TiNi

Не збувся сценарій низького Прокруста:

Скінчилася в сховищах ката капуста,

Все військо розбили жага і розпуста —

Та нас не зламати йому.

Пам'ять — то липка жуйка, що котиться крізь життя і згрібає все на своєму шляху: неперебірлива. Худо враз налипне щільним шаром — і крізь нього більш нічого доброго не бачиш. Та згодом той шар тане, витончується, доки зовсім не розчиниться в морі приємних вражень. І лиш інколи, перед сном, втоплюючи голову у м’яку подушку, можна зануритись в бездонний мішок спогадів, щоб дістати звідти похмурі картинки. Вони пропливуть в голові чорно-білим діафільмом і згорять лишень у молодих промінчиках вранішнього сонця.

Людина швидко запам’ятовує і швидко забуває.

Людина забуває…

Чи може, це тільки в неї так?

Кожного ранку Ліла Óта виконувала один і той же ритуал, наче комп’ютер, що зчитує чіткі, заздалегідь прописані команди: контрастний душ з ароматом полуничного гелю, міцна кава і трохи сліз, зронених на фотографію під тоненьким склом. З фото на неї дивилися молоді дівчина та хлопець. Обоє вдягнені у військове, з квітами і посмішками — непристойно щасливі.

Ліла не могла пригадати, коли б вона не плакала за батьками.

Дорога до роботи займала небагато часу: під тихий металевий шерех коліс так приємно гортати трохи пошарпаний переклад Набокова:

« Долоня під галькою сипких берегів,

В Афінах вухо, око — де плескає Ніл,

В печерах кров та мозок між світил.

Похмурі поштовхи в тріасі, тіні

І плями світла вище плейстоцену,

Внизу палеоліт, що льодом дише,

Прийдешнє лиш рука своя напише.

Так до весни пірнав я кожним ранком

В швидке безпам'ятство. Аж раптом —

Скінчилось все, потроху згасла пам’ять. »

Вагон метро завжди плив непомітно, наче й не рухався, а віддавався незримій течії. Коли ж він доїжджав до потрібної станції, жовті сторінки «Блідого полум'я» побожно змикалися і повертались до невеличкої сумки з ременем через плече.

Кожного дня Ліла Ота виходила на знайомій зупинці. Там, на протилежному боці, між високих колон, що зонують станцію метро, за легким серпанком здійнятих порошинок, на стіні виблискувало одне-єдине слово — «Перемога». Дівчина стояла, втупившись у назву станції, кілька хвилин — рівно стільки, скільки потрібно зворотному потягу, щоб вирватись із темної плями в стіні й загородити собою напис.

В цей момент Ліла відривала карі очі від назви і впевнено брала курс на лабораторію — місце, де вона працювала. Ну, як працювала: тільки вчилася. Попереду її чекала кар’єра успішної лаборантки, однієї з небагатьох, хто буде допущений до апарату під кодовою назвою «TiNi».

Та поки що стажерка дивилася на нього крізь прозорі скляні панелі, мов на яскравого метелика, поміщеного в банку для експериментів. Це був альфа-екземпляр на стадії активного тестування, але він вже демонстрував прекрасні результати. Завданням Ліли і команди було створення відповідних реагентів, які вводилися у вени піддослідних. Звучить моторошно, проте на ділі цілком безпечно. Максимально жорсткий побічний ефект, який спостерігався, — легке запаморочення. Жоден з тих, хто занурювався в капсулу «TiNi», не пожалкував і радше б повторив цей досвід. Дехто з клієнтів навіть благав прискорити експеримент, аби швидше ввести девайс у загальну експлуатацію. Всі хотіли освіжити, повернути колір кадрам своїх чорно-білих діафільмів.

Страшна не невідомість. Страшно полишити, забути, не згадати. Дійсно страшно, коли із пам’яті поступово випаровується минуле, попри всі зусилля зберегти хоч крихту спогадів: в думках, словах… У фотографіях.

Мамо, тато…

— Цукерочку будеш? — вирвав із дрімоти далеких дум голос Роди, яка протягувала Лілі солодощі в блискучих фантиках.

— Давай, — сумно посміхнулася стажерка і взяла з невеличкої гірки одну, у фантику густо-червоного кольору.

То була улюблена цукерка Ліли — вишня в шоколаді: солодка, з кислинкою всередині та трохи хмільна від краплі лікеру. Рода знала, що саме сподобається мрійливій подрузі. І їй дійсно сподобалось, можливо, навіть більше, ніж зазвичай. Справжнє маленьке післяобіднє диво: смак заспиртованої вишні, що лопається на язиці і розливається п’янким сиропом. Хто б міг подумати, що ягідка в шоколаді здатна відтягти на себе увагу і розігнати похмурі думки? Солодко та приємно. Ніякої гіркоти, тільки задоволення!

— Дякую, Родо, — промуркотіла Ліла і зручніше вмостилася в своєму м’якому кріслі.

Напівпрозорий екран перед очима був заповнений сіткою відкритих браузерних вікон. Смуга онлайн-документів ліниво ковзала вбік, випльовуючи нові і нові бланки з позначкою «Чекає на підпис». Ліла уважно ознайомлювалася з кожною сторінкою, аби після з чистим сумлінням притиснути палець до закрученої мов равлик схеми відбитку.

Робота — не бий лежачого, але й не особливо цікава. Стажерка раз поз раз виглядала з-за монітору в напрямку скляних панелей, за якими билась її мрія. Дівчина перетворювалася на неслухняну школярку, якій замість виконання домашки кортіло побавитися з новенькою, досі нерозпакованою іграшкою. І це не дивно, бо ж пальцям молодших лаборантів підкорювалися лиш сенсор та клавіатура. А от заходити до приміщення, де спочивало продовгасте тіло «TiNi», — зась. Не доріс, некваліфікований. Пройдеш випробувальний термін, складеш іспит, і за його результатом буде визначено, давати такий дозвіл чи поки не варто.

До капсули тяглися пальці, руки і кожен хребець. В хвилини, коли робота ковтала з кістками, коли було надважливо сконцентруватися, Лілу нестримно тягло подивитися туди, на гладеньку овальну капсулу, що повертала людям спогади. Спогади про криваву війну — все те, що повинно закарбуватися в пам’яті назавжди.

Сенсорний екран вкотре пискнув під пальцем у місці, де знаходилося зображення відбитку, кілька разів блимнув і почав виводити список опрацьованих за день бланків. Ліла видихнула: це був останній документ.

Не помітила, як засиділася.

За вікном догоряв серпень — останній ковток теплого лимонаду з м’якоттю на дні, яким навіть не нап’єшся. Проте п’єш, бо вибору немає. Залишок дня стукав у шибки пульсуючим золотом, і йому вторили великі прозорі лу́пи, зафіксовані на тримачах.

Лабораторія, в якій працювала Ліла, іскрилася всіма відтінками чистоти: білі плафони, кремові стіни, акуратно зібрані та підперезані мотузками теки з купкою папірців. Столи й інструменти начищені до блиску: проведи пальцем по будь-чому — відгукнеться скрипом. Сузір'я колб, галактика ламп і чорні діри вимкнених моніторів — новий всесвіт для молодої стажерки із закінченою вищою.

Втомлено скопіювавши до таблиці номер останнього надісланого документу, Ліла випрямилась у кріслі. Вона сперлася ліктями на стіл і подивилась на свої руки: напіврозкриті долоні завмерли в повітрі. По́ли довгого білого халату молодшого працівника лабораторії звисали додолу, немов крила виснаженого птаха.

Майже кожен робочий день закінчувався в тихій самотності. Проте Лілу це не бентежило. Навпаки, вона зумисне відкладала важливі справи на десерт. Як тільки йшла усміхнена Рода з рядовою фразою «Не засиджуйся, чуєш?», коли черевик останнього лаборанта залишав прощальний розчерк на білій підлозі, а робот-прибиральник виконував фінальний променад по приміщенню, з’являвся він — сенс, заради якого стажерка охоче затримувалась на роботі.

Самотня постать із сумкою та стаканчиком кави в руках завмерла в центрі кімнати. Невдалий штрих художника на тлі райської білизни. Програміст при лабораторії, Орест Шкляр, приходив по закінченню робочого дня, аби лаборанти не заважали чаклувати над сенсорними клавіатурами та викликати безліч програм, наче джинів з лампи. Він деякий час копирсався у хаосі цифр, літер і позначок, знаходив помилки, кивав давно знайомим істинам та брався за роботу. Щось виправити, десь підкрутити.

А інколи й відповісти на кілька питань заінтригованої стажерки.

Насилу розігнувши затеклі ноги, Ліла підвелася, потопталася на місці. Дерев'яні м'язи слухалися неохоче. Обережно, мов кошеня, що невпевнено крокує новим для нього приміщенням, Ліла Ота наблизилася до Ореста Шкляра, який вже запускав квадратний планшет, або таблет, як називав свій пристрій сам програміст.

— Що, маленька, знову забагато тасків? — прохрипів прокуреним голосом Орест, доки навпроти нього розсіювалася пустота дисплею.

Блакитний відсвіт екрану лягав на мужнє обличчя, чітко окреслюючи високі вилиці, гостре підборіддя та яструбиний ніс. Напевно, якби Орест приходив у звичний для всіх робочий час, його безіменний палець вже б давно стискала золота обручка. Тому дівчина тихенько раділа, що свій час таємничий програміст лабораторії проводив саме з нею.

— Є трохи, — невпевнено відповіла Ліла. — Ніяк не можу правильно розпланувати роботу.

— Ага. Тож маю для тебе презент. — Він поліз у ту ж сумку, з якої до цього вивудив таблет, але тепер рука випірнула разом із книжкою — справжньою, паперовою. — Тримай гідну заміну своєму Набокову. Мені вона вже не потрібна, а тобі якраз згодиться.

— Що це?

— А ти глянь.

Дівчина подивилась на обкладинку і пробубоніла те, що там було зазначено:

— Іван Гудко. «Жорсткий тайм-менеджмент»…

— Все, тему поганого планування вважаємо вичерпаною. Прочитай — і будеш королевою естімейту, — сказав як відрізав Орест із сонячною посмішкою на сміливому обличчі та почуттям закритого гештальту.

От тільки в серці Ліли вирували зовсім інші емоції.

— О-о-о, так, — протягла вона у відповідь з міною, кислішою за лимон.

Гидке відчуття. Наче тобі не раді. Наче щосили намагаються витурити, аби не заважала працювати. Ну, так, звісно, хто ти така: дипломоване дівчисько, яке поки що навіть не склало іспит. А він бо справжній спеціаліст!

Вона відкрила шухляду зі своєю сумкою, дістала «Бліде полум’я» і задивилась на обкладинку, де маленьке чорне дерево тяглося гілками-венами в самісіньке небо.

— Якась ти нещасна, — звернув увагу Орест.

Це на нього було зовсім не схоже: програміст взагалі рідко відривався від свого монітору і розглядав те, що його оточує. А тут увіп’явся світлими очима в задумливе обличчя Ліли, наче вперше бачив.

— Та ні, що ти. Класний подарунок, — збрехала стажерка, запихуючи «Жорсткий тайм-менеджмент», будь він неладний, у сумку.

Виселений Набоков лишився в руці. Дівчина видавила фальшиву посмішку і поспішила перевести тему розмови:

— Ти вчора казав, що знайшов якусь помилку в роботі нашого апарату. Це серйозно? Просто зранку я не побачила від тебе попереджень у загальній базі.

Орест на хвильку замислився, чухаючи потилицю, надпив кави і після цього вигукнув:

— А, ти про той баг, через який капсула стартувала без фактичного закриття? Насправді, там все виявилося простіше, ніж я очікував. Не було перевірки на герметичність перед запуском основної програми. Проте добре, що ми виявили помилку на етапі тестування. В експлуатації це були б пущені на вітер гроші та цілком можливі суди з клієнтами. А цього нам точно не треба.

Ліла кивнула. Обоє замовкли. Пальці Ореста тихенько шурхотіли по клавіатурі, а у відчинене вікно без дозволу вривався теплий вітер, що доносив пряний дух надвечір’я.

Тридцять перше серпня — літо в золотій короні, місто, що запалює горизонт рудим лисичим полум’ям, перше паперове листячко осіні на гілках… І тріумфуюче серце, що зрадницьки стукає в грудях, відбиваючи шалений ритм пульсу.

Він дав їй книжку. Нехай не висока література. Нехай. Та він хоче вирішити все тут, на березі, підштовхуючи більше не використовувати надурочну роботу як привід лишитися в лабораторії. А лишалась вона кожного дня. Певно, Орест давно здогадався, і своїм дивним подарунком намагається вивести дівчину на чисту воду. Ця розмова… Іншого шансу в неї може й не бути.

Ліла схопилась за можливість обома руками і вилила Оресту все, що болить:

— Я… Я поступово забуваю нашу ненависть. Забуваю, чому не можу спокійно засинати та прокидатись. Забуваю, чому не повинна читати Набокова, та вже навіть не ловлю докірливих поглядів на його рахунок. Чи то не помічаю їх… — Вона відкрила книжку на улюбленому моменті, куди наліпила блакитну за́кладку, і вкотре переглянула дорогоцінний для себе вміст. — Так вийшло, що я читаю Запоребрик, відмічаючи частини про забуття. Та вже й сама не пам’ятаю всіх подій, які забрали найдорожче у тоді ще маленької дівчинки — її батьків.

Орест відірвався від свого таблету і перевів схвильований погляд на стажерку. Дивно було бачити його таким. А з іншого боку приємно: тож йому не байдуже.

— Ти спілкувалася з кимось… із тих?

— Ні-ні, що ти, — поспішила відхреститися дівчина. — Я ще в дитинстві обірвала будь-які зв’язки з жителями Запоребрику. Мені було боляче. І досі боляче. Нестерпно, до сліз. — Вона почала несвідомо смикати себе за край білого халата: це допомагало сконцентруватися та не розплакатись перед програмістом лабораторії. — Але відчуваю, як час поступово стирає кордони, пом’якшує моє відношення до винуватців тієї бойні. Я думала, що одна така. Дефектна. Доки не дізналася про розробку апарату, що дозволяє освіжити страшні картинки минулого, повернути розмиті спогади.

Тепер Орест Шкляр дивився на неї інакше — серйозно, заінтриговано.

— Ти б хотіла увійти до капсули «TiNi»?

Просте коротке запитання. Але за ним стояло стільки гострих «Ні». У Ліли округлилися очі: вона хотіла, проте знала, що їй не можна наближатися до апарату. А якщо б і можна було, чи наблизилась? А якщо б наблизилась, чи залізла б всередину? А якщо б залізла… А якщо б…

« І, навпаки, вважав: не варто мудрецям

Багато що чекати у тім Раю. Що, як там

Ніхто не привітає, ніхто не вийде зустрічати

Й не візьметься всі таємниці розкривати. »

— вторила її страхам сторінка з блакитною закладкою.

У голові вирувала гу́рма думок, та всі вони зводилися до одного — страху болі і вдруге пережитої втрати найдорожчих.

— Я зрозумів. Цікавинка, — посміхнувся й виструнчився в кріслі Орест, який вже знайшов відповідь у переляканих очах колеги по лабораторії. — Ще не Єва, та вже й не Ліліт.

— Дивне порівняння, — зашарілася стажерка й заправила пасмо темного волосся за вухо.

Спорожнілий картонний стаканчик зминався під сильними пальцями Ореста. Певно, такому освіченому парубку з до́ста принадливою усмішкою дуже легко знайти собі подружку. То ж чого вона від нього хоче?

Ліла деякий час обмірковувала це, смакувала свою вкрай низьку самооцінку, просочену солодким мазохізмом та п’яною вишнею, і, закушуючи пухлі губи, спостерігала за метаморфозами маленького м’якого стаканчика. Аж раптом випалила:

— А ти вже випробував машину?

Орест здивовано підняв брову:

— Звичайно. Що за питання?

— Ні, я маю на увазі, на собі. Ти випробував машину на собі?

Цей порив здався дівчині дурним. Помилковим, але простимим, бо ж вона лишень новачок при дослідницькій лабораторії.

— Так, звичайно, — невимушено повторив Орест, наче не в чомусь серйозному зізнався, а погодився пройтись парком. — Я взагалі думав, що ви, дівчатка-лаборантки, скрізь перші. А тут виявляється…

— Що ти! — вигукнула стажерка й притисла до грудей книжку, мовби соромилася через проступок, якого навіть не вчиняла. — Я ще не отримала доступу до скляної кімнати. Рода — так, вона була. І заходила, і торкалася капсули. Бо вона старша серед нашої групи. Проте навіть Рода на занурювалась в апарат.

— От даєте, колежанки. У вас тут стільки всього цікавого! Я б вже давно все перелапав і об’їздив. Можливо, розбив би пару луп чи трійку колб. Та і трясця б з тими склянками. Хто їх взагалі рахує, коли перед самим обличчям впродовж цілого дня стовбичить кляте диво? Ти хоч розумієш, що це справді, що це от прям насправді науковий прорив?

— Ну… Я… Це… — слова застрягли в горлі, мов хлібний тост без чаю.

Раптом Ліла відчула себе маленькою дівчинкою, якій дуже соромно, що вона боїться бабая, а єдиний хлопчик, який подобається, ще й кепкує над цим. Обличчя запалало — щоки так взагалі були готові наскрізь пропалити шкіру.

— Зрозуміло, маленька. Давай-но то виправляти.

З цими словами Орест скочив з місця, обійняв Лілу за талію, і вони вдвох, у вихорі несамовитої раптовості хлопця, протанцювали точнісінько до прозорих дверей. Збоку смарагдовим світлом блимав невеличкий пульт керування. Орест провів по ньому прозорим шматком пластику, вдавив кілька кнопок, і скляні стулки розійшлися в різні сторони.

На чистій білизні ізольованої кімнати чорною плямою застиг той самий пристрій. Один крок, другий, третій — і ось заворожена Ліла, в обіймах якої спала запоребрикова література, наблизилася до мрії. Тепер капсула стояла прямо перед носом — від неї несло потужною енергією тисячі сонць, що виринали на сході й топилися на заході. Вона берегла пам'ять, яку люди щодня розпліскували в роботі, побуті, звичках.

Капсула матово виблискувала темними продовгуватими боками, наче одна з графічних картин Марчука, чи то радше вилізший на сонце відполірований герой Кафки. Вигляд агрегату цілком виправдовував його влучну назву — «TiNi». Проте зрозуміле на перший погляд візуальне походження такого найменування вщент розбивалося об знання ерудованого програміста при лабораторії:

— Нікелід титану, або нітінол. Хімічна формула записується як TiNi, бо кількості атомів обох елементів рівні. Ну, принаймні я так читав. — На його вустах ниткою витяглася тонка усмішка типового відмінника. — Чула про властивості цього сплаву?

Ліла заперечливо похитала головою.

— Цей метал має пам’ять.

Стажерка здивовано закліпала очима:

— Метал? Пам’ять?

— Так-так! Нітінол — той ще розумник. Сплав запам’ятовує форму, в якій він опинився у розігрітому стані. Якщо після цього нікелід титану охолодити, вирівняти, а потім знову нагріти — він сам відновить свою попередню форму. Вважай, це те саме, що апарат робить із пам'яттю: достатньо повернути людину у «розігрітий стан», продемонструвавши найболісніший момент, і пам'ять…

— Поверне свою форму, — договорила за нього Ліла.

— Розумниця! Саме так.

Капсула… Тож ось про що насправді було її ім’я. Слова Ореста кристалізувались у триметровий пристрій з легкою відкидною кришкою. Пара магічних рухів пальцями в порожньому просторі, і програміст дістався прихованої адмін-панелі, що тепер витяглася довгим голографічним столом. Над ним віялом, один за одним, розкривалися файли із записами про кожного з персоналу лабораторії. Напівпрозорі сині прямокутнички, які містили закодовану версію чийогось життя.

Лячно. І в той же час цікаво.

Ліла подалася вперед та не зустріла жодного спротиву. Окрім вороху власних думок-заборон. «Ні-ні, не можна!» — горлали вони у самісіньке вухо, доки передня панель «TiNi» гостинно відчинялася, готова прийняти в своє лоно стажерку. Вона хоче згадати. Вона має згадати!

Тонкі пальці несміливо смикали за краєчок паперового Набокова.

Дівчина десятки разів спостерігала за процесом занурення в «TiNi». Для неї не стала несподіванкою ємність з рідиною, розташована в ногах, чи то автоматизований ін’єкційний пристрій з реагентом, до створення якого вона сама приклала руку.

Час настав.

На свій подив, Ліла цілком спокійно відклала книжку на маленький столик, зняла лабораторні капці, халат, підкотила штані та увійшла до капсули, зануривши босі ноги у теплу зеленкувату рідину. Від холодного металу задньої стінки м'язи спини на мить пробив болісний спазм. Та це була короткочасна і єдина незручність. Стажерка прийняла правильне положення, що одразу ж засвідчили внутрішні датчики і відзвітували коротким звуковим сигналом. Ін’єкційний пристрій з тонкою голкою на кінці заворушився та наблизився. Укол в руку — легкий і майже непомітний. Тіло враз охопив холод. Думки почали розчинятись у плині хаотичних спогадів.

І лиш на краєчку свідомості дівчина зачепилася за реальність, провівши поглядом Ореста, зосередженого на адмін-панелі.

Кришка капсули поволі зачинялась, і Ліла провалювалась у пітьму.

Шквал криків, свист і хльостке тріпотіння синьо-жовтих прапорів. Невеличкі сувенірні тризуби на палицях, які підіймаються догори й переливаються на сліпучому сонці. Блиск новеньких потягів, що металевими жилами тягнуться по обидві сторони залізничної платформи. Різнобарвні букети, пляшки, з яких рветься золоте ігристе, та громоподібний хор із тисяч і тисяч голосів. То гімн України. Так лунає перемога.

Київ — місто-старець, в якому маленька гостя почувала себе зайвою. Карі оченята бігали від незнайомця до незнайомця, вириваючи з живого моря вожатих та молодих людей у формі. Дитина підбігала до солдат, смикала за рукава, щоб побачити не рідні обличчя, та просочувалася крізь натовп далі. Маленькі рученята стискали папірець, де синьою ручкою були нерозбірливо нашкрябані два імені під одним прізвищем. Вожаті, яким вона показувала цей аркушик, співчутливо хитали головами чи відповідали коротким «Не знаю».

Дивно, як радість перону рокотала в унісон зі стривоженим серденьком Ліли. Воно билося об дитячі ребра, готове вискочити з кожним новим незнайомцем та кожним жорстким «Ні».

В неї не було нічого, окрім зім’ятого папірця та надії.

Ліниво повзла велика стрілка баштового годинника, злизуючи день. Ліла вже не рахувала відмови. Святкова столиця, яка кілька годин тому потопала в променях полуденного сонця, поступово затяглася серпанком сатинових тіней надвечір’я. Світлі стіни київського вокзалу тепер височіли сірими безмовними монолітами, а десь на фасаді будівлі вже готувалися до сну чорні чавунні горельєфи чотирьох стихій. Вони застигли в очікуванні. І вона теж.

Один з людей у формі, на якого натрапила Ліла, уважно ознайомився з папірцем і наказав діждатися його на лавці. Хоча спершу здивувався, чому це дитина сама вештається просторами вокзалу, та хотів відправити до якогось серйозного кабінету всередині будівлі. Але дівчинка відмовилась. У дівчинки більше нікого немає, і вона не піде з перону, доки не знайде своїх батьків. Десь же вони мають бути?

Мамо, тато…

Людей ставало все менше. Небо насичувалося м’яким рожевим кольором, готуючись накинути на плечі темний кобеняк з графітового сукна. Пахло пилом і вогкістю скорої ночі. Якби душу не катували тяжкі переживання, Ліла б навіть насолодилася чарівністю київського вечора. Та вона просто чекала, сидячи на зависокій для неї лавці і гойдаючи ніжками в картатих лосинах.

Чоловік у формі вийшов, але тепер в супроводі якоїсь жіночки — теж у формі, проте Укрзалізниці. Десь на периферії свідомості ще билися об рейки металеві колеса поїздів. Та похмурі силуети військового і залізничниці стирали ці звуки, залишаючи по собі лиш порожню луну занепокоєння. Ліла відчувала слабкість. А ще надсильну втому.

Коли дорослі підійшли до дівчинки, вони уважно, з німим сумом подивилися на неї. Потім переглянулись. А потім знову на неї.

— Що трапилось? — запитала схвильована Ліла. — Де мама з татком? — Мовчання. — Ви їм телефонували? — Тиша. — Вони приїдуть наступним потягом? Тоді я їх просто дочекаюся…

Повітря забриніло від напруги.

Чоловік дістав картонну пачку, витяг з неї одними губами біленьку цигарку, підпалив і затягнувся. Глибоко. Дуже глибоко. Мовчання продовжувало відбивати свою тривожну партію, доки військовий видихав в охолоджене повітря гарячий дим і струшував на перон помаранчеві іскри. Стало зрозуміло, що він не налаштований говорити з дитиною.

Жіночка подивилась на нього з докором, трохи пом’ялася та все ж взяла на себе цю місію — важкий, майже непід’ємний для жіночих плечей тягар:

— Мені шкода, дитинко. Твоїх батьків… — Вона витримала страшну паузу і присіла перед Лілою на одне коліно. — Їх забрала війна. Боюсь, твої батьки не повернуться, дитинко.

Ці слова гучніші за вибух. Ні, за канонаду, яку доводилося чути кожної ночі і молитися, щоб теє лихо оминуло твій дім.

— Тобі є до кого поїхати?

Бом!

— Дідусі, бабусі? Може, дядько з тіткою чи брати із сестрами?

Бом!

— Я відвезу тебе, куди тільки скажеш.

Бом!

— Я дуже співчуваю твоїй втраті, дитинко.

Від цих страшних слів-пострілів перехоплює подих і закладає у вухах. Сльози. Гіркі та солоні одночасно. Не тільки її — всіх дітей, батьків, родин, друзів. Море сліз. Як же гірко!

В карих очах маленької дівчинки пливе дим від спаленої цигарки, що догоряє в пальцях сумного військового, пливе, мов хмаринка по калюжі. Невидима осінь, яка наздогнала сонячну Лілу, вдарила у саме серце, розрізаючи шовковий кокон дитинства.

Дівчинка вперше озирається і помічає, як багато людей насправді лишилось на пероні. Їх обличчя не вдягнені у святкові білозубі посмішки. Вони теж плачуть. Їх крає зсередини той же біль.

Якби в неї з батьками було ще трохи часу. Якби хоч кілька хвилиночок…

Ліла вперше так сильно плаче.

Ліла вперше так сильно співчуває.

Ліла вперше ненавидить.

Ліла розплющила очі.

Орест кинувся до неї і допоміг відштовхнути таку важку тепер кришку капсули. Дівчина відчула, як по щоках одна за одною стікають неслухняні гарячі краплинки.

— Як ти? — В очах Ореста плескався невимовний жаль.

Ліла гірко посміхнулась, прибрала неслухняне пасмо з очей і втягла носом загусле від металевого сопу́ху повітря, доки серце билося зв’язаним птахом.

— Стерпно, — тихо проронили солоні від сліз губи. — Думала, буде гірше, якщо чесно.

— Вибач. Не знаю, про що думав, коли тяг тебе до апарату. Біс зі мною: я ж тертий калач, і мене складно пройняти після всього. Та змусити тендітну дівчину знову зазирнути в обличчя свого найбільшого страху, пережити таку втрату… Вибач мені.

Програміст при лабораторії нахилився до заплаканої стажерки і лагідно провів рукою по волоссю, вивільняючи те саме неслухняне пасмо.

— Не прибирай. Мені так більше подобається.

Від Ореста приємно пахло сумішшю цигарок та глибокого шипрового парфуму. Ліла уткнулася йому в плече і тихо прошепотіла:

— Дякую. Насправді, саме це було мені потрібно. Дуже.

Програміст посміхнувся.

— Як джентльмен, я тепер просто зобов'язаний провести тебе додому. Чи то хоча б посадити на потяг. До того ж, о такій годині…

— А котра зараз? — схаменулася Ліла, пригадуючи, що час у капсулі відчувається зовсім інакше, ніж в реальності, і глянула на циферблат годинника. — От лишенько, я запізнююсь! Ми можемо не встигнути на останній потяг.

— То хоч спробуємо, маленька. В іншому випадку — до мене. — І з цими словами Орест підхопив Лілу на руки, виносячи зі скляного кабінету.

Згрібаючи речі у сумки, набираючи коди та зачиняючи двері на електронні замки, вони швиденько вислизнули з лабораторії, лишивши на столику обшарпаного паперового Набокова — останнє відлуння Запоребрику.

Останнє для Ліли Оти.

Вони бігли швидко, сміючись і обганяючи один одного. Орест примудрявся на ходу розповідати кумедні історії, а Ліла ніяк не могла пригадати, коли востаннє їй було так легко і весело. Здавалося, що капсула «TiNi» не просто вивільняла старий зашкарублий страх, а поглинала його, лишаючи по собі чисте усвідомлення.

Колись вони отримають дозвіл та налаштують виробництво подібних пристроїв. Колись всі зможуть зустрітись і розпрощатись із найбільшими страхами. Колись.

Та зараз вони лише на шляху до цього — виснажені та щасливі на спорожнілій світлій станції метро. Чекають на потяг.

Це був їх момент, натхненний почуттями, що виникли ще до першого дотику, першого поцілунку. Момент, так сильно схожий на постер «Віднесених вітром», де Кларк Гейбл обіймає Вів'єн Лі на тлі солодких кольорів пролитого малинового сиропу.

Орест першим обірвав тишу:

— Наші батьки… Ти знаєш, вони ж любили усім болем хребців від старих сидінь, міццю запорошеного запаху. І любов та була яскравішою за серпневе сонце. Ми теж навчимося. Ми теж будемо так любити.

— І пам’ятати. Оресте, правда ж, ми будемо пам’ятати?

— Правда, — мовив хлопець і міцно обійняв дівчину.

Тепло і спокійно. Так і повинно бути.

Через плече Ореста Ліла спостерігала, як з тихим металевим шерехом від'їжджав останній вагон останнього потягу, оголюючи на протилежній стіні одне-єдине слово — «Перемога».