Смак вогню

М’ясо було огидним. Знову ошмаття й обрізки; деякі шматки хтось уже встиг погризти й викинути.

Айо скривився й важко опустився біля миски, сплетеної з грубих, місцями підгнилих стебел очерету й сухої трави. Кілька шматків мали зовсім нездоровий вигляд і погано пахли, тож Айо гидливо підчепив їх пальцями й кинув подалі від свого куреня.

Перебравши решту, він дістав найсвіжіший на вигляд шматок сала зі шкірою, на якому самотньо виднілася бура смужка. Уважно його оглянувши, Айо помітив велику смугасту комаху. Вона вже вп’ялася щелепами саме в той шматок, який він збирався закинути до рота.

Айо тихо загарчав і спритно схопив комаху двома пальцями. Та не лишилася в боргу й одразу спробувала його вжалити. Але чоловік тільки розсміявся низьким грудним сміхом. Від постійної роботи зі шкурами й кістяними голками його пальці стали майже такими ж грубими, як шкури, які він обробляв.

Наступної миті він просто розчавив комаху й викинув її.

Дуже шкідливе й небезпечне створіння. Такі комахи вили в лісі неподалік від табору дивні гнізда, схожі на грудки пережованої трави. Вони були злі й кусючі, а від їхніх укусів усе довго боліло, ніби шкіру припекли палаючим шматком дерева.

Якось одна жінка з їхнього табору не помітила таку комаху й мало не проковтнула її. Та вжалила її в горло зсередини. Шаман племені намагався допомогти, але жінка задихнулася й померла. Її горло розпухло й почервоніло.

Відтоді Айо завжди уважно оглядав те, що збирався з’їсти. Він не хотів померти так само безглуздо.

Діставши кістяний ніж, Айо відрізав соковитий шматок м’яса й узявся довго його пережовувати, смакуючи сік, що виступив назовні. Лише тоді він проковтнув м’ясо.

Через ногу, яку ще в дитинстві придавило повалене дерево, Айо не міг разом з іншими чоловіками ходити на полювання на мамонтів. Він виріс сутулим і худим, часто недоїдав. Але плем’я його терпіло й певною мірою навіть берегло. Адже тільки він умів добре зшивати шкури тварин жилами й мотузками, сплетеними з трави, перетворюючи їх на одяг і взуття. Ніхто інший у племені не міг зрівнятися з ним у цій справі.

За це йому підкидали недоїдки й негодяще м’ясо — таке, як зараз. Іноді траплялися й добрі шматки, але частіше м’ясо було поганим, і більшу його частину доводилося викидати.

Живіт Айо погано приймав таку їжу. Іноді його мучили запори, а іноді — жорстокий пронос, через який він годинами сидів навпочіпки в кущах, гарчав і лаявся.

Зіскобливши з великої кістки доволі пристойний шматок ще свіжого сала, Айо так само ретельно його розжував і проковтнув. Колись — він уже не пам’ятав коли — йому здалося, що, якщо жувати довго й старанно, можна обдурити живіт. Тоді здавалося, ніби з’їв значно більше, ніж насправді. До того ж після цього їжа перетравлювалася легше.

Інші люди в племені зазвичай жадібно рвали й різали м’ясо, швидко запихали його до рота, а потім годинами лежали, важко перетравлюючи їжу.

Утамувавши голод, Айо взявся до роботи. До вечора треба було підготувати новий одяг для вождя племені. Айо дуже сподівався, що, якщо постарається, вождь виділить йому великий свіжий шматок м’яса. Він навіть пообіцяв це, вдаривши себе кулаком у груди на очах у всього загону воїнів.

Вождь був грубий і злий, але свої обіцянки завжди тримав.

Діставши свіжу шкуру молодого оленя, Айо взявся ретельно її очищати. Розстеливши шкуру на чистій траві, він скоблив її, вичищав і підрізав залишки жиру та м’яса, стараючись ніде не проткнути шкіру.

Спершу він працював грубим кам’яним скребком, потім кілька разів проходився кістяним, підчищаючи поверхню до рівної, однорідної структури.

Нога боліла, і Айо доводилося часто міняти позу. Від напруження він висунув язик і важко дихав.

Кинувши погляд на небо, він побачив, що світило вийшло з-за хмар і вже на всю силу пригрівало. Треба було поквапитися й вичистити шкуру, перш ніж вона почне смердіти. Інакше вождь знову вдарить його палицею.

Так Айо просидів доти, доки світило не почало хилитися до землі. Це означало, що незабаром мав повернутися загін мисливців із здобиччю.

В оленя була чудова рівна шерсть — тонка й м’яка. Айо це здавалося дивним. Навіщо вождеві такий тонкий одяг? Для полювання він годився погано.

Але потім Айо згадав, що жінка вождя вчора народила дитину. Напевно, він збирався подарувати їй новий одяг на знак подяки за міцного й здорового сина.

Айо розумів: у нього ніколи не буде такої гарної жінки, як у вождя. Можливо, у нього взагалі ніколи не буде жінки.

Від цієї думки рука здригнулася, і він ледь не проткнув шкіру скребком. Айо різко відсмикнув руку й невдало завалився на хвору ногу.

Тіло пронизав такий спалах болю, що йому здалося, ніби раптом настала ніч, хоча довкола все ще було світло. Якийсь час він лежав, важко дихаючи, поки нарешті не спромігся випростати криву ногу й знову сісти на траву.

Обличчя вкрилося неприємним липким потом.

Але шкуру він не пошкодив.

Айо обережно підняв її й розтягнув на дерев’яній рамі біля куреня. Потім ретельно пройшовся по внутрішньому боці кістяним скребком, вичищаючи найменші залишки м’яса й жиру.

Так, це буде добра шкура. Він зробить із неї чудовий одяг — можливо, найкращий з усіх, які йому доводилося робити.

Жінка вождя давно подобалася Айо, але він не смів зайвий раз навіть глянути на неї. Лише зрідка тихо спостерігав за нею зі свого куреня.

Занурившись у ці думки, Айо не помітив, як світило сховалося за горою і почало темніти.

У таборі почулися гамір і хрипкі вигуки. Кілька людей побігли до невеликої дерев’яної огорожі, якою нещодавно обнесли табір.

Мисливці поверталися.

* * *

У таборі вже стемніло, і майже всі спали. Айо, ошалілий від радості, усе ще сидів, тримаючи на колінах найсвіжіший шматок м’яса, вирізаний із ноги мамонта, і не знав, що з ним робити.

Це було дивно. Він так довго мріяв про величезний шматок м’яса, стільки разів уявляв, як встромить у нього зуби, жуватиме й насолоджуватиметься, що тепер йому раптом стало навіть трохи сумно.

Наче все було чудово. Вождь похвалив його, коли Айо показав, як добре обробив шкіру, і пообіцяв до завтрашнього вечора повністю закінчити нову накидку. Вождь сам, при всіх, відрізав цей шматок і віддав його Айо, що здійняло в таборі цілу хвилю голосів. Але вождь був надто щасливий через народження дитини й тому перебував у незвично доброму настрої.

До того ж полювання було успішним. Мисливці загнали величезного мамонта, який потрапив ногою в розколину й зламав кістку. Тому його вдалося добити без особливої небезпеки для загону. Завтра більша частина табору вирушить до того місця, щоб розібрати тушу й принести все цінне. Половина мисливців залишилася стерегти її від падальників.

Ніч була ясна й тепла. Мерехтливі вогники сяяли на чорному небі, і Айо з цікавістю дивився на них. Він часто думав, що це таке, але так і не міг придумати відповіді.

Помітивши, що невелике вогнище біля його куреня догорає, Айо потягнувся й кинув у нього кілька сухих гілок. Полум’я знову спалахнуло й побігло малиново-жовтими язиками по дереву.

Він дістав ще одну палицю, але та виявилася свіжою й укритою корою, від якої вогонь почав би сильно диміти.

Айо витягнув кістяний ніж і, дивлячись на язики полум’я, машинально почав загострювати кінець палиці, ніби збирався зробити з неї спис. Вийшло схоже.

Потім, піддавшись дивній забаві, він поклав шматок м’яса на камінь, уявив, що це мамонт, а він — найкращий мисливець племені, і, замахнувшись, встромив свій спис у бік звіра.

Палиця з чавкаючим звуком глибоко ввійшла у свіже м’ясо.

Айо витягнув її, поклав м’ясо в трав’яну миску й сховав у курені. Потім знову сів біля вогнища і знічев’я взявся тикати кінець палиці у вогонь.

У роті в нього стікав соком шматочок м’яса, який він заздалегідь відрізав для себе, і вперше за довгий час Айо відчув себе щасливим.

Незабаром він відчув якийсь дивний запах і витягнув палицю з вогню. На її кінці виявився маленький шматочок м’яса, що прилип після того, як він встромляв палицю у великий шматок.

Айо підніс кінець палиці до носа й понюхав.

М’ясо пахло дивно. Він ніколи раніше не відчував такого запаху. У ньому було щось хвилююче й манливе.

Айо відірвав пальцем шматочок, що прилип до дерева, і підніс його ближче до очей, намагаючись роздивитися в тьмяному світлі вогнища. М’ясо стало пружним і твердим, і запах ішов саме від нього.

Айо ще раз понюхав палицю і палець, яким торкався шматочка, а потім, сам не розуміючи навіщо, засунув палець до рота й облизав його.

Смак приголомшив його. Він був якийсь незвичайний — густий, сильний і приємний.

Айо ретельно облизав палець, потім відколупав ще кілька шматочків м’яса, що прилипли до кінця палиці, і теж поклав їх до рота.

Смак був неймовірний і дивний.

У цю мить у нього в голові майнула цілковито безумна думка. Він став на коліна, поліз у курінь і витяг великий шматок м’яса, схований у трав’яній мисці.

Кілька разів подивився на палицю, на м’ясо й на вогнище. Його очі перебігали з одного предмета на інший.

Айо взяв ніж, відрізав шматок завбільшки з кілька пальців, насадив його на кінець палиці й, тривожно озирнувшись довкола, підніс до вогню.

Жовтуваті язики лизнули червону плоть.

Спершу нічого не відбувалося, а тоді Айо побачив, як зі шматка м’яса почав капати жир. Вогонь спалахнув яскравим жовтим світлом, а м’ясо взялося видавати дивні шиплячі звуки.

Почекавши якийсь час, Айо витягнув палицю з вогню.

Шматок м’яса точив той самий новий запах, точнісінько такий, як у тих крихт. Айо схопився за м’ясо, але одразу впустив його в миску: воно обпікало навіть його грубі пальці.

Шлунок Айо видав протяжний звук, а рот наповнився слиною.

Він перекочував м’ясо між пальцями, доки воно трохи не охололо, а потім поклав його до рота.

Сліпучий новий смак затопив його. Теплий жир потік по язику й просто в горло. Айо ледве втримався, щоб не проковтнути все одразу, але змусив себе звично розжувати нове м’ясо.

Він приготувався довго рвати його зубами, як завжди, але м’ясо несподівано піддалося набагато легше.

Дожувавши й проковтнувши шматок, Айо без роздумів відрізав ще один, значно більший, і насадив його на палицю.

Захоплений тим, як вогонь лиже свіже м’ясо, він не помітив, як поруч із ним хтось зупинився.

Це була одна з жінок племені, яка часто з нього сміялася. Айо смикнувся, коли вона торкнулася його плеча, і ледь не впустив палицю з м’ясом у вогонь.

— Ти що робиш? — спитала Мата, вишкіривши зуби. — Ти хворий? Зіпсував м’ясо, яке дав вождь?

Вона гидко розсміялася й штовхнула його в плече.

— М’ясо горить. Викинь, — сказала вона, дивлячись на нього.

— Не викину. М’ясо добре. Я пробував, — відповів Айо, міцно стиснувши палицю й відсуваючи м’ясо від Мати.

— Дай! — Жінка вимогливо простягнула руку.

— Не дам. У тебе є м’ясо. Це моє м’ясо. Мені вождь дав. Я заслужив, — своєю чергою вишкірив зуби Айо.

— Дай! Хочу спробувати! — знову зажадала Мата.

В її очах спалахували відблиски вогнища.

Айо насупився, дивлячись на неї. Якщо не дати, вона почне кричати й розбудить увесь табір. Вождь втомився і спить. Буде сильно лаятися.

Айо відрізав половину від шматка, що побував у вогні, і простягнув Маті.

Та вирвала м’ясо з його пальців і сунула до рота, явно збираючись проковтнути.

— Стій. Не ковтай. Жуй. Спробуй. Так краще.

Мата роздратовано втупилася в нього, але ковтати м’ясо не стала. Вона сіла на траву біля вогнища й почала жувати, кумедно обертаючи очима.

Айо побачив, як вона нарешті проковтнула шматок і ніби стала прислухатися до того, що відбувалося в неї в животі. Мата провела пальцями по животу під накидкою й вимогливо сказала:

— Дай ще. Є?

— Нема. Але зроблю. Хочеш?

— Так. Хочу великий шматок, — відповіла Мата.

Її голос змінився й уже не був ворожим.

Айо витяг свою нагороду, відрізав великий шматок, насадив його на палицю й показав Маті, як тримати м’ясо над вогнем.

Після того як вони з’їли по великому соковитому шматку м’яса, Мата дивно подивилася на Айо й утекла в темряву, до свого куреня.

Наступного ранку його безцеремонно витягли напівсонного з куреня.

Довкола юрмилися люди його племені. Вони кричали, шуміли й показували на нього пальцями. Айо дивився на них очима, що нічого не розуміли. Двоє мисливців підхопили його під руки й потягли до куреня вождя.

Тут до Айо дійшло: Мата всім розповіла про його витівку з м’ясом.

Слідом за ними прийшло майже все плем’я. Люди зупинилися півколом перед вождем, який чекав біля входу до свого куреня. Мисливці притягли Айо й досить грубо опустили його на витоптану землю.

Вождь — високий і масивний — височів над ним, свердлячи важким поглядом.

Айо з острахом підняв голову.

— Шкура майже готова. Зроблю до ночі. Як обіцяв… — почав він, намагаючись виправдатися.

— Шкура нецікава. М’ясо. Мата сказала, ти дав їй дивне м’ясо.

— Дав, вождю. Я його їла, — пискнула Мата, що стояла неподалік.

Айо перевів на неї погляд і здивувався. Вона дивилася на нього зовсім не так, як зазвичай, — з якоюсь несподіваною симпатією.

На мить Айо навіть подумав, що вона не така страшна, як здавалася раніше.

У неї були гарні очі.

— Покажи, що ти зробив із м’ясом, — вивів його з марень голос вождя.

Айо злякано закліпав і зіщулився, ніби чекаючи удару. Але вождь не підіймав на нього руки. Натомість він простягав Айо великий соковитий шматок мамонтового м’яса.

— Покажи, що ти зробив, — повторив вождь наполегливо, але в його голосі не чулося загрози.

Айо підвівся й кивнув.

— Добре. Потрібні вогонь і палиця.

— Принесіть йому палицю, — розпорядився вождь.

Один із мисливців одразу простягнув Айо довгий дерев’яний прут і кам’яний ніж.

З калатанням у серці Айо взяв м’ясо, ніж і палицю й підійшов до вогнища. Він повторив усе, що робив минулої ночі.

Натовп обступив його. Стало так тихо, що тріск вогнища здавався оглушливим.

Айо насадив м’ясо на палицю й почав повільно повертати його над вогнем. Спершу нічого не відбувалося, але невдовзі з м’яса почав капати жир. Полум’я спалахнуло яскравіше, а поверхня шматка стала темніти й укриватися скоринкою.

Новий запах поплив над притихлим натовпом.

Айо зняв м’ясо з вогню й обережно простягнув його вождеві.

— Гаряче. Треба жувати, не ковтати. Так смачніше, — тихо промовив він.

Вождь узяв палицю, відрізав ножем невеликий шматок і поклав його до рота.

Айо побачив, як змінилося його обличчя, коли він відчув той самий смак, який Айо відкрив минулої ночі.

Вождь повільно пережував м’ясо й проковтнув. Потім відрізав ще один шматок — уже значно більший. Він засунув ніж за пояс, схопив м’ясо пальцями й уп’явся зубами в гарячу плоть.

Тут-таки обпікся, загарчав і відсмикнув голову.

Натовпом прокотився переляканий шум.

Але вождь не викинув м’ясо. Він подув на нього, знову відкусив і взявся жувати, видаючи здивовані вигуки, аж доки не прикінчив увесь шматок.

Потім, повторюючи рухи Айо, за якими уважно стежив, вождь сам відрізав ще один шматок м’яса, насадив його на палицю й підніс до вогню.

Натовп довкола здивовано загув.

Багато хто кинувся до своїх куренів.

Невдовзі біля кожного вогнища сиділи люди з палицями в руках. Над жаром шипіли шматки м’яса, у полум’я капав жир, а табір поступово наповнював новий, цілковито незвичайний і дивовижний запах.

* * *

Айо лежав у своєму шатрі й зовсім не хотів прокидатися. Він був уже старий і дуже лінивий.

Мата стала такою ж шкідливою, як та чорно-жовта комаха, яку він колись розчавив біля вогнища. Вона постійно дошкуляла йому докорами, проханнями й гучними вигуками.

Айо підняв голову й озирнувся. Мати поруч не було, але знадвору долинав її гучний, скрипучий голос. Вона з кимось сварилася.

Айо підвівся й, охкаючи від гострого болю в нозі, пошкандибав до виходу. Світило немилосердно било просто в очі. Він прикрив їх долонею й озирнувся.

Їхній табір став таким великим, що, куди б Айо не глянув, усюди виднілися курені. Між ними бігали діти, жінки розвішували над димом довгі смуги м’яса, а біля кількох великих вогнищ сиділи старі й повільно перевертали шматки на жару.

Айо багатьох уже не впізнавав. Дехто прийшов із сусідніх племен, інші народилися тут, коли він сам уже почав рахувати зими з трудом.

Погода стояла добра. Можливо, нозі стане легше після того, як він погріє її під промінням світила.

Айо всівся на колоду біля шатра.

Минуло так багато зим, що минуле тепер здавалося йому казкою.

Він згадав, як уранці після тієї ночі Мата розбовтала все племені. І як змінилося обличчя вождя, коли він жував те перше смажене м’ясо.

У наступні часи холоду й тепла плем’я поступово перейшло на м’ясо, приготоване у вогні й на жару. Люди рідше мучилися від болю в животі. Старі й діти могли їсти м’які шматки, які раніше не змогли б розжувати. Мисливці швидше відновлювалися після довгих переходів.

З часом вони навчилися не тільки смажити м’ясо, а й довго тримати його над димом, щоб воно повільніше псувалося. Тепер частину здобичі можна було зберегти й узяти з собою в дорогу.

Багато зим минуло. Айо вже не рахував їх. Люди перестали так часто корчитися після їжі. Старі жували м’яке. Діти не хворіли так швидко. Одного разу прийшли чужі — подивилися, скуштували м’яса з жару й пішли. Потім повернулися й залишилися.

Люди дедалі частіше зверталися до Айо, бо він помічав те, повз що проходили інші. Він умів не тільки добре обробляти шкури, а й терпляче думати, порівнювати й шукати нові способи робити звичні речі.

Коли старий вождь помер, мисливці й старійшини обрали Айо на його місце. Він — колишній каліка, якого годували недоїдками й тухлим м’ясом, — тепер сидів на місці вождя. Сам досі не розумів, як це сталося.

Тепер їх було так багато, що більшість людей він навіть не знав на ім’я.

— Старий дурню, іди сюди! — пролунав скрипучий голос Мати.

— Іду. Замовкни, я тебе чую, — роздратовано відповів Айо.

Він, охкаючи, піднявся з колоди й пошкандибав до неї.

Починався новий день.

Чи міг він колись подумати, що все зміниться саме так?

Айо підняв голову й подивився на бліднуче небо.

Колись він розгадав таємницю м’яса й вогню. Тепер йому хотілося встигнути зрозуміти, що то за вогні запалюються вночі над їхніми головами.