Розвідка

Застиглий, він так і стояв на тому самому місці. Пройшло уже годин зо п'ять, відтоді як його залишили на самоті посеред полонини на околиці дрімучого лісу.

Сутеніло. Втомлена від буденних справ, місцева фауна почала поринати у глибокий сон, передаючи естафету своїм нічним сусідам.

«Ну скільки можна? – Подумав Вадим. – У мене вже ноги відвалюються.»

Але наказ був прямий і не підлягав обговоренню. Сержант Коновалов сказав стояти на варті, щоб переконатись, що ніхто їх не переслідував від населеного пункту під кодовою назвою «Дім».

***

– Не здумай навіть дихати у бік лісу і тримай ніс по вітру, – вольовим голосом заявив Коновалов.

– Але…

– Відставити! Ані кроку з місця, поки ми не повернемось. Нам не потрібні сюрпризи. Чи ти хочеш знову в наряд на кухню?

– Ні…

– Не почув. Рядовий Антонов, як потрібно звертатись до старшого по званню?!

– Ні, пане сержант!

– Не чую!

– Ні, пане сержант Коновалов! Вас зрозумів! Ані кроку, поки ви не повернетесь!

– Ось тепер краще. – Обернувся до інших, – Вперед!

Коновалов і двійко їх побратимів, рядові Петро «Шарнір» Миронов та Ілона Талова, розвернулись клином. З сержантом попереду, вони попрямували вглиб густої хащі позаду. Вадим не посмів озиратись, допоки не почув їх віддалені кроки. Глибоко видихнув, в півока глянув за спину, в сторону зниклого серед дерев загону, міцно ухопився за автомат і став струнко, періодично озираючись навколо.

***

Пройшло ще дві нестерпні години, а від них і досі ні слуху, ні духу. Пальці заніміли від напруги, тож він дозволив собі послабити хватку і розім’яти руки.

Коліна вже трусяться від втоми і Вадим, про всяк випадок, озирнувся назад та плюхнувся на подушку, прим’ятих його нервовим поступом, диких трав.

Тільки-но він відчув полегшення у м’язах ніг і жар відновленого кровообігу, як голосно зарипіла рація на поясі.

– ВАДИМ, – відгукнувся голос Петра.

Від несподіванки, він скочив на ноги і міцно схопився за зброю, ошелешений на мить легким затьмаренням в голові. Потім, зібравшись з думками і перевівши дух, зняв з кліпси рацію, підніс її до обличчя і затиснув кнопку передавача.

– Шарнір, зараза, у мене серце в п’яти впало! Що таке?! – обурено проривів він.

Тиша.

– Миронов? Ти мене чуєш? Прийом!

Тиша.

– Петро!

– Рядов…ов , нас було ском..метов..но! Що..схопило..ну! Ми...самі! – крізь перешкоди пролунав голос Коновалова.

– Пане сержант! – скрикнув Вадим, інстинктивно віддаючи честь. – Не чую Вас! Тут якісь перешкоди! Ви самі? Повторіть! Прийом!

Серце в грудях вмить застукотіло набагато сильніше. Рація знову мовчить, окрім ритмічного рипіння динаміка.

– Сержанте, повторіть! Прийом!

Вадим стрімко, переляканий, розвернувся і підійшов до краю узлісся. Крізь статику і випадкові звуки, він почув уривчастий дівочий крик. Його вух торкнулось віддалене ехо голосу Ілони, з глибини туманної пучини попереду. В далечині він побачив кілька яскравих цяток жовто-гарячих спалахів, передуючи хльостким звукам, нібито ударів батога. Не важко було здогадатись, що в глибині діброви зачинилась перестрілка.

– Сержанте! – кричав Вадим чи то в мікрофон, чи то в глибину лісу.

– НЕ…МИ ТУТ НЕ САМІ! ...МОГУ! – нагадала про себе рація і затихла.

Світ перед очима завмер. Його оточили гучний шелест гілляччя, що колихається на вітрі і рипіння цвіркунів у високій траві.

– Пане сержант? – приречено прошепотів у рацію Вадим, але не почув у відповідь ні звуку, окрім злощасної статики. – Прийом…

«Що мені робити, сержанте?» – хотів додати він, але не зміг вичавити з себе слова.

Він міг би побігти в «Дім» і зібрати новий загін, але що, як його сприймуть за дезертира і закриють в карцері? Вони зараз там, у невідомій небезпеці, «не самі», можливо поранені.

«Я повинен щось зробити!»

«МИ ТУТ НЕ САМІ!»

Морозець пройняв його до кісток. Крик Ілони. Постріли. Що, насправді, він може зробити? Їх троє, а він один.

«…МОГУ!»

Він кликав його на допомогу. Сержант вірив, що він може їм допомогти. Може це і був наказ?

«Точно дезертиром назвуть…» – сказав подумки Вадим.

– ТРИМАЙТЕСЬ, СКОРО БУ..!

Хрускіт попереду зупинив його на півслові.

Ошелешений Вадим притис упор до плеча і направив свою зброю в бік звуку. Просто перед ним, на відстані в метрів двадцять, виникла висока тінь. Силует нагадував людину, але скручену у позиції підкрадання.

Вадим повісив рацію на пояс, міцніше обхопив свою зброю, зняв з запобіжника і ступив крок вперед.

– Сержант?.. Петя, ти?

Відповіді не надійшло. Йому увірвався терпець. Він відкинув праву ногу вперед, уперся нею в землю, пересмикнув затвор і націлився на прибульця.

– Виходь, інакше стріляти буду! – загрозливо вигукнув Вадим, в надії приховати тремор свого тіла.

Місяць визирнув з понад хмар і окатив тінь блідим світлом.

Це був не сержант.

Це була не людина.

***

Несповна розуму, Вадим був певен, що марить. Істота, яка, як йому здавалось, дивилась просто на нього, не мала лиця. В темряві, вона дійсно нагадувала людину, але її нереальну будову було тепер розкрито.

Спершу, він подумав, що з паніки націлився на дерево, але вкрите корою тіло зрушило з місця і виструнчилось, коли його більше не приховувала темрява.

«Дереволюд», іншого слова годі й підібрати, мав звичні дві ноги і дві руки, лише немов вкриті товстою корою стародавнього дуба. «Кінцівки» проросли з суцільного, широкого стовбура-корпусу, від «ніг» до «маківки».

В моменті його розглядання, майже непомітно, створіння зібрало свій корпус у монолітний «щит» і поступово наближалось до Вадима, як дерев’яна скульптура на конвеєрі.

Звернувши на це увагу і передчуваючи розправу, він ступив крок назад, прийняв стійке положення і натиснув на гачок.

Віддача була сильна, але ледь відчутна. Благо, марудні щоденні маневри і психологічна підготовка не дозволяли досі розслабитись. Хоча ноги досі вібрували від напруги.

Кора на прибульці була дійсно старезною і сухою, тож перша куля, з гучним хрускотом, легко пройшла наскрізь, пустивши назовні тирсу. Ціль була уражена і вона на мить призупинилась, але стрімко пришвидшила свій рух.

Вадим не розгубився і випустив чергу пострілів в центр маси. Від ударної сили попадань або ж убійної міці його влучень, «супротивник» розправив свої верхні кінцівки і впав навзнаки.

Запала незручна тиша, оздоблена шурхотом рослинності і вечірнім галасом цнотливої природи.

Тримаючи нерухому постать на прицілі, Вадим зняв долоню з руків’я і підніс до рота рацію.

– Сержанте, Ви там?

Статика.

– Чорт! – невдоволено вилаявся Вадим. – Не знаю, що там у Вас, а я одного поклав. Дозвольте наблизитись до тіла.

Дозволу не надійшло.

Не довго думаючи, Вадим сплюнув під ноги, повернув рацію на місце і поволі підійшов ближче, тримаючи бездиханну істоту на мушці.

Близький огляд не додав майже ніяких деталей. У вологій траві лежало розпластане, суцільно дерев’яне тіло, з кількома широкими отворами по центру.

– Тільки подумай встати. Я не жадібний.

Вадим наблизився на відстань у крок від «дереволюда». На самому вершечку стовбуру видно тонкий брусок кори, що виглядає як забороло шолома, лиш без звичних оглядових щілин. Він акуратно підсік її дулом ствола і відкинув додолу.

Його шкіра болісно наїжачилась і волосся стало дибки, коли він побачив білки закочених за орбіти очей Ілони.

***

Переляканий Вадим відпустив кулемет вільно висіти на ремені через плече і заледве зміг встояти на ногах. З тремтячими руками, після декількох спроб, він схопив у обидві руки рацію і шалено заволав:

– Пане сер.. Коновалов! Андрій! Миронов! Хтось, відгукніться! Тут Ілона..! Я, здається, її застрелив! ЩО ЗА ЧОРТІВНЯ ТУТ ВІДБУВАЄТЬСЯ?! ПРИЙОМ!

Вчергове не отримавши відповіді, він розізлився не на жарт і жбурнув рацію об найближче дерево та розбив її на друзки.

Кров в судинах застигла. Він був певен, що навіть «Ілона» здригнулась від шуму і зиркнула на нього, немов на мить прокинулась.

«Нова рація… Зараза…» – пробурмотів собі під ніс вмить охоловший Вадим.

Втративши єдиний спосіб зв’язатись з командиром, він перебирав в голові ідеї і думки про те, що робити далі. Та що тут зробити?! Вони досі десь там. Повинні бути…

Вадим сильно поплескав себе долонями по обличчю і, зібравшись з силами, зважив у руках свій «Вулкан-М» і повільно попрямував вглиб покритої густим туманом діброви.

«Не час впадати у відчай. Вони мене, напевне, вже зачекались».

«МИ ТУТ НЕ САМІ!» – відгукнувся крик сержанта.

– Ні, не самі. Тримайтесь…

***

– Та ти точно чогось та й боїшся. Не вимахуйся тут! – кепкуючи, сказав Петька.

– Я - нічого не боюсь. Я - солдат. Мені не дозволили боятись. – вперто повторював Вадим.

«Окрім темряви. І самотності. Тепер, ще й рухомих дерев...» – думав він в цю мить, пробираючись крізь дрімучі хащі.

Гонор поступово слаб і з кожним кроком на лобі все частіше проступали прохолодні краплі поту.

«Я Вам це ще згадаю, “пане сержанте”».

Будь-який звук відбивається луною від оточуючих дерев. Від страху, що зібрався великим комом у горлі, Вадим не встигав розбирати чи джерелом шуму є щось навколо, або ж він сам. Галявину позаду, де він залишив «Ілону», кроків двісті тому, уже приховали щільно розташовані старожили лісу. Періодичне завивання вітру відгукується вібраціями у скронях.

«Пізно сумніватись…» – нагадував він сам собі. Шляху назад немає. Йому цього не пробачать. Він сам собі цього не пробачить.

Темрява навколо ніби загусла і обриси дерев уже не розрізнити. Світло місяця, перекрите хмарним небом, зовсім не допомагає орієнтуватись у просторі. Вадим вкрай заблукав.

Краєм ока, він побачив рух по ліву сторону і різко розвернув корпус та націлився на бліду пляму, що визирала з-понад кущів за метрів десять від нього.

– Іл..? Коновалов? Хто...?

Не встиг він договорити, як невловимий силует, віддалено схожий на людину, зник, залишивши по собі лише дзвінкий дівочий сміх. Сказати, що він перелякався - мало, але це не було найдивнішим з його марень.

Перед ним постала довжелезна гірлянда з жовтогарячих вогників, без кінця і краю. Дрібні комахи галасливо цвіркотіли і кружляли у просторі, формуючи широкий коридор крізь срібну димку.

Вадим озирнувся, але не насмілився повертатись в цупку темряву позаду. Що б не було його поводирем вглиб дрімучого лісу, воно здавалось набагато кращою альтернативою.

Передочікуючи загрозу, він перезарядив автомат новим магазином, пересмикнув затвор і мовчки пішов вперед.

Вадим не знав, що очікує його в кінці цієї дороги, але мав великі надії знайти там своїх побратимів. Своїх друзів.

Ледь чутне ехо дівочого сміху переслідувало його увесь шлях.

***

Вогники, повз які він проходив, відлітали геть і зникали у пітьмі. Вадим зрозумів, що назад, тим самим шляхом, він і інші не матимуть змоги повернутись. Але зараз було важливо лише одне - їх знайти.

Бешкетні ліхтарики привели його до величезного старого дуба. Стародавнє дерево було настільки широким, що певно знадобилося б з десяток дужих дорослих, щоб його обійняти. Вадим одразу звернув увагу на те, що де-не-де стовбур був подертий і оголений, ніби хтось грубо здирав з нього шкіру, великими шматками.

Він почув чийсь голос по праву сторону від нього. І впізнав його.

– Конова.. Пане сержанте! Це Ви?

– Антонов? Вадька, ти?! – відгукнулась довгоочікувана відповідь.

Той сидів, спершись на коріння дуба. Вадим, несповна розуму від радості, підбіг до Андрія і хотів було несвідомо зламати ланцюг субординації, шалено його розпитувати, але погляд в очі командира змусив його, інстинктивно, виструнчитись у позиції “Смирно” і віддати честь.

– Рядовий Антонов до Ваших послуг, Сержант Коновалов!

– Що ти тут робиш, Вадь?!

– Рятувальна місія, пане сержант! Я встиг почути Ваш наказ про допомогу і, як тільки розібрався, – в цей момент голова Вадима поникла, – з Ілоною… Вона…

– Ілона жива?! Вона з тобою?! Де вона? Вадим, де Ілона?!

– Мені довелось її застрелити… – відповів Вадим своїм ногам, – пане сержант…

– Ти збожеволів, Вадь?! Де Петро?!

Питання ввело Вадима у ступор і він вирячився на Андрія.

– Миронов же з Вами був..?

– Він побіг з Ілоною до тебе, поки Я відволікав ЇХ, – відповів Андрій, вказуючи круговим жестом руки на кілька розпорошених коло нього куп хмизу. На перший погляд, вони не були схожими на роз’ятрені останки «дереволюдів».

– Ілона була однією з них… – докумекав Вадим, що відповісти, щоб не знадобилось додаткових запитань.

Коновалов відхилився назад і глибоко видихнув.

– Отже, і Петька…

– Отже, і Петька. – відгукнувся Петро, що виник позаду Вадима. Обличчя було єдиним, що нагадувало його друга, тіло якого було цілком вкрите сухою корою старого дуба.

***

Вадим відскочив до командира і розвернувся. Позаду Петі стояли кілька десятків «дереволюдей» і повільно рухались в їх бік.

– Я пустий. Маєш набої? – прошепотів Андрій, скочивши на ноги поруч з ним.

– Півтора магазина. Ілона прийняла на себе цілу чергу.

– Я так і думав. Нам кінець…

– Ні. – відповів Вадим і витяг з підсумку свій Zippo. – Їм кінець.

Петро побачив, що він тримав у руках і заволав:

– Стійте!

«Дереволюди», всі як один, застигли на місці.

– Що ти робиш, Вадим? – крізь зуби спитав Андрій.

– Пане сержанте.. Андрій, чи знаєш ти, що найкраще розпалює багаття? – Вадим швидким рухом пальця запалив фітіль бензинової запальнички і хитро на нього зиркнув. – Суха кора.

– Не роби дурниць. Ти що, збираєшся нас по одному спалити, дурню? – спитав рядовий Миронов. Андрій поглянув на Вадима, очевидно, з таким же запитанням на язику.

Вадим підніс руку до стовбуру дуба. Всі присутні охнули і зашарілись.

– Ні, усіх одразу, – спокійно і єхидно промовив Вадим.

«Дереволюди», включно з Петром, поволі опустились на одне коліно і всі, в один голос сказали:

– Ви перемогли нас…

Тріумф Вадьки був безмежним. Лиш тривав недовго.

Раптом, він побачив наближення огрядного чоловіка, яким їх усіх ще змалку лякали батьки, і той на повен голос заволав:

– Ах ви ж паскуди малі! Ви що тут, зібрались мій ліс спалити?! Ще й дуба обдерли! Та Я ж вас..!

Нажахані діти вмить поскидали з себе «броню з кори», Андрій з Вадимом кинули додолу свої автомати-палиці і накивали п’ятами хто куди, аби лиш не натрапити на очі старого лісничого Григорія Панасовича.

Вадим навіть не звернув уваги, як у паніці впустив під коренями старого дуба свій «трофейний» Zippo. Запальничка закрилась з гучним «клац» і сховалась серед опалого листя.

***

Слухняна Ілона так і лежала на одному місці, там де Вадим її залишив. Спочатку, вона навіть очі закотила, не знаючи чи гру було завершено. Друзі допомогли їй піднятись і жваво ділились один з одним враженнями від неочікуваної гри з хлопчаками з сусіднього села.

Вєталь, Максим і Ваня постійно тут грались, не зважаючи на лісничого, бо завжди вміло від нього ховались, але коли побачили трійко друзів, що пішли на розвідку в «заборонений» ліс, не втримались і вирішили їх налякати.

– Гівнюки! – кричали друзі в один голос, але не цілком щиро, бо гра вийшла дійсно цікавою і неочікувано захопливою. Ще й такою реальною видавалась! Мурашки по шкірі.

Вони точно ще перестрінуться з ними і пограють разом. Тепер - в космічних загарбників.

Дядько Ігор неодноразово розказував Вадиму чудернацькі історії про «Імператора людства» і його «космодесантників», найвеличніших воїнів у Всесвіті.

Їх нові друзі будуть приречені грати орків.

«Сподіваюсь мама не буде сильно гніватись за розбиту рацію. Місяця не пройшло, як вона мені цей набір подарувала…»

***

Серед дерев старовинної діброви, блукає молодиця з волоссям кольору крила ворона. Білосніжна шкіра, найчистішого відтінку алебастру, приховує секрети, які смертним навіть уявити страшно.

Вона завжди була в захваті від невинності і винахідливості людських дітей. Хоча це й заборонено, ніхто ніколи не міг стримати її жагу, спокусу випробовувати межі їх фантазії.

Допоки вони в її лісі і не спаплюжені впливом «сліпих дорослих», вона ділитиметься з ними зерном своєї сили і втілить у життя усі їх найсміливіші мрії.

Тримаючи в руках маленький металевий брусочок, з дивним ароматом, що лоскоче носика, чарівниця згорнулась клубочком у корінні свого споконвічного друга і товариша та кумедно захихотіла.

Вона не може дочекатись їх наступної гри.