й у самого Марка вже онучка. Днями з Австралії повернулася, зі стажування. Обіцяла з чоловіком Віктором зазирнути сьогодні.

З цього приводу за столом навпроти Марка сидів дід Віктора – Борис.

– А ти знаєш, Марку, для мене війна саме в цей день закінчилася… А знаєш, як?

– Та знаю я все, не карайся! – відмахнувся Марко. – Втік ти від бандюків, і правильно вчинив!

– Нє-є, – помахав у повітрі вказівним пальцем Борис. – Є нюанс, який я нікому ніколи не розповідав. А тобі розповім. Ти мене зрозумієш.

– Ну, давай, викладай.

– Сорок два роки тому, день у день… Після розвідки боєм отримали ми координати позицій… супротивника… й наказ… Ну і гайда відпрацьовувати… Закинув я «кабанчика»*, несу наступного. А перед мінометом хлопчина у «цивілці» стоїть. Беззбройний. Молодий, а очі телячі, як у моєї Нінки. «Не стріляй, – каже, – не вбивай мене». «Та хто ти такий?» – питаю. А він: «Я – Ілько, твій правнук». Ну, я сказився, міну поклав, та як зацідив йому… Ледь сам не впав – кулак наскрізь пройшов… А він усміхнувся так сумно, розвернувся й почвалав. А за пару кроків розтанув. А я стою, мов дурень, а в макітрі – жодної думки, геть порожньо. Лише одне бажання – рвонути звідси, якомога далі… Довго не барився. Сім’ю в оберемок – і через лінію… Ну, далі ти знаєш, про «клапан»*, арешт, амністію.

– Еге ж, – задумливо протягнув Марко. – Чого тільки на війні… Ну, та й бог із тим. Що було – то було, відгуло. Всі рани затягуються. Он і онуки наші разом… Давай, наливай, за їхнє мирне і щасливе життя.

Але випити не встигли. У двері подзвонили, а за мить онучка вже висіла на дідовій шиї.

– Привіт, діду! З Днем народження!

– Привіт, сонечко, – відповів Марко, раптом остовпівши.

– А ти чого такий похмурий?

– У тебе голос змінився, – замислено пробурмотів Марко. – Сто років його не чув.

– Та де там, місяць тому, у скайпі!

– Ні, наживо… – Марко втупився кудись у далечінь. – Соню, скажи ще щось…

– Агов, діду, камон, не засинай! – Софія замахала рукою перед його очима.

Марко впізнав цей голос. Він пам’ятав його всі сорок два роки. Сумнівів бути не могло…

– Діду, а в мене новина, – з лукавою посмішкою проголосила Софія, торсаючи Марка за плече в марних спробах вивести зі ступору. – В тебе правнук буде. Ми з Вітьком вирішили його Ільком назвати. Ти як?

* * *

*Сленг:

Чорна вдовиця – радянська протипіхотна міна.

Комок, мультик – камуфляж.

Нора – бліндаж.

Балабас – делікатес.

Аватар – синій боєць, що вибув із ладу внаслідок пияцтва.

Білі – спостерігачі ОБСЄ.

Контрабас – контрабанда.

Нуль – крайній рубіж передової.

Беха, беемдешка, бетер, саушка – БМП, БМД, БТР, САУ.

Єнотський тільник – смугастий тільник.

Кікімора – камуфляжна кошлата накидка.

Подарунки – обстріл супротивником з великого калібру.

Одвітка, есемеска – обстріл у відповідь.

Арта – артилерія.

Ведмежатко, прасочка – танк.

Кабанчик – мінометна міна.

Клапан – блокпост, пункт пропуску.