Велесові квіти

– Я нікуди не йду! – крикнув Назар і сховав руки в кишені куртки.

Віка і Богдан перезирнулися. Богдан скрушно похитав головою.

– То сиди в своїй школі, поставлять тобі твоє «десять».

– Нічого не «десять», просто не хочу по грязюці йти.

Назар копнув грудку землі обабіч старої дороги та відвернувся. Тут, на краю містечка, нові однакові біло-жовті будинки закінчувались і починалася пустка. Суцільна рівнина з сірого ґрунту, перемішаного з уламками цегли, простягнулася метрів на п’ятсот, злегка поросла минулоріч травою.

– Ага, як з уроків тікали, то не грязюка, – нагадав Богдан.

– Добре! – передумав хлопчина, – тільки глянем і назад.

Назар наздогнав однокласників і вклинився між ними.

– Тільки глянем, – повторив він.

– От правильно, – похвалила Віка, – хто нам розвідник буде? Тільки не як тоді… – дівчина кивнула кудись убік, де приземкуватими бочечками височіли темно-сині вежі.

Богдан почухав лоба та насунув шапку на вуха. Віка зрозуміла, що він про цю історію чути не хоче.

– Ну це інше, – сказав Назар, – і я ж нікому не здав як ми паркан перелізли.

– А дрон побачив, – пробурчав Богдан.

– Ото до паркана і назад.

Підлітки пройшлися рівниною, подекуди ще вкритою снігом. Жмутки трави вже починали зеленіти, наповнюватися життям там, де кілька років тому проклали теплотрасу. Ця зелена смуга й слугувала за вказівник. Трійця спинилася перед довгим парканом з залізної сітки. За нею, в горбистій місцині, порослій жовто-бурим степом, височів терикон, порізаний незліченними дощами. Через те виглядав він не так купою каміння й ґрунту, як пнем величезного дерева, що вросло корінням у навколишні горби. Поодинокі деревця вже кілька років брали цю висоту повільним наступом, але вкрили лиш єдиний схил.

– Це отам, – показала пальцем Віка.

Назар примружився, вдивившись у далечінь. Вежі світилися блакитним сяйвом вертикальних вікон, у яких можна було впізнати обриси ферм, до яких у цьому регіоні ще не звикли. Та далі біліли зовсім інші будівлі, цегляні руїни шахти, її надземних споруд, а між ними, як довгошиї динозаври, стовбичили помаранчеві машини: дрилі, екскаватори. Всі вони зараз стояли вимкнені.

– А не там? – показав трохи лівіше Богдан.

– Треба на карті глянути, – Віка стала шукати «Ґуґл мепс» на телефоні.

– Нема чого дивитись, – віднаджував Назар. – Ну подумайте, невже тут все кинули б?

– Звичайно! – заперечили Віка і Богдан в один голос.

– Вам не доведеш нічого. Десять років минуло. Тут все вже обчистили. Яке золото?

– Яке-яке, росіянами сховане.

– Ой тобі вже те відео, як я не знаю… Мало хто на «Ютюбі» шо сказав.

– Добре, сиди вдома.

– І сидітиму! А ви мерзніть.

Віка з Назаром лишилися стояти біля паркана, а Назар швидко пішов тим самим трав’яним шляхом до будинків. Але й справді було ще холодно, тож і дві постаті, що лишилися, скоро вирушили слідом.

Наступного дня справді видалася не найкраща погода. Дрібний сніг випав з самого ранку, ніби це не березень, а ще повновладна зима. Затягнувши шлейки рюкзака потугіше, Богдан збіг сходами школи, яка все ще вважалася новою. І так не дуже людне подвір’я швидко спорожніло, Богдан став біля огорожі, біля самих воріт, щоб не привертати зайвої уваги.

Здавалося, в цьому містечко з якогось часу машин стало більше за людей. Як колись ішли вони на шахти, так тепер щодня їхали туди ж довгошиї машини. Розбирати все те, що пусткою стояло багато років. Коли Богдан приїхав сюди з батьками, коли пішов до першого класу, пусток, очеплених рядами парканів, було повно. Та тепер там виросли будинки, вежі вертикальних ферм, якісь антени та цехи. І таємниць разом з тим зробилося менше. Зникли попереджувальні знаки «Міни», «Отруйні речовини», щезли охоронці.

І ось по старій зарослій дорозі сунуло щось схоже на білий комбайн. Блимаючи помаранчевими вогнями, воно з характерним «чжж-дж-дж-дж» вгризалося в асфальт і видавало позаду новий, чорний і ще гарячий. На очах частинка старого світу ставала чимось новим.

Богдан сховався за воротами, злегка присів, щоб не видати себе, та провів цього механічного звіра поглядом. Хтось раптом штрикнув хлопця пальцями в боки.

– А! Так інфаркт можна…

– Привіт, – посміхнулася Віка. – Йдем?

– Зараз, за трошки. А цей? – Богдан показав у бік школи.

– Не знаю, нічо’ не казав.

– Ну пішли. Тільки за п’ять секунд, добре.

– А це чого?

– Треба.

Сьогоднішній шлях пролягав лісом. Він ріс тут давно, але останніми роками особливо розповзся кущами на околиці. Колишня просіка стала хащами і тільки відсутність листя дозволяла йти ними. Сніг присипав землю і все тепер здавалося однаково – дорога, узбіччя, каміння чи розібраний блокпост.

Віка не дарма взула старі черевики, їх не жаль. Богдан, схоже, теж подбав про «спецодяг».

– Якби не жуки, ми б тут не пройшли, – перервала мовчанку Віка.

– Ага. Пам’ятаєш скільки їх тут було?

– Все світилось. О.

Віка присіла й підняла жовтувату коробочку, схожу на покинуту іграшку. Завдовжки з долоню, серед снігу лежав подібний на комаху робот. Він давно зламався і вгруз своїми чотирма лапками в темну землю. Віка обтрусила його, покрутила перед очима.

– Викинь його, – сказав Богдан.

– Але ж він може пригодиться. В нього просто батарейка сіла.

– Де ти таку батарейку візьмеш?

– Не знаю, на базі знайду. Бо… слухай, може жуки не все з’їли?

– Все, – заперечив Богдан, – вибухівку вони з’їли всю, інакше в підручнику б не писали…

«Рекультивація Донбасу завершилася на всіх фронтах» – процитували вголос обоє.

– Я візьму, – наполягла Віка, – буду вдома тротилом годувати.

Богдан підняв праву брову.

– Жартую, – уточнила Віка.

Ліс плавно перейшов у рівнину, де стояли нерозібрані ще руїни. Віка схопила Богдана за рукав куртки.

– Дивись, хто це?

Хлопчина примружився, вдивився в далечінь, але нікого не розгледів.

– Отам.

Справді, серед жовто-бурих трав здіймалася якась будівля з білого бетону. Невисока, з двома круглими дірками, як окуляри бінокля. І в одному отворі хтось стояв. Невисокий, у капішоні та з рюкзаком. «Сталкерів» тут давно вже не бачили, та й нічого тут шукати. Незнайомець раптом озирнувся та помахав рукою.

– Ти як..? – підвищив голос Богдан.

– Як-як, там пролізти можна, – показав на паркан Назар, а це був саме він. – Я думав ви мене пождете. Я вловив момент, як дрони не літають.

– Міг би написати, – дорікнула Віка.

– Вам писати, як в діру якусь. Через тиждень може відпишете.

– Добре, сьо’дні напишу тобі, спитаю як вечеряв. Куди далі?

Богдан дістав смартфон, відкрив карту. На ній вже була позначка, йти лишалося недовго.

– Шах-та но-мер шість, – прочитав він і показав на одну вищу руїну, недоїдену свого часу механічними «динозаврами». – Як не встигнем залізти, скоро це все відновлять і буде наше золото…

– Не треба відновлювати, – озвався Назар.

– Знов тобі все не так! Боїшся, то йди своїм пенькам кланяйся.

– Слухай, – підвищив голос Назар.

– Хлопці, ви це… – Віка стала між ними та злегка розштовхнула обох руками. – Не сваріться.

– А я і не сварюсь, – спокійно відповів Богдан. – Я дуже… терплячий. Чи терпимий?

– Ага, пішли.

Умовна стежка тягнулася далі між травами. Чи швидше й не стежка, а присипаний землею залишок стіни, що стерся від часу до рівня ґрунту. В траві траплялися порожні білі сфери, кожна майже метр діаметром. На їхніх круглих люках можна було ще прочитати «Програма рекультивації». Ці сфери, хоч нагадували дивні гриби, колись спустилися сюди з неба. М’яко сіли та випустили «коників», «жуків» або як їх іще по-різному називали.

– І шо ти з тим золотом зробиш? – поцікавився Назар у Богдана.

– Ну… не знаю, як знайду хазяїна, мабуть йому віддам. Як живий ще. А він як совісний, то трохи поділиться.

– А потім? От маєш ти кіло золота…

– Я б купила в школу роботів, – подала ідею Віка, – «Румби». Хай за нас клас прибирають.

– А я б, – сказав Богдан, – поклав його в банк і жив би на проценти. Скажіть чесно, ви б так не хотіли?

Решта двоє змовчали, хоча з посмішкою перезирнулись. Невдовзі школярі дійшли до руїни. Дверей там давно не було, а попереду чекала порожня кімната без стелі.

– Може той дядько збрехав? – Назар скептично поглянув на друзів.

– Якби збрехав, то як він стільки знав? – нагадала Віка.

– Я просто хотів глянути які ви пальнуті, – зізнався Назар. – Я тут пожду.

– Бу-бу-бу, – перекривила Віка, – «тактічєская пауза».

Назар не відповів нічого, вийняв свого телефона та став щось гортати. Богдан та Віка зайшли до кімнати. Назар подивився вслід, неохоче вирушив усередину і став збоку. Під взуттям заскрипіли незліченні уламки білої цегли. Тут було щось схоже на басейн – сухий, завалений безбарвним сміттям, тільки в його стіні виднівся тунель, що вів кудись далі й далі.

– Ну, шановне панство… – Богдан запросив зайти.

Віка зробила кілька кроків, але спинилася, бачачи, що хлопці не зрушили з місця. Богдан ввімкнув ліхтарик на телефоні та повільно пройшовся в тунель. Насправді він не був такий вже темний, його стеля місцями обвалилася і крізь неї виднілося сизе хмарне небо. Підлогу чи швидше суцільний шар битої цегли, вкривав пухнастий мох, ніби якісь казкові зеленкуваті звірята. Цей тунель скоро зійшовся з паралельним у один, став рівніший, ступати було м’яко, як по попелу чи дрібному пилу.

– Я просто… – зауважив Назар.

– Що? – байдуже спитала Віка.

– Я просто хотів сказати… – він показав на широку тріщину в стіні.

Віка присіла навшпиньки, зазирнула в ту щілину. Богдан став поруч, спершись долонями об коліна. За тріщиною годі було щось розгледіти, сама чорнота. Хлопець крикнув усередину. У! Кудись углиб покотилася луна.

– В відео про це не було, – пробурмотів Назар, наспіх шукаючи його в Ютюбі.

Він ввімкнув запис, якому було вже кілька років. Ветеран у зеленій футболці та кепці стояв на верхівці терикона, коло прапора України та розказував комусь що тут було навколо.

«А отам, – він показав на знайомі руїни, тоді ще ціліші, – там вони золото ховали. Тільки тих, хто ховали, отам біля того складу і накрило. Полонені тільки потім розказували. Казали, там вентиляція була, то десь там. І росіяни цілу кімнату з накраденим замурували. Правда ми так швиденько пройшлися – нічого. А отам все заміновано було, то далі не пішли».

– Ну, ми в вентиляції, – Богдан розвернувся, розвівши руками. – Мін нема…

– А як ти знаєш є чи нема? – спитав на те Назар.

– Слухайте, пора вертатись, – зробила висновок Віка, – як вони не знайшли, то і нам нема чого.

Богдан, стиснувши губи, подивився на тріщину, наче на свого найлютішого ворога. Потім провів долонею по стіні, почухав підборіддя.

– Слухайте, це двері, – промовив він замислено.

І справді, якщо поглянути трохи здалеку, було помітно, що це двері, закладені цеглою та грубо замазані зверху цементом. Але від часу цемент потемнішав і злився зі стіною, як хамелеон.

Богдан раптом зробив крок назад і вдарив ногою в цеглу.

– Ти це… бо буде як в тому відео, – нагадав Назар.

То було відоме відео з геть іншої епохи, де якийсь підліток бив ногою в бетонний паркан і раптом його нога застряє в бетоні, мов у середньовічних колодках.

– Добре. Дякую, що нагадав.

Замість відступати, Богдан знайшов якусь довгу залізяку, засунув її в тріщину та став зі скрипом штурхати в різні боки. Кілька цеглин виламались, а потім ціла кладка враз упала з шаленим гуркотом. Віка з Назаром відскочили, цегла й уламки цементу покотилися на підлогу маленькою лавиною. Попереду чорнів незвіданий тунель. Майже такий, у якому зараз стояли підлітки, проте ніким не бачений мабуть усі десять років.

– Копанка? – спитала Віка.

– А чого підпірок нема? – нахилися до діри Назар.

– Може краще туди не лізти?

– Ану…

Богдан підняв цеглину та кинув її всередину. Вона впала метрів за півтора, розколовшись на друзки.

– Бачите, мін нема.

Доволі простора порожнина тягнулася дугою кудись ліворуч. Богдан провів черевиком по чорній, всіяній вугільними крихтами підлозі.

– Стоп!

Віка показала на дивні сліди. Ніби кілька чималих предметів хтось волік по ледь похилій підлозі. Дівчина пройшлася трохи праворуч, там у стелі був пролом десь два на два метри, але майже закритий голим гіллям кущів. Розчаровано скрививши обличчя, Віка повернулась.

– Що там?

– Просто дірка і тупик, пішли наліво.

Тунель швидко перейшов у якусь печеру, чи швидше гілку шахти, що спускалася під землю. Світло ліхтариків телефонів вихоплювало з чорноти смугасті стіни: то світліші смуги, то темніші, сплющені якимись стародавніми силами. В тиші підземелля кожен крок здавався чутним на кілометри, навіть найменший рух. І хто зна чи за ефектом доміно єдина зсунута піщинка не обрушить цілі пласти породи.

Дивні сліди тягнулися далі, то зникаючи, то з’являючись там, де на підлозі був товщий шар пилу. Віка підняла невеликий камінь та жбурнула вперед, у темряву. Він кілька разів вдарився об щось і мабуть розколовся.

Щось шурхнуло в далині – щось довге та чорне, як змія. Назар стиснув кулон у вигляді знаку сонця, який носив на шиї. Віка міцніше стиснула телефон, світячи в бік шуму. Богдан проте продовжив спуск, лише трохи повільніше.

– Ви чого? Пішли, – сказав він, мов нічого не сталось.

– Змія? – здивувалася Віка.

– Це Велес, – сказав різко Назар.

– Який Велес? Шо ти мелеш? – Не було там ніякої змії, – заперечив Богдан і пішов уперед швидше.

Раптом Богдановий промінь ковзнув по стелі, хлопець глухо впав на підлогу, а телефон відлетів убік. Підлітки на мить заклякли.

– А, бляха… – просичав Богдан крізь зуби.

Віка з Назаром обступили його з двох боків. Богдан затулився від яскравого світла їхніх ліхтариків.

– Зачепився за шось…

– Або зачепило, – поправив Назар.

– Не смішно, – дорікнула Віка та посвітила навколо.

– А я серйозно. Все «пеньки, пеньки»… А кажуть, Перун як з Велесом бився, то він перетворювався на всяких звірів і коли став змієм, то сховався під землею. Тут він береже всі багатства. Щось в цьому є. Дивись скільки вугілля! Знаєш, скільки воно коштує?

– Велес-Велес, – перекривив Богдан, – от твій Велес!

Богдан обмацав рукавицями кам’янисту підлогу та висмикнув щось. Хмара пилу злетіла в повітря, підлітки закашлялись. Богдан потягнув знахідку на себе – то був довгий темний кабель, що тягнувся по тунелю. І справді його обмотка нагадувала гладку зміїну луску. Хлопець обтрусився та посмикав ще, звільняючи кабель з-під вугільних крихт.

– Знаєте що? – звернувся він до обох супутників.

– Що? – не второпав Назар.

– Що? – повторила Віка.

– Раз є кабель, то він кудись веде. До чогось важливого.

– Я просто нагадую, – зазначила Віка, – вже чотири години. Ми збираємось до вечора вертатись? Може тут газ? Чи обвал?

– І тут… не так тепло, – додав Назар.

– О. Точно, – погодився Богдан. Він зняв рукавицю та підставив палець під рух повітря. – Тут вітер. А значить є вихід. Це не тупик, ніхто не заблудився, пішли.

– Ну… десять хвилин, – погодилася Віка, – і все, через десять хвилин я вертаюсь.

Богдан не заперечував і трійця пішла далі чорним тунелем. Не минуло й хвилини, як Назар спинився та застиг. Якась непомітна зміна змусила його не рухатись.

– Народ, – шепнув він.

– Що?

– Ви не чуєте?

– Ні, а що?

– А!

Луна рознеслася кімнатою. Не так, як раніше, а гучно, глибоко. Промені ліхтариків уже не ковзали по стінах, вони губилися в чорноті величезної підземної зали, невисокої, проте довгої. Кабель, що досі вів невідомо куди, закінчувався в старому бензиновому генераторі, давно вкритому волохатим шаром пилу. Богдан обережно пройшовся праворуч. Тут валявся пом’ятий одяг, темно-зелені картонні пакети з зірками на них, купа дошок, що певно була колись ліжком з піддонів.

– Ото так золото, – поглузував Назар.

Богдан мовчки пішов у інший бік, промінь з його телефона освітив білу, ледь пожовклу сферу з люками та написом «База автоматичного розмінування». Поруч лежали ще дві, ніби вони вкотилися сюди, розтрощивши на шляху солдатське лігво. Хлопець підняв камінець і кинув у найближчу сферу. Камінець відбився від міцного пластику, за мить щось цокнуло всередині. Люк закрипів і відвалився, впавши на злежале ганчір’я. Богдан позадкував, в люці щось заворушилось.

Три променя спрямувалися до люка, там пожвавилися схожі на жуків роботи. Короткими перебіжками вони повзли все далі, сяючи написами «Сканування» на спинах.

– Не рухатись! – викрикнула Віка та поглянула навколо, чи не лежить десь схована вибухівка.

Кілька роботів намагалися заповзти на штани Віки. Дівчина струсила їх, але «жуки» не відставали.

– Я не міна, забирись!

Богдан прослідкував за намаганням чергового робота вилізти по штанах і зрозумів у чім справа.

– Віка, робот, якого ти взяла…

– Робот? Так!

Вона вийняла неробочого робота з кишені та поклала на підлогу. Робочий підповз, висунув з корпуса блискучий контакт і торкнувся ним «колеги».

«Швидке зарядження» засвітилося на спинці і не минуло хвилини, як знайдений на поверхні механічний сапер заворушив лапками та влився до потоку таких самих маленьких саперів.

Роботи пробудилися в сферах, ніби чекали цього моменту, спали в землі для цієї миті. Вони заповзали на чорні купи, складалися по три й більше в формі квітки та загоралися фіолетовим сяйвом написів «Знешкодження».

– Тепер пішли, обходьте їх, – сказала Віка та зробила кілька кроків.

Ліхтарики стали непотрібні. Підземелля сяяло, мов справжнє підземне царство. Як асфоделева лука з давніх міфів, якою бродять невагомі тіні. Роботи освітили ящики з довгастими мінами, просунули в них тоненькі хоботки, що розкладали отруйну начинку. «Квітів» більшало, ніби якась нетутешня, рукотворна весна прийшла в підземелля, де життя не було роками.

Між тих технологічних квітів лишилася темна стежка. Вона злегка піднімалася в кінці зали, може й не стежка, а східці, грубо зроблені кайлом чи лопатою.

– Це вихід? – засумнівався Богдан.

– Я вже й не знаю, – відгукнулася замислено Віка.

Богдан ще раз спробував вловити вітер.

– Як це вихід, то не спішіть. Роботи розмінують, а ми все обдивимось.

– Знов ти своє, – сказав здаля Назар.

– Ну а чого ні? Дивіться, скільки всього!

«Чжж-дж-дж-дж…». Дивний звук долинув з поверхні. Камінці на підлозі задвигтіли, кілька більших обвалилися.

– Що це? – Віка аж присіла з несподіванки.

Назаровий промінь обмацував стелю, але це нічого не розкрило. Звук наближався мов із товщі вугілля десь вище.

– Реноватор! – впізнав Богдан. – Над нами стара дорога!

Двигтіння сильнішало, зі стелі в кількох місцях посипався чорний пил. Роботи заворушилися, зашаруділи, як потривожені мурахи, проте лишилися закінчити свою справу.

– Нема тут чого робити, – Назар упевнено пішов до східців. – Чи вам жити розхотілось?

Та Богдан прикипів поглядом до чогось у кутку. Неподалік, кроків за двадцять, стояли кілька ящиків, засипаних уламками. Лиш прямі кути видавали, що це не каміння, а людський витвір. Щось жовте зблиснуло між дошок.

– Там, дивись! – показав Богдан.

– Не чіпай, – застеріг Назар.

– Але ж…

– Пішли! – Віка потягнула Богдана за комір.

Двигтіло все ближче та ближче. Здавалося, реноватор зараз проломить стіну та ввірветься до зали. А може не один, а ціла череда механічних звірів, що їдять і асфальт і дітей.

Віка й Назар застрибнули на східці, Богдан поспішив слідом. Віка так і не віпустила його коміра, і наостанок хлопець озирнувся. На стіні виднівся відбиток чогось довгого та лускатого. Наче велика чорна змія лежала колись у пластах вугілля. Або просто стародавнє дерево, як на малюнку в підручнику.

Східці привели в тунель, розпертий колодами. Павутина, звисаючи зі стелі, колихалася від вітру, що вказував – попереду справді вихід. І скоро там з’явився клаптик неба. Дві дошки ще якось трималися, але й ті від єдиного доторку глухо впали на землю.

Троє вийшли з широкої щілини в схилі пагорба. Близився вечір, світилися вікна будинків у далині, за деревами проїхав автобус. Бічною дорогою повільно сунув реноватор, жуючи собі старий асфальт.

– Ні-ні, стоп! – Віка побігла до старої дороги. Хлопці здивовано глянули їй услід. Усе ж наче скінчилось.

Віка замахала руками, біжучи наввипередки з реноватором. Машина спинилася. В ній не було водія, лише кругла кабіна з відеокамерами. Залізний звір спинився, перестав жувати асфальт.

– Відійдіть, будь ласка, на безпечну відстань, – пролунало з машини.

– Там не можна робити дорогу, – захекано пояснила Віка, – там…

Школярка хотіла вже сказати «копанка», згадати про ящики з боєприпасами та навіть змію, якої може й не було. Але сказала одне.

– Там світло якесь, як від «жуків».

– Світло? – долинув уже живий, не машинний жіночий голос операторки.

– Світло, з якоїсь дірки, – добіг Назар.

– Не можна там їздити, все провалиться! – додав Богдан.

– А ти…, – долинуло голосніше, – ти що тут робиш? Добре, я скажу хай перевірять. Тільки вдома все поясниш. І щоб не приходив додому знов пізніше за мене.

Реноватор поїхав далі, блимаючи своїми помаранчевими вогнями ще дужче, ніж після обіду. Віка, тамуючи сміх, подивилася на Богдана.

– Що таке? – обурився той. – Моя мати керує цією штукою.

– Я не з того.

Віка глибоко вдихнула, дістала дзеркальце та дала поглянути в нього – хлопець був вимазаний вугіллям. Та й Назар і сама вона вилізли з підземелля не в кращому вигляді. Назар набрав у руку снігу та вмився ним.

– Серветки? – Віка дістала з рюкзака пачку вологих серветок.

– Дякую.

– Дякую.

Набувши знову пристойного вигляду, підлітки рушили до дороги. Тут було пів години до домівок, але всі троє вирішили почекати транспорт на зупинці. Згідно з табло, автобуса лишалося чекати п’ять хвилин.

– Знаєте, – хитнув головою Богдан, – то мабуть було не золото. А я б поліз…

– Прикинь, там сухпайки лежали.

– І на пам’ять нічого не взяли, е… – зітхнула Віка.

– Зате в нас буде інша дорога. От не буду на уроки запізнюватись, – помріяв Назар.

А тим часом помаранчевий автобус наближався і відлік до його прибуття на табло рахував останні секунди.

Наступного ранку Назар і старою дорогою прийшов до школи, вперше за багато днів не спізнившись. На перерві він, Богдан і Віка зустрілися в їдальні. Кілька секунд вони мовчки стояли, попиваючи гарячий чай зі склянок.

– Ну як там, отримав вчора? – поцікавилась Віка.

– Хто, я? А ви не чули? – Богдан витримав паузу задля інтриги. – Там приїхала поліція, стали розгрібати. Коротше, це був цілий склад. Якби не роботи, все це колись рвануло б, як стали б по верху машини їздити. І була б у нас вирва, а не дорога. Дивіться.

Хлопець показав на телефоні вранішню новину. До копанки приїхали вже справжні сапери, схожі на астронавтів у скафандрах, і виносили боєприпаси, висмоктані маленькими роботами, що світилися тепер зеленим.

– Кажуть, чудо якесь, що роботи пролізли в ту шахту. Як поміг хтось.

Віка жартома поглянула вбік, посвистуючи.

– А хто це зробииив?

– Я ж казав, нічого не брати, – зазначив Назар, – не дарма казав.

Богдан вийняв з кишені потертий коричневий гаманець. Таких, китайського бренду, давно не продавали. Весь затверділий від часу, він ледь розкрився.

– Ну, ти добре казав, але на пам’ять я дещо взяв.

– Коли ти встиг? – здивувався Назар.

– А коли все почало труситись. Я побачив місце без роботів і подумав, там безпечно.

В гаманці лежали кілька пластикових карток, двадцять гривень старого зразка та маленька картонна іконка. На її звороті чітко виднілися ледь розмиті цифри: 47.735936, 35.160257.

– Шифр? – подумав у голос Богдан.

– Координати? – здогадалася Віка та хитро примружила очі.

– Але чого?

Дівчина швидко відкрила карту на телефоні. Це був острівець на Дніпрі, майже весь покритий лісом.

– Знаєте, треба знайти чиє це, – твердо вирішив Богдан. – І повернути. Як нормальна весна вже буде.

– Ви шо там шепчетесь?! – гукнув хтось із однокласників.

– Чай хороший, – віджартувалась Віка.

– Еге ж, зараз – те, що треба.