Знайди її

— Знайди її, знайди!!! — відчайдушно кричав дитячий голос! Мені самотньо, мені погано!

Мишко підхопився і прокинувся.

— Доброго ранку! — сказала дівчина-голограма.

— Доброго! — відповів Мишко, потираючи очі.

— Щось наснилося?

— Так. Голос! Благав про допомогу.

— Не здивована. Ти й твій тато останнім часом так носитеся зі своїми новими пристроями для спілкування з потойбічними особами, що вони тобі навіть почали снитися. А я маю тебе заспокоювати! Яка ж морока працювати в сім'ї винахідників! Ти цей пристрій і вночі не вимикаєш! Навіть спиш із ним!

На руці у Мишка був маленький ґаджет, схожий на годинник. Такий самий носив і його тато. У цьому ґаджеті було все необхідне, щоб виявити потойбічних істот: прилад нічного бачення, електромагнітний лічильник поля, високочутливий мікрофон та багато чого іншого, про що Мишко й гадки не мав.

— Уже місяць ці пристрої тестуєте. А результатів немає. Твій тато цей дивний ґаджет навіть у відрядження взяв! І що? Де ж ваші привиди? Жодного не знайшли. Це все дурниці. Казки!

— Сама ти дурниця! — розсердився Мишко, — ось зараз вимкну тебе!

— Навіщо так реагувати. Я просто висловила свою думку. Конструктивна критика завжди корисна.

— Ну добре. Мама на роботі?

— Так. На роботі. А сніданок на столі.

Мишко почистив зуби та поплентався на кухню.

— Вітаю, — сказав холодильник.

— Привіт,— буркнув Мишко і сів за стіл. Там стояла тарілка із салатом і паровою котлеткою, і скляночка томатного соку. Стіл озвучив кількість калорій сніданку і побажав смачного.

Мишкові зовсім не хотілося їсти.

— А може, краще морозива зранку? — подумав він, і рука потягнулася до холодильника.

— Поклади морозиво на місце! Не можна починати із солодкого, — обурився холодильник.

— Так-так! — підтвердила дівчина-голограма.

— Як ви мені всі набридли! — сказав Мишко і не став їсти морозиво, — піду краще прогуляюся.

…

Надворі було трохи спекотно. Хлопчик подивився на сонце і примружився.

— Гей, Мишко, ми тут, — пролунали голоси хлопчаків, які сиділи в альтанці.

Хлопчик побіг до друзів.

Десятирічні Санько і Сергійко були однолітками Мишка і, так само як він, переїхали в нову багатоповерхівку десь тиждень тому та відразу потоваришували.

Двір біля їхнього будинку був у повному порядку: просторий дитячий майданчик з іграшками та м'ячами, затишні альтанки, і навіть невеликий фонтанчик у центрі. Двірник-робот дбайливо доглядав квіти, прибирав сміття і пилосив доріжки.

З іншого боку багатоповерхівки був пустир — неосвоєна територія. Вдалині виднівся копер старої непрацюючої шахти й двогорбий терикон, схожий на піраміди.

Мишко не розповідав хлопцям про новий винахід. Тато порадив нікому про нього не казати. Нема поки чим хвалитися. Прилад ще не дав результатів. Якщо голограма над ним сміється, то й друзі теж засміють. Нехай думають, що це звичайний годинник.

— Хлопці, гайда до тієї шахти! Там певно є щось цікаве, — сказав Сашко.

— Та спекотно ж, а йти далеченько, — скривився Сергійко.

— А й справді, пішли. Ми ж не морозиво, не розтанемо, і кашкети від сонця у нас є, — підтримав ідею Сашка Мишко, і хлопці вирушили у свій похід.

…

Територія покинутої копальні позаростала деревами й високими кущами. Напівзруйновані споруди тихо доживали свій вік.

— Може, не треба було сюди приходити? Тут майже, як у лісі. Певно, і звірі водяться, — сказав Сашко.

— Еге ж. Вовки та динозаври, — пожартував Сергійко.

Тут раптом у кущах щось зашаруділо. Потім звідти випурхнув яскравого кольору птах і знову сховався в найближчих хащах.

— Це ж фазан! — крикнув Мишко, — точно він!

Мишкові так закортіло спіймати того птаха, що він стрімголов кинувся за ним у кущі. Хлопчик пробирався крізь зарості у пошуках пернатого красеня, поки не вийшов на ділянку шахтної території, де була залізнична колія. На рейці сиділа дівчинка років чотирьох. Мишко підійшов до неї.

— Що ти тут робиш, мала?

Дівчинка підняла на нього очі. Великі, блакитні й сумні. Потім Мишко почув її голос, повний розпачу і болю, і хлопчику стало трохи моторошно. Це був той самий голос і ті самі слова, які він чув уві сні.

— Знайди її, знайди!!! — прокричала дівчинка і побігла геть.

— Кого знайти? — спробував дізнатися Мишко. Він намагався наздогнати дівчинку, але вона добігла до копра копальні й зникла, немов би розчинилася в повітрі.

Старий копер, який колись спускав шахтарів під землю, наче велетень, стояв перед Мишком. Мовчазний і суворий. Хлопчик опустив очі. Під ногами лежав шматочок вугілля. Мишко підняв його. Вуглинка в руках хлопчика засвітилася яскравим вогняним сяйвом. Мертве, нерухоме колесо копра раптом почало крутитися. Мишко дивився на нього, мов зачарований, а потім на якусь мить ніби заснув, а прокинувся вже в темряві копальні. Вуглинка, яка була в руках хлопчика, почала згасати.

— Дивна річ! — подумав Мишко і поклав вуглинку в кишеню. У цей час на ґаджеті ввімкнувся прилад нічного бачення. Хлопчику чомусь було зовсім не страшно. Здавалося, що хтось приспав у ньому це відчуття.

Дівчинки в шахті Мишко не побачив, але її голос лунав то віддаляючись, то наближаючись, немовби дівча носило вітром.

— Запрацював татів прилад! — подумав хлопчик, — хто вона, ця дівчинка? Точно ж не з нашого виміру!

У штольні, де опинився Мишко, були іржаві вагонетки для вугілля й обірваний кабель. Пахло цвіллю і десь поодаль дзюрчала вода.

— Ти що тут робиш? Тут не можна ходити. Завалити може! —

почув ще один голос Мишко. Він озирнувся і побачив, що до нього наближається низенького зросту чоловік із ліхтарем, схожим на керосинову лампу.

— Так тут була дівчинка. Благала когось знайти. Не бачили? То привид? — запитав Мишко.

— Це дитячий відчай. Він тут живе. Їх багато в цій місцевості. Різних. Малих та великих. Вони з минулого. Не можуть заспокоїтися. Звичайні люди їх не чують. І не бачать. Як тій дівчинці вдалося докричатися до тебе? Може, знаєш її?

— Та не знаю я нікого. А ви хто?

— Я дух цієї копальні, домовик. Не хвилюйся. Не завдам тобі шкоди.

— А звідки взялися ці дитячі відчаї?

— Вони з'явилися тут ще під час війни. Їх приносив вітер.

— Але ж війна закінчилася двадцять років тому! А вони все плачуть і кричать?

— Не всі рани війни загоїлися. Є такі, що досі болять. А дитячий біль — він найстрашніший. Усі тутешні копальні поєднані між собою підземними тунелями. Ось дитячі відчаї час від часу літають від однієї шахти до іншої. І голосять. Якщо зможеш, допоможи цій дівчинці.

— Чим допомогти? — запитав Мишко, але домовик раптом зник. І тут хлопчик відчув, як вуглинка, що лежала в кишені, почала нагріватись. Мишко дістав її. Вона знову засвітилася, на мить засліпивши йому очі. Коли в очах розвиднілося, Мишко вже стояв на невеликому футбольному полі. Попереду були вулиці з одноповерховими будинками, а позаду виднілася шахта, але не та, до якої він потрапив із друзями. Вуглинка почала згасати.

— Не вуглинка, а телепорт якийсь, — подумав Мишко і знову сховав її в кишеню.

Полем йшли два хлопці років тринадцяти-чотирнадцяти.

Вжух — просвистів над головою снаряд. Хлопці швидко лягли на землю. Мишко з переляку теж. Вжух — промчав ще один. Удалині двічі бабахнуло. Хлопці підвелися.

— Міни. Стодвадцятки, — упевнено сказав один із них.

— Хлопці, це справжня війна? — звівшись на ноги запитав Мишко, але хлопці навіть не глянули у його бік. Побігли собі геть.

— Що ж таке? — здивувався Мишко,— і швидко пішов до найближчої вулиці. Там він зустрів якусь жінку.

— Тут іде війна? — запитав він у неї. Але жінка так само пройшла повз нього, немов він був невидимий.

— Зрозумів! Я в минулому. Ці люди не бачать мене! — зробив висновки Мишко, і тут перед ним знову постала та сама чотирирічна дівчинка. Вона пальчиком вказала на один із будинків і зникла. Мишко підійшов до оселі й зазирнув у відчинене віконце. У кімнаті була жінка. Вона стояла до вікна спиною і щось одягала на шию маленькій дівчинці.

— Це, щоб ти не загубилася, доню, — сказала жінка,— запам'ятай: цей кулончик із секретом. Усередині закріплений невеликий папірець. На ньому я написала все про тебе. Ім'я, адресу, дату народження.

— І я тепер ніколи не загублюся? І завжди буду з тобою і з сестрою?

— Звичайно будеш. Треба швидше збиратися. У бабусі поживемо. Там спокійніше. А твоя сестра щось довго складає речі. Піду допоможу. А ти поки пограйся у безпечному місці. А то слоник, що оселився за нашою шахтою, щось дуже гучно тупати почав. Через нього і поїдемо звідси.

Мати допомогла доньці спуститися у невеличкий льох, який знаходився прямо під кімнатою, і кудись вийшла.

Мишко заліз у вікно, підійшов до відчиненого льоха і зазирнув у нього. Дівчинка сиділа на товстій ковдрі та розмовляла з лялькою. Поруч горів ліхтарик.

— Ось, бачиш, Маринко, нам треба їхати. Усе через того слоника. А так не хочеться. Тут у мене є Славко, Оксана, Леся. А у бабусі нікого немає. З ким я там буду гратися? У льосі ховатися теж набридло. Чому слоник так гучно тупає? Може, із ним ніхто не хоче гратися, і він сердиться? Та іграшок у нього, певно, немає. Так я йому свій конструктор подарую. Він буде сидіти й складати його. І перестане нас лякати.

Дівчинка взяла ляльку і стала вибиратися з льоху маленькими східцями. Коли дитина опинилася в кімнаті, Мишко побачив її обличчя. Це була вона. Дівчинка з тієї шахти.

Дитина поклала ляльку на стіл. Потім зняла із себе кулон. Вона кілька разів обмотала ланцюжок кулона навколо шиї ляльки.

— Це, що б ти не загубилася, — сказала дівчинка і притулила ляльку до себе. Узяла коробку з конструктором, швидко вислизнула з будинку і побігла безлюдною вулицею в бік терикона. Мишко кинувся слідом за нею. Вони бігли через пустир, поки не потрапили на стару дорогу. Нею їхала лише одна машина. Вона зупинилася. Там сиділи чоловік і жінка.

— Ти куди йдеш, маленька? — опустивши скло, запитав чоловік.

— Я до слоника.

— До якого слоника?

І тут над дорогою просвистів снаряд. Мишко аж присів. А чоловік вискочив із машини, підхопив дівчинку і посадив її на заднє сидіння. Поки Мишко приходив до тями, машина швидко рушила з місця.

— І що мені тепер робити? — Мишко стояв розгублений. Вуглинка в кишені почала нагріватися…

Мишко опинився знову на дорозі. Але вже в іншому місці. На узбіччі стояла машина, посічена уламками від снаряда. Автівка, у яку сіла дівчинка. Двері були відчинені, а всередині нікого не було. Мишко хотів підійти ближче, але раптом побачив, що на дорозі лежить лялька. Він наблизився до неї й підняв. Це була лялька дівчинки. З кулоном на шиї. Мишко трохи не розплакався, але вуглинка в його кишені знов почала грітися.

Хлопчик опинився на ґанку якоїсь лікарні. Біля дверей стояли дві медсестри й розмовляли між собою:

— Бідна дівчинка. Батьки загинули. Їхала з ними в машині. Та, дякувати Богу, сама майже не ушкоджена. Це диво. Але документів нема. Ні її, ні батьків. Біля їхнього містечка почалися бої. Лікарню евакуювали. Кого до нас, кого повезли в інше місто. Добре, хоч дитина жива.

— Ось і знайшлася, — зрадів Мишко. Він відшукав палату дівчинки. Підійшов до її ліжка. Дитина спала. Хлопчик поклав біля подушки ляльку. Дівчинка відкрила очі. Побачивши ляльку, вона пригорнула її до себе і знову заснула.

Мишко вийшов із лікарні. У голові запаморочилося. Він же зранку нічого не їв. Хлопчик утратив свідомість.

Опритомнівши, Мишко побачив своїх друзів.

— О, нарешті ти відкрив очі! — сказав Сергійко.

— Що зі мною? — запитав Мишко.

— Ми знайшли тебе тут. Певно тобі стало погано від спеки, — пояснив Сашко.

Друзі допомогли Мишкові підвестися. Старий копер мовчки дивився на хлопців.

— А де дівчинка?

— Яка ще дівчинка? Щось приверзлось тобі, мабуть, — сказав Сашко, — ось попий і поїж, — у Сашка за спиною завжди був маленький наплічник, у якому він носив пляшечку води й печиво.

Мишкові трохи полегшало. Він згадав про загадкову вуглинку, помацав рукою кишеню, але там нічого не було.

— Треба мерщій іти звідси. Все. Нагулялися, — сказав Сергійко.

…

Удома на Мишка чекала матуся. І її молодша сестра.

— Знайомся, синку! Це твоя тітонька. Нарешті до нас завітала. Усе по закордонах працює. Навіть не було часу племінника навідати. А в дитинстві ми з нею були нерозлийвода. Ні кроку ода без одної. А коли вона ледь не загубилася під час війни, я і твоя покійна бабуся не знаходили собі місця. Твоїй тітоньці тоді було чотири рочки, а мені виповнилося десять. А сьогодні моя сестричка знову поруч. Приїхала. І талісман свій привезла. Ніколи не розлучається з ним.

Мама жваво говорила, її сестра посміхалася, а на столі лежала та сама лялька з кулоном і дивилася на Мишка вдячними очима.

Хлопчик привітався з маминою сестрою. Вона обійняла його. Жінки розплакались від радості. Навіть дівчина-голограма.

— Татів прилад і вуглинка допомогли знайти мамину сестру! Оце так! Раніше мама ніколи не розповідала про неї. Можливо, їй було боляче пригадувати. Шкода, що вуглинка зникла. Її б таткові показати! Ну нічого. Він повернеться з відрядження, усе йому докладно розкажу. І будемо разом працювати. Уже над власною машиною часу, — розмірковував Мишко.

Мама і тітка розмовляли всю ніч. Стомлений хлопчик міцно заснув.

…

Наступного вечора був салют. Жовто-блакитні вогники весело розсипалися по безкрайому небу. Країна святкувала День Перемоги, день повернення до щасливого життя, на яке сподівалася, за яке боролася, і яке ніколи нікому не віддасть.