Навія 3

​Розділ чотирнадцятий

​Ножі виявилися саме такими, як я їх малював у своїй уяві і на папері, коли пояснював Богданові, що саме хочу мати. Тому руки вже чухалися ,кортіло швидше спробувати їх покидати в мішень. Виявилося, що на задньому дворі кузні є різні манекени з дерева. Майстер, який виконував замовлення по ножах, провів нас туди, і я зміг по кілька разів кинути в мішень усі п'ять ножів. Відчував їх ідеально і думав, що Богдан уже розрахується за них, щоб ми змогли забрати зброю з собою.

​Але коваль запропонував прийти завтра, бо він вважав, що робота ще не закінчена.

Ми пішли додому.

— Богдане, сьогодні знову займуся лікуванням Орисі.

Він зупинився і здивовано поглянув на мене.

— А хіба ти її не вилікував? Вона стала виглядати значно краще, та й сама хвалилася мені, що після твого лікування у неї нічого не болить.

— Ні, Богдане. Доведеться ще кілька разів пролікувати її, це молодий організм швидко відновлюється, а для її тіла швидке лікування може зашкодити.

— Добре, займайся.

​Після повернення додому я не пішов працювати з іншими хлопцями, а піднявся на другий поверх разом з Богданом. Він поговорив з Орисею і пішов, а ми залишилися вдвох. Я знову перейшов на магічний зір і зайнявся лікуванням. Дивно, після минулого лікування її стан значно покращився. Виходить, у організму ще є резерви і він уже сам почав відновлюватися, а моє лікування було просто поштовхом для того, щоб цей процес почав діяти. Цього разу я знову потроху підліковував Орисю то там , то там, а в кінці знову благословив.

— Дякую, — почув її голос.

​Потім я пішов на кухню і взяв на тарілку великий шматок вареного м'яса.

— Михайле, — гукнув я Орисиного онука, — занеси це бабусі.

Він взяв тарілку, але не пішов відразу.

— Ми з братами весь ранок говорили про тебе, поки ви з дідом десь ходили.

— І?

— Ти незвичайний. Дід і бабуся тебе люблять і поважають мов старого товариша, в бою ти дієш мов досвідчений старий воїн... Хто ти, Максиме?

— Не забивай собі голову питаннями, на які не отримаєш відповіді.

— Тобто не скажеш?

— Ще не настав час. Може, колись. Не ображайся.

Він пішов до Орисі, а я вирішив, що попрацюю на кухні разом з усіма.

​Надвечір знову тренування, і цього разу займався з палицею сам, а хлопці знову займалися з дерев'яними шаблями. Частенько ловив на собі їхні погляди. А коли стемніло і ми лежали в ліжку, вони довго крутилися.

— Максиме, — почув я голос старшого з онуків, — пробач за палицю. Дурницю впороли.

— Добре, пробачу.

— А нас зможеш так навчити, палицею?

Подумав трохи: а чи буде у мене час?

— Якщо буде у нас час, то навчу.

— Час буде, ми ж ще молоді.

— Я чую твої думки, — роздалося в моїй голові.

— Це добре, значить, ми з тобою стаємо одним цілим.

— Мабуть, добре, — погодився малий, і ми заснули.

​Дні минали за днями, наближався той час, коли, за моїми розрахунками, сучі діти мали вже добиратися до Біловоддя. Зброя моя вже була готова, і я займався з нею щодня. Хвилювання в глибині душі наростало з кожним днем, і я був готовий будь-якої миті зірватися з насидженого місця, щоб не підставити сім'ю Богдана. Скільки слів довелося витратити, щоб вмовити Богдана закупити мені запас сушеного м'яса. Він і досі не вірить, що хтось може спробувати напасти на таш-хан. Але одного ранку до мене підлетів Бузок.

— Там про тебе розпитує один чоловік у шинку. Ну, як про тебе. Він розпитує про дітей і онуків Богдана, хто який вигляд має, скільки років кому.

— Один?

— Один.

— Людина чи дитя лісу?

— Людина.

Він до чогось прислухався.

— Розрахувався за вечерю, доп'є пиво і піде.

— Простежте за ним.

— Якщо він лишиться в містечку, то простежимо, а якщо піде за місто, то нас не відпустить прив'язка.

— Стежте.

​Бузок полетів, а я швиденько відшукав Богдана.

— Шукають мене, — сказав коротко.

— Хто?

— Чоловік. Хочу з ним побалакати. Ти зі мною?

— Зброю яку беремо?

— Ти шаблю і ніж. Я кистень і стилет, ну і кілька метальних ножів.

Через кілька хвилин ми вже були на вулиці.

Покликав Бузка. Прилетів.

— Де він?

— Збирається виходити.

— Ти йдеш за ним, а Любава нас поведе позаду, так щоб він нас не бачив.

— Добре, скажу.

Він знову зник, а я пішов назад до двору.

— Творими... Максиме, ти куди? — Богдан зупинився біля хвіртки.

— Він зараз вийде з шинку, не потрібно, щоб він бачив мене. Це може його налякати, і поведе нас кудись не туди...

— Зрозумів. А як він виглядає?

Я знизав плечима.

— Ну і як ти дізнаєшся, що це він, коли навіть не знаєш, як він виглядає?

— Богдане, повір, дізнаюся.

Він із сумнівом подивився на мене, потім визирнув із хвіртки на вулицю:

— Все забуваю, що ти не такий, як всі.

​Прилетіла Любава.

— Він ще в містечку, Боровицьким шляхом іде, але чи до лісу, чи, може, живе десь на краю, ще не ясно.

— Веди.

Ми з Богданом пішли вулицею в бік Боровицького шляху. Зустрічні люди віталися, біля деяких з них Богдан зупинявся, щоб перекинутися словом.

— До лісу йде, — сказала Любава.

— Богдане, він минув околицю і йде до лісу.

— Потрібно швидше рухатися, бо потім не впіймаємо, — він почав крокувати швидше.

— Не варто, Богдане. Йдемо як і йшли, не будемо привертати до себе увагу біганиною.

— Так втече ж.

— Не втече, Богдане.

​Ми минули околицю і йшли до лісу.

— Де він? — запитав у Любави.

Вона на якусь мить зависла, прислухаючись до відповіді Бузка.

— Йде дорогою в бік Боровиці, — промовила і тут же: — Ні, повернув на стежку, що веде до Сулимівського урочища.

— Богдане, тобі говорить щось назва — Сулимівське урочище?

— Так. Літ сто тому козак там жив зі своєю ріднею, хутір у нього там був. А потім людолови цей хутір знайшли. От назва і лишилася, а людей немає. За хутором болото велике з острівцями, з нього струмок витікає, в Білу впадає трохи вище від Біловоддя.

— Він рухається стежкою до урочища.

— Ну то тоді потрібно поспішати, бо в болоті стежки, говорять люди, є, але не всі їх знають. Побіжимо прямо через ліс, тут сосняк і підліска немає, тому зріжемо шлях і так швидше його наздоженемо.

​Любава летіла попереду, за нею біг Богдан, а я пас задніх. Хвилин через п'ятнадцять бігу вийшли на ледь помітну стежку, що петляла між високих сосен. Зупинилися.

— Любаво?

— Він ще не проходив тут. Он за тим пагорбом він. Йде сюди.

— Богдане, он за тією товстою сосною заховайся. Не висовуйся завчасно. Говорити першим буду я.

Він заховався за товстим стовбуром сосни за два кроки від стежки, а я пройшов ще кілька кроків у бік урочища і сів на трухлявий пеньок поруч зі стежкою.

— Любаво.

— Слухаю.

— В бік урочища лети і поглянь, чи немає там дітей лісу, адже ж до когось він іде в цю глушину.

​Невдовзі побачив чоловіка, що йшов стежкою і часто озирався назад. При шаблі. Я перевірив, як з рукава вистрибує кистень. Все добре. Сиджу, чекаю. Помітив мене лише кроків за двадцять. Зупинився. Озирнувся. Обережно став наближатися. Права рука лягла на руків'я шаблі. Боїться?

— Доброго здоров'я, — привітався до нього.

— Ти як тут...

— Ну, ти ж мене шукав? От і...

Оглянув мене уважно. Зі зброї у мене на виду лише ніж на поясі. Кистень у рукаві, один метальний у другому рукаві і в чоботі другий. У другому чоботі стилет, що раніше належав Арт. Ну і, звичайно, на поясі великий ніж.

Він витягнув шаблю з піхов, небагато, на пів долоні.

— Підеш зі мною.

— Піду, — погодився я, — але, може, спочатку поговоримо?

Він злорадно посміхнувся.

— Поговоримо потім, а зараз ходімо, на нас чекають.

​Я продовжив сидіти на пеньку. Він підійшов ближче і нахилився, щоб змусити мене піднятися на ноги. Богдан, що стояв у нього за спиною, склавши обидві долоні докупи, хекнувши неголосно, вдарив по потилиці шпигуна. Чоловік гепнувся обличчям в землю і затих.

Богдан зв'язав йому руки за спиною, а потім ноги.

— Бузок, що там у Любави?

— В урочищі нікого.

— На болоті?

— Ще не була.

​Я сів шпигунові на груди, а Богдан примостився на пеньку.

Чекали недовго. Хвилин через п'ять він застогнав. Я вдарив його долонею по щоці, і він розплющив очі.

— Ти звідки?

— У Вишеньках живу.

— Жінка, діти є?

— Є. Жінка є і діточок троє.

— І до кого ж ти мене хотів відвести?

Він замовк. В очах з'явилася ненависть.

— Бойова зірка вийшла з боліт, рухаються до урочища, — доповів Бузок.

Я витягнув стилет із чобота і приставив вістря трохи нижче ока.

В очах шпигуна з'явився страх і паніка.

— Не вбивай, — прокаркав пересохлим враз горлом, — дітей пожалій.

— Пізно ти про дітей згадав, суко. Мене то ти не пожалів би...

— Прокляну, — прошепотів.

— Пізно, не встигнеш, — і натиснув на стилет з усієї сили, а потім провернув його в рані.

​Він ще судомно смикався, а я вже витирав об його одяг лезо стилета.

— Богдане, бойова зірка вийшла з боліт, йде до урочища.

Тут і з'явилася Морена. Вона тримала його душу за руку, він посміхався до неї. Все як завжди.

— Спритно ти його, — сказала.

— Це за діда, — відповів за мене малий.

— Мені чекати? — запитала і показала рукою в бік урочища.

— Ні. Вип'ю.

— Правильно. Тобі енергії зараз потрібно побільше.

— Боржок?

— Які борги між своїми, — посміхнулася і повела душу за руку в ліс.

​Бузок тримався поодаль від нас.

— Хух, скільки років минуло, а я й досі ніяк не звикну до неї, весь час дрижаки б'ють, коли вона поруч.

— Бузок, де вони?

— Минають урочище, скоро побачитесь.

— Богдане, за дерево і не висовуйся.

— Справишся?

— Впевнений, справлюся. Хоча, може, не так швидко, як раніше.

— Ех, шкода, лука не взяв з собою, — Богдан заховався за товстою сосною.

​За хвилину з'явилася Любава.

— Йдуть.

Я сидів на пеньку, поруч лежав мрець, на якого вони чекали.

Першим ішов командир, він-то мене й побачив. Відразу повітря перед ним згустилося і стало схоже на напівпрозоре марево — активував щит. Бійці витягли зброю — двоє шаблі і троє зняли з плечей луки. Я сидів і з посмішкою дивився на них. Проста дитина, без зброї, якщо не рахувати ножа в піхвах на поясі, сидить на пеньку. Небезпеки немає, здається. От тільки поруч з дитиною на траві горілиць мрець...

Посилаю їм картинку-ілюзію — маун підкрадається до них з боку урочища.

​Спрацювало. Всі дружно повернулися назад у бік небезпеки.

І в цей момент я потягнув з них життєву енергію. Раніше це відчувалося як краплини, а зараз це був ріденький потічок. Висновок: тоді я був набагато сильнішим. Але й зараз... Одним ковтком випив життя з бойової зірки.

— Богдане, все. Можеш виходити.

Він вийшов на стежку і поглянув на мумії сучих дітей, що лежали метрів за п'ятдесят від нас.

— Не чіпай їх.

— Творими... Максиме, так на них же стільки зброї хорошої, як не чіпай?

— От і добре. Піди візьми у кого-небудь з них ножа і запихни в око цьому, — я показав на шпигуна.

— Навіщо?

— Нехай думають, коли знайдуть їх, що це він їх, але вони встигли його вбити.

​Богдан пішов, відшукав ножа в чоботі одного з бійців і зробив так, як я просив.

— Здається, не вперше бачу, як ти вмієш вбивати, а все одно мороз по спині...

— Ну все. Ходімо додому.

Він ще раз озирнувся через плече на ходу і прискорив крок.