Приєднайся до мене

Над зображенням логотипу застосунку на екрані його смартфону – білого вогни-ка на червоному фоні – з’явилась багатообіцяюча одиничка. Не встиг він усвідомити своєї дії, як блідий худорлявий палець правої руки натис на екран та відкрив додаток. Кинувши оком на сторінку з його переписками, Давид вкотре зловив себе на думці, що вже й не впевнений, чого взагалі очікує від цього додатку.

Не лише через те, що він не був до кінця переконаним, чого саме шукає. А й тому, що все більше сумнівався, чи цей додаток щось може йому дати.

Нове повідомлення залишила Анжеліка. Зі зменшеної профільної картинки до нього усміхалась білявка з простим беземоційним поглядом.

— Привіт як справи

Розділові знаки, мабуть, не входили в список інтересів Анжеліки, тому поставити, бодай, крапку в кінці повідомлення вона не вважала за потрібне. Зрештою, а чи багато-хто її ставить?

Давид занотував у своєму ментальному блокнотику нову ціль: дотримуватись всіх правил української мови в переписках від сьогодні. Або завтра.

Слава богу, відкладати він мав на коли. Попереду у нього було ще багааато років потенційного відкладання «на-завтра».

— Привіт! Гарно, дякую! А в тебе? 

Якою б не була його реакція на повідомлення, котрі він отримував у цьому засто-сунку та людей, котрі їх надсилали – Давид залишався ввічливим до кінця (і ставив ті розділові знаки, бо це важливо!).

Хоч йому було вже далеко не двадцять (якщо рахувати біологічні, а не календар-ні роки), та «мистецтво» онлайн переписки він опанував доволі вдало. Де потрібно було поставити емоджі, що показує язика набік, він ніколи не поставить те, де воно показує язика в образливій манері.

Що ж, повідомлення надіслане та прочитане. Тепер треба, мабуть, почекати з кі-лька годин, поки Анджеліка напише: «Норм».

Його знайомство з Тіндером розпочалось після суперечки з Якубом, його това-ришем та колегою. А також, членом їхнього дружнього клану.

«Кланом» вони почали його називати після перегляду «Сутінків». Від фільму во-ни не фанатіли (куди йому до тих же «Втрачених хлопців»), але термін «клан» робив їхню тусовку значно серйознішою.

Були ще Лукаш, Маґда, Оля та Валентин.

Лукаш, Якуб та Давид були наче троє братів з древньої казки про Чеха, Леха та Руса. Їхня дружба почалась за півтора століття до безвізу, тому досягнення української дипломатії тут ні до чого.

Протягом двадцятого сторіччя вони надивились багато такого, чого ніхто так і не вписав у підручники історії, що лише зміцнило їхню дружбу.

Зовсім нещодавно – тридцять чотири роки тому – до них долучилась «вічна на-речена» Якуба – Маґда. Вони заручились у 1988-му, однак з того часу з весіллям не спі-шать, очікуючи – як вони часто жартували – кращих часів. А також того, щоб Давид з Лукашом врешті також когось собі знайшли.

Оля та Валентин були найновішими членами їхнього клану, які долучились до них у 2008-му і насправді були ще доволі зеленими у своєму ремеслі, хоч і швидко вчи-лись.

— Якубе, надворі 2022 рік, світ розвивається! Ти ж сам розумієш, що нам все важ-че і важче приховувати себе від навколишнього світу! Нам потрібно йти з ним в ногу, асимілюватись, ставати його частиною, і лише так ми зможемо залишатись непоміче-ними, — з тамованим запалом говорив Давид під час вечері, витираючи багряні кутики губ вишуканою хустинкою.

— То що, нам тепер робити сторінки в Фейсбуці? Може ще створимо Східноєвро-пейську Кровожерну Спілку? — з насміхом відповів Якуб.

— Це, радше, спільнота була б… — Додала свої п’ять копійок Оля.

Тут варто окремо зазначити, що Олі та Валентину все ще бувало важко розуміти трьох друзів, оскільки їхня мова давно стала сумішшю української, польської та чеської. Тому випадковому слухачеві збоку це могло нагадати розмову на кордоні.

— А що, може й профілі в Фейсбуці варто створити, чому б і ні? — Продовжував Давид. — Чим більше ми поводимось, як люди, тим ближче ми до них стаємо, розумієш? Тим більше ми стаємо до тих, хто нам, кінець-кінців, потрібен для існування.

— Ай, шановний, ви, як завше, – філософ, — ввічливо та з приязною світлозубою усмішкою промовив Якуб. — Але чом би нам не жити, як раніше? Знаходити людей, ве-черяти і просто насолоджуватись… життям.

На останньому слові всі присутні захихотіли.

Після нетривалого мовчання Давид сказав:

— Гаразд, я доведу, що ви, пане, не праві. Більше того – я доведу, що використан-ня технологій полегшить наше життя. Ба навіть більше – зробить його цікавішим.

Всі заінтриговано почали розпитувати його, що ж він задумав. І він розповів. У двох словах, щоб не розкривати всіх карт. Однак суть була зрозуміла.

І ось зараз Давид вкотре розумів, що, можливо, Якуб таки мав рацію, і вони не бу-ли створені для сучасних технологій. Та й для сучасного світу загалом.

— Хочеш кудись сходити ввечері десь на тижні?

Це була одна з варіацій повідомлення, після якого більшість співрозмовниць зникали. Для Давида було абсолютно незрозумілим, що ж вони шукали у додатку для знайомств, коли насправді, ні з ким то й знайомитись наче не планували, а одразу зни-кали при перших ознаках живого спілкування.

Тут, щоправда, варто відзначити, що й сам Давид не до кінця усвідомлював свою мету перебування у додатку. І хоч він вже деякий час до розмови з Якубом планував створити собі аккаунт в одному з цих додатків, першочерговим своїм завданням він вбачав у пошуку нової вечері. Інтернет-знайомство не лише могло полегшити весь цей процес, а й зробити його дещо цікавішим, що він і намагався довести своїм друзям.

Однак він також згадував усі ті – в більшості доброзичливі, безумовно – жартики Якуба та Маґди про те, що їм з Лукашом потрібно кілька вічностей, щоб знайти собі су-путниць, і йому одразу хотілось чогось більшого від усього цього задуму. Вічність у нього одна, і її так хотілось з кимось провести. З кимось, окрім їхнього клану. З кимось, хто буде розуміти більше, ніж будь-хто раніше у його довгому житті.

Щодо обох цих намірів у Давида були високі сподівання. Зрештою, уся ця при-язнь до вампірів на кіноекранах, уся романтизація їхнього образу, залишали тверде переконання, що знайти собі пару не займе багато часу.

Проте, схоже, він недооцінив свого «опонента». Або спізнився із трендом на вам-пірів на років п’ятнадцять.

Бліді довговолосі хлопці із пристрастю до класичного одягу (готи, одним сло-вом) не були серед сучасних трендів, отже й очікуваного пристрасного захоплення з боку дівчат Давид поки що так і не дочекався. Поки що, одне з найкращого, що він міг отримати у своїх повідомленнях, було: «Привіт як справи».

Не можна сказати, що в Давида зовсім не було таких побоювань перед тим, як до-лучитись до Тіндера. Виходячи вечорами на «прогулянки» разом з їхнім кланом (що ж, інколи це й справді були звичайні прогулянки), він бачив людей, бачив які вони, як ро-зважаються, що їм подобається, хто їм подобається та багато іншого. Давид часто від-чував провалля між ними та собою, провалля не через смаки у їжі. Провалля через сма-ки у всьому решта.

Колись він чув, що про деяких людей кажуть, мовляв, вони народились не в той час. Що ж, Давид народився таки в той час, але жив уже давно в іншому.

Він звик до більшості характерних сучасному суспільству особливостей: звик до поп-культури, звик до парламентів, до гендерної рівності (принаймні, її видимості), до офісів, до IMAX, і до соціальних мереж також звик, хоч і не зізнавався у тому перед ін-шими у своєму клані. Однак людські уподобання… До них завжди було важко звикнути, а зараз…

Давид розумів, які хлопці користуватимуться більшою популярністю тут, у Тін-дері. І чим більше він про те думав, тим більше розумів – це його повна протилежність. Любов до блідого обличчя, темного волосся та хворобливої худорлявості залишились десь у тих роках, де й популярність пісні Join Me in Death. І хоч для Давида це було ніби вчора, насправді спливло вже чимало років.

Звісно, був також варіант пошукати щастя де-інде в іншому місці, в іншому місті та країні. Але для цього, перш за все, він буде змушений визнати свою поразку перед колегами. А також, поїхати з рідної домівки та країни. Останні майже двадцять років вони жили в Україні, хоч і часто подорожували світом. В Україні було легше «загуби-тись», ніж в ЄС, так усі в їхньому клані вважали, та й всім подобався дух старого Львова і його така різнобарвна велич. Не говорячи вже про затишний та доглянутий (і в той же час, непримітний) будиночок, який був у їхній власності тут.

Тож покидати Львів ніхто й близько не збирався.

Минали ночі, їм на зміну приходили нові ночі. Місяць приходив на зміну Місяцю.

Давид жив своїм життям. Гуляв, їв, читав, веселився, їв, бавився в настолки з ін-шими членами клану, їв, подорожував, вкладав гроші, їв… І все менше виділяв часу на онлайн знайомства. З кожним днем у ньому жило все менше віри, що із цього щось може вийти.

Він не розповідав про свої проблеми друзям, але вони, судячи з усього, і самі все розуміли, тож зайвий раз йому не дошкуляли.

Час від часу Давид відкривав додаток та починав «свайпати» – нове слово, котре він нещодавно вивчив. І хоч як він хотів знайти їм вечерю, вже не кажучи про партнер-ку, щоб провести разом вічність, він значно частіше гортав праворуч, ніж ліворуч. Да-вид просто не міг обманювати себе стосовно того, що ці дівчата могли клюнути на його анкету. Окрім того, йому було важко уявити, щоб він міг провести разом з ними бодай півгодини, не говорячи вже про вічність.

Проте, лежачи у своєму кінг-сайз ліжку, що свого часу прийшло на заміну древній труні, перед світанком та впевнено свайпаючи вже близько сорока хвилин, Давид усе ж зумів прогорнути немало дівчат ліворуч, навіть відчуваючи щось на подобі такої забу-тої вже надії.

Наступного вечора, поснідавши та почистивши ікла, він знову відкрив застосу-нок. Вчорашні сподівання кудись випарувались, і така знайома будь-якому вампіру безнадія знову розправила над ним свої кажанячі крила.

Оскільки він не використовував додаток вже декілька тижнів, то й непрогляну-тих анкет залишалось вдосталь. Відповідно, багато дівчат побачило його анкету також, і у нього було цілих чотири співпадіння. І хоч серед них був очевидний бот, це однако-во було абсолютним рекордом для нього.

Три інших анкети не викликали у нього великої надії на те, що сьогодні він знайде ту єдину. Одна дівчинка очевидно не знала, що «свайпаючи» праворуч – ти «лайкаєш» цю людину (ну, або не зовсім людину), бо це була, здавалось, просто старша сестра Анжеліки. Другій дівчинці він просто вирішив написати пізніше. А що? Це нор-мально. З третьою було важче вгадати, що з цього може вийти, оскільки на єдиному фо-то була дівчина, чий профіль дивився у далечінь, а її обличчя прикривало пасмо довго-го темного волосся. Виднівся лише дещо гачкуватий ніс, що контрастував з розмитим зображенням лісу на фоні.

Тож, довго не роздумуючи, Давид написав їй повідомлення:

— Може на каву?

Він відклав телефон, а через кілька хвилин той булькнув. На екрані виднілось сповіщення із Тіндера. Давид відкрив його:

— Давай.

Темнішим, ніж їхня кава, було лише її волосся.

До «Синьої Пляшки» вони прийшли майже одночасно. Це було перше побачення Давида за багато років (насправді, йому було й страшно подумати, за скільки років), тож він обрав заклад, де почував себе найкомфортніше. Теперішні власники цього кафе ду-же б здивувались, якби почули, коли він був тут вперше. Тутешні старовинні стіни, пор-трети людей родом із початку двадцятого століття, давні лампи та східні кавові арома-ти створювали первинну гармонію для його не менш давньої душі.

Дві чашки кави між ними потроху холонули. Свою він і не планував пити зі зро-зумілих причин. Свою вона, мабуть, хотіла. Однак натомість сором’язливо дивилась на чашку і час від часу поглядала на хлопця перед нею.

Йдучи темним осіннім вечором сюди, Давид не плекав жодних серйозних споді-вань. Єдина думка, яка у нього ще могла виникнути: це все може обернутись гарною вечерею. А також, смачним відчуттям власної правоти, яким він буде смакувати коли побачить здивовані обличчя інших членів клану і почує їхні захоплені оплески.

Однак щойно вони зустрілись, він якось і забув про ці плани. Хоч він і відчував такий живий запах людської крові, йому пригадалась та друга мета, яку він пересліду-вав, знайомлячись з людьми у Тіндері.

Для неї він здався майже однолітком, блідолицим юнаком з довгим смоляним волоссям, котрий невідривно поглядав на неї з-під високого чола своїми прекрасними багряно-карими очима. Від цього проникливого погляду їй ставало ледь моторошно, але водночас спокійно. Все більше їй здавалось, що це був той погляд, який вона шука-ла.

Для нього вона здавалась майже нереальною. З налитими кров’ю губами, ледь гачкуватим допитливим носом, делікатним розсипом веснянок, проникливими очима, кожний її короткотривалий погляд на нього змушував його почуватись так, наче він на сто п’ятдесят років молодший.

За ці багато хвилин, що тривали довго, мов вічність, і коротко, наче одна мить, вони не промовили ще жодного слова.

Чомусь Давиду здавалось, що вона була тою людиною, котра народилась не у свій час. Проте, він відчував, що разом вони могли б зробити цей час їхнім.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Ана Пест
13.09.2022 14:30
До частини "Приєднайся до мене"
Художній твір передбачає хід сюжету з усіма його елементами: експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація та розв'язка. Тут я побачила лише зав'язку. Оповідання має бути коротке виважене та лаконічне. А у вас схоже на початок великого роману. Пишіть. Я із задоволенням його прочитаю.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ігнатенко Олександр
    07.09.2022 17:53
    До частини "Приєднайся до мене"
    Не певен, що оповідання підходить до конкурсу, та й загалом воно більше схоже на зав'язку чогось більшого. Але написано гарно, атмосферно і загалом сподобалося.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше