Бабине літо Кам'яного Храму

«Бабка-вітрячок

Не зачепиться ніяк

За трави пучок…» – раптом спливло у свідомості Андрія хайку, чи то Басьо, чи то Тійо, коли він побачив ворожий безпілотник. Зараз зачепиться! Дрон нахабно плинув на невеликій, цілком доступній для Андрія висоті. «Джек-пот»! Винагорода за збитий безпілотник дорівнювала майже третині від залишку його іпотеки. Вояк старанно прицілився і… влучив! Літун завалився на крило й заклав різкий віраж. Куди? Ні, тільки не в Аномалію!

Але «поранена тварюка», наче насміхаючись, спрямувала своє пологе піке саме в напрямку Зони. Чорт! Збити – тільки пів справи. Треба ще довести цей факт – тобто пред’явити саму здобич! Андрій ще раз вистрілив навздогін, але схибив. Дрон впевнено пікірував у бік Аномалії. Проводжаючи падіння своєї здобичі в оптичний приціл, Андрій встиг помітити, як, уже зникаючи за пагорбом, машина зненацька перетворилася на щось подібне до повітряного змія. Маячня якась! Перехвилювався, мабуть. Чи то й справді в Аномалії такі чудасії трапляються? Балакають же різне…

Та все одно, – що поробиш, треба ризикнути. Андрій кинув погляд на рожеве сонце, що вже почало схилятися до обрію. Встигну, чорт забирай, маю встигнути. І, закинувши за плече свою великокаліберну снайперку, він рушив у бік заходу.

Бабине літо цього року видалося аномально затяжне й сухе. Західне сонце з чистого блакитного неба безперешкодно лило м’які промені на нечасті деревця й похилу степову траву, злегка притрушену жовтогарячими бризками опалого листя. Розуміючи, що світило зараз не на його боці, а навпаки – робить усе, щоб його, Андрія, демаскувати, – він рухався хоч і швидко, але й обережно, користуючись будь-якими випинами рельєфу, перебігаючи від одного обрідного гайку до іншого.

Під час однієї з таких коротких перебіжок, Андрій був змушений зупинитися, спостерігаючи дивне явище. В цілковитій тиші й нерухомості осіннього вечора, коли пасма сухої трави лишалися недвижними, а жовте листя на деревцях ледь коливалося від легких подихів повітря… В цьому сонному царстві несподіваною стіною прокотився потужний порив вітру, пройшовши однією хвилею степовим різнотрав’ям і зірвавши з дерев золотавий дощ. І знову повна тиша.

Андрій скоріше відчув, ніж зрозумів, що дещо відбулося. Але довго залишатися на відкритому просторі було не варто. Хутко добігши до найближчої купки дерев, він почав роздивлятися й прислухатися. Навкруги панував усе той же непорушний спокій. Та, скинувши з плеча гвинтівку, Андрій натомість виявив у руках арбалет. Щось не так було і з каскою. Замість неї він із подивом зняв з голови якийсь середньовічний сталевий шолом. Із броніком виявилася та сама біда – він перетворився на кольчугу. Ось тобі й маєш! Сумнівів бути не могло – Андрій зайшов уже в Зону Аномалії. І та почала викидати свої коники. Та якщо вона таким чином діє на всіх, перетворюючи вогнепальну зброю на холодну, то під час можливої зустрічі з ворогом шанси все одно залишаться рівними. Тож хай йому грець, треба поспішати на пошуки дрона. Який, тепер уже без сумніву, мав перетворитися тут на повітряного змія.

За годину, криючись і уважно пильнуючи довкола, Андрій нарешті дістався до району падіння безпілотника. А після недовгих пошуків зміг роздивитися розпластаного на траві чималенького, яскраво розмальованого повітряного змія. Але той лежав на досить відкритій місцині, з півсотні метрів не долетівши до скупчення чисельних кам’яних брил, що хаотично нагромаджувалися у велетенський пагорб. Найкращім шляхом, щоби підкрастися до змія, видався щільний низькорослий чагарник. Та коли під його прикриттям вояк уже майже дістався своєї мети – одночасно зі сталевим клацанням і хрустом відчув у нозі страшенний біль і вмить знепритомнів.

* * *

«Де бринить струмок,

Ловить, ловить власну тінь

Бабка-вітрячок…» – мугикав Олесь хайку, чи то Тійо, чи то Басьо, спостерігаючи ворожу передову очима керованого ним безпілотника. Нічого-нічого, зараз упіймає… От, уже й стріляють! Гаразд, хлопчики, вважайте, що збили. Давай-но, моя ластівко, давай, моя драконо-мухо, завалюйся набік. Отакечки, саме туди, в Зону!

Олесь упевнено скерував «падіння» дрона в бік епіцентру Аномалії, лише перед самісінькою землею вирівнявши апарат і влаштувавши йому м’яку посадку на купину пожухлої трави.

Що ж, наживку закинуто, тепер залишається тільки чекати на гладкого коропа. Олесь заховав пульт керування в чагарнику, притрусивши гаджет золотом опалого листя, і попрямував до іншого куща, що галузився якраз на межі Аномалії. Діставши бінокль, він заглибився у терпляче пильнування обрію в очікуванні «здобичі».

Чекати довелося не надто вже й довго. Онде він, перебігає крадькома. Здається, один. Це добре. Ховається, але ж і поспішає. От дурник! Либонь, ще багато чого не знає про Аномалію. Тут взагалі-то квапитися нема куди. Та нехай собі. А от Олесю треба зібратися. Зараз найголовніше – синхронізація. Зайти одночасно з «клієнтом». Ось він уже на межі, ось уже зникає! Олесь стрімко пірнув уперед – у буйну хвилю степової трави – всередину Аномалії.

Схопившись навколішки, ризикуючи бути виявленим, Олесь стрімко припав до бінокля, нишпорячи обрієм у пошуках «здобичі». Невже невчасно? Невже спізнився? Де ж він?.. Та онде, праворуч! Є! А «клієнт» устиг уже кілометри на півтора просунутися до «точки зустрічі»! Та все одно, це – гарне влучання, майже «в яблучко»!

Тепер можна не кваплячись, не виявляючи себе рушити до місця «падіння» безпілотника. І Олесь, автоматично використовуючи природні укриття, і так само автоматично пильнуючи крізь траву шлях під ногами, заглибився у власні роздуми. Згадав розмову з шефом…

* * *

– Скажи-но, колего, – запитливо примружився шеф. – А ти хоча б щось тямиш у вірусах?

– В яких саме, колего? – звів брови Олесь. – В комп’ютерних чи біологічних?

– Оце так відповів питанням на питання! – шеф замислився. – Ані те, ані те… Чи те і те?

– Петровичу, годі гратися, давай ближче «до тіла»!

– Розумієш, друже, наші «програмери» виявили новий тип вірусу. Він має інформаційну природу, тобто не має білків чи іншої органіки. Ніякої речовинної основи, є лише код. Як у комп’ютерного вірусу. Та тільки вражає він не компи, а людину!

– Чув про таку теорію. Здається, «кодери» Мігаля займалися… Я не вірив, що в них щось вийде… Невже знайшли? І що ж воно таке?

– Та знаєш, лежало на поверхні. Дуже поширений вірус. В окремих індивідах інколи викликає хіба що безвідповідальність, манію величі, максимум – садистські нахили. Нічого надзвичайного. А загалом симптоматика досить широка – від рабської інфантильності й аж до звірячої ксенофобії. Але що найстрашніше – цей вірус може роками сидіти в засідці й чекати на свій час. І уяви собі – коли до влади приходить хворий з гострою формою, а навкруги переважна більшість – інфіковані… Це спрацьовує як спусковий гачок…

– Ну, і що далі? – все ще безтурботно запитав Олесь.

– Ет, теж мені, «нейрохакер»! – поблажливо посміхнувся шеф. – Згадай історію. Скільки прокотилося таких епідемій! Остання – в минулому столітті… На жаль, як виявилося, не остання… А скільки було жертв? Наче та середньовічна чума… Не знаю, чи достатньо це вилікувало переможених, а от серед переможців… Вірус мутує, пристосовується до особливостей колективної свідомості. Він може надовго зачаїтися в латентній фазі…

– Стривай-стривай, Петровичу, – підняв руку Олесь. – Я, здається, починаю розуміти. Виходить, якщо вірити нашим фахівцям, оце саме зараз у сусідів – епідемія?

– Пандемія, братику, пандемія…

* * *

Андрій прийшов до тями, сидячи на піску серед дрібних камінців у тіні величезної брили, на яку обпирався спиною. Нога ще боліла, але на неї вже була накладена шина з обрубків гілок, примотаних незрозумілим ганчір’ям. Неподалік на камені сидів чоловік в сіро-зеленому плащі з каптуром, напосідливо намагаючись розпалити люльку за допомогою якогось архаїчного кресала. Андрієві арбалет і підсумок лежали біля його ніг. Нарешті незнайомцю вдалося закурити і, зіщулившись від диму, він звернув увагу на пораненого.

– Ну що, вояче, опритомнів? Та тільки порадувати тебе нема чим. Відвоювався ти, вояче, гаплик.

– А ти хто такий? – запитав у відповідь Андрій.

– Я – Олесь, звідтіля, – чоловік махнув рукою за пагорб. – І звідсіля теж. Тобто твій ворог. А от тебе яке лихо сюди занесло?

– Та сам, мабуть, знаєш. По дрона прийшов.

– Ну, це зрозуміло. Але це – твоя остання, та не найголовніша дурість – попхатись у воду, не питаючи броду. Та ще й вирядився, наче в атаку. Краще б на ноги лицарські поножі зі сталевими черевиками одягнув. Хоча і це б не допомогло…

Андрій раптом усвідомив, що Олесь розмовляє якоюсь чудернацькою мовою, але він все одно його дуже легко розуміє. Ба, більше, – і сам відповідає тією ж мовою. Дивне місце ця Аномалія. Може, це – древня мова, якою спілкувалися їхні стародавні спільні пращури?

– Та ще он як до зубів озброївся, – продовжував Олесь, витрушуючи вміст підсумку. – Ну, метальні ножі – це, зрозуміло, – наступальні гранати, ергедешки, а от це що таке?

Олесь підняв з купи металу дволезову залізяку.

– На бумеранг схоже, – невпевнено відповів Андрій.

– Та я й сам бачу, що не консервний ніж. Зажди, не підказуй, я сам угадаю. Напевно, оборонна, ефка. Була така при тобі?

– Та була одна.

– От дивак! Навіщо її було сюди тягти? Та біс із ним, ти мені краще про свою найголовнішу дурість відповідай. Що ти тут робиш? Чи ти місцевий зомбак, чи зайда?

– Закордонний.

– Регулярний чи найманець?

– Доброволець.

– І якого ж біса тебе сюди занесло? – сплюнув Олесь чи то тютюн, чи то злість. – Та ще й добровільно. По бабло?

– Ну, не без цього, – ухильно відповів Андрій. – Розумієш, життя – складна річ. Борги, іпотека, дружина як бензопилка…

– А тебе тато з мамою в дитинстві не вчили, що не можна людей за гроші вбивати?!

– Можна подумати, що ви задурно воюєте!

– А ти ще порівняй гонорар кілера з платнею опера, що його ловить! Ми на своїй землі, ми Батьківщину боронимо!

– Ми теж не кілери, ми братів визволяємо…

– Кого й від кого ти тут визволяєш?! – розпалився Олесь. – Дурень безголовий!.. А зрештою, чого це я тобі товкмачу? Ти ж і так уже мертвяк…

– Чого це? Ти що, мене вб’єш? – напружився Андрій.

– Навіщо воно мені? Ти й так уже сам себе вбив! Ти ж, дурнику, на міні підірвався. Це в Аномалії – капкан. Та й то, який! Ведмежий!.. А взагалі-то це міна, й дуже серйозна. А я ще думав тебе в полон узяти… На обмін…

– Але ж я живий, – розгублено заперечив Андрій. – Нога пошкоджена, але ж…

– Це лише тут ти злегка поранений. Та щойно вийдеш із Зони – розірве на шмаття. Ти живий тільки зараз, у цю мить, бо тут немає часу, або майже немає…

Олесь замовк, розтягуючи мало не згаслу люльку й відкинувши каптур, наче він йому насправді заважав. Тільки тепер Андрій побачив лице свого ворога. А з полірованої поверхні шолома, що валявся на піску поруч із Андрієм, на нього дивилося таке самісіньке обличчя. Наче близнюки… Та тільки один – хазяїн становища, а інший… Андрія поглинув розпач. Помирати не хотілося. І за що?.. Але ж має бути якийсь вихід! Він же іще живий! Андрій в запалі відштовхнув шолом рукою.

– Та щоб ви всі здохли, перевертні кляті, – вихопилося в нього. – Разом із вашою Аномалією!

– Із нашою Аномалією? Із нашою?! – Олесь аж підхопився і вмить опинився поруч з Андрієм. Але, попри очікування, бити не став. Натомість, розкинувши руки, загорлав:

– Дивись! Оце все… Вся ця грандіозна купа брил – це древній Кам’яний Храм, створений самою Землею! Тут віками, тисячоліттями молилися своїм богам різні народи… Ті, що жили тут. Можливо наші далекі пращури. І твої, і мої… А тепер дивись ліворуч. Голову поверни! Бачиш вирву від вибуху?! Зрозуміло, звідкіля прилетіло?!

– Ну, звідти, – Андрій невпевнено махнув рукою на схід. – Але ж до чого тут Аномалія?

– Та до того! Мізки увімкни! В Зоні вогнепальна зброя перетворюється на холодну! Навіть міни не вибухають, а лише стають пастками. Тут взагалі нічого не вибухає! А це вибухнуло! Прилетіло від вас і вибухнуло! Чому?! Та тому що тоді не було ніякої Аномалії. Був собі Кам’яний Храм і нікому не заважав… А ви в нього влучили… Поранили… Отак ви й створили Аномалію. Саме ви, манкурти скажені!

* * *

– …З вакциною питань немає, – задумливо вів далі шеф. – Людство її давно вже винайшло. Ті, кому з дитинства в достатній мірі прищепили загальнолюдські цінності, ті – убезпечені від зараження. Але ж де та достатня міра? Більшість людей все ж таки залишаються в зоні ризику. Тим паче, коли вірус допадається до влади і починає інфікувати всіх, починаючи з дітей, користуючись усіма каналами розповсюдження інформації… Тут уже питання не профілактики, а лікування інфікованих.

– Зрозуміло… Потрібен антикод, – з розумінням кивнув Олесь. – Сироватка. Знаходимо людину, що перехворіла й одужала…

– Таких немає, – перебив його шеф, зітхнувши. – Стійкі люди вірус не підхоплюють, а інші, якщо його отримали, – вже ніколи не одужують. А штучний антикод у даному випадку, сам розумієш, неможливий як такий в принципі.

– Ну, що ж, – знизав плечима Олесь. – Залишається налягти на профілактику.

– Угу, – закивав скептично шеф. – Доки ти будеш налягати на профілактику, скажені хворі переб’ють усіх здорових.

– Петровичу, досить уже тягнути кота за гуму, – скривився Олесь. – Вивантажуй, що вже надумав?

Шеф хитрувато примружився:

– А ти нічого не помітив у минулій атестації?

– Нові тести? Переймаємо досвід партнерів?

– Та ні, тести наші. Цілеспрямовані. Щоб обрати… як виявилося, тебе.

– То я обраний? – жартівливо задрав брови Олесь. – Найкращий?

– Розпишався! – реготнув шеф. – Ти не найкращий, ти найпридатніший серед нашого оперативного складу.

– Тобто, з точки зору найслабкішого імунітету? Збираєшся мене заразити? Але ж як я тоді одужаю? Ти ж сам казав…

– Казав… Імунітет у тебе міцний. Навіть занадто. Не переймайся, одужаєш однозначно. А от як тебе інфікувати… У хлопців Мігаля є ідея. Треба обговорити. Але май на увазі – топ-секрет! Справа на контролі в Самого… – і шеф багатозначно вказав пальцем у стелю.

* * *

– Ну й годі вже, – зітхнув Олесь, вибиваючи попіл із люльки. – Все одно, користі з тебе, і справді, як від мерця. Навіть заразити не можеш. Хоч би чхнув.

– Чим заразити? – ошелешено перепитав Андрій.

– Та вірусом своїм. Я ж бо сподівався, що тут інфовірус на звичайний перетвориться. На кшталт ГРВІ. Не вийшло… Що ж, піду я вже, тут більше нема чого ловити.

І Олесь заходився неквапно збирати залізяччя до підсумку.

– А як же я? – розгублено вигукнув Андрій. – Ти що, отак мене й полишиш? Має ж бути якийсь вихід! Може, ти повернешся з допомогою? З медиками?

Олесь відволікся від своєї справи й сумно поглянув на Андрія.

– Тільки-но я вийду за межі Зони… Навіть якщо одразу повернуся – це буде вже інший момент. Про тебе тут уже й згадки не залишиться.

– То що ж мені тепер робити? – у відчаї заскиглив Андрій.

– Живи собі тут, у цій миттєвості, в цьому нескінченному бабиному літі, – Олесь окинув поглядом просторий безлюдний пейзаж. – У цьому вічному надвечір’ї… А коли набридне – повзи будь куди. Звідси в усі боки однаково. Як доповзеш до межі – там тобі й буде відпочинок назавжди… Або ж краще – повзи до вирви. І вимолюй там собі прощення. Часу в тебе тепер більше ніж досить, може, щось і вийде… Ну, бувай!

Олесь закинув на плече підсумок, підхопив арбалет і, не озираючись, рушив в обхід Кам’яного Храму. Треба було повертатися додому – в бік сонця.

Розгублений Андрій в розпачливому ступорі уп’явся незрячим поглядом в пісок і каміння поруч із собою. Там валявся і залишений Олесем середньовічний шолом. Під ним блиснула ще якась залізячка. Бумеранг!

Не думаючи ні про що, лише на емоціях і рефлексах, Андрій дотягнувся до бумерангу, схопив його, зіп’явся на одну ногу і щосили жбурнув навздогін ворогу, який ще не встиг відійти далеко.

Кидок вийшов не дуже вправний, і бумеранг, не долетівши до Олеся, шурхнув у траву. В ту ж саму мить із трави піднявся вихор. Стрімко розростаючись, захоплюючи дедалі більше опалого листя, піску, трави й каміння, він миттєво перетворився на велетенський смерч. І ось уже закружляли в ньому і арбалет, і шолом, і змій, і Олесь, і Андрій. А смерч тим часом повільно рушив до вирви в Кам’яному Храмі.

* * *

На похилій брилі західного схилу пагорба обличчям до нерухомого сонця лежала людина. Без шини на нозі, але й без сіро-зеленого плаща. Без шолома і без арбалета. Немиготливим поглядом Олександр дивився на сонце. В м’якому блакитно-рожевому повітрі повільно пливла павутинка, відблискуючи сріблом прозорого шовку.

Тепер Олександр знав. Він знав, що паралельні іноді перетинаються. І в точці перетину має бути рішення, відповідь. Олександр її отримав. І для цього не потрібні ані шоломи, ані арбалети. Що? У них є танки? Але ж у нього тепер теж є! Ось, наприклад:

«Де бринить струмок,

Бабка, не чіпляючись

За трави пучок,

Ловить тіні на воді

Швидкоплинних своїх днів…»

Тим часом степовою травою прокотилася хвиля вітру, здійнявши в повітря золоті бризки опалого листя. Коли воно вляглося, і без того довгі тіні дерев раптом почали швидко подовжуватись, а нерухоме до цього сонце стрімко скотилося за обрій. І запанувала темрява.

* * *

– Ну, що, повертається наш герой?! – почув Олесь радісний голос шефа, насилу розплющуючи свинцеві повіки. – Хлопці сказали, що вже можна, тож я вирішив сам тебе розбудити. А заразом і старі навички трохи відновити.

Олесю було якось дивно бачити шефа не у звичному цивільному костюмі, а в недбало накинутому на мундир білому халаті, що ледь прикривав генеральські погони.

– Привіт, Петровичу! Ти що, на парад зібрався?

Шеф розплився в посмішці:

– Так свято ж у нас! Урочистий день! Тобі вдалося, Саньку, вдалося! Звісно, нікому достеменно не відомо, що там у тебе в макітрі відбувалося, але хлопці кажуть, що то був вищий пілотаж! Вітаю, герою! Є антикод!

– Чекай, чекай, – насупився Олесь, іще не сповна отямившись. – Аномалія… Там був хлопець… Андрій, здається.

– От біда, – похитав головою Петрович. – Поганий з мене будильник. Втратив хист. Не було ніяких аномалій і хлопців. Це все у тебе в мізках відбувалося! Та й глибоко ж! Може, тому й відходиш так повільно… Але дещо ми все ж таки розгледіли. Як ти… чи то себе так розщепив, чи то вірус так підчепив, що йому нікуди було й подітися, як тільки у тебе вселитися! Ти ба, я вже на радощах віршами заговорив! Ну що, повертаєшся?

– Та ніби так, – зітхнув Олесь. Не хотілося розчаровувати шефа, що все насправді було не зовсім так, і вищий пілотаж тут взагалі ні до чого. Це було щось із глибин. Але як це пояснити, коли й сам до пуття ще не розібрався?

– От і добре, – пожвавішав генерал. – Скопіюємо антикод – і одразу у відпусточку. Відпочинеш, розвієшся.

– Так, до Кам’яного Храму гайну. Він же на нашій, підконтрольній території?

– Здається, так, – шеф не приховував здивування. – А навіщо тобі?

– Та, не зважай, просто не був ніколи, – відмахнувся Олесь. – Краще розповідай, як ми тепер цією сироваткою людей лікуватимемо? Через ЗМІ? Інтернет?

– Бачиш, Саньку, – посерйознішав Петрович. – Це тільки епідемія так масовано поширюється, тим паче на підготовлений ґрунт. А лікувати кожного хворого доводиться індивідуально. Але головне – ліки знайдено! До речі, – шеф знову повеселішав, дістав із кишені коробочку, відкрив і поклав на тумбочку. – Вітаю, орденоносцю! Відсвяткуємо трохи пізніше, як остаточно оклигаєш. Головне, що «нагорода знайшла свого героя»! До речі, від Самого…

І при цьому шеф, як завжди, націлив палець у стелю.

– А що ж це він сам не… – уїдливо посміхнувся Олесь. – Урочисто, під фанфари.

– Олександре, годі блазнювати! – примружився генерал. – То ж на камери, для преси. А ти ж і сам знаєш, де ті репортери з камерами, а де підрозділ психологічних операцій!

– Та воно нібито й так, – раптом замислився Олесь. – А що, Петровичу, виконаєш одне моє прохання?

– Проси, що хочеш, – радо погодився шеф. – Тільки, звісно, в розумних межах моїх можливостей.

– Та звісно, що в межах, – хитрувато всміхнувся Олесь. – Хоча навіть для тебе це буде не легко. Влаштуй мені зустріч… з Самим!

– Ти при своєму розумі?! – Петрович аж поник плечима. – Та ні, мабуть, ще не зовсім отямився!

– Та не прибідняйся ти, старий лисе, – майже сміючись, наполягав Олесь. – Ти й не таке утнути можеш, якщо напружишся!

– Ох, і доведеш ти мене до трибуналу, – скрушно похитав головою генерал. – І навіщо воно тобі?

– Та, таке, – прошепотів Олесь, з удаваною байдужістю визираючи у вікно. – Побазікати ні про що… Чисто для профілактики…

– Так он воно що! Ну ти й жучило! І що ж ти йому таке скажеш?

За вікном, напевно через аномально довге бабине літо, красуня абрикоса з одного боку вже палала й зрошувала землю краплинами пурпурово-персикового вогню, а з іншого залишалася все ще по-літньому зеленою.

– Що скажу? Та хоч би що… Хоч і віршик прочитаю… А тоді вже й до Кам’яного Храму… Подивлюся, як воно там… зараз…